ВСТУП Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес

Posted in Уголовное процесуальное право - Європейська конвенція з прав людини та кримінальни процесс

 

ВСТУП

1. Призначення цього посібника — сприяти тому, щоб судді, прокурори та адвокати враховували вимоги Європейської конвенції з прав людини (надалі — Європейська конвенція) та, зокрема, практику Європейського суду з прав людини (надалі — Європейський суд) при тлумаченні й застосуванні норм кримінально-процесуальних кодексів та інших законодавчих актів, які стосуються сфери кримінального судочинства. З цією метою наводяться витяги з ключових рішень Європейського суду та колишньої Європейської комісії з прав людини (надалі — Європейська комісія)[1], в яких викладено рішення щодо заяв про порушення однієї чи декількох норм Європейської конвенції в процесі провадження слідства, висунення обвинувачення або судового розгляду справ про інкриміновані злочини, а також у межах апеляційного чи іншого провадження, що має стосунок до кримінального процесу.

2. Використання витягів з цих рішень для ілюстрації різних вимог Європейської конвенції, які визначають здійснення кримінального процесу, не тільки свідчить про те, що в самому тексті Конвенції не міститься достатніх вказівок на межі поширення цього документа (оскільки це в різних ситуаціях значною мірою залежить і від тлумачення, яке дають його положенням два згадані органи), але також дає певне уявлення щодо того, яким чином слід застосовувати ці вимоги в конкретних ситуаціях з огляду на обставини вибраних справ.

3. Значення Європейської конвенції для тлумачення та застосування норм кримінально-процесуальних кодексів та інших законодавчих актів, які стосуються цієї сфери, випливає як із положень самої Конвенції, в яких чітко визначено вимоги щодо функціонування системи кримінального судочинства, так і з багатьох інших положень, в яких в імпліцитному вигляді вміщено низку вимог, що також мають бути враховані.

4. Чітко сформульовані вимоги насамперед постають із права на свободу та особисту недоторканність за статтею 5 та з права на справедливий судовий розгляд при розв’язанні питання про кримінальні обвинувачення за статтею 6, а також із права на оскарження в кримінальних справах, права на компенсацію за незаконне засудження та права не бути відданим до суду чи покараним двічі, що закріплене, відповідно, в статтях 2, 3 та 4 Протоколу № 7.

5. Імпліцитно сформульовані вимоги Європейської конвенції постають, зокрема, з права на життя за статтею 2 та з заборони катувань, нелюдського поводження чи покарання за статтею 3 (що є важливим в таких питаннях, як застосування сили при вчинені спрямованих на забезпечення правопорядку дій, при розслідуванні ймовірних злочинів та проведенні допитів), з права на повагу до особистого та сімейного життя, житла та кореспонденції за статтею 8 (що не тільки накладає важливі обмеження на способи розслідування злочинів та отримання доказів, але й впливає на обмеження, що їх може бути накладено на арештованих або затриманих осіб, та публічність, яка може характеризувати певні аспекти кримінального процесу), з права на свободу вираження поглядів за статтею 10 (що пов’язане не лише з висвітленням кримінального провадження, але й із встановленням меж, в яких дозволено критикувати систему кримінального судочинства, зокрема з огляду на здійснення судочинства в конкретній справі), з права на мирне володіння майном за статтею 1 Протоколу № 1 (яке має бути дотримане в ході правозастосовних дій і яке може бути важливим в контексті заходів, яких вживають для збереження цілісності доказів вчинення злочину або доходів, здобутих внаслідок вчинення такого злочину) та права на вільне пересування за статтею 2 Протоколу № 4 (що може впливати на обмеження, які накладають на осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, на час розслідування злочину або судового розгляду справи).

6. Цілком можливо, що поняття, вміщені в кримінально-процесуальних кодексах та інших законодавчих актах, які стосуються сфери кримінального судочинства, відбивають та охоплюють багато — якщо не всі — з вимог Європейської конвенції в питанні кримінального процесу. Однак лише їхнє практичне застосування визначає те, чи були справді дотримані вимоги Європейської конвенції. Врахування того, як Європейський суд та колишня Європейська комісія тлумачили й застосовували положення Європейської конвенції в конкретних обставинах, може слугувати практичним орієнтиром, коли йдеться про тлумачення та застосування норм кримінально-процесуальних кодексів та інших законодавчих актів, які стосуються сфери кримінального судочинства, гарантуючи тим самим, що взяте за статтею 1 Європейської конвенції зобов’язання забезпечувати викладені в ній права та свободи буде належним чином виконано.

7. Розглядаючи значення Європейської конвенції для кримінального судочинства, не слід забувати про те, що права й свободи, які вона гарантує, — зокрема право на зібрання, об’єднання, вираження поглядів, особисте життя й віросповідання за статтями 8-11, так само як і заборона ретроспективних покарань за статтею 7, — також встановлюють суттєві обмеження в сфері застосування кримінального права. Однак у цьому посібнику про такі обмеження не йдеться, оскільки основну увагу в ньому приділено здійсненню кримінального процесу за умов, коли не виникає питання про припустимість притягнення до кримінальної відповідальності.

8. Слід також зазначити, що зміст поняття «кримінальний» для цілей Європейської конвенції не обмежується тим, як його розуміють у праві будь-якої держави, для котрої вона має обов’язковий характер. Як і багато інших норм Європейської конвенції, термін «злочин» Європейський суд і колишня Європейська комісія розглядають як такий, що має самостійне значення, внаслідок чого, хоча класифікація чогось як «кримінального» у внутрішньодержавному праві й відіграватиме вирішальну роль при застосуванні різноманітних вимог Європейської конвенції до відповідного провадження, той факт, що якесь провадження з погляду внутрішньодержавного права не належить до цієї категорії, не заважає розглядати такі вимоги як застосовні до такого провадження.

9. Як свідчать наведені в першому розділі цієї книги витяги, особливо важливим в цьому контексті фактором є те, чи має відповідна норма загальний характер при застосуванні, було накладене стягнення за своєю природою штрафом чи покаранням, було воно пов’язане з позбавленням волі чи було оформлене в якийсь інший спосіб (наприклад, передбачало виплату значної суми грошей). Внаслідок застосування цих критеріїв принаймні деякі дисциплінарні правопорушення в місцях позбавлення волі, адміністративні порушення правил дорожнього руху і штрафні санкції податкових органів розглядались як «кримінальні» в розумінні Європейської конвенції. Таке трактування не означає, що подібні справи мають класифікуватися як «кримінальні» з погляду національного права, однак в процесі їхнього розгляду має бути забезпечений аналогічний рівень захисту. Відповідно, коли йдеться про виконання вимог Європейської конвенції стосовно провадження, яке Європейський суд вважатиме «кримінальним», то ні кримінально-процесуальний кодекс, ні інші законодавчі акти, які стосуються сфери кримінального судочинства, не можуть бути єдиним національним процесуальним стандартом.

10. Звичайно, важливо пам’ятати, що наводячи ці витяги, автор не ставить за мету всебічно розглянути кожну з вимог Європейської конвенції. Зробити це було б неможливо не тільки з огляду на обмеження в обсязі, але й тому, що у своїй практиці Європейський суд та колишня Європейська комісія розглянули не всі проблеми, що можуть виникати при тлумаченні та застосуванні Європейської конвенції у зв’язку з кримінальним судочинством. Оскільки ж системи кримінальної юстиції мають реагувати на зміни в характері злочинної діяльності, то, безперечно, поставатимуть і нові питання. Навіть більше, Європейська конвенція сама по собі є живим правовим документом, і в результаті цього спосіб тлумачення й застосування її положень, можливо, ще переглядатимуть — завжди ретельніше — в міру формування консенсусу щодо її вимог[2]. Отже, з огляду на ці застереження, витяги підібрано так, щоб належно визначити обсяг встановлених в теперішній час вимог Європейської конвенції.

11. Структура посібника не відповідає порядку положень Європейської конвенції. Натомість спосіб його побудови відбиває різні стадії кримінального процесу, починаючи від стадії розслідування та представлення різних наявних на цій стадії обов’язкових умов, із застосуванням таких заходів, як затримання, взяття під варту та попереднє ув’язнення, до процесу збирання доказів та допитування, а також припинення провадження у справі до її розгляду в суді. Після цього настає черга стадії судового розгляду, коли мова йде про вимоги до суду, потребу проведення слухання у відкритому засіданні, підхід до тягаря доказування, зобов’язання щодо свідків, вимоги щодо прийнятності доказів, права на перекладача, особливі права захисту, права потерпілих від заявлених кримінальних злочинів, використання заочного судового розгляду та норм, що визначають судове рішення та його наслідки. Потім йдеться про оскарження та про відновлення провадження, про вимогу здійснення судового розгляду впродовж розумного часу та різні зобов’язання, що пов’язані з виплатою компенсації та судовими витратами. Насамкінець в посібнику розглянуто низку особливих, пов’язаних з дітьми питань, які поставали в зв’язку із застосуванням Європейської конвенції.

12. У наступних абзацах наведено стислий виклад основних складників вимог Європейської конвенції щодо кримінального судочинства з тим, щоб представити, які наслідки вони спричинюють. Важливо зазначити, що хоч кримінальний процес складається з послідовних етапів, аспекти багатьох визначених у Європейській конвенції прав і свобод можуть бути наявними на кількох із них, тож і застосування породжених ними вимог не може бути чітко розмежованим.

13. Питання про обов’язковий характер здійснення кримінального розслідування, зокрема з огляду на його повноту, ефективність і незалежність, постає в зв’язку з твердженнями про факти незаконного позбавлення життя та жорстокого поводження на порушення статті 3, проте встановлені стандарти застосовуються до стверджуваних правопорушень загалом — не в останню чергу тому, що їх вчинення може зачіпати чимало основних прав, що їх гарантує Європейська конвенція, а невжиття відповідних заходів щодо них може призвести до порушення права на ефективний засіб правового захисту за статтею 13.

14. Право на свободу і особисту недоторканність за статтею 5 встановлює тверду презумпцію на користь того, щоб підозрювані у скоєнні злочинів залишались на волі, і це накладає важливі зобов’язання, коли йдеться про затримання та арешт таких осіб, застосування та тривалість попереднього ув’язнення. Обов’язковою вимогою при цьому є необхідність обґрунтованої підозри, але сама по собі остання не є достатньою вимогою, адже Європейський суд особливо занепокоєний і зловживанням владними повноваженнями і тим, щоб потреба в подовженні тримання під вартою була виправдана як прийнятними підставами, так і об’єктивним обґрунтуванням. Окрім того, слід ретельно аналізувати загальний строк попереднього ув’язнення з огляду на ретельність здійснення процесу розгляду справи.

15. Здійснення ефективного судового контролю в разі взяття особи під варту вважається, відповідно до системи Європейської конвенції, необхідним не лише для забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, але також для того, щоб убезпечити від можливого неналежного поводження за обставин, коли особа є особливо вразливою. Отже, пункт 3 статті 5 передбачає обов’язкову та невідкладну судову перевірку підстав для позбавлення свободи після первинного затримання й взяття під варту підозрюваного в злочині. В пункті 4 статті 5 міститься вимога того, щоб утримувана під вартою особа мала реальну можливість оскаржити законність позбавлення її волі. При цьому має бути враховано дотримання багатьох специфічних умов, з тим щоб забезпечити їхню ефективність — як в процесі здійснення процедури кримінального розгляду, так і після її завершення.

16. Попри те, що допомога адвоката є потенційно основною умовою здатності кого-небудь захищати себе під час судового процесу, є можливість завдати шкоди обвинувачуваній особі на попередніх (досудових) стадіях розслідування справи, тому Європейський суд дійшов висновку, що така допомога може знадобитися навіть під час першого допиту. Кожного разу, коли виникає право на таку допомогу, постає й потреба забезпечити безперешкодну можливість доступу до адвоката та такі обставини зустрічі з ним, коли б він поради надавав конфіденційно. Окрім цього, право на допомогу може зобов’язувати державу забезпечити адвоката й оплату його послуг в разі, якщо відповідна особа немає такої змоги. Особливо це стосується випадків, коли рівень компетентності обвинуваченої особи та (або) наслідки її засудження є такими, що надання правової допомоги в такий спосіб відповідатиме інтересам правосуддя. Проте право на правову допомогу — незалежно від того, надає її держава, чи ні — не означає, що воно не підлягає регулюванню, зокрема в випадках, коли цілком можливе спричинення шкоди для процесу судового розгляду.

17. Збирання доказів на підтримку обвинувачення може зачіпати чимало прав за Європейською конвенцією. Зокрема, заборона катувань та нелюдського поводження унеможливлює застосування певних методів допиту, а прагнення здобувати добровільні зізнання так само унеможливлює як застосування кримінальних санкцій, використовуваних з метою примусити особу давати свідчення проти себе, так і — за окремих обставин — провокацію на вчинення кримінальних правопорушень або підбурювання до правопорушення. Якщо за певних обставин докази можуть бути отримані шляхом обшуку чи медичного обстеження всупереч волі відповідної особи, то певні гаранті також мають бути забезпечені. Ще й більше, навіть коли докази й були здобуті з порушенням права на повагу до особистого життя, основним при розгляді питання про їхню прийнятність буде те, як це вплинуло на справедливий характер провадження в цілому.

18. Ця остання характеристика — про справедливий характер — буде інформацією про оцінку багатьох сторін розгляду справи в першій та, якщо до цього доходить, апеляційній інстанції. Хоч є конкретні стандарти щодо таких питань, як достатність часу для підготування до захисту в суді, виклик та перехресний допит свідків, Європейський суд, як свідчить його прецедентна практика, занепокоєний наслідками, що спричинені їхнім недотриманням в кожному конкретному випадку. Однак при здійсненні такого аналізу Суд користується перевагою ретроспективності, тоді як суд, в якому ще триває провадження, може й не настільки розважливо оцінювати преюдиціальність якоїсь із ухвал.

19. Справедливості не можна досягнути там, де обвинувачення і захист в кримінальному провадженні перебувають в нерівному становищі. Таку процесуальну нерівність можна визнати, наприклад, тоді, коли свідчення експертів є насправді не нейтральними, а обвинувальними, коли захист позбавлено повного доступу до матеріалів судової справи, коли сторона обвинувачення може звертатись із поданнями в першу чи апеляційну інстанції, а захист не може їх опротестувати.

20. В кожному судовому переслідуванні презумпція невинуватості покладає тягар доказування на обвинувачення: це означає, що обвинуваченого не можна змушувати свідчити проти себе і що обвинувальний вирок має спиратися на докази. Водночас, за умови існування певних гарантій, немає абсолютної потреби заперечувати можливість робити припущення на підставі окремих фактів справи або спрямованої обвинуваченому вимоги пояснити якусь конкретну обставину. Однак презумпція невинуватості має виражатись і в заявах офіційних осіб, які виступають в ході судового процесу, і в діях судді в ході судового розгляду, і в ставленні до особи після винесення виправдального вироку чи припинення провадження у справі.

21. Суттєвою характеристикою будь-якого судового процесу є незалежність і безсторонність суду. У зв’язку з чим постає питання про шляхи захисту суддів від неналежного на них впливу, а також про обставини, за яких може виникати справжня упередженість з їхнього боку або, найчастіше, достатньо обґрунтовані підозри в її потенційній наявності — можливо, внаслідок їхньої причетності до провадження на попередніх стадіях, зв’язків із органом обвинувачення чи потерпілим, та впливом висвітлення в ЗМІ.

22. Чільне місце серед цих різних стандартів, що визначають хід судочинства в кримінальних справах з метою забезпечити його справедливість, займає дуже важливий критерій Європейської конвенції, який передбачає розгляд справи особи впродовж розумного строку. Це зобов’язання — а насправді його значною мірою порушують — поширюється на розгляд справи як у першій інстанції, так і на різних апеляційних рівнях. Оскільки обставини справ обов’язково відрізнятимуться, межі «розумного» строку чітко не визначено, проте, хоча тривалість деяких проваджень і можна пов’язати зі складністю справ, інертність при їхньому розгляді чи затримки внаслідок нестачі ресурсів не є прийнятним поясненням.

23. Усі ці питання представлено в різних витягах з рішень та ухвал Європейського суду та колишньої Європейської комісії. Витяги були підібрані для того, щоб проілюструвати приклади багатогранності вимог Європейської конвенції щодо кола питань, які мають значення для кримінального судочинства. Через брак місця обсяг витягів при доборі довелося обмежувати, внаслідок чого опущено посилання на прецеденти, частини речень, ба навіть цілі пункти, проте спосіб, в який це зроблено, сподіваємося, дає уявлення про найважливіші мотиви та конкретний контекст ухвалених рішень і водночас не подає в хибному світлі позицію Європейського суду або колишньої Європейської комісії.

24. Повні тексти всіх рішень, витяги з яких ми наводимо, зберігаються в HUDOC — базі даних Європейського суду з прав людини (http://www.echr.coe.int/ECHR/EN/hudoc), зазвичай англійською та французькою мовами, проте в деяких випадках лише однією з цих мов.

25. Витяги взято з рішень, ухвалених до 31 березня 2009 року.

Джеремі Макбрайд