3. Загальна характеристика правозастосовної діяльності

Вимоги правильного застосування правових норм:

законність — прийняття правозастосовного рі­шення тільки:

а) в межах компетенції, тобто повноважень, за­кріплених у законі;

б) на підставах, передбачених у гіпотезі засто­совуваної норми;

в) за процедурою, встановленою законом;

г) у цілковитій відповідності зі змістом закону;

д) у передбаченій законом формі;

обґрунтованість — прийняття правозастосовного рішення на основі таких знань про юридичне значущі факти, передбачені гіпотезою застосованої норми, які (знання) є об'єктивно істинними, пра­вильними, вірогідними;

доцільність — якщо застосована норма дає мож­ливість обрати (в її межах) один з кількох варіантів поведінки, то у правозастосовному рішенні має бу­ти закріплений саме такий з них, котрий дасть можливість найкращим, найефективнішим, опти­мальним способом досягти мети закону.

Основні стадії застосування правових норм:

- встановлення юридичне значущих фактів і пошук правової норми, яку належить до них засто­сувати;

- перевірка достовірності правильності тексту, ви­значення меж дії та юридичної сили правової норми;

- з'ясування змісту (тлумачення) правової норми;

- прийняття рішення у справі;

- оформлення рішення в акті застосування пра­вової норми.

Перша стадія правозастосовної діяльності має своїм змістом здобуття, формування знань про певні явища, дії, події (минулі, сучасні, а іноді й майбутні), яким закон надає юридичного значення. Отже, йдеться про своєрідну, можна сказати, про­фесійно юридичну пізнавальну діяльність, резуль­татом котрої мусять стати істинні, правильні вис­новки про існування саме таких «юридичне значу­щих» фактів. Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що:

- його об'єктом (на відміну від об'єкта науко­вого дослідження) є не закономірності, тенденції, процеси, а лише окремі, ізольовані, конкретні си­туації, факти;

- його предмет формально обмежений, окрес­лений гіпотезою (а подекуди й диспозицією) юри­дичної норми;

- його порядок, а також засоби, «інструменти» тією чи іншою мірою регламентовані процедурно-процесуальним законодавством;

- знання, що здобуваються в результаті такої діяльності, мають бути, як правило, абсолютною

(а не відносною) об'єктивною істиною — абсолют­ною істиною факту;

- до складу цих знань неодмінно входять і вис­новки про конкретну юридичну значущість, тобто юридичну кваліфікацію, встановлених фактів.

Юридична кваліфікація факту — непоширення правозастосовуючим суб'єктом законодавчої (нор­мативно-правової) оцінки певного виду фактів на встановлений ним факт, який є підставою засто­сування юридичної норми. Це, так би мовити, юри­дичний діагноз, який ставиться конкретним діям, особам, ситуаціям.

Оскільки предметом пізнання слугують не всі й не будь-які факти, а лише такі, яким саме закон (нормативно-правовий акт) надає юридичного зна­чення, на цій самій стадії правозастосування має бути відшукана і та норма права, яка розрахована якраз на факти, що встановлюються. Тому вста­новлення як фактів, так і відповідної юридичної норми — це єдиний процес, який складає єдину стадію правозастосовної діяльності.

Відшукання належної правової норми здійсню­ється, як правило, за такою «схемою»:

- визначають, чи знаходяться встановлені фак­ти у межах сфери законодавчого (легального) регу­лювання суспільних відносин (беручи до уваги від­повідну систему права та його конкретно-історичні принципи);

- визначають, до якої саме галузі права має на­лежати відповідна юридична норма (беручи до ува­ги предмет і метод правового регулювання щодо встановлених фактів);

- визначають, у якому інституті права має «пе­ребувати» відповідна юридична норма (виходячи з галузевих принципів права);

- у межах визначеного інституту права відшу­кують саме таку юридичну норму, гіпотеза якої відповідає встановлюваним фактам.

Дана стадія застосування права може вважати­ся такою, яку завершено, «пройдено», тоді, коли є підстави зробити висновок, що ознаки фактів, опи­саних, змодельованих гіпотезою юридичної норми,

цілком співпадають з ознаками реальних фактів, встановлених у справі. Такий висновок буде свідчи­ти про те, що знайдено саме ту норму, яка розрахо­вана на встановлені факти, а факти було встановле­но саме такі, які передбачені даною нормою права.

Друга стадія правозастосування включає такі дії, котрі мають на меті визначити, конкретизува­ти певні юридичні (формальні) властивості знайде­ної юридичної норми. Для цього, зокрема:

- пересвідчуються у правильності тексту юри­дичної норми, вдаючись саме до офіційного джере­ла її опублікування;

- переконуються у тому, що юридична норма є чинною (вдаючись до останнього нормативно-пра­вового акта, опублікованого в офіційному виданні);

- визначають, чи поширюється її чинність на тих осіб, на той простір (територію) і на той час, що ними характеризуються встановлені факти, (керую­чись принципами і правилами щодо суб'єктної, про­сторової і часової (темпоральної) дії правових норм);

- у випадку, коли факти одночасно, але неод­нозначне, суперечливо регламентуються правови­ми нормами, встановленими різними органами держави, необхідно визначити, «виміряти» юри­дичну силу кожного з відповідних нормативних актів з тим, щоб застосувати саме ту норму, яку вміщено в акті відносно більшої сили.

Отже, і на цій стадії правозастосування відбу­вається своєрідне пізнання, предметом якого є юри­дичні властивості норми, що підлягає застосуванню.

Третя стадія правозастосування. Оскільки не­можливо правильно застосувати норму права, не з'ясувавши точний зміст кожного її структурного елемента, всіх слів і речень, з яких вона складаєть­ся, дана стадія є завжди обов'язковою: кожен, хто застосовуватиме ту чи іншу норму, неодмінно му­сить витлумачити її «для себе».

Правоз'ясувальний процес (його види, способи, форми) — досить складна інтелектуальна діяль­ність, тому вивчення її передбачено в окремій (на­ступній) темі.

Четверта стадія застосування правової норми є,

можна сказати, резолютивною, підсумковою, вона спирається на результати попередніх стадій, нена­че резюмує їх. Змістом цієї стадії є прийняття правозастосовуючим суб'єктом рішення про взаємні юридичні права і обов'язки (тобто про підтвердження, встановлення, зміну або припинення цих прав, обов'язків) тих осіб, які зможуть або мусять реалізувати норму права.

З погляду формальної логіки таке рішення кон­струюється, формулюється за правилами силогіс­тичного мислення: роль великої посилки у цьому силогізмі (умовиводі) виконує застосовувана нор­ма, малої посилки — встановлені у справі юридич­не значущі факти, а умовиводом, висновком якраз і буде правозастосовне рішення.

З державно-регулятивної точки зору згадане рі­шення є владним правилом поведінки індивідуаль­ного характеру, скерованим до персонально визна­чених суб'єктів і розрахованим на конкретну, оди­ничну життєву ситуацію (яка, проте, може тривати значний, або невизначений у часі період).

Для того, аби дане рішення могло бути сприйня­те відповідними адресатами, воно має бути певним чином об'єктивоване, тобто виражене назовні. Це завдання розв'язується на останній, «оформлювальній» стадії правозастосовного процесу (яку, од­нак, не завжди легко відокремити від попередньої).

П'ята стадія правозастосування включає дії що­до «матеріалізації», зовнішньої фіксації індивіду­ального правила поведінки, тобто щодо втілення, виразу його в правозастосовному акті. Це «оформ­лення» буває відносно нескладним, якщо досить скористатись усною або ж конклюдентною формами (хоча й у цих випадках можуть існувати певні фор­мально-процедурні вимоги, наприклад, форма ус­них наказів військовослужбовців, форма жестів міліціонера, який «вручну» регулює вуличний рух).

Проте, коли йдеться про письмову форму право-застосовного рішення, яка є якраз найбільш поши­реною у професійній юридичній роботі, на стадії, що розглядається, слід дотримуватись певних ви­мог щодо його документування. Письмовий правозастосовний акт має включати, як правило, такі частини й елементи («реквізити»):

1) вступна частина (назва акта — наказ, розпо­рядження, ухвала, рішення, вирок тощо; назва право-застосовуючого органу; місце і дата прийняття акта);

2) констатуюча частина (опис, характерис­тика встановлених у справі юридичне значущих фактів, а також, у разі потреби, посилання на дже­рела, докази, які їх підтверджують);

3) мотивувальна частина (посилання на пра­вову норму, відповідно до якої факти піддано певній юридичній кваліфікації, обґрунтування са­ме такої їх юридичної оцінки);

4) резолютивна частина (виклад владного правила поведінки індивідуального характеру, тоб­то взаємних юридичних прав і обов'язків пер­соніфікованих суб'єктів, які теж мають бути тут же визначені, вказані).

Підпис відповідної посадової особи (або де­кількох таких осіб) теж є обов'язковим реквізитом письмового правозастосовного акта.

4. Застосування правових норм за аналогією у разі прогалини в законодавстві

Досить рідко, але може статися, що на першій стадії правозастосовної діяльності не вдається знайти юридичну норму, розраховану саме на да­ний життєвий випадок, лише тому, 140 Ті ще вза­галі не існує в законодавстві (хоча справа, яку слід вирішити, знаходиться у сфері дії принципів права). Виникає ситуація, яка відображається по­няттям прогалини у законодавстві.

Прогалина у законодавстві — це відсутність нормативно-правової регламентації певної групи суспільних відносин у сфері правового регулюван­ня, окреслюваній основними принципами права.

Аналогія закону — це вирішення справи (за на­явності прогалин у законодавстві) на основі пра­вової норми, яка регулює найбільш подібні су­спільні відносини. ,

Аналогія права — це вирішення справи (за на­явності прогалин у законодавстві і відсутності «аналогічної» правової норми) на основі принципів відповідної галузі права або конкретно-історич­них принципів національного права в цілому.