Розділ XII Демократія та її форми PDF Печать
Теория государства и права - Кельман Мурашин Загальна теорія держави і права

 

 


Демократія — це державний устрій країни, який показує, чого варить її народ.

В. Кротов

 

§1. ДЕМОКРАТІЯ: ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ ЗАСАДИ

 

Суть демократії полягає в тому, що народ є носієм державної влади. Зокрема, у ст. 5 Конституції України сказано: «Україна с республікою, а єдиним джерелом влади в Україні є народ». Звичайно, нам і раніше говорили те саме. Але добре відомо, що влада народу була цілковитою фікцією, і тому виникає слушне запитання: а який же механізм здійснення народовладдя зафіксовано в Конституції 1996 p.? Звернімось до тексту: «народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії». Отже, демократія — це реальна можливість народу впливати на ситуацію в державі шляхом не тільки всеукраїнського, але й місцевих референдумів і вирішувати на цих референдумах найбільш важливі питання. Народовладдя є вираженням демократії, яка реалізує себе у пануючому в країні політичному режимі, а також у формі правління, здійснюваного державою.

Початки демократичного правління пов'язують із реформами архонта Солона у VI ст. до н. є. Він скасував геронтократію — владу родової аристократії, і замінив її тимократією — владою, що базувалася на майновому цензі. Тобто, політичні права особи почали залежати не від знатного походження, а від майнового статусу громадян. Остаточно афінська демократія сформувалася за правління архонта Клісфена, який прийшов до влади у 509 р. до н. є. Основною метою Клісфена була остаточна ліквідація впливу землевласницької родової знаті, демократизація суспільно-політичного устрою Афін. Щоб зміцнити демократичні засади, запобігти відновленню тиранії чи влади аристократів, Клісфен запровадив т. зв. остракізм (суд черепків), суть якого полягала утому, що один раз на рік на спеціальних зборах присутні відповідали на запитання, чи є в державі людина, яка своєю діяльністю шкодить існуванню демократії. Якщо народ на це питання відповідав ствердно, то присутнім роздавали глиняні таблички (черепки), на яких вони писали ім'я цієї людини. За більшості голосів таку людину виганяли з Афін на 10, а пізніше — на 5 років.

Найбільше про афінську демократію відомо з часів стратега Перікла (443—429 pp. до н. е.). Період його правління вважається «золотим віком» Афін, коли остаточно склалася демократична державність, законодавство, був визначений правовий статус громадян.  Перікл зрівняв усіх громадян у політичних правах незалежно від їх майнового стану, ввів оплату праці за державну службу, запровадив таку процедуру обрання посадових осіб, яка ставила усіх кандидатів у рівне становище.

Концептуально афінська демократія базувалася на розумінні громадянина як особистості, для якої справи поліса є першочерговими. Щоправда, сумнівною є участь у врядуванні збіднілих громадян. Аристотель визначав громадянина як людину, котра має право участі в народних зборах та в судових розглядах. Загалом, громадянство у ті часи було дуже обмеженим і не співпадало з масою усього населення держави, як це є у сучасних демократіях, наприклад, жінки, чужинці, раби та деякі інші групи осіб політичних прав не мали.

Ставлення у тогочасних грецьких філософів до демократії було неоднозначне, переважно — негативне. Аристотель розглядав її як владу натовпу, що нездатний забезпечити панування закону, хоч він позитивно відгукувався про її поміркований варіант — політію (правління більшості в інтересах загального блага). Платон засуджував демократію і це випливає із його концепції «ідеальної держави», якою мали керувати наймудріші, найвихованіші, тобто аристократи. Епікур був прихильником античної демократії у тому її варіанті, де панує закон у поєднанні із самостійністю особистості.

Антична демократія за характером була прямою, тобто усі громадяни мали право і були зобов'язані брати участь у прийнятті важливих для держави рішень. Крім цього, вони були наділені судовими та адміністративними функціями. Уявлення про універсальні громадянські, політичні чи інші права були відсутні, бо існували права громадян міст-полісів. Засуджувалося інакомислення, тобто існувала вимога одностайності при прийнятті рішень. До числа громадян входило лише обмежене коло осіб; демократія була мало масштабною, тобто не поширювалася за межі міста-поліса.

Порівняння античної та сучасної демократії можна звести до декількох антиномій, відображених у таблиці (див. стор 164).

Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципах гуманізму, віри в людину, поваги до її гідності, духовності, рівності, звертались найкращі представники людства, які збагатили і розвинули ці поняття: Б. Спіноза (Нідерланди, XVII ст.), Ж.Ж. Руссо (Франція, XVIII ст.), Т. Джефферсон (США, XVIII ст.), Т. Масарик (Чехія, XIX—XX ст.), В. Гавел (Чехія, XX ст.). Ця ідея знайшла свій відгук і в Україні. Різні форми народовладдя відстоювали й обґрунтовували у своїх працях С. Подолинський, М. Драгоманов, М. Павлик, І. Франко, М. Грушевський. Останній писав, що «в конфліктах народу і влади вина лежить на боці влади, бо інтерес трудового народу — це найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі трудовому народу недобре, його право розраховуватися з нею».

Ідея народовладдя відобразилася і в різних актах Української Народної Республіки — конституційних проектах, державних документах, нарешті, у Конституції УН Р 1918 р. У проекті, створеному групою членів Української народної партії, який мав назву «Основний закон Самостійної України — Спілки народу українського» і датувався 1905 p., стверджувалося, «що уся влада належить народові українському. Основний закон встановлює, як нею користуватись». У Четвертому універсалі Центральної Ради зазначалось, що влада в Україні «буде належати тільки народу України, ім'ям якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми. Українська Центральна Рада, представництво робочого народу — селян, робітників і солдатів...». Що ж до Конституції У Н Р 1918 p., то друга її стаття визначала: «Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, себто громадянам УНР всім разом»-

Основні відмінності між античною та сучасною демократією

 

Античний поліс (місто-держава)

Сучасна національна держава

Пряма демократія (безпосередня участь громадян у прийнятті рішень)

Представницька демократія (делегування повноважень обраним представникам народу, які виражають рішення від його імені)

Малоліасштабна де.ію країн і я, що розповсюджується тільки на дане місто-державу

Демократія, що поширюється

на складні і необмежені за розмірами

національні і багатонаціональні

держави

Моністичне уявлення про суспільний інтерес та його гармонійне поєднання з інтересами особи

Визнання множинності інтересів і можливості виникнення конфліктів як норми суспільного життя

Одностайність у прийнятті рішень і засудження фракційності; остракізм як засіб) покарання «незгодних»

Політичний плюралізм і поєднання права більшості на прийняття з захистом права меншості та окремого індивіда

Особа   ((розчиняється»   в громаді, її свобода   ототожнюється з членством у громаді

Визнання автономності особи і захист її персональних прав

.

Цілком зрозумілим є те, що кожна історична епоха вносила свої ознаки демократії і розставляла свої акценти на їх значущості. Основні риси демократії в цьому значенні знаходять свій вияв у:

верховенстві права як загальній мірі свободи і рівності в суспільстві;

принципі розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, які стримують і корегують одна одну;

принципі політичного плюралізму, одним із виявів якого є багатопартійність;

принципі виборності представницьких органів державної влади і колегіальності в роботі державного апарату;

розвиткові місцевого самоврядування.

Ознаки демократичної держави:

/ визнання народу найвищим джерелом влади; / розвинута система законодавства; •/ високий рівень розвитку прав і свобод людини; / дієвість гарантування цих прав і свобод; / панування в країні законності; / виборність основних органів держави;

/ рівноправність громадян і перш за все рівність їх виборчих прав; уґ підпорядкування меншостей більшості при прийнятті рішень. Маючи багато вимірів та визначень, демократія в сучасному розу  мінні є системою державних, громадських, ідеологічних інституцій, покликаних забезпечити не лише народовладдя, але й створити всі необхідні умови для цивілізованого життя людей. Тому демократія не може задовольнитися своєю політичною формою (правова держава), вона набуває значення національної демократії, тобто суспільної системи, яка безпосередньо і на рівні, гідному людини, задовольняє її розумні потреби. Демократія, яка не виражає життєві інтереси людей, позбавляється їхньої підтримки, приречена на те, щоб відігравати ритуальну роль, бути формальною, вдаваною.

Виходячи із сучасного наповнення демократії додатковим якісним змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть усі держави. Демократія — це участь народу в своїй власній долі.

Власне, демократія це не тільки державна формація, вона не є тільки тим, що записано в конституціях, демократія — це погляд на життя, який полягає в довірі до людей, у людяності, немає довіри без любові, немає любові без довіри. Демократія — це дискусія, а справжня дискусія можлива тільки там, де люди ставляться з довірою один до одного і чесно шукають правду. Демократія — це розмова між рівними, розмірковування вільних громадян на очах усього суспільства.

Сьогодні викликає здивування не тільки характер та зміст дискусій. Буває дуже важко збагнути ті критерії, за якими відбираються і затверджуються вищі посадові особи. Ознайомившись із біографією чергового зверхпика, ми там знайдемо все, крім одного: які він має заслуги перед державою та її громадянами? Найбільша, мабуть, заслуга, що цей зверхник походить з певної території, яка дуже мила ще й вищій посадовій особі.

Дуже шкода, що філософ Антісфен помер йде в IV ст. до н. е., а то було б йому з чим виступити на засіданні Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України. Адже одного разу, як свідчать очевидці, він запропонував Народним зборам Афін прийняти постанову: «Вважати віслюків кіньми». Коли ж громадяни визначили це дурістю, Антісфен відзначив: «Але ж ви простим голосуванням робите із невігласів полководців». І ще він сказав: «Держави гинуть тоді, коли громадяни не вміють відрізняти добрих людей від поганих». І не дай Боже, що тут філософ мав рацію, бо тоді Українську державу треба розглядати як таку, що стоїть на краю загибелі.

Зрозуміло, що без здібних і винахідливих людей, без талановитих ватажків, без геніїв праці у суспільстві неможливо організувати нічого розумного і справедливого. Демократії потрібні ватажки, а не пани. Повинна бути справедлива організація розподілу праці, а не привілеїв, не аристократичне панування, але взаємне служіння.

За останні століття в Україні було загублено стільки кращих людей, що це явно позначилось на елітарному доборі у вищих структурах влади. Коли спостерігаємо за дискусіями у Верховній Раді, то згадуються рядки філософа і поета Аркесілая: «Як тяжко сперечатись з поріддям рабів...».

Виникають й інші аналогії. Виходить, бувало, депутат на трибуну, говорить розумні речі, а його ніхто не слухає — хто пліткує, хто газету читає, хто прогулюється по залу... Зерно істини падає в сухий ґрунт. І тут можна було б порадити нашим парламентарям запозичити метод Діогена. Як пише очевидець, «одного разу він розмірковував уголос про важливі предмети, але ніхто його не слухав; тоді він раптом заверещав по-пташиному; зібрались люди, і він присоромив їх за те, що заради дурниць вони збігаються, а заради важливих речей не поворухнуться. Він говорив, що люди змагаються, хто кого зіштовхне копняком у канаву, але ніхто не змагається у мистецтві бути прекрасним і добрим».

Сьогодні український народ переживає складний період відродження, і тому тяжко чекати результатів, які були б досконалими на віки. Але це не означає, що наша демократія і наші порядки не можуть бути кращими, ніж зараз. Демократія має свої недоліки, тому що люди також мають свої недоліки. Наш народ тілом і душею демократичний; тому ми повинні наполегливо долати всі недоліки, а не поборювати демократію.

Парламент обирається виборцями. Хто їх виховав політично і морально? Старий режим. Досконалих депутатів, які виросли в республіці, ми ще не маємо. Демократія не може бути тільки на папері і в устах демагогів. Навіть найкращий парламент не завжди може проголосувати за те, що є справедливе, правове і моральне. Ми є очевидцями, що демократичні цінності відроджуються в наш час.

Однак, якщо простежити історію людства від Великої французької революції кінця XVIII ст. до виникнення однопартійних режимів у середині XX ст., то можна побачити, що демократичних держав було небагато. Причому більшість із них існували недовго. Проте цей факт не повинен викликати почуття песимізму чи відчаю. Навпаки, він є свого роду викликом. Якщо прагнення до свободи є вродженою властивістю людства, то здійсненню демократії на практиці треба вчитися.

Чи продовжуватиме історія відкривати двері свободі, залежить від відданості і колективної мудрості самих людей, а не від будь-яких законів історії і аж ніяк не від уявної доброзичливості самозваних лідерів.

Всупереч деяким уявленням здорове демократичне суспільство не є ареною, на якій окремі люди прямують до досягнення своїх цілей. Демократичні держави процвітають, якщо про них піклуються громадяни, готові використовувати свободу для активної участі в житті суспільства, які обирають до державних органів своїх представників, підзвітних за свої дії, якщо життя суспільства ґрунтується на засадах толерантності та компромісу.

Часто поняття «свобода» і «демократія» розглядаються як тотожності. Однак вони не є синонімами. Так, демократія — це справді поєднання ідей і принципів свободи, однак водночас вона містить низку звичаїв та процедур, сформованих протягом довгої, часто складної історії. Одним словом демократія — це свобода, вкладена в норми.

Демократичну державу визначають такі засади:

1. Національний суверенітет;

2. Уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє;

3. Влада більшості і права меншості;

4. Гарантія основних прав людини;

5. Вільні та справедливі вибори;

6. Рівність усіх перед законом;

7. Справедливе правосуддя;

8. Конституційне обмеження влади уряду;

9. Соціальний, економічний і політичний плюралізм;

10.       Принципи толерантності, співпраці і компромісу. Зупинімося детальніше на виділених засадах.

1. Національний суверенітет — це сукупність повновладдя нації та прав, що гарантують незалежність особи. Він забезпечується, насамперед, державністю, комплексом конституційних прав і юридичних актів, а також традиціями і неписаними правилами поведінки. Істотну роль відіграють демократичні гарантії — соціальні, економічні, політичні, культурні.

Національний суверенітет як загальнолюдська гуманістична цінність за сучасних умов набуває особливого значення у зв'язку з відновленням пріоритету саме загальнолюдських цінностей. Визнання суверенних прав нації є аналогічним визнанню прав людини. Воно надає гуманістичної і демократичної спрямованості політичному розвиткові держави, яка прагне до непідвладності іншим державам. Суверенітет — та основа, на якій внаслідок вільного самовизначення встановлюється той чи інший політичний характер державності, соціальної та культурної цілісності суспільства. Він передбачає узгодження природного невід'ємного права основної нації на збереження і розвиток власної культури та самобутності з принципом забезпечення громадянських прав і культурного самоврядування всіх національних та етнічних груп, що проживають на певній території.

Суверенітет — явище політичне, оскільки здійснюється в системі держави. Він передбачає обов'язкову наявність незалежної національної державності. За відсутності національної держави народ приречений на загибель. Бездержавний народне може бути суверенним.

2.         Уряд, заснований на злагоді тих, килі він управляє. Демократія — це щось більше, ніж ряд конституційних правил і процедур, які визначають функції уряду. У демократичній державі уряд є лише однією ланкою, що співіснує з суспільним ладом, який включає в себе багато різнорідних інститутів, політичних партій, рухів, організацій. Така різноманітність називається плюралізмом, який означає, що в демократичному суспільстві безліч організованих груп та інститутів не завдячують своїм існуванням урядові.

В авторитарних суспільствах усі такі організації існують під контролем, з дозволу, за умов нагляду і підзвітності урядові. В демократичному суспільстві влада уряду чітко визначена й суворо обмежена законом. Тому громадські організації вільні від урядового контролю. Навпаки, багато які з них намагаються впливати на рішення уряду і вимагати від нього підзвітності за рішення, які він приймає.

Уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє, може діяти впевнено і авторитетно, чого не може робити режим, влада якого спирається на військову силу або на необраний голосуванням партійний апарат. За висловом А. Лінкольна, демократія — це уряд народу, з народу і для народу.

3.         Влада більшості і права меншості. В усіх демократичних системах громадяни вільно приймають рішення за принципом більшості. Однак влада більшості не завжди є демократичною. Ніхто, наприклад, не назве чесною й справедливою таку систему, в якій 51 відсоток населення гнобить решту 49 відсотків в ім'я поглядів більшості. У демократичному суспільстві влада більшості повинна включати в себе гарантії особистих прав людини, які у свою чергу мають захищати права меншин — етнічних, релігійних чи політичних або просто тих, хто програв у дебатах навколо спірного законопроекту. Права меншості не залежать від доброзичливості більшості і не можуть бути скасовані голосами останньої. Вони захищаються тому, що демократичні закони й інститути охороняють права всіх громадян.

Розвиваючи ідеї націоналізму, ми повинні виступати на захист інтересів не тільки українців, а й усіх націй і народностей, які проживають на території України.

Вказані вище риси визначають головні принципи усіх сучасних демократій без огляду на їх історичні, культурні та економічні відмінності. Незважаючи на відмінності між націями і суспільствами, основні елементи конституційного уряду — правління більшості в поєднанні з особистими правами і правами меншості та владою закону можна побачити у Канаді та Коста-Ріці, Франції та Японії.

4.         Гарантія основних прав людини. Згідно з формулюванням філософів-просвітників, невід'ємні права — це дані Богом природні права. Вони не зникають із появою людського суспільства. Ні суспільство, ні уряд не можуть усунути чи «відняти» їх.

Невід'ємні права включають у себе свободу слова, віросповідання, проведення зборів і право на однаковий захист законом. Це далеко не повний перелік прав, які мають громадяни у демократичній державі. Демократичні суспільства також обстоюють право на справедливий суд. Оскільки вказані права існують незалежно від уряду, вони не можуть бути скасовані законодавчими актами чи примхою виборної більшості.

Детальне формулювання законів і процедур, пов'язаних з основними правами людини, у різних суспільствах має свої особливості. Однак, кожна демократична держава зобов'язана будувати такі конституційні, правові та соціальні структури, які забезпечують захист цих прав.

З іншого боку, права, як і люди, не діють ізольовано. Вони не є приватною власністю окремих людей, існують лише в такому обсязі, в якому їх визначають члени суспільства. Виборці є охоронцями власної свободи. У світлі цього демократичний уряд не є ворогом особистих прав громадян, а їх охоронцем. Громадяни демократичної держави беруть на себе суспільні обов'язки саме для того, щоб зміцнити свої права.

Ідея захисту прав людини дістала широке визнання, її включено до конституцій багатьох країн, а також до Статуту ООН і таких міжнародних документів, як Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі.

Водночас треба підкреслити, що держава повинна не тільки декларувати основні права людини, а й гарантувати їх.

5.         Вільні та справедливі вибори. Виборне центральним інститутом демократичних режимів, оскільки в умовах демократії влада ґрунтується виключно на злагоді тих, ким управляє уряд. Головним механізмом перетворення цієї злагоди в урядову владу є вільні та справедливі вибори.

Усі сучасні демократії проводять вибори. Однак не всі вибори є демократичними. Праві диктатури, комуністичні режими та однопартійні уряди також організовують вибори, щоб надати своєму правлінню законного вигляду. На таких виборах може бути лише один кандидат або список кандидатів, але без альтернативного вибору, можуть пропонуватись кілька кандидатів на одну посаду, але шляхом залякування або шахрайства обираються лише затверджені урядом кандидати. Інші вибори можуть пропонувати справжній вибір, але тільки в межах правлячої партії.

Демократичні вибори — це конкурентні, періодичні, всенародні й остаточні вибори, під час проведення яких найвищі особи, які прийматимуть державні рішення, обираються громадянами, котрі користуються широкою свободою критикувати уряд, публікувати таку критику і висувати альтернативи.

Опозиційні партії та їх кандидати повинні мати свободу слова, проведення зборів та пересування, необхідну для відкритого висловлювання критики на адресу уряду і для ознайомлення виборців з альтернативною політикою. Вибори, під час підготовки яких опозиція не має доступу до засобів масової інформації, організовані нею мітинги зриваються, а газети піддаються цензурі, не є демократичними.

У демократичних державах не обирають диктаторів або президентів, які б займали цей пост довічно. Обрані офіційні особи є підзвітними народові. Вони повинні повертатися до виборців у визначені терміни, якщо бажають продовжити свій мандат ще на один період.

Визначення понять «громадянин» і «виборець» повинно бути настільки широким, щоб вони включали в себе значну частину дорослого населення. Влада, обрана невеликою, привілейованою групою, не є демократичною.

Демократичні вибори визначають керівництво держави. Кермо влади тримають у своїх руках обрані народом представники, які зобов'язані підкорятися законам і конституції країни.

Нарешті, демократичні вибори не обмежуються обранням кандидатів. Виборців можуть також просити вирішувати політичні питання підчас проведення референдумів та шляхом висловлювання ініціативних пропозицій, вміщених у виборчих бюлетенях.

6.         Рівність усіх перед законом. Право на рівність перед законом (право на рівний захист законом) є фундаментальною основою будь-якого справедливого і демократичного суспільства. Багатий і бідний, член етнічної більшості та релігійної меншості, політичний союзних держави і супротивник — усі вони мають право на рівний захист законом.

Демократична держава не може гарантувати однакового рівня життя для всіх та, зрештою, це й не є її обов'язком. Але за будь-яких обставин держава не повинна породжувати додаткових нерівностей, вона зобов'язана поводитись справедливо з усіма своїми громадянами.

7.         Справедливе правосуддя. Кожна держава повинна мати повноваження підтримувати правопорядок і карати за злочини. Однак правила й процедури, застосовувані державою при виконанні законів, мають бути відкритими й чіткими, виключати можливість здійснення державою свавільних політичних махінацій.

Міліція (поліція) не має права заходити в чиєсь помешкання і робити обшук без відповідного ордера, в якому повинні бути чітко викладені підстави для такого обшуку.

У демократичній державі принцип презумпції невинності Гарантується. Особа вважається невинною доти, поки її вина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинність. За будь-яких умов міліція (поліція) не може піддавати тортурам осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, застосовувати до них фізичну силу чи методи психологічного впливу.

Ніхто не може бути підданий повторній судовій відповідальності, тобто нікого не можна звинувачувати двічі за той самий злочин.

Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право на захист, адвокатську та іншу кваліфіковану правову допомогу.

Судове рішення повинно бути вмотивованим, неупередженим і ґрунтуватися на всебічно розглянутих та об'єктивно доведених фактах.

8.         Конституційні обмеження влади уряду. Скеля, на якій побудовано демократичний уряд, — це конституція держави, офіційний звід її фундаментальних зобов'язань, певних обмежень, процедур та інститутів. Конституція — це основний закон держави. Всі її громадяни, від президента до селянина, повинні підкорятися її положенням. Представницька демократія, яка діє згідно з конституцією, що обмежує владу уряду і гарантує права всіх громадян, є конституційною демократією.

Серед прихильників авторитарної влади побутує уявлення про те, що демократичні держави не мають достатньої влади, щоб правити державою. Це помилковий погляд: демократичні держави вимагають, щоб їх уряди мали обмежену владу і водночас чітко і оперативно діяли в рамках визначених повноважень.

Одним із найважливіших елементів демократії є розвиток реально діючого механізму «противаг і стримувань». Завдяки йому кожна гілка влади не тільки виконує свої повноваження, але й уважно «слідкує», а у разі потреби має у своєму арсеналі засоби стримувань інших гілок влади при спробі ухилення їх від виконання своїх функцій чи узурпації чиїхось повноважень. Ця система ґрунтується на глибокому усвідомленні того, що найкращим є той уряд, можливості якого обмежуються.

Зосередження всієї влади (законодавчої, виконавчої і судової) в одних руках можна з повним правом порівнювати з тиранією.

9.         Соціальний, економічний і політичний плюралізм. Плюралізм — це різноманітність інтересів, поглядів та їх відображення в системі управління суспільством та діяльності усіх його інститутів.

Лише плюралізм створює умови для реалізації демократії (рівноправність і свобода особи). Однією з умов існування політичного плюралізму є відповідність внутрішнього законодавства міжнародним правовим актам (зокрема, Загальній декларації прав людини).

Демократія не передбачає будь-якої економічної доктрини. До складу демократичних урядів входять як соціалісти, так і прихильники вільного ринку. Практично в будь-якому сучасному демократичному суспільстві широко дебатується питання про роль уряду в економіці. Але є всі підстави стверджувати, що прихильники демократії, як правило, вбачають в економічній свободі ключовий елемент будь-якого демократичного суспільства.

10.       Принципи толерантності, співпраці і компромісу. Демократія не є машиною, яка працює сама по собі за умови, що вона сконструйована згідно з відповідними принципами і процедурами. Демократичне суспільство вимагає відданості від своїх громадян, які визнають неминучість конфлікту і потребу толерантності.

Сучасні концепції демократії Учасницька (партисипаторна) демократія {ти англ. participate — брати участь). Ця теорія обґрунтовує необхідність участі широких верств населення не лише у виборах своїх представників чи прийнятті рішень на референдумах, виборах, а й участі безпосередньо у політичному процесі (підготовці, прийнятті, впровадженні вжиття владних рішень). Прихильники цієї теорії вважають, що громадяни спроможні свідомо приймати розумні рішення, їм притаманний раціоналізм, розмежування добра і зла. Ірраціоналізм, спонтанність поведінки мас, на чому наголошують їх противники, долаються шляхом підвищення освітнього рівня народу. Тобто в основі учасницької теорії лежить віра в просту людину, її здатність приймати виважені політичні рішення. Прихильники цієї теорії розуміють, що в сучасних умовах неможливе здійснення прямої демократії у повному обсязі, але принаймні необхідно створити політичну систему, яка б поєднувала принципи прямої та представницької демократії. Наприклад, у трудовому колективі, навчальному закладі, за місцем проживання усі громадяни мають залучатися до прийняті рішень. За таких умов відбуватиметься подолання політичного відчуження громадян, зростатиме їх активність, забезпечуватиметься ефективний контроль за політичними інституціями та посадовими особами.

Критики цієї теорії зауважують, що прийняття важливих рішень широким колом непрофесіоналів може призвести до популістського авторитаризму. На їх думку, автори концепції переоцінюють можливість залучення більшості громадян до участі у політиці без примусу, бо відомо, що основна маса населення добровільно не бажає всерйоз займатися політикою.

Елітарна демократія. Це протилежна до учасницької теорія, її автори наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні державою. В будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається як група, наділена управлінськими здібностями, що захищає демократичні цінності і здатна стримувати емоційну неврівноваженість, радикалізм мас. Народу, згідно із цією концепцією, належить тільки право періодично обирати шляхом виборів представників еліти.

Плюралістична демократія. Ця теорія є компромісом між теоріями партисипаторноїта елітарної демократії. Основні її положення були розроблені у працях М. Вебера, Й. Шумпетера, А. Бентлі, Р. Дала, С. Л'тсета, К. Дойча та ін. Вони доводять, що за виключенням широких, загальносистемних трансформаційних процесів, якими, наприклад, є національно-визвольні рухи, народ не може виступати єдиним суб'єктом політичної дії, бо є вкрай неоднорідною спільнотою, поділеною на конкуруючі групи за інтересами. Це унеможливлює досягнення «спільної волі», прихід до ідеалу «народного блага». Тому сучасна демократія не може бути просто владою народу, системою правління на основі його безпосереднього волевиявлення, а повинна стати механізмом представництва суперечливих інтересів для їх подальшого узгодження. Демократія у такому варіанті має здійснюватися не народом, а компетентними його представниками, здатними приймати виважені політичні рішення.

Важливо усвідомити, що багато конфліктів у демократичному суспільстві виникають не з причини чіткого визначення понять про правильність чи неправильність чогось, а завдяки різним тлумаченням демократичних прав і неоднакових пріоритетів.

Широкі правила демократії та її систем и містять лише загальні вказівки про розгляд і вирішення тих або інших питань. І саме тому важливо розвивати культуру демократії. Окремі люди і групи мусять бути готовими толерувати відмінні погляди один одного, визнавати, що інша сторона має права і свою законну точку зору. Різні сторони (на місцях чи у державному парламенті) мусять шукати компромісу, конкретного вирішення тієї або іншої проблеми, дотримуючись принципу влади більшості і прав меншості. У деяких випадках необхідно ставити питання на формальне голосування. Не виключено, що групи можуть досягги неформальної згоди шляхом дебатів і компромісу. Такого роду процеси мають додаткову перевагу, оскільки вони породжують взаємодовіру, необхідну для розв'язання конкретних питань. Утворення коаліцій — це суть демократичного процесу. Вони привчають людей, що мають спільні інтереси, вести переговори з іншими, йти на компроміси і працювати в рамках конституційної системи.

Треба зазначити, що демократія сама по собі не гарантує нічого. Вона пропонує можливість успіху і так само ризик невдачі. Отже, демократія є і обіцянкою, і викликом. Обіцянкою того, що вільні люди, працюючи спільно, можуть управляти самі собою так, що це сприятиме реалізації їх особистої свободи, економічних можливостей і соціальної справедливості, викликом тому, що успіх демократичної ініціативи залежить не від будь-кого, а лише від громадян.

Громадяни демократичного суспільства поділяють тягар уряду і його досягнення. Беручи на себе обов'язок самоврядування, одне покоління намагається зберегти здобуту його попередниками особисту свободу, права людини і владу для наступного покоління. Кожне покоління повинно знову виконувати завдання демократії, виходячи з принципів минулого і пристосовуючи їх до умов нової доби і змін у суспільстві.