Під приводом польської небезпеки російський уряд посилив утиски... українців. Українські громади були безпідставно звинувачені в підтримці повстанців та «сепаратизмі». У 1862 р. були закриті майже всі недільні школи — підставою була боротьба з революційною пропагандою, але насправді за те, що в них активно звучала українська мова. Але набагато тяжчі наслідки мав сумнозвісний таємний циркуляр, підписаний міністром внутрішніх справ Російської імперії графом Петром Валуєвим (Валуєвський циркуляр від 20 липня 1863 p.). Всупереч очевидним фактам ним проголошувалося, що «ніякої малоросійської мови немає, не було і бути не може». Заборонялося видання шкільної та релігійної літератури українською мовою, заборонялися недільні українські школи, було заслано декого з українських діячів. Як наслідок — діяльність громад була припинена.

Російський уряд посилив ідеологічний тиск на українців та білорусів з метою злиття їх з росіянами, інкорпорації України та Білорусі в Росію. Українці оголошувалися «южноруссами», «малороссами», а білоруси — «западноруссами», тобто місцевими гілками великоросійського народу. Спроби констатації факту, що українці й білоруси є окремими й самостійними народами, оголошувалися результатом дії польської або німецької «інтриг».

Ця реакційна ідеологія була оформлена за Миколи І (1825—1855), насамперед внаслідок зусиль друга О. Пушкіна — Михайла Погодіна, і знайшла свій розвиток у часи правління його спадкоємців — імператорів Олександра II (1855—1881), Олександра III (1881—1894) та Миколи II (1894—1917). Її теоретики поступово переключилися з боротьби проти польських впливів на боротьбу проти українського та білоруського національного відродження. Вони друкували праці, в яких історія України висвітлювалась виключно з точки зору російського великодержавного шовінізму, обробляли свідомість українців і білорусів у численних періодичних виданнях, наприклад «Окраины России», «Киевлянин» та ін. Ці замовні «теорії» були цілковито сприйняті пізнішими чорносотенцями, активно використовуються й сучасними антиукраїнськими партіями та організаціями.

Суспільно-політичний рух у 70—90-х роках XIX ст. Антиукраїнська політика російського уряду пригальмувала українське національне відродження, але остаточно придушити його імперія не змогла. Тож на початку 70-х pp. в Україні відродився громадівський рух. Очолила його знову Київська громада. Чи не найкраще висловив те, що об'єднувало діячів громад, один із найактивніших київських громадівців Павло Житецький. Він так характеризував світоглядні позиції громадівців: «Ми вже добре знали, що однієї свободи мало — без науки, без європейської освіти. Нам був дуже противний як польський, так і московський націоналізм з інстинктами державного насильства». Першим виданням, що з'явилося на світ завдяки старанням і матеріальній підтримці Київської громади, стали укладені І. Рудченком два випуски збірника «Народные южнорусские сказки». У 1872 p. вона допомогла Глібову перевидати збірку його байок.

У 1873 р. громада домоглася відкриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Його форми діяльності якнайкраще підходили громадівцям для легалізації їхньої справи. Відомий діяч громадівського руху вчений-етнограф Федір Вовк з приводу початкового засідання Географічного товариства пізніше згадував: «Як не кумедним здавалося нам це засідання Громади під головуванням генерал-губернатора, але нікому з нас і в голову не приходила гадка, що ми користуємося чужим недоглядом. Насправді ми одержали тільки те, на що за здоровим глуздом ми мали повне право: збиратися і відкрито займатися науковою діяльністю про Україну і для України». У відділі працювали найактивніші громадівці — історики В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський, І. Лучицький, правознавець О. Кістяківський, економісти М. Зібер, С. Подолинський, філолог П. Житецький, етнографи О. Афанасьєв-Чужбинський, Ф. Вовк, П. Чубинський, І. Рудченко, О. Русов, композитор М. Лисенко та ін. Вони зібрали й підготували до видання численні матеріали з етнографії, археології, статистики, історії, географії, природознавства, економіки, що мали велику наукову вартість. Так, 1874—1875 pp. було підготовлено й видано «Історичні пісні українського народу» Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова, що їх М. Грушевський назвав «однією з найзаслуженіших і найславніших українських наукових праць». Вийшли друком також «Чумацькі народні пісні», зібрані І. Рудченком, з додатком — нотами, підготовленими М. Лисенком, «Кобзар» Шевченка у двох частинах. Зусиллями громадівців побачили світ декілька томів матеріалів етнографічно-статистичної експедиції, що була проведена у 1869—1871 pp. у Південно-Західному краї під керівництвом молодого українського етнографа Павла Чубинського. Справді європейського розголосу набрав археологічний з'їзд, що відбувся у Києві 1874 р. Було створено етнографічно-географічний музей, встановлено наукові зв'язки з ученими слов'янських країн, підготовлено до видання твори Михайла Максимовича.

Та не лише розвитком української науки опікувалися громадівці. Як і в попередні роки, вони чи не головним своїм обов'язком вважали пробудження національної свідомості українського народу. Тож, скориставшись деяким послабленням цензури на початку 1870-х pp., громадівці розпочали публікацію цілої серії українських популярних книжок (серед яких «Про українських козаків...» М. Драгоманова, «Катерина» Шевченка, «Запорожці» І. Нечуя-Левицького). Ці книжки тисячами примірників розповсюджувалися серед селян. У 1874—1875 pp. Київська громада перебрала редагування російськомовної газети «Киевский телеграф», що була перетворена на її власний друкований орган.

Активна діяльність Київської громади спричинила протидію російського уряду. Вінцем антиукраїнських акцій став Емський указ 17 травня 1876 р. Його підписав сам імператор Олександр II, перебуваючи на відпочинку в німецькому місті Емс (під Вісбаденом). Це не було випадковістю. Указ ретельно готувала з літа 1875 р. спеціальна урядова комісія «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». На підставі цього указу практично повністю заборонялося друковане українське слово, театральні вистави, виконання зі сцени українських пісень (пісню «І шумить, і гуде» доводилося виконувати французькою !), ввозити з-за кордону книги й часописи українською мовою. Винятком були історичні документи та певною мірою художні твори, але при цьому заборонялося вживати якісь інші літери, крім тих, які існують в російській мові. Довелося українські тексти друкувати «ярижкою», яка неадекватно передавала фонетику української мови («їхати» передавалося як: «йихаты» і т. д.). Хоча у 1881 р. все ж дозволили ставити українські п'єси та співати українські пісні, але тяжкого удару по українській культурі й суспільному життю не вдалося уникнути. Було закрито київську філію Географічного товариства, припинено видання газети «Київський телеграф», вжито репресій щодо громадівців. Репресивні заходи імперського уряду звели майже нанівець організаційні здобутки українського руху. Українське суспільство й прогресивна європейська громадськість виступали проти Емського указу. Але тільки внаслідок революційних подій 1905 р. цар Микола II скасував його. Саме тоді Російська академія наук устами своїх провідних філологів врешті визнала факт існування української мови як цілком самостійної, а не наріччя якоїсь іншої.

Справа громадівців не була марною. Адже громади об'єднали два покоління українських патріотів — кирило-мефодіївців та молодше, котре заявило про себе наприкінці 1850-х pp., забезпечивши тяглість і наступність національно-визвольного руху. Слід відзначити активізацію українського жіночого руху. Дочка відомого письменника Михайла Старицького — теж письменниця Людмила Старицька-Черняхівська разом з Марією та Ганною Чикаленками започаткувала у Києві Жіночу громаду.

Не можна оминути й важливої ролі в українському суспільному та національному русі Михайла Драгоманова (1841—1895), видатного українського громадсько-політичного діяча, вченого-історика, літературознавця, етнографа, фольклориста, економіста, філософа та публіциста. Аналізуючи його внесок в український рух, видатний його сучасник, у молоді роки послідовник і учень, а згодом суворий критик, Іван Франко писав: «В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця й не менш свідомого українця».

М. Драгоманов народився в м. Гадячі на Полтавщині в родині дрібного дворянина, що походив з козацької старшини Гетьманщини. Освіту здобув у Гадяцькому повітовому училищі, а також у Полтавській гімназії, з останнього класу якої був виключений за незалежні погляди. Одначе після клопотань Драгоманову було дозволено скласти іспити за курс гімназії екстерном. Протягом 1859—1863 pp. навчався на історико-філологічно-му факультеті Київського університету. Визначальним чинником подальшого життя Драгоманова стала його громадсько-політична діяльність. Її умовно поділяють на три періоди. Перший, київський, охоплював час від закінчення навчання до 1876 р. Упродовж цих років Драгоманов працював учителем гімназії, а після захисту дисертації викладав історію в Київському університеті. Як молодий науковець побував на стажуванні в Західній Європі, відвідавши найславетніші європейські університетські центри. Усвідомлюючи, яка прірва пролягає між освіченими європейцями й неписьменними українцями, заходився організовувати недільні школи для селян. Пізніше він навіть запропонує перевести українську писемність з кирилиці на латинку і власну систему правопису («драгоманівку»). Саме тоді Драгоманов усвідомив потребу в навчальних матеріалах українською мовою, став цікавитися українським фольклором і українською історією. Це й привело його до Київської громади.
Невдовзі Драгоманов — один із лідерів громадівського руху. Разом із В. Антоновичем, П. Чубинським, П. Житецьким та іншими громадівцями провадив активну наукову та культурно-просвітницьку діяльність, етнографічні та фольклористичні дослідження. Разом із В. Антоновичем видав двотомну працю «Історичні пісні українського народу». Внаслідок урядових репресій 1875 р. був звільнений з Київського університету і змушений емігрувати. Від 1876 р. розпочався другий, женевський період діяльності Драгоманова. 15 років, проведених у Женеві, він віддав справі європеїзації українського визвольного руху. У численних публікаціях, виступах на міжнародних наукових конгресах і з'їздах Драгоманов знайомив світову громадськість з проблемами українства. Водночас, прагнучи зорієнтувати українську справу на взірці європейської культури, він гостро критикував земляків за провінційність у наукових та ідейних шуканнях. Перебуваючи в Женеві, Драгоманов за фінансової підтримки Київської громади започаткував видання першого українського політичного часопису «Громада» (з перервами виходив від кінця 1870-го до початку 1880-х pp.). На сторінках журналу Драгоманов розмірковував про способи розв'язання українських національних проблем. Дедалі частіше в своїх статтях він звертався до радикальних соціалістичних ідей. Зокрема, Драгоманов не приймав ідеї Української держави. Будь-яка держава, на його думку, була чимось зовнішнім, накинутим згори, не притаманним людині. Свій ідеал суспільного устрою український політик вбачав у добровільному об'єднанні гармонійно розвинених особистостей. Втративши віру у можливість відновлення національної державності, закликав до об'єднання всі прогресивні сили східноєвропейського регіону та обстоював ідею утворення федеративної держави, в якій Україна мала отримати права культурно-національної автономії. Зразком для утворення такої держави Драгоманов вважав тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії. Такі переконання змушували його спрямовувати український громадський рух на боротьбу за демократизацію та федералізацію у межах Російської імперії та Австро-Угорської монархії.
Ці та інші переконання призвели до гострої дискусії між Драгомановим та Борисом Грінченком, до розриву Драгоманова з київськими українофілами, який стався 1885 р. Натомість посилилися зв'язки з галицькою молоддю, що зумовило пожвавлення національного руху на західноукраїнських землях. Прихильниками соціалістичних поглядів Драгоманова стали тоді Франко, Павлик та ін., які пізніше скоригували свою програму в іншому напрямку. Останні роки життя М. Драгоманов провів у Софії, обіймаючи посаду професора тамтешнього університету. У цей період (1889—1895) значну увагу він приділяв науковим дослідженням у царині слов'янського, зокрема українського та болгарського, фольклору. Драгоманов помер у Софії, де й був похований. Відмовляючись від соціалістичних і федералістських принципів Драгоманова, І. Франко писав: «Глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності ... Для нас тепер не підлягає сумніву, що брак віри в національний ідеал був головною трагедією в життю Драгоманова, був причиною безплідності його політичних змагань». Така сувора оцінка знайшла історичне підтвердження. Одначе вона не применшує того величезного впливу, який справив свого часу Драгоманов на молодий український рух. Адже не помиляється лише той, хто нічого не робить, а щоб відродити Українську державу, потрібно було діяти. Михайло Драгоманов був першим неофіційним послом української справи в Європі.

У 1882 р. поміркована частина громадівців розпочала видання журналу «Киевская старина». Звичайно, добитися дозволу видавати журнал українською мовою було неможливо, влада не дозволила навіть назвати його «Украинской стариной». Однак художні та наукові твори в галузі історії та філології, опубліковані в «Киевской старине» протягом 25-літнього існування, принесли йому заслужену славу одного з найкращих часописів у Російській імперії. Однак нове покоління національно свідомих українців не задовольнялося вузькими рамками діяльності, накинутими російським урядом. Так виникло Братство тарасівців (1891—1893), прообраз політичної партії, яке створили київські та харківські студенти (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич та В. Боровик), а також письменники Б. Грінченко, М. Вороний, публіцист М. Міхновський і назвали на честь Великого Кобзаря. Вони зблизилися з подружжям Олександром та Софією Русовими і разом з ними створили Молоду громаду, члени якої діяли у ряді найбільших міст Наддніпрянщини. Діючи в дусі ідей Тараса Шевченка, «тарасівці» боролися за самостійну соборну Українську державу, але всього через рік їхнє братерство було розгромлене поліцією.

Іван Липа (1865—1923) народився у Керчі. Після закінчення місцевої гімназії вступив на медичний факультет Харківського університету, де став одним із засновників Братства тарасівців. Був заарештований за політичну діяльність, після чого здобув медичну освіту й працював лікарем в земствах Полтавщини та Одещини. Був одним з найактивніших діячів одеської «Просвіти», видавав літературні й публіцистичні твори. В часи УHP керував її адміністрацією в Одесі, пізніще — міністр культури й віросповідань, активний діяч української політичної еміграції. Батько Юрія Липи — поета й політолога, бійця УПА, в лавах якої він загинув у 1944 р.

Однак їхню справу продовжили різноманітні і досить численні студентські громади та гуртки, насамперед у Києві (Василь Доманицький), Харкові (Дмитро Антонович, син відомого історика; Борис Мартос) та Полтаві (Симон Петлюра). У 1898 р. вони скликали Всеукраїнський з'їзд студентських громад, у якому взяли участь представники не тільки Східної, а й Західної України. Цей з'їзд закликав до боротьби за українську мову й культуру, за демократію. Наступного року в Києві відбувся Другий з'їзд, який утворив студентську спілку «Молода Україна». Він гостріше поставив питання боротьби проти русифікації, реформування суспільства в соціал-демократичному дусі. На базі «Молодої України» у 1899 p., тобто на 10 років пізніше, ніж у Галичині, виникла перша українська політична партія в підросійській Україні — РУП (Революційна Українська партія). Її засновниками стали Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Лев Мацієвич (у майбутньому видатний конструктор і льотчик) та Михайло Русов. Не були сторонніми глядачами швидкої політизації національно-визвольного руху в підросійській Україні й діячі громадівського руху. У 1897 р. на нелегальному з'їзді усіх громад було утворено Загальну Українську безпартійну організацію (ЗУБО) на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським. Вона поставила мету згуртувати всіх українських діячів в одному об'єднанні. До організації приєдналися всі громади, що існували в 20 різних містах підросійської України. ЗУБО заснувала літературне видавництво «Вік», книгарню в Києві, керувала влаштуванням шевченківських свят та інших культурно-національних маніфестацій.

Важливим кроком ЗУБО на шляху політизації власної діяльності стало рішення, схвалене 1904 р. на конференції ЗУБО, про створення Української демократичної партії (УДП). Серед її членів були С. Єфремов, Є. Чикаленко, Б. Грінченко. Нова політична організація мала домагатися встановлення конституційного ладу, проведення соціальних реформ та надання Україні широких автономних прав у межах федеративної Росії. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла радикальна група на чолі з Борисом Грінченком і Сергієм Єфремовим, яка утворила Українську радикальну партію.

Отже, процес політизації національно-визвольного руху в Наддніпрянській Україні відбувався досить бурхливо. Мало не кожного року з'являлися нові партії, невдовзі розпадаючись і даючи життя іншим політичним організаціям. Проте така мінливість була швидше пов'язана з пошуками лідера, бажанням найбільш активних діячів утвердитися, аніж зі значними ідеологічними розходженнями. Адже переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. в Наддніпрянській Україні, виступали за перебудову Росії у федерацію, у якій Україна отримала б права національно-територіальної автономії. Про державну самостійність не йшлося. З-поміж причин відданості федералістським ідеям дослідники насамперед називають малоросійську свідомість більшості тогочасних діячів підросійської України. Політик з таким світоглядом почував себе українцем і водночас — представником великої Російської держави, а то й російського народу. Але головні причини панування федералістських ідей у тогочасному українському політичному середовищі, «згортання прапора самостійної України» полягали в іншому: 1) в умовах постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції не бачила перспектив для українського руху; 2) недалекоглядні розрахунки лідерів українських партій на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. Як виявилося пізніше, тільки беззастережна відданість ідеї самостійної Української держави була здатна наснажити політичний рух для подальшого поступу.

Будучи внутрішньою колонією Російської імперії, Україна не могла залишатися осторонь процесів, які охоплювали важливі сфери економічного, політичного та культурного життя, в тому числі й загально-російського визвольного руху. В 60-х роках XIX ст. головними його представниками були революційні демократи (О. Герцен, М. Огарьов, М. Чернишевський, М. Добролюбов), з якими підтримував зв'язки Тарас Шевченко. Великого Кобзаря єднали з ними демократичні, антикріпосницькі та антисамодержавні погляди. До того ж Олександр Герцен та Микола Чернишевський піддавали критиці й національну політику царату, в тому числі й щодо України, і це не могло не привернути до них симпатій Шевченка.

У другій половині XIX ст. домінуючу силу в загальноросійському революційному русі становили народники, які були неоднорідними, їхню ідеологію та напрямки діяльності визначили три «стовпи»: М. Бакунін — творець анархізму, П. Лавров — ідеолог «пропагандистського» напрямку та П. Ткачов, який вважав достатнім здійснити державний переворот шляхом змови при застосуванні терористичних методів. (Народники використовували виключно індивідуальний терор, і його жертвами ставали, як правило, конкретні представники влади, а не мирні жителі.) У 60-х pp. XIX ст. в Росії виникає нелегальна організація «Земля і воля», яка з 70-х років переносить свою діяльність і в Україну. З'являються різноманітні гуртки з представників різних станів і класів, тому їх членів часто називали різночинцями. Найвідомішим із гуртків став київський («київська комуна»). Широкого розмаху набуло творення народниками нелегальних типографій, на яких друкувалися листівки, газети й брошури із закликами до повалення самодержавства, боротьби проти поміщиків тощо.

Швидке формування робітничого класу у пореформений період мало своїм наслідком і його дедалі більшу роль у політичному житті, його залучення до революційної діяльності. Вже у 1875 р. в Одесі виник «Південноросійський робітничий союз», який очолив Є. Заславський, аналогічний союз виник дещо пізніше у Києві. Керівники цих союзів закликали до боротьби не тільки з підприємцями, а й із суспільно-економічним та політичним ладом в цілому шляхом насильницького перевороту, причому не виключали й терористичних дій, хоча застосовували їх виключно проти конкретних осіб. Саме народники виявили певне зацікавлення ідеями марксизму, внаслідок чого наприкінці 80-х pp. XIX ст. в містах України з'явились перші марксистські гуртки.

Широкого розмаху набуло з 1874 р. «ходіння в народ» під гаслами «Земля і воля народові!» прихильників П. Лаврова. Вони йшли в села як вчителі, агрономи, лікарі тощо, поширювали серед селян заборонену літературу, формували нелегальні гуртки, навіть готували повстання, як-от у Чигирині ( «чигиринська змова»). У давній гетьманській столиці, яка перетворилася на маленьке містечко, кілька народників на чолі з Яковом Стефановичем створили нелегальну організацію. Вони хотіли скористатися невдоволенням селян своїм злиденним становищем через грабіжницьку реформу 1861 p., свавіллям урядової адміністрації і підняти повстання. При цьому вони запевняли селян, що діють з відома царя, який нібито закликає їх до повстання проти поміщиків. Однак поліції стало відомо про цю широкомасштабну акцію, і у вересні 1877 р. було заарештовано понад тисячу селян. Після слідства керівників майбутнього повстання засудили до смертної кари (їм вдалося втекти), а селянських ватажків до каторги. Однак «ходіння в народ» не привело до вибуху загального повстання, поліція досить легко знаходила й арештовувала пропагандистів. Провал ходіння в народ призвів до розколу «Землі і волі» на дві незалежні організації «Чорний переділ» та «Народна воля».

Саме терористичні акції останньої привернули увагу до подій в Російській імперії всього світу, особливо коли її члени провели вдалий замах на царя Олександра II (1 березня 1881). Серед керівників «Народної волі» й учасників замаху на царя провідну роль відігравали українці (Олександр Желябов, Микола Кибальчич), білоруси (Ігнатій Гриневецький) або ж росіяни, міцно пов'язані з Україною (Софія Перовська була правнучкою останнього гетьмана України Кирила Розумовського).

За всієї поваги до революційного ентузіазму та відданості ідеалам свободи і демократії, самопожертви народників, які часто гинули в царських тюрмах, на каторзі та засланні, слід критично поставитися до їхньої ролі в Україні. Будучи представниками загальноросійського революційного руху вони, як правило, не ставили на порядок денний конкретних питань боротьби за Українську державу, за елементарні права українців як народу, у кращому випадку відкладали їхнє вирішення на майбутнє, коли вдасться повалити самодержавство і привести до влади демократичний уряд. Ось тоді, як наївно вважали українофіли в лавах загальноросійського революційного руху, самі по собі розв'яжуться всі проблеми, в тому числі й національні. Були й інші тривожні моменти. Багато хто з революціонерів відкрито відкидав віру в Бога, агресивно виступав проти Церкви, вважав можливим відкинути в разі потреби навіть елементарні норми етики, моралі, людського співжиття. Як наслідок — сумнозвісна «нечаївщина», коли члени нелегального гуртка Нечаєва вбили одного зі своїх товаришів за якусь провинність. Класик російської літератури Федір Достоєвський (цей геніальний письменник був українцем по батькові, його дід закінчив духовну семінарію у Кам'янець-Подільському і був протопопом у Брацлаві) вивів «нечаївщину» у своєму романі «Біси», вказав на згубність такого шляху еволюції революційного руху і, як потім виявилося, абсолютно точно передрік появу з цього сім'я кривавого й антигуманного більшовизму.

Більшовизм бере свій початок з кінця XIX ст. На той час Європа і США домінували у світі, тут виникають індустріальні суспільства, в котрих важливу роль відіграє робітничий клас. Цей клас активно бореться за свої права, створює робітничі (соціал-демократичні, соціалістичні партії). Ідеологія цих партій будувалася значною мірою на ідеях марксизму, але на Заході його вплив поступово слабшав. Інша річ у Російській імперії. Тут теж виникли нелегальні робітничі партії, причому в першу чергу це здійснили польські робітники, які у 1892 р. створили Польську партію соціалістичну, потім, у 1897 p., — єврейські (партія «Бунд», тобто «Союз»), врешті, у 1898 p. — і російські (Російська соціал-демократична робітнича партія — РСДРП).

У 1903 р. у лавах РСДРП відбувся розкол на меншовиків та більшовиків. І якщо перші хоч якось прагнули спертися на позитивний досвід західноєвропейської соціал-демократії, то більшовики на чолі з В. Ульяновим (Леніним) взяли курс на збройну революцію. При цьому вони відзначалися крайнім радикалізмом, нетерпимістю, нігілізмом, ворожістю до християнства і взагалі всякої релігії, прогресивних надбань суспільства. Вони недооцінювали або й відкидали вирішення національних питань, коливаючись від космополітизму до російського великодержавного шовінізму, який врешті взяв гору. Як наслідок, більшовики на практиці заперечували право націй на самовизначення та утворення незалежних держав, зокрема вороже ставилися до українського національно-визвольного руху. Наріжним каменем більшовизму стали антигуманізм, жорстоке насильство й беззаконня, спекуляція на низьких інстинктах, що до часу вміло прикривалося демагогічними гаслами. Ці гасла привернули до більшовиків частину російського робітничого класу, особливо в часи Першої світової війни, коли різко погіршилися умови життя трудящих мас, а в країні склалася революційна ситуація. Але в Україні більшовизм мав незначне поширення, і то переважно серед російських та зрусифікованих робітників, особливо на Донбасі. Навіть восени 1917 p., під час найбільшого піднесення революційного руху, за більшовиків на Наддніпрянській Україні голосувало менше як 10 % виборців. У Західній Україні їхній вплив був взагалі мізерним.

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), створена у 1905 p., відкидала більшовизм у принципі й орієнтувалась на зразки західноєвропейської соціал-демократії. Українські есдеки органічно не сприймали також великодержавницької по суті національної програми більшовиків.