4.8. Культура

   Період від середини XIV до середини XVI ст. — це час подальшого формування українського народу, його мови та культури. Українська культура розвивалася в умовах важкої боротьби із загарбниками. Як уже відзначалося, у великому князівстві Литовському руська (українська) і білоруська культури були панівними. Однак після Кревської унії (1385 р.) поступово посилюється тиск більш високої організації і культури Польщі, і між цими культурами ведеться безперервна боротьба. Чи не найбільш агресивну роль у цьому віковічному конфлікті відігравала католицька церква, яка мобілізувала на боротьбу з православною церквою та культурою польсько-литовський державний апарат, могутні фанатичні релігійні ордени, військову силу магнатів та шляхту.
   В українських землях Литовської держави до Люблінської унії польсько-католицька експансія великого розмаху не мала, але в Галичині, Холмщині та інших землях що входили до складу Польщі, відбувався масовий наступ, підтримуваний адміністративними заходами. Польський уряд перш за все вводить правило, за яким всі керівні посади посідали лише католики. І українська аристократія Холмщини, Галичини, Підлящини (до кінця XVI ст.) окатоличується і полонізується, відмовляється від української культури та мови. Лише дрібна шляхта зберігає своє національне обличчя. Така ж доля спіткала після Люблінської унії й інші землі України. У містах українська громада витіснялася у передмістя і переслідувалася та обмежувалася, поступово втрачаючи свої позиції. Лише селянство міцно дотримувалось своїх національних традицій, мови та культури.
   По-іншому було на Волині, де українські магнати та шляхта твердо відстоювали свої позиції в адміністративному апараті, і тільки у XVI ст. полякам зробили поступки в деяких містах, де їх допускали до самоврядування разом з православними.
   Поряд з цим у народні маси поляками поступово, але настирливо вноситься ідея вищості польської культури і католицької віри, «нижчості» української культури та православної церкви. Між католиками і православними штучно розпалюється релігійний антагонізм.
   У другій половині XIV — XV ст., як і в попередні віки, провідну роль у духовному житті відігравала православна церква, хоча у Литовській державі її керівна верхівка не надавала такої допомоги церкві, як у Київському і Галицькому князівствах. Однак деякі українські та литовські князі багато зробили для підтримки православ´я: князь Любарт Гедимінович добудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир Ольгердович підтримував і опікався Києво-Печерським монастирем. Українські князі та шляхтичі також щедро одарювали церкви. Дехто із аристократів влаштовував при церквах лікарні, притулки для старих та хворих, деякі створювали школи. Але поступово добродійство по відношенню до церкви перетворилося у XV ст. на володіння церквами, монастирями, як і селами та угіддями. Ними стали управляти на принципах володіння маєтками; обмінювати на прибуткові села, здавати в оренду, заставляти, продавати і т.ін. Продавалися посади єпископа, ігумена, священика. Церковні маєтки часто передавалися стороннім особам. У другій половині XV — XVI ст. навіть посаду митрополита князі «давали» своїм близьким або родичам, не чекаючи «висвячення» Константинопольським патріархом чи його благословення. До того ж, посади священиків та єпископів досить часто передавалися людям аморальним або неписьменним, які жодного відношення до релігії не мали. В той же час претенденти платили велику суму за висвячення як за отримання прибуткової посади. Все це принижувало престиж православної церкви, викликало обурення віруючих.
   Користуючись цими кризовими явищами католицька церква вже у XV ст. розгортає боротьбу за ліквідацію православ´я і своє утвердження спочатку у Галичині, а потім в інших землях України. Місіонерську діяльність, спрямовану на окатоличення українського народу, ведуть ченці різних орденів — домініканці, францисканці (мінорити), бернардинці. Деякі з них відкривали школи високого рівня, до яких приймали і українських дітей, таким чином впливаючи на українську інтелігенцію та виховуючи вірних католиків.
   Головними центрами місіонерської діяльності були монастирі, створені орденами. В кінці XV — на початку XVI ст. вони вкрили густою мережею Галичину, Холмщину та Підляшшя.
   Православна церква поступалася римській освітою своїх священиків, рівнем літератури і т.ін. На середину XV! ст. східна церква культурно зубожіла, і її література обмежувалася лише церковно-богослужебними книгами. А високоосвіченим людям цього було замало, і вони звергались до латинської та польської літератури, наукової і художньої. В цих складних умовах православна церква отримала підтримку від братств, створених громадськістю українських міст. Одне з них створюється у Львові на початку XV ст. Всі вони мали переважно релігійний характер.
   Завданням церковних братств було дбати про порядок у храмі, задоволення його матеріальних потреб, піклування про хворих, бідних та людей, які з якихось причин (стихійне лихо, хвороба) потрапили в біду. «Братчики» захищали перед владою і судом справи православної церкви.
   У XV ст. починається криза і в католицькій церкві, де безперервно точиться боротьба за папський трон, йде відверта торгівля посадами священиків, які за гроші відпускали гріхи, а кардинали і єпископи вели паразитичне розкішне життя. Все це підривало велич і могутність католицької церкви, викликало протест віруючих, домагання ґрунтовних реформ церковного життя. Найбільше значення у цьому русі мали виступи Мартина Лютера (початок XVI ст.), який відверто засуджував католицьку церкву і поклав початок великій реформації. Крім того, у країнах Європи з´являються прихильники Кальвіна, баптисти, гусити, які пропонували свої варіанти реформ.
   З середини XV ст. у Литовському князівстві поширюються майже всі європейські реформаційні рухи, що проникали через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситів, серед яких була й ідея боротьби за національну свободу, така близька українцям. В цілому ж протестантський рух в Україні глибокого впливу не мав. До нього приєдналася лише невелика група аристократів. Відсутність реформацій і єресей на Україні пояснювалася в основному тим, що насильницьке окатоличення, спроби денаціоналізації українського народу викликали національно-визвольний рух, необхідність захисту православної релігії. Тому була відсутня основа для поширення церковних єресей, спрямованих проти православної церкви. Навпаки, все гостріше поставала потреба її зміцнення та захисту.
   Розвиток протестантизму все більше обмежувався жорстокими заходами католицької верхівки, яка для боротьби з реформацією заснувала орден єзуїтів та розгорнула терор проти реформаторів.
   В українських землях під впливом ідей гуманізму та реформації відбувається наближення літературної мови до народної, щоб зробити літературні твори (світські, релігійні) доступними для найширших кіл української громадськості.
   Ідеї гуманізму впливали також на інші галузі культури — освіту та мистецтво.
   Шкільна освіта в Україні зосереджувалася, як і в часи Київської Русі, в церквах та монастирях. У багатьох школах не лише вчили писати та читати, а й давали відомості з теології, літератури та грецької мови. У XVI ст. такі школи існували майже при всіх церквах, створювалися у своїх маєтках магнатами, шляхтичами. У школах діти вивчали азбуку, молитву, читали «Часослов», твори релігійної літератури. «Псалтир» у ті часи був основним шкільним підручником. Вивчали арифметику, вчилися писати скорописом, який в XVI ст. вживався в урядовому діловодстві. В окремих школах поряд з рідною мовою вивчали грецьку, зрідка латинську мову.
   Учителями в церковних та монастирських школах були дяки. Магнати, шляхтичі, громади, що фінансували церкви, призначали певні суми і на утримання дяка, який мав організовувати школу, вести заняття, виховувати дітей. Крім того, за традиціями і звичаями, він одержував від батьків по закінченні вивчення дітьми граматики, Псалтиря чи інших наук зерно, гривню або інші дарунки.
   У Польщі і Литві школи засновували також протестанти, до яких охоче йшли українці. Це гімназія та академія у Рахові, школи в Дубні, Хмельнику та інших містах.
   У другій половині XV — першій половині XVI ст. у Польщі та Литві відбувається значне пожвавлення у культурному житті, пов´язане з епохою ренесансу, новими віяннями у релігії в Європі. Важливу роль у цьому відіграв Краківський університет, у якому навчалася й українська молодь. Вихідці з України були також студентами багатьох університетів Європи — Сорбони, Празького, Болонського та ін. У середині XV ст. у Сорбоні працювало кілька докторів-українців. Наприкінці XV — на початку XVI ст. в Європі були широко відомі учені-українці за походженням — Юрій Дрогобич (Котермак) у Болонському та Петро Русин у Краківському університетах. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. За підрахунками В. Борисенка лише в одному Краківському університеті в 1510-1560 pp. здобули освіту 352 вихідці з України (Борисенко В.Й. Курс української історії. — Київ, 1998. — С. 135). Як за київських так і за галицьких часів, визначним проявом народного генія була усна творчість, різноманітна і яскрава, тісно пов´язана з попередніми фольклорними творами. Продовжувало розвиватися обрядове пісенне і поетичне мистецтво. Створювалися нові казки, перекази, прислів´я. Зберігалися народні звичаї щедрування, колядування, свято Купала, веснянки і т.ін.
   У XV ст. зароджується епічна поезія українського народу — історичні пісні та думи. Виникнення дум пов´язане з утворенням козацтва та епічною давньоруською традицією. Думи та історичні пісні-балади, які виконували кобзарі, виховували в народних масах почуття любові до Вітчизни, будили протест проти її ворогів, прославляли боротьбу проти них. Усна поетична творчість відігравала велику роль у формуванні національної свідомості українського народу.
   В художньому письменстві переважали літературні твори релігійного характеру: послання, житія святих, «слова» тощо. Визначним літературним твором був «Києво-Печерський патерик». Поряд з життями ченців і розповідями про різні чуда у Києво-Печерському монастирі, в ньому містилося чимало фактів з життя Київської землі. Значного поширення набули збірки житій святих «Четы Мінеї».
   Із творів світської літератури велику популярність мав збірник «Ізмарагд», у якому вміщено близько ста коротких творів — «слів», присвячених морально-побутовій тематиці: про книжну мудрість, повагу до вчителів, доброчинність і гріхи. У XV ст. набувають поширюються перекладені повісті про Олександра Македонського («Александрія»), Троянську війну та ін. У них прославляються мужність і хоробрість героїв.
   Продовжується літописання, започатковане у Київській Русі. Визначними тогочасними літописними творами були «Короткий Київський літопис» XIV-XV ст. і «Литовський», або «Західно-руський, літопис». «Короткий Київський літопис» подає відомості з історії України XV-XVI ст., зокрема про боротьбу з кримськими татарами, литовсько-російські відносини. Багато уваги приділяє він життєописанню визначного політичного і культурного діяча України К.Острозького.
   Архітектура і живопис кінця XV — першої половини XVI ст. значною мірою продовжували традиції мистецтва попередньої епохи. Поряд з цим в архітектурі міст запроваджуються нові елементи, зумовлені розвитком тактики бою, військової техніки, зводяться кам´яні та цегляні замки, підсилені мурованими вежами та бійницями (в Луцьку, Кременці, Хотині, Меджибожі).
   Нові тенденції з´являються у культовій архітектурі. Тепер головними замовниками стають більш демократичні кола: шляхта, сільські та міські громади. Посилюються також впливи гуманістичних ідей та культурних досягнень Польщі й Західної Європи. Це все привело до будівництва і оздоблення безкупольних храмів, в яких широко використовувалися здобутки західної архітектури. Велике будівництво велося в монастирях Києво-Печерському, Троїцькому біля Острога та інших.
   У деяких невеликих храмах, споруджених міськими та сільськими громадами, яскраво прослідковується оборонний характер — Покровська церква у Сутківцях та ін. Широкі селянські і міщанські маси будували собі традиційні українські хати з дерева і глини, кріпаки — землянки.
   Образотворче мистецтво мало переважно релігійний характер, однак у нього все більше проникали народні мотиви. Кращими зразками були композиції «Різдва Христового», «Успіння Богородиці», в які вкраплюються побутові і краєвидні мотиви, розпису Кирилівської церкви у Києві (XIV ст.), Онуфріївської церкви в с Лаврові (XV ст.), вірменського собору у Львові (XIV-XV ст.). Поширення набувають ікони, намальовані на дошках. Найпопулярніші сюжети — зображення «Юрія Змієборця» і «Страшного суду». Високої досконалості набула творчість маляра-іконописця Петра Ратенського з Волині. Його пензлю належить ікона «Богородиця» у Володимиро-Волинському соборі. У його творчості відчуваються впливи італійського відродження. У цілому для українського малярства тих часів характерне прагнення більш життєво зображати людей.
   Продовжують розвиватися народні ігри, мистецтво скоморохів, що виконували, а часто й творили усну поезію, музичний і танцювальний фольклор. Підносяться хорова музика і танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок). Отже, незважаючи на важкі умови іноземного поневолення, жорстоких татарсько-турецьких набігів, культура українського народу, продовжуючи традиції Київської і Галицько-Волинської держави, досягла значних успіхів. її надбання послужили духовною основою боротьби українського народу за соціальне та національне визволення.
   Розвиток української культури у XIV—XVI ст. свідчив про подальше формування української нації, що вже розвивалася значною мірою на своїй власній основі, вдосконалюючи набуті раніше властивості. Умови цього процесу були складними, адже Україна була захоплена і поділена кількома сусідніми країнами і лише в межах Литовської держави мала автономію до кінця XV ст. Ці складності були поглиблені татарсько-турецькими набігами.
   У XIV-XVI ст. значно зростає національна свідомість українського етносу; українці все частіше виділяють себе серед слов´янських народностей, відзначають свою відмінність від поляків, росіян і білорусів. У XVI ст. на самосвідомість українського народу значний вплив справляє козацтво, яке своєю боротьбою утверджувало віру в можливість розв´язати кардинальні соціальні і національні проблеми.
   У XV-XVI ст. до українських земель Київської, Переяславської, Чернігово-Сіверської, Волинської, Галицької, Холмської земель, Буковини та Закарпаття приєднуються Нижнє Подніпров´я і Побужжя — козацькі землі Запорозької Січі. Це означало розширення території українських земель, вихід до Чорного моря, де у свій час мала великий вплив і позиції Київська Русь. У межах Київщини і Полтавщини формується центр політичного, економічного та духовного життя української народності.
   У цей же період продовжується формування й удосконалення однієї із найважливіших ознак народу — мови. Внаслідок подальшого збагачення діалектними говірками, елементами мов сусідніх етносів у XIII ст. викристалізувалася староукраїнська (руська) мова. Вона продовжувала розвиватися, маючи два типи: розмовну і книжну (церковнослов´янську). Розмовна використовувалася в побуті широкими масами, книжна — в літературі, церковних справах, спілкуванні привілейованих прошарків населення. З часом розмовна мова все активніше проникає в книжну сферу. В середині XVI ст. з´являються книги українською мовою, в яких вирізняються фонетичні, граматичні та лексичні риси народної української мови.
   Одночасно формувалися притаманні українцям характерні риси: любов до Вітчизни і ненависть до загарбників і гнобителів, волелюбність, відвага, працьовитість, поетичність і музикальність, гумор, відчуття власної гідності і співчутливість до чужого горя, доброта, а також спільні ознаки побуту.
   За тих часів за українськими землями остаточно закріпилася назва Україна, що стала етнічним, національним іменем. Вона фігурує у багатьох офіційних документах, художніх творах і народній поетичній творчості, особливо піснях, де часто зустрічаються такі вирази, як «зажурилась Україна».
   У XVI ст. з´являється назва «Мала Русь», що поступово входить у вжиток в багатьох офіційних державних та церковних документах. У свідомості і духовній творчості народу все ж вживається Україна, а її землі — українські, її жителі — українці. В іноземній літературі XV-XVI ст. їх звали рутенцями, черкасами, багато про них писали, відділяючи від московитів (росіян), поляків, литовців (італієць Помпосій Лето, німець Сигізмунд Герберштейн та ін.).
   Два століття більшість земель України перебувала у складі Литви. Для розвитку культури і національної свідомості це був порівняно сприятливий час. Українське феодальне магнатство і шляхта мали досить великі права. Фактична влада в місцевих органах самоврядування була в їхніх руках. У більшості великих міст України керівною силою був український патриціат. Православна церква посідала провідне місце. Все це створювало у вищих колах суспільства відчуття, що вони живуть у своїй державі, бажання її підтримувати. Це сприяло зростанню і зміцненню козацтва, його боротьбі проти Криму і Туреччини. В цьому полягає позитивне значення Великого Литовського князівства в історії українського народу.

4.2. Литовсько-польські унії. Знищення української автономії

   В унії були зацікавлені як Польща, так і Литва, яким однаково загрожував Тевтонський орден. У Литві після смерті Ольгерда великим литовським князем став його син Ягайло. У Польщі в цей час починаються усобиці, наростає боротьба різних груп магнатства навколо обрання нового короля. Фактично королевою була Ядвіга, на руку якої було кілька претендентів. Але польські пани зупинилися на Ягайлі, який теж після смерті Ольгерда шукав опори у боротьбі проти різних політичних груп. Особливо серйозним і сильним противником був його двоюрідний брат Вітовт, який у союзі з німецькими рицарями вів боротьбу за великокнязівський престол Литви.
   Унія сталася у 1385 р. її умовами були: проголошення Ягайла польським королем і литовським князем, одруження Ягайла і Ядвіги, окатоличення литовського населення, спільна зовнішня політика та ін. Однак більшість литовських та всі українські магнати були проти унії, не бажаючи втрачати свої привілеї та незалежність, їх опозицію очолив Вітовт, який змусив Ягайла визнати себе Великим литовським князем. При цьому Ягайло був сюзереном, а Вітовт — васалом. Лише у разі смерті Вітовта Ягайло міг знову стати литовським князем.
   Вітовт (1392-1430 pp.) був одним з найвизначніших керівників та політиків Литовської держави. Його зовнішньополітичним завданням стає приєднання всього Причорномор´я та Криму. Він використав суперечності між татарськими ханами і почав поступово приєднувати ці землі та будувати там фортеці. В гирлі Дніпра була збудована фортеця св. Івана. Другий замок поставлений поблизу Акермана, на Дністрі. Недалеко від сучасної Одеси був створений порт Хаджибей, звідки відразу почався експорт зерна у Візантію.
   Однак просування на південь на певний час припинилося через поразку литовсько-руських військ у 1399 р. на річці Ворскла, де вони були майже винищені татарською ордою. Тут поліг цвіт українського, білоруського й литовського лицарства. Для України це була втрата значної частини її еліти, що пізніше відіб´ється на державотворчому процесі.
   Поляки, використавши цей момент, змусили Литву вступити в союз з Польщею, однак на тому ж принципі васалітету, що й раніше. Це дало можливість об´єднаним силам польських, литовських, українських, російських та білоруських військ під керівництвом Ягайла і Вітовта завдати поразки Тевтонському ордену в 1410 р. в битві під Грюнвальдом.
   Після цієї перемоги Вітовт продовжує утверджуватися в Причорномор’ї, використовуючи в основному дипломатичні засоби. Татарські хани, які кочували у Причорномор´ї, ворогували між собою, і поступово Вітовт перетворив їх на своїх васалів.
   Для подальшого зміцнення та централізації своєї влади литовський князь за сприяння поляків протягом кількох років здійснює ряд реформ внутрішньополітичного характеру. Він змістив українських удільних князів, які перестали йому коритися, а удільні князівства (Новгород-Сіверське, Володимирське на Волині, Київське) перетворив на воєводства, якими стали управляти великокнязівські намісники. Це був тяжкий удар по державотворчому процесу українських князівств. До того ж католицькій церкві, шляхтичам і магнатам-католикам надавалися привілеї та переваги над православними. Це викликало гостре невдоволення українців, білорусів та росіян. Посилюється антагонізм між українцями і литовцями.
   Загострення національно-визвольної боротьби призвело до відокремлення кількох українських князів і бояр зі своїми землями від Литви і приєднання до Московського князівства. Вітовт змушений був піти на деякі поступки. Поряд з цим українській знаті все більше протиставлялися бояри, до яких за реформами Вітовта перейшло місцеве самоуправління та суд. Вітовт також пішов на зближення з поляками, підписавши з ними унії — Вільненську (1401 р.) та Городельську (1413 p.). Цим поляки зміцнили свій вплив у Литві й ослабили роль та значення українських князів.
   У 1430 р. Вітовт помер, залишивши міцну незалежну Литовську державу, знищити яку полякам вже було не під силу. Сорок років його князювання були суперечливими по відношенню до українського, білоруського та російського населення, їхньої аристократичної еліти, з одного боку, обмеження і дискримінація православних, а з другого — розширення і утвердження громадянських прав, місцевого самоуправління, залучення представників українського і білоруського боярства до влади. Однак у своїй діяльності Вітовт спирався в основному на литовців, чим викликав невдоволення та опір українських магнатів.
   Великий литовський князь Свидригайло Ольгердович, молодший брат Ягайла, обраний на засіданні сейму литовськими, українськими та білоруськими магнатами, був близьким до руських князів і бояр і, спираючись на їхню підтримку, виступав проти польсько-литовської унії, за відродження незалежності Литви і України (в союзі). Це був талановитий воїн, але нестриманий і невиважений політик, якого все життя переслідували невдачі, провали та поразки.
   Поляки повели проти нового князя підступну політику, захопивши Поділля та ще деякі території. Вимоги повернути Литовському князівству його території поляки відкинули, і Свидригайло починає війну з Польщею. Ягайло з польськими військами вторгається на Волинь, захоплює Володимир та інші міста. Але облога Луцька була для них невдалою. Жителі міста під проводом воєводи Юрші успішно відбили всі їхні атаки. Розгорталася широка національно-визвольна боротьба українців під керівництвом патріотично налаштованої знаті. У 1430-1435 pp. фактично відродилася Литовсько-Руська держава, і в цьому федеративному союзі провідною силою знову стають руські князі та бояри. Свидригайло навіть іменувався князем Великого княжіння Руського.
   Війна була затяжною і невдалою для поляків, і вони сприяли змові великих литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з братом Вітовта Сигізмундом. Змовники були невдоволені захистом інтересів українців та білорусів. Змова призвела до переходу влади в руки нового Великого князя литовського Сигізмунда. Він пішов на деякі поступки руській знаті, і частина її, задовольнившись цим, відійшла від Свидригайла. Скориставшись розколом, Сигізмунд активізував війну проти Свидригайла і в битві під Вількомиром у 1435 р. розгромив його війська. Однак частина патріотично налаштованих українських князів продовжувала боротьбу. Вони організували змову і в 1440 р. вбили Сигізмунда.
   Після його смерті литовці знову обрали окремого князя Литви, яким став тринадцятилітній син Ягайла Казимир (1440-1492 pp.), і польсько-литовську унію знову було розірвано. Однак після смерті польського короля поляки обирають литовського князя Казимира на польський королівський престол, відновлюючи персональну унію.
   Такі відносини зберігаються до середини XVI ст. Казимир у перші роки свого князювання, щоб заспокоїти руських феодалів, пішов їм на поступки. Були поновлені удільні князівства: Київське, де князем став син зміщеного Вітовтом Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр), Волинське, де князем обрали Свидригайла, який перейшов на бік Казимира.
   У 1447 p., щоб заручитися підтримкою литовських і руських феодалів, Казимир видає загальноземський привілей, яким гарантує шляхті особисту недоторканість, звільняє феодалів від ряду повинностей і податків, надавши їм право вотчинного суду та ін. Це значною мірою зміцнювало права православних, піднявши їх до рівня, який мали феодали-католики.
   Однак, зміцнивши свої позиції, Казимир скасував всі привілеї православним, посилюючи централістські тенденції, знищуючи автономію українських князівств. У 1452 р. було ліквідоване Волинське, у 1471 р. — Київське князівство, і вони знову стали звичайними литовськими провінціями. Це з обуренням було сприйнято як кінець української автономії. У відповідь під керівництвом сина останнього київського князя Михайла Олельковича була організована змова. Змовники почали таємні переговори з Москвою, обіцяючи їй поступки в Білорусії за допомогу проти Литви. Однак змова була розкрита, а всі її учасники страчені.
   У другій половині XV ст. дискримінаційна політика польських і литовських правлячих кіл до українців і білорусів, придушення автономії все більше підштовхувала їх до Московської держави.
   Московське князівство об´єднало всі удільні північно-східні князівства і до кінця XV ст. перетворилося в сильну централізовану державу. Завдяки своїм перемогам над татарами воно здобуло собі значний авторитет. У кінці XV ст. московські князі висловлюють і відстоюють погляди, що всі землі Київської Русі повинні належати їм як спадкоємцям київської династії. Вже у кінці XV ст. вони вживають титул «государь всієї Русі», що містило в собі претензії на панування над усіма східнослов´янськими землями.
   Ця ідеологія Московського князівства в часи посилення гноблення українців литовцями, обмеження православ´я була до вподоби значній частині української аристократії. Деякі князі почали переходити зі своїми землями до Москви. У 1470-1480 pp. перейшли прикордонні чернігівські князі Одоєвські, Воротинські, Мосальські та ін., хоча Литва і намагалася цьому перешкоджати. Пізніше це зробили Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Путивль та ін. Це загострило суперечності та спричинило конфлікти у 1492-1501 pp. між Литвою і Московським князівством. Почалася війна, яка закінчилася поразкою Литви і приєднанням до Московської держави всієї Чернігово-Сіверської землі з 319 містами та 70 волостями. Однак під впливом Польщі литовці продовжували обмежувати і дискредитувати українців, їхню православну релігію, підштовхуючи тим самим до подальших зв´язків з Москвою.
   У 1508 р. повстала група української і білоруської знаті під проводом Михайла Глинського, прагнучи повернути автономію українським та білоруським князівствам, рівноправність православної релігії, а якщо буде можливість — вирватися з-під влади Литви. Михайло Глинський родом з Полтавщини, з українізованої татарської сім´ї. Отримавши на Заході пре-красну освіту, довгий час перебував на службі у монархів Німеччини, мав значний військовий досвід. Це один з перших вихідців з України, який ґрунтовно ознайомився з досягненнями Європи епохи ренесансу і гуманізму.
   Повернувшись із Європи, завдяки таланту і освіченості, він посів високе становище при дворі литовського князя Олександра (1461-1506 pp.). Поступово Глинський налагоджує широкі зв´язки з багатьма українськими магнатами, підтримує їх, через що поляки почали боротьбу проти нього, несправедливо звинувативши в отруєнні великого князя Олександра. Глинський виїхав в Україну і разом зі своїми братами у 1508 р. підняв повстання, яке підтримувалося певною кількістю однодумців-аристократів, шляхти і духовенством. Але він не залучав широкі народні маси, і в цьому відчуваються елементи авантюризму. Повсталі захопили кілька великих міст і замків. Глинський провів переговори з Москвою та Кримом і отримав обіцянку допомогти військами. Однак Крим допомоги не надав. Москва ж послала свої війська на Смоленськ та Полоцьк, які були розташовані далеко від місця повстання, і теж прямої допомоги не надала. Глинський, не маючи підтримки широких народних мас, швидко зрозумів, що своїми невеликими силами Литви не перемогти і виїхав у Москву, де певний час мав значний вплив при дворі, а пізніше був звинувачений у змові, ув´язнений і помер у тюрмі (1534). Разом з ним виїхало кілька князівських сімей.
   Це був останній збройний виступ української і білоруської аристократії, яка намагалася відстояти свої національні інтереси. Придавлені невдачами вельможі примирилися зі своєю долею і тільки мирними засобами намагалися боронити свої права. Слід зазначити, що і Свидригайла, і змову 1481 р., та повстання під проводом Глинського підтримували далеко не всі аристократи, і відсутність одностайності та єдності значною мірою була причиною їхніх поразок. Така позиція аристократії приводить до того, що вже у кінці XVI ст. її провідна роль у суспільстві втрачається і переходить до інших соціальних станів — козацтва та шляхти.