5.1 Порядок звільнення особи від додаткових видів покарання на підставі закону про амністію

Posted in Уголовное процесуальное право - Білоконев В. М. Застосування амністії в Україні (судова практика)

5.1 Порядок звільнення особи від додаткових видів покарання на підставі закону про амністію

Слід відзначити, що в судовій практиці немає єдиної точки зору про те, в яких випадках можливо звільняти особу від додаткового покарання, Однією із причин цього є те, що законодавець при прийнятті конкретних актів амністії, по різному підходить до цього питання.

Аналізуючи питання застосування або не застосування актів амністії до додаткових мір покарання, слід визнати, що всі акти амністії, прийняті під час незалежності України, можливо поділити на три групи:

1) Чотири акти амністії, в яких ці питання зовсім не розглядаються. Наприклад, постанова Верховної Ради від 11 березня 1992 р. “Про звільнення від покарання осіб, засуджених за ухилення від чергового призиву на дійсну військову службу за релігійними переконаннями”[183];

2) Вісім актів амністії, де заборонено звільняти осіб від додаткових мір покарання. Наприклад, згідно з ст. 14 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., особи на яких поширюється дія цього Закону, звільненню від додаткових видів покарань не підлягають;

Приклад: Вироком районного суду від 27.12.2007 р. Е. було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК на 5 років позбавлення волі із позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки, за злочин, який той вчинив 26.08.2004 р. На підставі п. “є” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р. Е. був звільнений від основного та додаткового покарання, оскільки в суд була подана довідка лікаря із лікарні про те, що Е. боліє бронхіальною астмою середньої ступені тяжкості. Апеляційний суд, скасовуючи вирок суду, зокрема відзначив, що згідно із ст. 14 цього Закону, особи, на яких поширюється дія цього нормативного акту, звільненню від додаткових видів покарань не підлягають[184].

Між тим, звертаємо увагу суддів на те, що Е. вчинив злочин 26.08.2004 р., а тому на нього поширюється дія Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., в ст. 14 якою вказано, що особи, які згідно з цим Законом звільняються від покарання, звільняються, як від основного так і від додаткового покарання[185]. Таким чином, якби суд застосував до Е. цей Закон, а не Закон України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., то останній мав би право на звільнення і від додаткового покарання.

3) Дев’ять актів амністії, де зазначені конкретні умови, при яких особа може бути звільнена від додаткових мір покарання.

На наш погляд, особи повинні підлягати звільненню від додаткових мір покарання, коли ці питання зовсім не розглядаються в актах амністії, оскільки звільнення цих осіб від покарання, слід тлумачити, як звільнення від основного покарання, так і звільнення від додаткового виду покарання.

Якщо акт амністії забороняє звільнення осіб від додаткових мір покарання, то ці особи ні при яких обставинах не можуть бути звільненні від додаткових мір покарання. Наприклад, в ст. 18 Указу Президента України від 19.04.1995 р. “Про амністію із нагоди 50-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні”, зазначено про те, що особи, які підпадають під дію цього Указу, від додаткових мір покарання не звільняються[186].

У зв’язку із цим, важко погодитися, як з п. 5 листа Верховного Суду України від 25 травня 1995 р. про порядок застосування Указу Президента України від 19.04.1995 р. “Про амністію із нагоди 50-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні”, в якому зазначено, що “якщо обставини, які є підставою для застосування ст. ст. 1 і 3 Указу, виявляться у стадії судового розгляду, суд у відповідності зі ст. 6 ч. 2 КПК України доводить розгляд справи до кінця, постановляє вирок і, якщо цей вирок є обвинувальним, при відсутності обставин, передбачених ст. 9 Указу, звільняє засудженого від покарання. У цих випадках суд звільняє засудженого як від основного, так і від додаткового покарання[187], так і з наступним рішенням вищестоящого суду.

Приклад: Вироком місцевого суду від 05.05.1995 р. К. був засуджений за ч. 2 ст. 143 КК до 3 років позбавлення волі із конфіскацією всього майна. На підставі ст. 46-1 КК виконання вироку було відстрочено на 2 роки. На підставі ст. 3 Указу Президента України від 19.04.1995 р. “Про амністію із нагоди 50-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні” К. від основного покарання було звільнено. Верховний Суд України своєю ухвалою від 26.03.1996 р. цю постанову суду скасував і зазначив, що суд, крім того, допустив помилку, оскільки Указ поширюється і на додаткові міри покарання[188].

Найбільші труднощі виникають у суддів із третьою групою актів амністії, де в них зазначені конкретні умови, при яких особа може бути звільнена від додаткових мір покарання. Цю групу актів амністії можливо розділити на три підгрупи по змісту викладення цих конкретних умов:

а) Два акти амністії, в яких зазначено, що особи, які підпадають під дію цього Закону, від додаткових мір покарання не звільняються, крім осіб, відносно яких на день набрання чинності цим Законом вироки суду в частині додаткових мір покарання не було виконано (ст. 21 Закону України “Про амністію з нагоди першої річниці Конституції України” від 26 червня 1997 р.[189] та ст. 20 Закону України “Про амністію” від 24 липня 1998 р.)[190];

б) Шість актів амністії, в яких зазначено, що особи, які згідно із цим Законом звільняються повністю від покарання, звільняються, як від основного так і від додаткового покарань. Усі інші засуджені, які підпадають під дію цього Закону, від додаткових мір покарання не звільняються (наприклад, ст. 15 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р.)[191];

в) ст. 14 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., в якій зазначено, що особи, які згідно з цим Законом звільняються від покарання, звільняються як від основного так і від додаткових видів покарань. Усі інші засуджені, які підпадають під дію цього Закону, від додаткових видів покарань не звільняються[192].

Приклад: Вироком місцевого суду від 20.12.2004 р. Д. було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК на 3 роки позбавлення волі із позбавленням права керувати транспортними засобами на 1 рік. На підставі ст. 75 КК Д. звільнено від відбування основного покарання з іспитовим строком на 1 рік. 18.03.2005 р. апеляційний суд вирок місцевого суду скасував у частині призначеного покарання і постановив свій вирок, призначивши Д. за ч. 2 ст. 286 КК – 3 роки позбавлення волі із позбавленням права керувати транспортними засобами на 1 рік. 21.07.2005 р. у засіданні суду касаційної інстанції засуджений просив застосувати щодо нього амністію, оскільки він є інвалідом 3 групи і має на утриманні малолітню доньку. Верховний Суд України згідно з пунктами “б” та “е” ст. 1, ст. 6 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. звільнила Д., як від основного так і від додаткового покарання[193].

На наш погляд, в першому випадку зміст ст. 21 Закону України “Про амністію з нагоди першої річниці Конституції України” від 26 червня 1997 р. та ст. 20 Закону України “про амністію” від 24.07.1998 р. є невдалим із правової точки зору. Аналіз цих статей свідчить про те, що є два варіанти:

- особа звільняється від додаткових мір покарання, якщо на день набрання чинності цими Законами вироки суду в частині додаткових мір покарання не було виконано;

- особа не звільняється від додаткових мір покарання, якщо на день набрання чинності цими Законами вироки суду в частині додаткових мір покарання було виконано.

Виникає запитання, від чого законодавець заборонив звільняти осіб, якщо вирок суду в частині додаткових мір покарання вже виконано?

Відповідь одна, ця заборона не має ніякого правового сенсу, оскільки всі особи звільняються від додаткових мір покарання, якщо на день набрання чинності цими Законами вироки суду в частині додаткових мір покарання не були виконані. На нашу думку, недоліки цих статей Законів є причинами судових помилок.

Приклад : Вироком місцевого суду від 22.10.1998 р. О. був засуджений за ч. 1 ст. 215 КК до штрафу в розмірі 500 грн. та позбавленням права керувати транспортними засобами терміном на 3 роки. На підставі п. “б” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 24.07.1998 р. О. був звільнений від основного покарання. Обласний суд ухвалою від 17.11.1998 р. звільнив О на підставі ст. 20 Закону України “Про амністію” від 24.07.1998 р. від додаткового покарання. Постановою президія обласного суду від 3.03.1999 р. зазначену ухвалу в частині застосування до О. ст. 20 цього Закону і звільнення його від додаткового покарання, скасовано. Верховний Суд України своєю ухвалою від 1.04.1999 р. постанову президії обласного суду скасував і зазначив, що за змістом ст. 20 Закону України “Про амністію” від 24 липня 1998 р., від додаткових мір покарання не звільняються лише особи, щодо яких таке покарання станом на 13.08.1998 р., тобто на день набрання чинності Законом, було виконано. Із матеріалів справи вбачається, що на цю дату вирок щодо О. було не тільки не виконано, а й не ухвалено. Тому судова колегія в кримінальних справах обласного суду при розгляді справи правильно виправила помилку місцевого суду і відповідно до п. “б” ст. 1 та ст. 20 цього Закону обґрунтовано звільнила О. від додаткового покарання[194].

В другому і третьому випадках, умовою звільнення особи від додаткового покарань, є звільнення її від покарання на підставі закону про амністію. При цьому, особи, до яких хоча і застосувався акт амністії, не мали право на звільнення від додаткового покарання, якщо при цьому вони не звільнялися від покарання. Різниця між цими випадками полягає у тому, що в другому випадку умовою звільнення особи від додаткового покарання було звільнення її повністю від покарання, а в останньому випадку, звільнення від покарання.

На наш погляд більш вдалим в цьому випадку є зміст ст. 14 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., оскільки умова “звільнення повністю від покарання” необґрунтовано звужувала підстави для звільнення осіб від додаткового покарання, наприклад в тих випадках, коли особа на підставі акта амністії звільнялася від невідбутої частини покарання, так як ми раніше встановили – однією із ознак “повного звільнення від покарання” на підставі закону про амністію є відсутність реального строку відбування покарання засудженим у процесі виконання вироку. Треба відзначити, що такі “незначні” вади законодавця призводять до судових помилок.

Приклад : Вироком місцевого суду від 06.10.1998 р. К. був засуджений за ч. 1 ст. 215 КК на 1 рік виправних робіт з відрахуванням 20% заробітку в дохід держави та позбавленням права керувати транспортними засобами терміном на 3 роки. Постановою цього суду від 31.08.1999 р. К. був звільнений, як від основного так і від додаткового виду покарання. Президія обласного суду постанову місцевого суду скасувала, оскільки останній всупереч вимогам ст. 21 Закону України “Про амністію” від 16.07.1999 р. застосував амністію до К., а тому у суду не було підстав звільняти його від додаткового покарання – позбавлення права керувати транспортними засобами, оскільки амністія була застосована щодо К. у зв’язку із відбуттям ним певної частини основного покарання, і тому не було підстав звільняти його від позбавлення права керувати транспортними засобами[195].

Таке рішення президії обласного суду викликає сумніви. Так, згідно із ст. 21 Закону України “Про амністію” від 16 липня 1999 р., особи, які за цим Законом звільняються повністювід покарання, звільняються як від основного, так і від додаткових покарань. Всі інші засуджені, які підпадають під дію цього Закону, від додаткових мір покарання не звільняються[196]. На нашу думку, таке тлумачення вищестоящим судом цього Закону, що в разі звільнення особи від невідбутої частини покарання – звільнення її від невідбутої частини основного покарання та від додаткового покарання на підставі цього Закону про амністію неможливе, є помилковим, так як суперечить принципам рівності та справедливості, оскільки ставить не в рівне становище осіб, які вчинили однакові злочини до набуття чинності законом про амністію і яким були призначені однакові основні та додаткові покарання, але різниця між ними полягає у тому, що вони були засудженні в різний час, а тому один з них звільняється від призначеного покарання на стадії судового розгляду шляхом постановляння обвинувального вироку із звільненням як від основного так і від додаткового покарання, а другий звільняється тільки від невідбутої частини основного покарання під час відбування покарання.

Таким чином, слід відзначити, що на підставі Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. та Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р. та інших актів, передбачених в другому випадку, звільненню від додаткових видів покарань підлягають тільки ті особи, які на підставі цих Законів були звільненні від покарання або невідбутої частини покарання. Наприклад, звільненню від додаткових видів покарання підлягали, як військовослужбовці які тримаються в дисциплінарному батальйонові та були засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, незалежно від того, який строк покарання вони відбували (п. “а” ст. 4 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р.), так і жінки, які були засуджені за умисні злочини, за які законом передбачено покарання менш суворе, ніж позбавлення волі на строк не більше десяти років, якщо вони на день набрання чинності цим Законом відбули не менше половини призначеного строку основного покарання (п. “в” ст. 3 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р.).

Усі інші засуджені, які хоча і підпадають під дії цих Законів – від додаткових видів покарань не звільняються. Тлумачення цих Законів свідчить про те, що до таких осіб слід віднести, наприклад засуджених, яким наполовину була скорочена невідбута частина покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі на певний строк (стаття 5 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. та Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р.).

Приклад : Вироком місцевого суду від 25.04.2005 р. К. був засуджений за ч. 2 ст. 286 КК на 3 роки позбавлення волі та позбавленням права керувати транспортними засобами терміном на 2 роки. На підставі ст. 1 п. “б” Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. він звільнений від основного покарання. Ухвалою апеляційного суду від 04.08.2005 р. вирок суду у частині вирішення цивільного позову був змінений, а ухвалою Верховного Суду України від 14.11.2006 р. вирок суду в частині вирішення цивільного позову скасований[197].

На наш погляд, місцевий суд повинен був звільнити К. і від додаткового покарання – позбавлення права керувати транспортними засобами терміном на 2 роки, оскільки на підставі резолютивної частини вироку суду К. був повністю звільнений від покарання, а тому, відповідно до вимог ст. 15 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. особи, які згідно із цим Законом звільняються повністю від покарання, звільняються, як від основного так і від додаткового покарань. (На жаль цю помилка суду не була виправлена вищестоящими судами).

В судовій практиці також виникло питання про те, якщо особа підлягає повному звільненню від покарання на підставі закону про амністію, то можливо лі звільнити особу тільки від додаткового покарання, оскільки основне покарання вона відбула до дня набрання чинності цим законом?

На нашу думку, така особа може бути звільнена від додаткового покарання, якщо вона підлягала звільненню від покарання, тобто як від основного так і від додаткового, у тому числі, якщо вона вже відбула основне покарання. Підставою для цього є зміст ст. 5 Закону України “Про застосування амністії в Україні” в якій вказано, що “особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільненні від відбування як основного, так і додаткового покарання, призначеного судом”. Тлумачення статті 5 цього Закону дозволяє зробити висновок про те, що особи можуть бути звільнені:

1) одночасно від основного та додаткового покарання;

2) тільки від основного покарання;

3) тільки від додаткового покарання.

Аргументація С.М. Школа про те, що звільнення від додаткових покарань не може виступати окремим видом амністування, так як немає підстав звільняти від додаткових покарань осіб, яких законодавець не визнав можливим повністю звільнити від покарання[198], викликає сумніви, оскільки вона може бути віднесена тільки до другого варіанту і не може розповсюджуватися на інші випадки. Виникає питання, як можна із тези про те, що в 8 із 23 актів незалежної України про амністію, де законодавець дозволяв звільняти осіб тільки від основного покарання і забороняв звільняти осіб від додаткових покарань, робити висновок про те, що і в інших 65% випадках особа не може бути звільнена від додаткового покарання окремо? До речі, в Росії, з якою у нас велика спільна практика застосування амністії, в ст. 84 ч. 2 КК РФ зокрема відзначено, що “такі особи можуть бути звільнені від додаткових видів покарання”.

Для об’єктивності відзначимо, що точка зору автора по цьому питанню не збігається з точкою зору Верховного Суду України.

Приклад: Вироком місцевого суду від 08.04.2004 р. Г. була засуджена за ч. 1 ст. 203 КК до штрафу в розмірі 850 грн. Із позбавленням права займатися підприємницькою діяльністю строком на 2 роки. Постановою цього суду від 01.08.2005 р. вона була звільнена від додаткового покарання на підставі п. “в” ст. 3 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. Із матеріалів справи вбачається, що Г. сплатила штраф до набуття чинності цим Законом. Верховний Суд України скасував цю постанову суду, оскільки відповідно до Закону його дія поширюється на осіб, які на день набуття чинності не відбули призначене судом основне і додаткове покарання. Крім того, в Законі не передбачено звільнення особи від додаткового покарання окремо від основного. Таким чином, суд неправильно застосував кримінальне законодавство[199].

На наш погляд, це рішення вищестоящого суду ні є безспірним.

По перше, згідно з ст. 12 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., дія цього Закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання чинності включно. Тому із змісту цієї статті неможливо зробити висновок про те, що його дія не поширюється на осіб, які на день набрання чинності відбули частину призначеного їм покарання, наприклад відбули тільки основне покарання.

По друге, хоча в Законі України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. не передбачено звільнення особи від додаткового покарання окремо від основного, однак і не заборонено. Більш того, цей Закон постановлено відповідно до положень Закону України “Про застосування амністії в Україні”, а згідно із ст. 5 цього Закону, особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання, призначеного судом. У зв’язку з цим, у судовій практиці може виникнути протилежне питання, а можливе звільнення особи від основного покарання, коли особа додаткове покарання вже відбула? Наприклад, згідно ч. 3 ст. 55 КК строк додаткового покарання може обчислюватися з моменту відбуття основного покарання, (наприклад, коли основне покарання – позбавлення волі на певний строк, а додаткове покарання – позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), а може з моменту набрання законної сили вироком, (наприклад, коли основне покарання виправні роботи строком на 2 роки, а додаткове покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю строком на 1 рік). В цьому випадку особа може відбути повністю додаткове покарання, а основне, ні. На нашу думку, і в цьому випадку до особи повинен бути застосований акт амністії.

По третє, місцевий суд, не міг неправильно застосувати кримінальне законодавство, оскільки він застосовував тільки Закон України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., який згідно з ч. 1 ст. 3 КК до законодавства України про кримінальну відповідальність не відноситься. (Ще один із аргументів того, що ні КК, ні КПК не регламентують в повному обсязі порядок застосування закону про амністію). У зв’язку з цим, ми повністю згодні з російськими вченими у тому, що, “не дивлячись на те, що стаття про амністію включена в КК, вона не входить в систему Загальної частини КК. Нема жодного припису Загальної частини, яка була б обов’язковою для акта амністії. Зокрема, припис останнього не залежить від відповідних норм Загальної частини КК, які встановлюють різні види звільнення від кримінальної відповідальності та покарання. Акт амністії може містити і інші приписи, які не відносяться до КК”[200].

І на кінець останнє. Така судова практика порушує принцип справедливості, оскільки законослухняних громадян буде ставити в гірше становище в порівняні з не законослухняними особами, які по тим чи іншим причинам не виконують основне покарання, наприклад, ухиляються від сплати штрафу в дохід держави. Звідси можна зробити парадоксальний висновок, якщо хочеш щоб амністія була до тебе застосована, тобто ти будеш звільнений як від основного так і додаткового покарання, “не поспішай виконувати основне покарання”. На наш погляд, аналогічна ситуація була в ч. 1 ст. 69 КК, коли призначення більш м’якого покарання могло бути застосовано тільки до осіб, які вчинили більш тяжкі злочини (особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості) і не могло бути застосовано до осіб, які вчинили злочин невеликої тяжкості. Конституційний Суд України, розглядаючи це питання, у своєму рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 підкреслив, що норми зазначеної статті (ст. 69 КК – В.Б.) суперечать основоположному принципу правової держави – справедливості, оскільки особи, які вчинили злочини невеликої тяжкості, поставлені в гірші умови, ніж ті, які вчинили більш тяжкі злочини....Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах[201]. Як відзначав Голова Верховного Суду України В.В. Онопенко “Справедливість у державі може забезпечити лише справедливий суд”[202]. Тому тяжко не погодитися з В. Речицьким у тому, що, несправедливість, вчинена від імені права, обурює людей значно сильніше, ніж несправедливість, вчинена від імені окремої особи. Саме звідси ця майже нелюдська вимогливість до тих, хто застосовує право – суддів...[203].

При застосуванні амністії виникають деякі питання, пов’язані з таким додатковим видом покарання, як конфіскація майна. Наприклад, чи підлягає подальшому виконанню це додаткове покарання, якщо до дня набрання чинності закону про амністію воно не було виконано, або було виконано частково?

В теорії кримінального права по цьому питанню існує точка зору, що в цих випадках додаткове покарання у виді конфіскації майна – виконанню не підлягає[204].

Така ж точка зору існує і в судовій практиці. “У разі, коли на підставі акта про амністію засуджений підлягає повному звільненню від покарання і вирок не набрав законної сили, амністія поширюється на конфіскацію майна незалежно від того, чи було на день видання акта про амністію вилучено належне засудженому майно”[205]. Верховний Суд України в п. 6 постанови Пленуму № 11 від 21.12.1990 р. “Про практику застосування судами України процесуального законодавства при вирішенні питань, пов’язаних з виконанням вироків”, відзначив, що “у порядку ст. 411 КПК суди можуть також вирішувати питання, що виникли після винесення вироку в процесі його виконання, зокрема, про невиконання вироку в частині конфіскації майна, якщо актом амністії... засуджений повністю звільнений від покарання і якщо до дня видання акта амністії... вирок у частині конфіскації майна не був виконаний”[206].

Акти про амністію можуть бути застосовані і до тих осіб, які не можуть бути звільнені на підставі цих нормативних актів від кримінальної відповідальності чи покарання. Наприклад, згідно з ст. 5 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р. може бути скорочена на половину невідбута частина покарання особам, які відбувають покарання у виді обмеження волі, які не підлягають звільненню від покарання на підставі статей 1-4 цих Законів і які відбувають покарання у виді обмеження волі, а також згідно з п. “а” статті 5 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р. та Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. може бути скорочена на третину невідбута частина покарання особам, засудженим до обмеження волі чи позбавлення волі на певний строк, які не підлягають звільненню від покарання на підставі статей 1-4 цих Законів і які відбувають покарання у виді обмеження волі.

Даний вид амністування передбачений ч. 1 ст. 74 КК і “тягне за собою цілий ряд позитивних юридичних наслідків. По-перше, зменшується строк покарання, який повинен відбувати засуджений; по-друге, скорочується той строк, після відбуття якого застосовується умовно-дострокове звільнення; по-третє, у випадках скорочення покарання у зв’язку з прийняттям нового акта амністії враховується скорочений раніше строк, що свідчить про можливість неодноразового застосування такого виду амністування; по-четверте, скорочується строк погашення судимості, – як внаслідок того, що його обчислення почнеться раніше (в момент звільнення), так і завдяки тому, що можуть змінюватися правові підстави погашення судимості”[207].

Ми повністю згодні з даною точкою зору С.М. Школа за виключенням того, що скорочений строк покарання може змінювати правові підстави погашення судимості, оскільки згідно з п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 16 “Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості”, суди мають ураховувати, що у ст. 55 КК 1960 р. строк погашення судимості встановлювався залежно від виду призначеного покарання або строку фактично відбутого покарання, у той час як у КК 2001 р. – залежно не тільки від виду призначеного покарання (пункти 1-6 ст. 89 КК), а й від ступеня тяжкості вчиненого злочину (пункти 6-9 зазначеної статті), тобто незалежно відстроків призначеного судом покарання у виді обмеження чи позбавлення волі та фактично відбутого покарання[208].