Розділ 1 Соціологія як наука - § 2. Основні етапи розвитку соціології
§ 2. Основні етапи розвитку соціології
За свідченням А. Смолла, щоб краще зрозуміти предмет та зміст будь-якої соціальної науки, необхідно вивчити її історію. Соціологія — порівняно молода наука, її інституціоналізація відбувалася з середини XIX ст., хоча дехто з дослідників вважає, що перші соціологічні концепції з’явилися ще у спробах античних мислителів пояснити суспільне життя. Але це були лише теоретичні передумови, що протягом століть накопичувалися у різних галузях знань і готували дисциплінарне оформлення соціології.
У середині XIX ст. соціологія інституційно виділилася з соціальної філософії як самостійна наука з власним баченням суспільства і власними методами його пізнання. Але не тільки розвиток соціальної філософії підготував становлення нової науки. Вона мала як теоретико- пізнавальне, так і соціальне підґрунтя. Розвиток індустріального суспільства в XIX ст. потребував пояснення нових суспільних феноменів, що виникають перш за все у сфері соціальних відносин. Важливо було розкрити сутність нових механізмів функціонування та розвитку, що будувалися на соціальній взаємодії, і дедалі очевиднішу залежність стабільності суспільства від стану соціальних відносин.
Перший період розвитку соціологічної науки характеризувався пануванням позитивістської методології. Найчіткіше вона була сформульована у працях О. Конта (1798-1857). За його визначенням, пізнання суспільства стає дійсно науковим лише тією мірою, в якій воно опановує «позитивний метод», тобто методологію виявлення на основі спостереження та експерименту незмінних природних явищ. Науку про суспільство, яка будується на основі позитивного методу, завершує соціологія — універсальна наука, «наука всіх суспільних наук». Соціологічне вчення О. Конта має дві складові — вчення про соціальну динаміку (опис закономірностей та механізмів суспільного розвитку) та вчення про соціальну статику (опис законів існування суспільства). Хоча позитивістська парадигма в соціології ґрунтувалася на базових постулатах, які були визначені уже в теорії О. Конта, однак в її межах існувало кілька напрямів (шкіл), що суттєво розрізнялися в розумінні витоків суспільного життя (соціал-дарвінізм, географічний детермінізм, расово-антропологічна школа, механіцизм тощо).
У другій половині XIX ст. відбувається урізноманітнення методологічних орієнтацій соціологічного пізнання, з’являються соціологічні теорії, які тривалий час визначали основні тенденції розвитку соціології (вчення Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Маркса). Саме ці теорії вважаються «класичними» у сучасній соціологічній науці.
Е. Дюркгейм (1858-1917), французький соціолог і філософ, вказував, що для перетворення соціології на самостійну науку необхідно чітко визначити її предмет та відповідний метод. У визначенні предмета він ішов шляхом пошуку особливої реальності, яку не вивчає жодна з суспільних наук. Таку реальність, на його думку, утворюють «соціальні факти», що характеризуються незалежним від особи існуванням (об’ єктивність) та можливістю примусового впливу на її активність. Базовим положенням «соціологічного методу» Е. Дюркгейм вважав принцип «соціологізму», тобто «соціальне можна пояснити лише соціальним». Соціологізм підкреслював специфічність та автономність соціальної реальності. Спираючись на ці базові положення «соціологічного методу», Е. Дюркгейм створив свою теорію суспільства, яка пояснює як механізми його єдності, так і еволюцію через аналіз значення суспільної солідарності. Він виділяє два різновиди солідарності — «механічну» та «органічну». Якщо перша характерна для примітивних суспільств і передбачає відсутність функціональної диференціації членів суспільства, то виникнення другої стає можливим за суспільного поділу праці, який закріплює взаємозалежність індивідів, потребу і необхідність у співпраці.
Іншою «класичною» соціологічною теорією є вчення М. Вебера (1864-1920). Проблеми, поставлені ним, залишаються в центрі методологічних пошуків і сучасних учених-соціологів. М. Вебера вважають засновником «інтерпретативної соціології» («розуміючої соціології») та теорії соціальної дії. Правознавець за освітою, М. Вебер розпочав свої теоретичні дослідження у сфері економічної історії, що дало підстави для загальних висновків щодо природи та чинників суспільного розвитку. Він намагався розкрити зв’язок між економічним розвитком та іншими сферами суспільства (політикою, правом, релігією тощо), що ініціювало створення соціологічної теорії суспільства. Основним методом соціологічного бачення, за М. Вебером, стає метод дедукції на основі поняття «ідеальний тип»: категорії соціологічного пізнання (наприклад, власність, клас, держава) є лише абстракціями («ідеальними типами»), зіставлення з якими реально існуючих явищ сучасності чи минулого є основою їх наукового аналізу. Цей підхід було реалізовано в дослідженні ролі протестантської «господарської етики» в генезі західноєвропейського капіталізму («Протестантська етика та дух капіталізму»).
Значення теоретичної спадщини М. Вебера для подальшого розвитку соціологічної науки визначається не лише її парадигмальним характером (йдеться про веберівську традицію інтерпретативної соціології), а й важливими доробками в дослідженні спеціальних проблем. Зокрема, його називають фундатором таких спеціальних соціологічних теорій, як соціологія міста, соціологія управління, соціологія політики, соціологія релігії. У розвитку соціології права (і як спеціальної соціологічної теорії, і як спеціальної теоретичної дисципліни в системі юридичних наук) також наявний вплив вчення М. Вебера, з яким пов’язується одна з кількох парадигм, що існують у сучасній соціолого- правовій науці.
Аналіз «класичних» соціологічних теорій буде неповним, якщо не сказати про роль марксизму в становленні та розвитку соціології. Сучасні історики соціологічної науки визнають К. Маркса (1818-1883) одним із фундаторів сучасної соціології, незважаючи на те, що він сам уникав навіть використання терміна «соціологія» і досить скептично ставився до сучасних йому соціологів. У марксизмі слід розмежовувати елементи ідеологічного типу та суспільну теорію. У галузі методології суспільного пізнання марксистська парадигма ґрунтується на кількох базових положеннях. По-перше, це теорія соціального конфлікту, яка мала виділити механізми суспільного розвитку через визначення соціальних антагонізмів (класова боротьба тощо), що мають вирішуватися шляхом революційних суспільних змін. «Конфліктна парадигма» залишається важливою і в сучасній соціології. По-друге, це теорія «історичного матеріалізму», який пояснює існуючі суспільні феномени через їх обумовленість в остаточному підсумку економічним базисом суспільства. Вчення про суспільно-економічну формацію та взаємодію базису і надбудови мали пояснити не лише ті форми, в яких існують суспільні явища, а й спрямованість їхнього розвитку.
Уже в середині ХХ ст. у результаті інтенсивної спеціалізації та професіоналізації соціологія посіла одне з чільних місць у системі суспільних наук. У цей період відбувається становлення сучасної соціології, яка характеризується досить розмаїтими теоретико- методологічними пошуками.
Найвпливовішим протягом кількох останніх десятиліть був структурний функціоналізм (Т. Парсонс, Р. Мертон), який робить акцент на принципі цілісності та інтеграції соціальної системи. В основі пояснення всіх соціальних явищ і процесів лежить принцип функціоналізму, тобто визнання їх залежності від тих функцій, що виконуються ними у межах соціальної системи. У структурному функціоналізмі було створено досить продуктивну в теоретичних і прикладних дослідженнях систему категорій, яка використовується в усіх галузях соціологічної науки та інщих науках про суспільство (наприклад, такі поняття, як соціальна система, функція, роль, структура тощо).
Інтеракціонізм (Дж. Хоманс, І. Гофман) акцентував увагу на процесах взаємодії індивідів та груп, під час яких власне й створюються стійкі соціальні структури та інститути.
Феноменологічна соціологія розглядає суспільство як результат духовної взаємодії людей. Існує кілька концепцій феноменологічної соціології: соціологія знання Т. Лукмана, етнометодологія Г. Гарфін- келя, структурна соціологія Е. Тіріак’яна та ін. Феноменологи намагаються вивчати суспільне життя у його суто людських проявах — через уявлення, мотиви, цінності практично діючих людей. У зв’язку з цим центр уваги переноситься у сферу психології, лінгвістики, етнології, а сама феноменологічна школа дедалі більше інтегрується в традиційні галузеві соціологічні теорії.
Досить значне місце в західній соціології посідає неопозитивізм. Його основні постулати стосуються природи наукового пізнання, визначаючи, що істинність наукових даних можна оцінити лише на основі емпіричної перевірки. Важливе значення має теза про те, що всі суспільні явища можуть бути (і навіть мають бути) описані та виражені в кількісній формі, а сама наука має звільнитися від ідеології, різних форм ціннісного підходу. Останніми роками неопозитивізм дещо зміцнив свої позиції у межах прикладних досліджень, попит на які зростає.
Перелік концепцій не буде повним, якщо не згадати про створення неомарксистських соціологічних теорій, серед яких варто звернути увагу на праці М. Хоркхаймера (1895-1973), Г. Маркузе (1898-1979), Т. Адорно (1903-1969) та інших теоретиків франкфуртської школи, праці представників неомарксистської економічної соціології, феміністської соціології тощо. Зберігаючи зв’язок з деякими базовими постулатами марксизму про економічний детермінізм, про феномен відчуження, про роль соціальних конфліктів як основи суспільного розвитку, ці теорії намагаються враховувати принципово нові умови суспільного розвитку в поясненні соціологічних феноменів. Це особливо помітно у сфері вивчення соціальної структури, соціального конфлікту, проблем глобалізації, економічного розвитку та ряду інших питань.
Наявність конкуруючих соціологічних парадигм стимулює пошуки сучасних соціологів у напрямі створення інтегративних теоретичних підходів, які б знімали односторонність існуючих теорій. Такі інтегративні теорії почали з’являтися у 80-х роках минулого століття. Серед значущих слід відзначити такі: а) теорія структурації Е. Гідденса (основна теза: кожне дослідження у соціальних науках має справу з поєднанням дії (агента дії) та структури); б) теорія «соціальної дії та соціальних систем» Ю. Хабермаса (основні положення: слід диференціювати «життєвий світ» і соціальні системи, оскільки останні можуть поглинути власне соціальну дію); в) теорія «багатовимірності соціології» Дж. Александера (основна проблема: виникнення порядку з хаосу соціальних дій); г) теорія «соціального поля» П. Бурд’є (основний предмет досліджень — єдність соціального «актора» та умов його активності, які зображуються метафорою «соціального поля»).
Існують і інші варіанти «інтегративної соціології», які разом із сучасними варіаціями класичних теорій утворюють надзвичайно багатий спектр сучасної соціології. Підсумовуючи тенденції розвитку соціологічної теорії, російський соціолог В. Ядов зазначав, що найпродуктивнішим шляхом подолання методологічної кризи є, по-перше, «методологічний підступ» — використання сукупності різних теоретичних підходів до аналізу соціальної реальності (поліпарадигмальність), перехід від позитивістські орієнтованих кількісних методів до методів якісного дослідження; по-друге, «теоретичний наступ» — створення нових глобальних теорій (метатеорій), що здатні поєднати нове бачення соціуму (його тотальність, глобалізм) з визнанням вирішальної ролі активності соціального суб’єкта у процесі суспільних змін.
Сучасне становище соціології не можна вичерпно охарактеризувати лише на основі теоретико-пізнавальної функції. Важливим виміром її стану стає виконання прикладних функцій. Соціологічні методи проникають практично в усі галузі людської діяльності. Сучасне суспільство неможливо уявити без їх широкого використання. Характерною рисою стає поширення міждисциплінарних праць, коли соціологічні методи інтегровані в інші прикладні науки.
Таким чином, у розвитку сучасної соціології існують два процеси: з одного боку, спроби виходу з кризи у сфері теоретичної соціології шляхом відмови від традиційних теоретичних орієнтацій, створення нової, постмодерністської методології, з другого — широкий розвиток прикладної соціології, яка дедалі більше орієнтується на вузькі прикладні проблеми та стає менш залежною від «великих теорій».