11.4. Роль доведень у юридичній практиці

Навіть професійні логіки і математики, не говорячи вже про інших фахівців, не приділяють доведенням стільки часу і сил, як юристи. Без будь-якого перебільшення можна стверджувати, що техніка доведення — головна зброя юриста. На старших курсах вам доведеться вивчати теорію цивільного і кримінального про­цесів, у яких ключова роль приділяється концепціям відповідних форм судового доведення. Хоча в підставі цих концепцій лежить логічна структура доведень, варто пам’ятати, що реальне життя з його складностями, конфліктами, аномаліями не зводиться до чистої логіки. Тому в теоріях судового доведення значна увага приділяється юридичним нормам, що регламентують процес до­ведення, характер доведень, джерел і способів їхнього отриман­ня, їхньої оцінки з позицій юридичної відповідності та припус­тимості і т.ін.

На відміну від відносно спокійної і безупередженої обстановки, в якій здійснюються математичні і логічні доведення або інженер­но-технічні обґрунтування, у судовому залі зіштовхуються життєво важливі і нерідко антагоністичні інтереси. Ці інтереси викликають до життя безліч додаткових чинників, що істотно впливають на про­цес доведення. Крім власне логічних і юридичних, це психологічні, моральні, економічні, політичні, а іноді навіть естетичні чинники.

Процес судового доведенню в силу його змагальності має принципово нелінійний і немонотонний характер. Так, у логіці і ма­тематиці доведення здійснює один пропонент, котрий дотри­мується якоїсь однієї лінії аргументації та у принципі не обмеже­ний часом і ресурсами (наприклад, сформульована ще в XVII ст. теорема Ферма залишається недоведеною донині). У судовому ж процесі фактично ми маємо справу як мінімум із трьома лініями доведення: у цивільному процесі — це лінії доведення позивача і відповідача плюс лінія, прийнята судом; у кримінальному про­цесі — це лінія обвинувачення, лінія захисту і лінія суду. Суд може цілком погодитися з аргументами однієї зі сторін, частково погоди­тися з окремими аргументами кожної сторони й обрати комбінова­ну лінію аргументації, нарешті, не погодитися з аргументами жод­ної сторони, вирішивши справу на власний розсуд або надіславши її на додаткове вивчення. У разі апеляції до суду вищої інстанції ним може бути обрана нова лінія доведення тощо. У цьому і полягає нелі- нійність судових доведень. Їхній немонотонний характер визна­чається самою змагальністю процесу В принципі передбачається, що кожна зі сторін сумлінно організує свою аргументацію, припуска­ючи її достатньою для обґрунтування своєї позиції. Однак при порівнянні аргументів у залі суду навіть найбільш струнка аргумен­тація може виявитися недостатньою і незадовільною через як різну доказову силу наведених сторонами аргументів, так і можливість відкриття невідомих раніше обставин справи.

Доведення і спростування, аргументація і критика най­частіше проводяться в процесі спору. Залежно від типу спору за­стосовуються той або інший вид аргументації або критики, ті або інші прийоми або виверти. За метою розрізняють такі види спо­ру: змагальний судовий процес (мета — обґрунтувати правомірність чи неправомірність позову при розгляді цивільних справ; домог­тися покарання злочинця або відвести чи зм’якшити обвинува­чення при розгляді кримінальних справ); наукова і професійна дискусія (мета — досягнення істини); полеміка (мета — спір за­ради перемоги). Спір заради перемоги ще називається еристич- ним. В еристичному спорі протилежні сторони вважаються не опонентами, а супротивниками. В таких спорах вважаються при­пустимими багато прийомів, неприпустимі ні з логічного, ні з морального поглядів. Тому такий вид спору виходить за рамки власне логіки і ми його не розглядатимемо.

У курсі логіки не місце говорити й про те, як здійснювати судові дебати — це справа теорії цивільного і кримінального про­цесу. Звернемо увагу на більш близькі логіці і практично важливі для юриста питання, пов’язані з аргументацією в дискусії.

Спір заради істини називають також діалектичним («діалек­тикою» давні греки називали мистецтво досягнення істини в про­цесі бесіди). Для того щоб дискусії були плідними, потрібне до­тримання певних умов.

Насамперед має бути точно сформульований предмет спору — деяка проблема або тема, якої торкаються твердження учасників дискусії. Якщо такої проблеми немає, спір виявляється безпред­метним і вироджується в беззмістовну розмову.

У позиціях сторін, що сперечаються, має існувати реальна протилежність, тобто сторони повинні дотримувати протилеж­них переконань щодо предмета спору. Якщо немає реальної розбіжності позицій, то спір вироджується в розмову про слова, тобто опоненти говорять про одне й те саме, але використовую­чи при цьому різні слова, що і створює видимість розбіжності.

Необхідна також загальна підстава спору, тобто якісь прин­ципи, положення, переконання, що визнаються обома сторона­ми. Якщо немає жодного положення, з яким погодилися б обидві сторони, то спір виявляється неконструктивним. Для повно­цінної дискусії залежно від ситуації потрібний визначений стан­дартний мінімум вихідного знання про предмет спору. У разі істотно розбіжних рівнів знань предмета у сторін їм немає сенсу вступати в спір, щоб не могло виникнути самого підґрунтя для образливих для самолюбства аргументів до неуцтва.

До умов плідної дискусії належать також здатність бути уваж­ним до свого супротивника, вміння вислуховувати і бажання зро­зуміти його міркування, готовність визнати свою помилку і пра­воту співрозмовника. Узагалі дискусія має здійснюватися відпо­відно до принципу suaviter in modo, fortirer in re — «поштиво за формою, міцно по суті». Тільки при дотриманні перерахованих умов дискусія може привести до виявлення істини або хибності, до згоди або до перемоги істинної думки.

На закінчення — декілька практичних порад, корисних як для учасників дискусії, так і для учасників судового процесу.

Важливо із самого початку захопити ініціативу: запропону­вати своє формулювання предмета спору, план обговорення, на­правляти його хід у потрібному для вас напрямку. У спорі важ­ливо не оборонятися, а наступати.

Передбачаючи можливі контраргументи опонента, варто вис­ловити їх самому і відразу відповідати на них.

Важливу перевагу в спорі одержує той, кому вдається поклас­ти тягар доведення або спростування на опонента. Якщо він по­гано володіє прийомами доведення, то може заплутатися у своїх міркуваннях і буде змушений визнати себе переможеним.

Слід конкретизувати увагу і дії на найбільш слабкій ланці в ар­гументації опонента, а не прагнути до спростування всіх її елементів.

Корисно також використовувати ефект раптовості, наприклад, найбільш важливі аргументи можна приберегти до кінця дискусії. Висловивши їх наприкінці, коли опонент уже вичерпав свої аргу­менти, можна привести його в замішання і здобути перемогу.

Якщо це можливо, варто прагнути взяти останнє слово в дис­кусії: підбиваючи підсумки спору, можна подати його результа­ти у вигідному для вас світлі. Однак цей прийом доступний да­леко не кожному учаснику дискусії і тим більше учаснику судо­вого розгляду справи.

 

Контрольні запитання

1. Що таке обгрунтування?

2. В якому відношенні знаходяться поняття «об­грунтування», «аргументація», «доведення»?

3. Які існують види доведень?

4. Що таке спростування?

5. Які правила існують щодо тези?

6. Які правила існують щодо аргументів?

7. Які правила існують щодо демонстрації?