Микола Скрипник (1872—1933), визначний представник націонал-комуністичної течії в більшовицькій партії, публіцист. Народився в м. Ясинувата Катеринославської губернії (нині — Донецької обл.) у сім'ї службовця. Зі шкільної лави брав участь у революційній діяльності, виключався з реального училища, з Петербурзького технологічного інституту. Був членом РСДРП, не раз був заарештований і відбував заслання. Брав активну участь у Лютневій та Жовтневій революціях, член першого уряду радянської України, з березня 1918 р. очолив Народний секретаріат. Уже тоді прагнув створити незалежну від РКП(б) більшовицьку партію в Україні, через що з ініціативи Леніна був відсунутий на другий план.
Проте Скрипник теж несе відповідальність за нищення УHP. У 1921 р. був наркомом внутрішніх справ, у 1922—1927 pp. — наркомом юстиції і генеральним прокурором (з 1925 р.). У 1927—1933 pp. керував Народним комісаріатом освіти, якому підпорядковувалися також Академія наук і культурні установи. Фактично став першою особою у Політбюро ЦК КПУ. Активно втілював у життя політику українізації, ставив питання національного відродження, навіть протестував проти посилення авторитарного режиму Сталіна. Саме завдяки діяльності Скрипника вперше в УРСР українській мові було дефакто надано державного статусу, затверджено український правопис («скрипниківський»). У зв'язку з посиленням великодержавно-шовіністичного курсу Москви на початку 1933 р. почалася кампанія цькування Скрипника, якого було звинувачено в «націонал-ухильництві», а 1.03.1933 р. усунуто з усіх посад. Опинившись у тяжкій ситуації, Скрипник застрелився 7 липня 1933 р.

В результаті «українізація» вийшла значно далі за прокрустове ложе, призначене їй Москвою, охопила не тільки освіту, а й усі ділянки культури, навіть певною мірою компартію, держапарат і військо. З 1925 р. на українську мову було переведено державне діловодство, значно розширилася сфера її використання. Відбулася часткова дерусифікація України, зросла питома вага українців серед міського населення, робітничого класу, інтелігенції, навіть службовців і працівників держапарату. Скрипник у цей час послідовно вів боротьбу проти російського, польського, румунського великодержавного шовінізму, ставив за мету задоволення національно-культурних потреб українців, що проживали за межами УРСР (їх тоді було понад 8 млн). Тоді ж школи з українською мовою навчання відкриваються в РСФРР, насамперед на територіях, компактно заселених переважно українцями. Так, у Чорноморії шкільна освіта майже повністю була переведена на українську мову, у Краснодарі діяв український педінститут, українською мовою виходили газети й журнали, працювало українське радіомовлення.

Український уряд добився тоді встановлення справедливого російсько-українського кордону. За досягнутими раніше домовленостями ті повіти чи округи, в яких переважали українці, мали відійти до України, решта — до Росії. Частково (на 1/7) цю проблему вдалося вирішити. Але за межами УСРР лишилися території у Курській, Воронезькій областях та Північно-Кавказькому краї, де компактно мешкали українці й де вони становили більшість населення. Крім того, у 1924 р. Політбюро ЦК РКП(б) передало Шахтинську та більшу частину Таганрозької округи до РСФРР, хоча українці становили тут понад 70% населення. Щодо Таганрога, то Москва аргументувала свої дії тим, що їй необхідно мати порт на Азовському морі. Ще раніше до РСФРР потрапили Білгородщина і Стародубщина. Український уряд, спираючись на прагнення переважної більшості українців, вимагав передачі до УСРР Чорноморії та деяких повітів Курщини. Однак дискусія про міждержавний кордон була брутально перервана, а потім узагалі стала неможливою з огляду на встановлення в СРСР тоталітарного великодержавного шовіністичного режиму.

Слід підкреслити, що курс так званої «українізації» не суперечив розвитку національних меншин, які проживали на території України. Зокрема тут було створено 13 національних районів, наприклад польський ім. Ю. Мархлевського на Житомирщині, багато національних сільрад: 117 німецьких, 89 російських, 28 болгарських, 27 грецьких, 20 єврейських, 13 чеських, 9 молдавських, 1 білоруська, діяли національні школи (російською, єврейською, німецькою, польською, молдавською, грецькою, румунською, чеською, татарською, вірменською, навіть ассірійською та шведською мовами), технікуми і вузи, зокрема німецький педагогічний технікум на о. Хортиця (Запоріжжя), Новополтавський єврейський сільгоспінститут та ін.

Ще в жовтні 1924 р. на лівому березі Дністра на території України було створено Молдавську автономну республіку. На жаль, сталінське керівництво розглядало її насамперед як плацдарм для майбутньої «совєтизації» Румунії і задля цього грубо перекроїло державні кордони. До цієї автономної республіки було штучно приєднано два райони Вінницької області України: Кам'янський і Рибницький, де ще за часів Богдана Хмельницького існувала Рашківська козацька сотня у складі Подільського (Подністровського) полку. З 1940 р. ці два райони увійшли до Молдавської РСР (тепер вони перебувають у складі ніким не визнаної промосковської «Придністровської республіки»).

Тоді ж сталінське керівництво задумало створити на території України окрему від неї єврейську республіку. В умовах, коли більшість українських селян були малоземельними, такі спроби свідомо вносили розбрат і міжнаціональну ворожнечу в суспільство. Пізніше цю республіку планували створити в Криму і вже почали переселення, але врешті справа закінчилася утворенням Єврейської автономної області на Далекому Сході.

«Українізація» ішла паралельно з ліквідацією неписьменності, яку комуністи розглядали як важливу складову своєї «культурної революції». Такий паралелізм дав негативні результати. Якщо для дорослих система «лікнепів» (ліквідація неписьменності) мало що дала — представники старшого покоління обмежилися переважно тим, що запам'ятовували рисунок свого підпису, то діти і молодь швидко «гризли граніт науки». У 1925 р. було запроваджене обов'язкове чотирирічне навчання для дітей, а в 1931 p. — семирічне. Більшість дітей оволодівала знаннями у школах з українською мовою навчання, і наприкінці 20-х pp. цей показник сягнув кульмінаційної за всю історію України цифри — 97%. Характерною особливістю української системи освіти, на відміну від російської, був її прагматизм, значно розширилася мережа технікумів, «робітфаків».

У тих умовах робився акцент на створення педагогічних інститутів, а не університетів. Хоча багато хто іронізував над появою вузів із такими смішними назвами, як КІНО (Київський або Катеринославський інститути народної освіти), ВІНО (Вінницький інститут народної освіти), але ця іронія була не зовсім доречною. Мільйони людей сідали за парти, відчувався гострий брак не лише коштів на утримання університетів, а й висококваліфікованих науково-педагогічних кадрів, адже більшовики винищили, репресували, змусили емігрувати або опустили на суспільне дно майже всю інтелектуальну еліту дореволюційних часів.

За такої ситуації основні сили доводилося кидати на розширення, а не на поглиблення фронту освіти. Обнадійливим фактором було швидке зростання питомої ваги українців, які навчалися у вищій школі: з 49 до 63%. Але й цього було не досить, враховуючи той факт, що українці становили набагато вищий відсоток населення України. Кількість вузів з українською мовою навчання за цей же час зросла до 69%. Українською мовою видавалося 77% підручників, такою ж була питома вага україномовних книжок, якщо говорити про тиражі. Питома вага українських газет становила до 70%, а журналів — понад 80%. І це при тому, що виходили газети, журнали і підручники не лише російською, а й грецькою, єврейською, німецькою, польською та мовами інших народів, які населяли Україну й компактно в ній проживали.

«Українізація» відіграла велику роль у подальшому розвитку української нації, створила необхідний суспільний консенсус, оскільки переважна більшість населення УСРР, у тому числі національні меншини, підтримала її. Вона ж змінила на краще імідж України у світі, особливо в Західній Україні та в середовищі лівої української політичної еміграції. Деякі чільні діячі еміграції під впливом закликів уряду УСРР до повернення діячів еміграції на батьківщину зважилися на цей ризикований крок в ім'я любові до України. Так повернулися корифеї українського театру М. Садовський і П. Саксаганський, письменник В. Самійленко, політичні й громадські діячі А. Ніковський, П. Христюк, М. Шраг, Ю. Тютюнник та ін. Особливо потужний резонанс викликало повернення в 1924 р. в Україну Михайла Грушевського.

«Коренізація» («українізація») всупереч задуму її організаторів стала набирати несподівано широкого розмаху, сприяла піднесенню рівня національної свідомості неросійських народів, зростанню в них почуття національної гідності. Україна, як і інші союзні республіки, стала наповнювати свою автономію реальним змістом і створювала таким чином передумови і для державного відродження. До неї все сильніше тяглися козаки-чорноморці, які перевели майже всю освіту на українську мову й офіційно ставили питання про возз'єднання Малинового Клину з Україною. Це постійно викликало занепокоєння Кремля, але через внутрішньопартійні усобиці він не міг узятися за приборкання України. Хоча зі зміцненням позицій Сталіна зростала й пильніша увага Москви до України.

Так, занепокоєння Кремля викликала діяльність економіста М. Волобуєва, який звертав увагу на неприпустиме колоніальне становище економіки України в радянській державі, а також діяльність одного з відомих українських письменників Миколи Хвильового. Останній висунув гостре гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!». Хоча Хвильовий розумів під ним лише дистанціювання від російської культури, щоб вона не поглинула українську, але це гасло можна розуміти і як заклик до відділення України від Росії. На Хвильового пішли нагінки. За нього заступився Шумський, внаслідок чого викликав на себе гнів Кагановича. Розгорівся тривалий конфлікт, причому Шумського підтримала Компартія Західної України. Але на боці Кагановича стояла куди вагоміша сила. Сталін як генеральний секретар РКП(б) спочатку був ліберальнішим щодо національного питання, ніж інші керівники партії. Але пізніше, щоб добитися підтримки у боротьбі з внутрішньопартійною опозицією, змінив своє ставлення і перейшов у наступ і в цьому напрямі. Шумський був звинувачений у «націоналістичному ухилі» («шумськізм») у травні 1926 р. і виключений з компартії, а отже, і з уряду. Його з Гриньком змусили виїхати до Москви, а пізніше репресували. У 1945 р. Шумський був забитий енкаведистами, які зімітували його самогубство. За підтримку Шумського Москва ліквідувала й ЦК КПЗУ, одних з його членів виключивши з партії, а інших, які були на території СРСР, репресувавши.

Сам Хвильовий спочатку відбувся «проробками», а об'єднання ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), яке він очолював, було розпущене; закрили й журнал «Літературний ярмарок». Відтоді письменник потрапив під особливо пильне око ГПУ. Передвісником великої крові для прихильників «коренізації» стало загадкове зникнення у січні 1928 р. голови Центрального виконавчого комітету Кримської АСРР Велі Ібрагімова, який активно впроваджував цю політику в Криму, відроджував кримськотатарську мову і вивів її на державний рівень. Як згодом стало відомо, Ібрагімов потрапив до катівень ГПУ, де й був розстріляний у травні 1928 р.

Ще більшу тривогу з боку імперських сил у Москві викликало церковне відродження України.

Українська православна церква (УПЦ) має надзвичайно глибоку традицію, її початки ведуть до першого апостола Христа — св. Андрія Первозванного. Ще на зорі християнства на території Південно-Західної України та Криму існувало (до середини V ст.) дві автокефальні православні церкви. З прийняттям християнства як державної релігії князем Володимиром Святим гігантська Київська митрополія увійшла під омофор (покровительство) Вселенського (Константинопольського) Патріарха. І тоді, й пізніше робилися спроби досягти автокефалії, однак вони були невдалими. Щоправда, залежність Київської митрополії переважно була формальною, тому проблема здобуття автокефалії не вважалася особливо актуальною. Ситуація змінилася у 1686 p., коли Московська держава, скориставшись ослабленням уже автономної Гетьманщини, змінила статус УПЦ. Така зміна відбулася всупереч церковним канонам. До того ж вона була не тільки формальною. Московський патріархат навіть усупереч домовленостям 1685—1686 pp. повів наступ на автономію Київської митрополії: територіальне зменшення Київської митрополії, обмеження прав київського митрополита, нищення демократичних засад, русифікація УПЦ (заміна українських кадрів російськими, переведення найвизначніших українських церковних і культурних діячів у глиб Російської імперії, заборона української та білоруської мови, заборона друкування церковних книг українською мовою, нищення українських православних традицій тощо). Внаслідок цього наприкінці XVIII ст. Київську митрополію було зведено до рівня звичайної єпархії Російської православної церкви (РПЦ). Таке принизливе становище не могло тривати довго.

Події 1917 р. поклали початок важливим процесам, що відбувалися всередині РПЦ, яка розпалася приблизно на 20 частин. Так, заявила про своє відродження Грузинська православна церква. В Україні набрав силу рух спочатку за автономізацію церковного життя, а потім за автокефалію. Вже на початку 1917 р. у Київській та інших єпархіях проводилися єпархіальні з'їзди, де порушувалися ці проблеми.

У листопаді 1917 р. було створено ВПЦР (Всеукраїнську православну церковну раду), яка взяла активну участь у відродженні УПЦ. Керівництво Російської імперії за умов наростаючих відцентрових тенденцій мусило піти на певні поступки. У 1918 р. Московський патріарх Тихон дозволив провести Всеукраїнський церковний собор, на хід якого суттєво вплинули бурхливі зміни в політичній ситуації в Україні. Найважливішим наслідком роботи цього Собору було утвердження фактичної автономії УПЦ. Але й ця дуже обмежена автономія була вороже сприйнята реакційними силами в РПЦ, які, наприклад, забороняли проводити богослужіння українською мовою. За таких умов гасло автономізації УПЦ переставало бути актуальним, приходило усвідомлення того, що Православна Церква в Україні може бути справді українською тільки на умовах автокефалії. Зрозуміли це і представники світської влади. 12.11.1918 р. новий міністр сповідань в уряді гетьмана Скоропадського Олександр Лотоцький взяв курс на підтримку автокефалії. 1 січня 1919 р. уряд уже Директорії УНР прийняв «Закон про автокефалію Української православної церкви та її вищий уряд».

Але невдовзі влада в Україні перейшла до рук більшовиків, які втілювали в життя політику войовничого безбожництва (досить сказати, що в Російській імперії за півтора року радянської влади з близько 200 тис. православного духовенства було винищено 60% його складу (!) і Православну церкву, як і релігію взагалі, терпіли тільки до часу. Дуже ласою була нова влада до церковних багатств. Згідно з ленінським декретом 1918 р. і прийнятим на його підставі декретом уряду УСРР (19.01.1919 р.) церква відділялася від держави. Нова влада відбирала у Церкви все майно, в тому числі й храми, та передавала його у власність держави, заборонялося викладання Закону Божого навіть факультативно. Тим часом проблема здобуття тоді автокефалії УПЦ зайшла в глухий кут. Для існування такої церкви, згідно з традицією, потрібні були як мінімум два (?) єпископи. Тоді ж РПЦ заборонила служіння єпископів, які висловлювалися за автокефалію УПЦ, а деяких з них перевела з України в глиб Росії. У Грузії спроби добитися висвячення кандидатів у єпископи не мали успіху через військові дії. В Константинополі помер Патріарх, а той, хто виконував його обов'язки, не зважувався вступити в неминучий конфлікт з РПЦ. До того ж, Константинополь чекав результатів боротьби на Україні. Коли незалежна Українська держава — УНР — впала, питання про надання автокефалії УПЦ було відкладене. За таких умов вирішили скористатися прецедентом з давньої практики Олександрійського патріархату, коли кандидатів у єпископи висвячували не група єпископів, а на Соборі духовенства (священики, диякони).

ВПЦР скликала в Києві Всеукраїнський православний церковний собор (жовтень 1921), на якому були присутні близько 500 представників духовенства і мирян. Цей Собор висвятив двох єпископів: Василя Липківського (1864—1937) і Нестора Шараївського, котрі, у свою чергу, стали висвячувати нових єпископів, священиків та дияконів. Було проголошено створення УАПЦ — Української автокефальної Православної церкви на чолі з митрополитом Василем Липківським, видатним богословом і проповідником. Хоча рішення Собору викликали відверто негативну реакцію і протидію з боку РПЦ, однак УАПЦ швидко розрослася, її структури (єпархії, парафії) виникали майже по всій території УСРР. Богослужіння в УАПЦ велося переважно українською мовою, її духовенство докладало великих зусиль для відродження духовних традицій українського народу. Це була справді народна церква, яка швидко зростала. Вже у 1921 р. УАПЦ налічувала понад 2000 парафій.

Занепокоєна потужним розмахом діяльності УАПЦ, яка виходила на перше місце в Україні з-поміж інших конфесій та православних номінацій, радянська влада посилила боротьбу проти неї, вдаючись до розколів, провокацій, шантажу і репресій. Досить сказати, що всі православні храми були нещадно пограбовані більшовиками ще у 1921—1922 pp. Пояснювалися ці дії збиранням коштів і цінностей для ліквідації голодомору. Важко передати, в якій гнітючій атмосфері доводилося діяти всім православним церквам, за винятком толерованої до часу «обновленської», слухняного знаряддя в руках НКВД. Від священиків під страхом смерті й репресій вимагалося зректися Бога, чинити святотатства (наприклад, ударяти чашею із Святими дарами об підлогу зі словами «Бога нет») або ж стати «сексотом» (секретним сотрудником), тобто агентом НКВД. Компартійна влада переслідувала віруючих, влаштовувала провокації та блюзнірства у храмах під час богослужінь. Так, за словами очевидця подій акад. С. Єфремова, 1924 p. на Великдень «усякі рабфаківці, комсомольці й інші дістали завдання — ходити по церквах і робити бешкет. Це вони й виконували совісно: галасували, свистіли, стріляли з "пугачів" тощо...». На тлі розгулу репресій у СРСР, геноциду українського народу ситуація УАПЦ стала особливо тяжкою. Влада називала її контрреволюційною, петлюрівською, куркульською тощо, робила все, щоб унеможливити нормальний розвиток. Митрополитові Василю Липківському, який мав величезний авторитет в Україні, НКВД заборонила виїжджати за межі Києва.

У жовтні 1928 р. відбувся Другий всеукраїнський собор УАПЦ, цього разу під потужним пресом НКВД. Компартійна влада вимагала усунення від керівництва митрополита Василя. На запитання представників Собору, що буде, якщо Собор відмовиться від цього, влада відповіла: «Повне слідство й найжорстокіші репресивні заходи». В ім'я збереження УАПЦ Собор мусив обрати іншого митрополита, яким став Михайло Борецький. Але тепер настав період відвертих репресій. Митрополит Василь опинився під домашнім, а потім і під тюремним арештом (у 1937 р. його було розстріляно). Така сама доля спіткала й Нестора Шараївського, який помер у 1929 р.

У 1929 р. компартійна влада провела провокаційний процес СВУ (Спілки визволення України), у справі якої було заарештовано й репресовано кілька лідерів УАПЦ.

У 1930 р. на вимогу каральних органів УАПЦ припинила своє існування. Після цього розпочалися гоніння на духовенство та активних вірних УАПЦ. Досить сказати, що всього каральні органи радвлади фізично знищили майже 2000 представників духовенства УАПЦ, тобто майже всіх. Митрополит Михайло Борецький був засланий на Соловки, де від побоїв та знущань збожеволів і в 1936 р. помер в одній із лікарень Ленінграда.

Знищивши УАПЦ як свого головного ворога на релігійному фронті, радянська влада взялася ліквідовувати всі інші відлами Православної церкви в Україні, в тому числі й РПЦ. Остання на момент вибуху Другої світової війни залишилася єдиною легальною Православною Церквою в СРСР, але вона була дуже ослаблена репресіями. Більшовицьке керівництво обіцяло повністю ліквідувати духовенство у роки третьої п'ятирічки (1938—1942 pp.), але війна змусила відкласти це. Проте із близько 500 парафій Київщини діючими напередодні війни залишилися лише 2 (!). Не кращою була ситуація і в інших областях УРСР.

Середина — друга половина 20-х років XX ст. пройшла під знаком зміцнення позицій генерального секретаря РКП(б) Й. Сталіна та його прибічників. Саме він переміг у жорсткій внутрішньопартійній боротьбі за владу. На XVI партконференції ВКП(б) у квітні 1929 р. він здійснив двірцевий переворот і де-факто став одноосібним правителем СРСР. Остаточно була розбита група А. Троцького, а його самого вислано у Казахстан, потім — за межі СРСР. Рятуючись від переслідувань, Троцький опинився у Мексиці, де в 1940 р. був убитий сталінським агентом Рамоном Меркадором, якому за це дали звання Героя Радянського Союзу.

Пізніше розгорнулася боротьба між колишніми союзниками. Сталін вийшов переможцем у боротьбі проти Г. Зинов'єва, Л. Каменева та їхніх прихильників. Потім настала черга вірного сталінця М. Бухаріна, якого було звинувачено у прихильництві до «правих», а також Рикова й Томського. І хоч Бухарін обіймав певні партійні посади і навіть був одним із авторів радянської Конституції 1936 р., на нього так само як і на всіх, хто хоч трохи був пов'язаний з партійною опозицією до Сталіна, чекала неминуча загибель. Ця боротьба «павуків у банці», на жаль, торкалася не лише її безпосередніх учасників, від неї також страждали народні маси, особливо в неросійських республіках СРСР.

Компартія України як місцева філія РКП(б) лише стежила за перебігом боротьби у верхах і слухняно виконувала волю чергового загальносоюзного партійного з'їзду чи конференції. Водночас лави її ветеранів увесь час рідшали внаслідок нескінченних «чисток» (так делікатно партія називала репресії).

У 1927—1929 pp. почалася епоха диктатури Сталіна, який одноосібно приймав рішення з усіх важливих питань не тільки партійного, а й державного життя. У зв'язку з цим різкі зміни відбулися в усіх сферах суспільного життя. Поштовх їм дали XIV (1925) і XV (1927) з'їзди РКП(б), названі відповідно з'їздами індустріалізації та колективізації. Неп, який дав значний економічний ефект, було згорнуто. Пішов зворотний процес у напрямі «воєнного комунізму» (викорінення приватного принципу в промисловості й торгівлі, ліквідація приватних господарств у селах та створення колгоспів).

XIV з'їзд компартії узяв курс на форсований розвиток промисловості. Велика увага приділялася плановій економіці, керівництво якою здійснювалося директивним способом. Віднині розвиток промисловості мав відбуватися за затвердженим партійною верхівкою п'ятирічним планом. Унаслідок хоч і неповного виконання першої п'ятирічки (1928—1932) було досягнуто певного поступу, оскільки радянська економіка переживала період піднесення, викликаного непом. Україні за цим планом відводилося важливе місце (20% капіталовкладень). Саме тоді було збудовано чимало фабрик і заводів, насамперед Дніпрельстан, Харківський тракторний завод (ХТЗ). Але у планах першої п'ятирічки була насильницька трансформація радянського суспільства на зразок «воєнного комунізму». Завданням цієї п ятирічки було не задоволення нагальних потреб народу, а розвиток воєнної промисловості, необхідної для «експорту революції». Перша п'ятирічка стала ще одним кроком до ліквідації автономії УСРР, оскільки запроваджувалося жорстке й неефективне централізоване управління промисловістю з Москви. Штурмівщина, метушня, аварії та катастрофи, злочинна неувага до техніки безпеки, велика плинність робочої сили, низька якість продукції стали повсякденними явищами в житті промислових підприємств. Не випадково, що всі п'ятирічки й одна семирічка не були виконані, не випадково, що більшовики з того часу засекречували промислову статистику або давали завищені показники.

Друга (1933—1937) і третя (1938—1942) п'ятирічки в принципі мало чим відрізнялися від першої. На роки другої припадає будівництво в Україні ряду заводів — гігантів чорної металургії, машинобудівництва, врешті, намітився певний поступ і в галузі легкої промисловості. Третя п'ятирічка через війну так і не була завершена. Вона передбачала розвиток насамперед військово-промислового комплексу. УРСР зміцнила свій промисловий потенціал, особливо в галузі чорної металургії та вугільної промисловості.

У цей час комуністична верхівка СРСР запровадила надзвичайні методи для працівників, які вже не могли навіть вільно поміняти місце роботи. У 1940 р. шестиденний робочий тиждень із семигодинним робочим днем було замінено семиденним робочим тижнем з 8-годинним робочим днем. Урізали й без того малі соціальні бюджети, навіть запровадили плату за навчання у вузах.

Розбудова промисловості на Україні в роки п'ятирічок відбувалася за рахунок визиску українського села, за рахунок пограбування та розбазарювання природних ресурсів, цінностей, конфіскованих у громадян, культурних установ та Церкви. Не варто забувати, що цю розбудову здійснювали переважно здорові фізично і морально люди, які з діда-прадіда шанували працю, вміли працювати, які досягли б набагато більших успіхів за умови, якби УРСР не була колонією керованої більшовиками Росії. Ігнорування останніми законів економіки, аморальне ставлення до людини, як до гвинтика в державній машині, особливо виявилося в роки першої п'ятирічки, коли компартійна влада задумала перейти до форсованої індустріалізації.

Радянська держава навмисне встановила завищені ціни на промислову продукцію, і коли селяни відмовилися продавати хліб за безцінь, узимку 1927/1928 pp. спалахнула хлібозаготівельна криза. Компартійне московське керівництво використало ці події як привід для переходу у вирішальний наступ на Україну.

Першим етапом цього наступу стало створення колгоспів (колективних господарств), які були нікчемною пародією на кооперативи, що успішно функціонували в багатьох країнах Заходу, певною мірою навіть у дореволюційній Росії і в СРСР часів непу. Колгоспи з самого початку не були добровільною кооперацією, а лиш формою визиску селян, позбавлених навіть елементарної демократії. Створювалися вони для того, щоб полегшити викачування сільгосппродукції і встановити жорстокий контроль над політичним, громадським, культурним, релігійним і навіть приватним життям селян. Ускладнювалося становище також тим, що в Україні, на відміну від Росії, були сильними традиції ведення індивідуального фермерського господарства.

Створення колгоспів відбувалося одночасно з примусовою конфіскацією хліба у селян, новими «продрозверстками», як у роки «воєнного комунізму». При цьому пропаганда демагогічно твердила про боротьбу не з селянством, а лише з куркулями (так радянська влада йменувала більш-менш заможних селян, яких вважала мало не як поміщиками).

У квітні 1929 р. було відновлено й репресивну політику. Сталін закликав до ліквідації куркульства як класу. Внаслідок цього тільки навесні 1929 р. було конфісковано майно 18 тис. селянських господарств, а восени — ще 15 тисяч.

У червні 1929 р. було запроваджено обов'язкові планові завдання по хлібоздачі з розверсткою на село. У разі їх невиконання селян «розкуркулювали» і виселяли до Сибіру. Після цього різко скоротили термін виконання плану п'ятирічок. Економісти, боячись за своє життя, мусили схвалити цей курс. Як сказав провідний планувальник п'ятирічки акад. Струмилін: «Краще стояти за високі темпи, ніж сидіти за низькі». Почалася деградація українського села, яке втрачало своїх найкращих трудівників, а решту змушували працювати задарма. Суцільна колективізація «на основі ліквідації куркульства як класу» стала катастрофою для продуктивності аграрного сектору. «Хлібозавдання» на 1931 р. не було виконане, і вже тоді почався голод. Це й була політика комуністичної партії!

Водночас розпочалася кампанія залякування суспільства, репресій щодо всіх верств населення України. Без сумніву, в Україні в 20-х роках існували сили, які не лише не визнавали владу червоної Москви, а й активно виступали проти неї, творячи нелегальні українські організації. Досить назвати, наприклад, Українську мужичу партію («Шістку») на чолі з Володимиром Доленком, що існувала протягом 1921—1926 pp. Але за всіх порушень навіть так званої соціалістичної законності у роки непу та «українізації» комуністи намагалися не акцентувати увагу на своїй каральній діяльності. У 20-х pp. уже розгортались показові процеси. Тепер ГПУ, кероване племінником Свердлова Г. Ягодою, та його українська філія, керована В. Балицьким, за вказівками Сталіна переходять до відвертих фальсифікацій, цілком невинних людей оголошують ворогами народу, агентами іноземних розвідок, керівниками якихось антирадянських центрів.

Так, у червні 1928 р. у м. Шахти, яке до 1924 р. входило до складу України, відбулася сфабрикована ГПУ «Шахтинська справа», — показовий процес над групою старих спеціалістів вугільної промисловості, їх було звинувачено у шкідництві, в тому, що вони нібито навмисне затоплювали шахти, псували устаткування тощо. Ця справа мала гучний резонанс, потягла за собою тяжкі вироки й поклала початок нагнітанню атмосфери істерії та пошуку «ворогів народу».

Особливо щедрим на такі справи виявився 1930 рік. «Шкідники» та «іноземні агенти» з'явилися в кожній республіці СРСР, у кожному прошарку населення. У Москві відбувся процес, аналогічний «Шахтинській справі», під час якого було засуджено цілу Промислову партію (Промпартію). Потім ГПУ знаходило її філії в інших республіках. Зокрема, в Україні в 1930—1931 pp. на підставі рішень «трійки» було знищено чи репресовано велику групу технічної інтелігенції, члени якої нібито входили до складу Українського інженерного центру. Найчорнішою ж віхою на шляху тогочасних репресій в Україні став гучний процес СВУ (Спілки визволення України) 1929—1930 рр.

Відбулися арешти десятків визначних представників української інтелігенції (акад. С. Єфремова, Л. Старицької-Черняхівської, М. Слабченка та ін.), колишніх політичних і громадських діячів часів Центральної Ради. Вони були затавровані як націонал-фашисти і звинувачені в належності до СВУ, якої насправді не існувало. Не випадково тоді народився сумний анекдот: «Опера СВУ, музика ГПУ». Процес СВУ відбувся у Харкові (9.03.—19.04.1930 p.). Засуджені в цій справі отримали від 2 до 10 років ув'язнення, але живими з в'язниць та заслань не вийшов майже ніхто. Безпосереднім наслідком процесу стало знищення УАПЦ, насамперед її єпископату (32 єпископа з 34). Сорок п'ять осіб, засуджених за участь у цій міфічній організації, були посмертно реабілітовані лише в 1989 році.

Після «справи СВУ» процеси над «ворогами народу» стають повсякденним явищем у житті України, і, що характерно, — цих «ворогів» шукали насамперед серед чільних представників української інтелектуальної еліти. Заарештовували також українців Кубані (зокрема, І. Телігу, Ю. Самбурського), в тому числі всіх професорів Краснодарського педінституту, педтехнікуму станиці Полтавська та ін. Для них спеціально влаштували процес, подібний СВУ, — Справа «Союзу України й Кубані». У 1931—1933 pp. відбулися й процеси над такими фантастичними організаціями як «Український національний центр», «Контрреволюційна шкідницька організація», «Всеукраїнський есерівський центр», «Українська військова організація», «Блок українських націоналістичних партій», «Всеукраїнський боротьбистський центр» та ін. Тоді ж «трійка» засудила до розстрілу в с. Чехоград на Мелітопольщині понад 100 селян з числа давніх чеських колоністів, влаштувала процес за справою «Польської організації військової» тощо. Останні були лихим передвістям для національних меншин України.

Згодом сталінське керівництво перейшло до другого етапу свого плану. Метою його було остаточне скасування непу і запровадження форсованої колективізації, яка могла базуватися лише на жорстокому примусі. 7 листопада 1929 р. Сталін виступив у газеті «Правда» зі статтею під заголовком «Рік великого перелому», положення якої лягли в основу рішень листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б). Назва статті невдовзі набула зловісного звучання...

Розпочалася кампанія масового примусового вступу селян до колгоспів, куди вони мали віддати все, що було в індивідуальному господарстві: реманент, коней, волів, корів, овець, навіть свійську птицю. Для прискорення колективізації компартія направила в українське село цілу орду (понад 30 тис.) так званих активістів («двадцятип'ятитисячників»), набраних переважно в Росії серед люмпенізованого робітництва. Зустрічалися серед них і примітивні пропагандисти, яких у народі презирливо називали «лекторами». Вони змальовували картини земного раю, обіцяли такий рівень технічного прогресу, що, мовляв, навіть дощ можна буде викликати натиском на кнопку. Серед «лекторів» превалював тип людей, відомий раніше як панський посіпака. Вони забирали у селян хліб і худобу, змушували вступати до колгоспів, брали участь у «розкуркулюванні», наживаючись з чужого добра.

Відіграли свою роль і місцеві «активісти». Верхівку для новостворених колгоспів часто нав'язувала влада, і формувалася вона з люмпенізованої частини селян, ледарів та п'яниць. Вони вважали колгоспну власність своєю, пропивали її, за найменший непослух били людей, знущалися з них, записували в «куркулі». У відповідь селяни почали масово забивати чи продавати худобу, ховати реманент. Наслідком цих заходів були жорстокі покарання: непокірних ув'язнювали, «розкуркулювали», висилали до Сибіру та на Північ.

Все це призводило до того, що в 1930 р. по всій Україні, а також на Кубані й на Дону вибухали масові заворушення на селі. Голодні селяни, часто жіноцтво, громили колгоспні правління, забирали свою худобу, птицю і реманент, вступали у сутички з міліцією та «активістами», у деяких місцевостях створювали партизанські загони.

Наляканий масштабами виступів Сталін поспішив виступити із статтею «Запаморочення від успіхів» (березень 1930), де провину за примусову колективізацію хитро переклав зі своєї голови та голів своїх однодумців на місцеве керівництво. Цей маневр був успішним. Хоча селяни стали масово залишати колгоспи, але до всенародного повстання справа не дійшла. Через деякий час, провівши певні підготовчі заходи, селян знову почали заганяти до колгоспів. Щоправда, при цьому робилися деякі поступки, зокрема не усуспільнювали домашню птицю, але репресії й «розкуркулювання» були основними методами суцільної колективізації. Якщо, скажімо, якийсь середняк чи навіть бідняк не хотів записуватися до колгоспу, волів вести одноосібне господарство, то такого «індуса» (від слова «індивідуаліст») обкладали такими високими податками, що в нього був лише один вихід — іти до колгоспу.

Саме на початку 1930 р. В. Молотов на чолі спецкомісії підготував секретну постанову ЦК ВКП(б) «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Жертви цієї акції поділялися на три категорії. Ті, хто активно виступав проти влади, мав бути ув'язненим у тюрмі чи концтаборі. Хто просто був проти, того з сім'єю засилали на Північ. Решті надавалися менші ділянки землі за межами колгоспних. Характерно, що документ уже наперед визначав, що до першої категорії потрапить 52 тис. господарств, а до другої — 112 тис! В інших документах були визначені особи, котрі були бідняками, але противилися політиці компартії. Таких називали «підкуркульниками» або «куркульськими підголосками».

Загалом, за цей період було «розкуркулено» понад 200 тис. селянських господарств — близько 1,5 млн душ (загальна кількість селянських дворів в УРСР зменшилася на 352 тис). Більшу частину з них було депортовано на Північ і до Сибіру, де вони масово гинули в тяжких умовах. Втекти звідти і повернутися в Україну було дуже важко, оскільки без спеціальної довідки їх не приймали на роботу, за винятком хіба що шахт Донбасу, не могли вони отримувати й продовольчі картки. Ситуація погіршилась у 1932 p., коли вперше з дореволюційних часів були запроваджені паспорти з пропискою за місцем проживання. Остання суттєво обмежувала можливості переміщування громадян, пошуки ними нової роботи. Селянам паспортів не видавали (лише в 1978 р. видача українським селянам паспортів стала обов'язковою). У такий спосіб селян юридично прикріпили до землі, здійснивши нове видання кріпосницької системи. Але й цього московському молоху було замало!