Однією з перших громадських акцій Руської трійці став виступ найталановитішого із трійчан М. Шашкевича на урочистих зборах у семінарії, присвячених дню народження імператора Франца І, українською мовою (зазвичай подібні промови виголошувалися латинською, польською, німецькою). Незабаром з'явився ще й вірш М. Шашкевича «Голос галичанина», який широко розповсюджувався серед семінаристів. Отже, своє завдання трійчани вбачали у пробудженні національної свідомості галичан. Засобом для досягнення мети мали стати книжки українською мовою. Ще 1834 р. Шашкевич склав альманах своїх творів під назвою «Зоря», писаних народною українською мовою, включивши до нього поезії своїх товаришів-трійчан, народні пісні. Цензор заборонив видання альманаху. Але трійчани не відступилися від своїх задумів. На основі «Зорі» невдовзі було підготовлено нову збірку — «Русалку Дністровую», яку вирішили друкувати в Будапешті, де цензура була більш лояльною. У жовтні 1836 р. було отримано дозвіл, а в грудні того самого року, датована 1837 p., з'явилася книжка під назвою «Русалка Дністровая». Її складала низка народних дум, пісень, оригінальних творів трійчан і перекладів. Великий інтерес до епосу пояснювався необхідністю пошуків історичних коренів. Альманах було написано живою народною мовою. Так галицькі будителі заклали основи розвитку української літературної мови в західноукраїнських землях, їхнім маніфестом став знаменитий вірш Шашкевича «Руська мати ... ».

Ці ідеї знайшли палких прихильників по обидва боки Карпат. Буковинський поет і громадський діяч Сидір Воробкевич (1836—1903) писав пізніше у одному зі своїх віршів:

Видатний діяч українського відродження Закарпаття, поет, видавець, канонік Пряшівської єпархії Олександр Духнович з гордістю промовляв у 1849 р. на захист не тільки своєї мови, а й своєї національності:

Поява першої книги, виданої українською мовою, стала віхою у справі національного відродження галицьких українців, які заявили про себе як про частину єдиного українського народу, що має свою історію, самобутню культуру. Альманах засвідчив початок нової літератури на західноукраїнських землях. Влада заборонила видання. Лише близько 250 примірників із тисячного накладу встигли розповсюдити. Через переслідування Руська трійця розпалася. Її діяльність знайшла продовження в українському національному рухові під час революції 1848—1849 pp., а згодом у народовському напрямку національного руху на західноукраїнських землях. Так, зокрема, традиції заборонених цензурою «Зорі» та «Русалки Дністрової» продовжив упорядкований братами Головацькими літературний альманах «Вінок русинам на обжинки», виданий у Відні 1845—1847 pp. Він доніс до читачів головні ідеї Руської трійці і відіграв значну роль у культурному житті Галичини. Підсумком діяльності Руської трійці стало визначення головних програмних засад українського національного руху в статті Я. Головацького «Становище русинів у Галичині» (1846 p.), що їх 1848 р. поклала в основу своєї діяльності Головна Руська рада. На жаль, на той час «трійця» вже розпалася. У 1843 р. помер М. Шашкевич — найталановитіший з Руської трійці і найпослідовніший з них у боротьбі за національні ідеали. Вагилевич та Головацький відійшли від активної діяльності на українському суспільному полі й зосередились переважно на перекладацькій та науковій діяльності, але у подальші десятиліття вони не змогли створити нічого рівноцінного «Русалці Дністровій». Однак традиції Руської трійці не вмерли! У середині XIX ст. представник нової генерації українських патріотів і приятель І. Вагилевича Василь Подолинський (1815—1876) різко заперечив нав'язуваний ззовні погляд, згідно з яким русини-українці нібито належали до поляків, і проголосив право українців на власну незалежну державу («Ніщо не може здержати нас від стремлінь, загальних для цілої Європи!»).

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 1848—1849 pp. в Австрійській імперії. У 40-х роках XIX ст. Європою прокотилася хвиля революцій, антифеодальних та національно-визвольних повстань. Набирав силу рух за об'єднання Німеччини, визволення та об'єднання Італії, визволення Ірландії, в Англії продовжувався рух чартистів... Наближався час європейської революції 1848—1849 pp., так званої Весни народів!

Ознаки революції 1848—1849 pp. з'явилися і на західноукраїнських землях, про що свідчило повстання буковинських селян на чолі з Л. Кобилицею. У 1848 р. воно вибухнуло з новою силою і було придушене тільки влітку 1849 р.

Березневе повстання у Відні 1848 p., падіння реакційного уряду канцлера Меттерніха, проголошення свободи друку, намір австрійського нового уряду провести вибори до парламенту і прийняти конституцію, дозвіл творити національні військові частини розбудили підкорені Габсбурзькою імперією народи, в тому числі й західних українців. Їхнє становище було особливо складним. Річ не тільки в тому, що державна традиція українців була слабшою, ніж поляків. Українці опинилися перед обличчям не лише австро-угорської, а й польської загрози, адже польський національно-визвольний рух у своєму справедливому прагненні до незалежності Польщі знову «не помічав» українців з їхнім правом на творення власної незалежної держави.

Коли один із представників українців Галичини запропонував польській інтелігенції Львова у її петиції до австрійського цісаря (імператора) до вимоги, щоб «у школах й урядах була польська мова», додати слова «і русинська», то поляки з обуренням закричали: «Тут нема Русі, тут є Польща, а мова руська — це діалект польської мови». Вже 13 квітня поляки створили свою Національну Раду, в котрій не знайшлося місця українцям — корінному населенню Східної Галичини, які раніше, і в цей час становили більшість мешканців регіону.

Природно, що за таких умов українці не стали наражатися на відвертий конфлікт з Австрією, а, користуючись моментом, зуміли добитися від неї важливих поступок мирним шляхом. У цьому їх підтримав далекоглядний галицький губернатор граф Стадіон.

Франц Серафім Стадіон фон Вартгаузен (1806—1853) походив з аристократичного роду, австрійський державний діяч. Розпочав кар'єру як урядовець у Галичині (Станіслав і Ряшів), був губернатором прикордонного Істрійського півострова (Трієст та Істрія) у 1841—1847 pp. та Галичини (1847—1848), міністр внутрішніх справ Австрійської імперії у 1848—1849 рр. Прихильник ліберальної політики, позитивно ставився до боротьби українців Галичини за рідну мову й самоуправління, внаслідок чого стягнув на себе ненависть польських шовіністів. 4.06.1848 виїхав до Відня. На посаді галицького губернатора його замінив В. Залеський, а ще пізніше А. Голуховський, які зайняли відверто пропольську позицію. Влітку 1849 р. Стадіон тяжко захворів і зійшов з політичної арени.

Завдяки його клопотанням австрійський імператор Фердинанд І (правив у 1835—1848) видав закон, яким у Австрійській імперії ліквідовувалося кріпацтво, а селяни ставали вільними. Цей закон був проголошений на Великдень 1848 р. (22 квітня) й викликав справжній ентузіазм українських (та й не тільки українських!) селян, які навіть почали ставити хрести на честь здобуття волі. Найважливіше для того часу соціальне питання було досить успішно розв'язане, хоча, подібно до аналогічного акта в Російській імперії 1861 p., ліси й луки залишалися за панами. Панам же надавалися певні пільги, а уряд мав заплатити їм компенсацію. Отже, й тут бачимо проведення аграрної реформи в такий спосіб, що капіталізм у сільському господарстві мав розвиватися не американським (фермерським), а так званим прусським шляхом. Грабіжницька реформа викликала невдоволення селян. Особливо це було характерним для Буковини. Первісно імператорський (цісарський) закон не поширювався на Буковину, але внаслідок селянських заворушень Австрійська імперія була змушена й тут піти на поступки. Однак відповідний закон часто ігнорувався великими землевласниками, які й надалі хотіли експлуатувати селян. Через це вибухнуло нове повстання на чолі з тим же Л. Кобилицею (листопад 1848 — літо 1849 pp.). Воно було жорстоко придушене, а Л. Кобилиця знову потрапив у в'язницю, де був закатований. У такому ж дусі пішло й вирішення політичних та національних вимог українців. Після тривалої боротьби у 1849 р. було створено перший український батальйон на австрійській службі. Він проіснував недовго, але став прообразом майбутнього Легіону українських січових стрільців.

Правління Фердинанда І наближалося до кінця, а у грудні 1848 р. його змінив Франц Йосиф II (правив у 1848—1916). Ще Фердинанд під тиском мас проголосив першу в історії Австрійської імперії конституцію (25.04.1848), але вона проіснувала тільки до 1851 р. і до того ж була недемократичною. Пізніше, у 1860 p., буде прийнята такого ж типу нова конституція, яку Іван Франко назвав «свинською». Але й це було краще, ніж нічого! Для порівняння відзначимо, що в підросійській Україні до 1918 року взагалі не було ніякої конституції. Навіть обмежені можливості австрійської конституції будуть пізніше використані українцями для розвитку власного політичного та громадського життя в дусі західних демократичних традицій.

У липні 1848 р. зібрався перший парламент Австрійської імперії, який діяв тільки до березня наступного року. Але на ньому була присутня й українська фракція із 39 делегатів. Посилився рух за збереження адміністративно-політичної єдності Буковини з Галичиною. Одначе він не досяг мети: за конституцією 1849 р. Буковину було проголошено окремим коронним краєм зі своїм сеймом та адміністрацією. Внаслідок виокремлення австрійським імператором Буковини було створено й окремі (галицький та буковинський) сойми, тобто парламенти, які діяли аж до падіння Австро-Угорщини у 1918 р. і певною мірою надавали можливість українцям відстоювати свої інтереси у вищому представницькому органі держави.

19 квітня 1848 р. представники української громади Львова подали клопотання на ім'я імператора про запровадження у школах і громадському житті Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах греко-католицького духівництва з католицьким. 2 травня 1848 р. у Львові було створено першу українську громадсько-політичну організацію — Головну Руську Раду (ГРР), яка перебрала роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848—1851 pp. Раду, яка складалася з 30 постійних членів — представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духівництва, очолив єпископ Григорій Яхимович. Друкованим органом ГРР стала «Зоря Галицька» — перша у Львові газета українською мовою. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком ...» То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці — одна нація. З ініціативи Головної Руської Ради за національну символіку галицьких українців було прийнято традиційний синьо-жовтий прапор та герб (золотий лев на синьому полі). У містах, містечках і селах Східної Галичини виникло близько 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися здебільшого представники духівництва, селяни, міщани, світська інтелігенція (вчителі, шкільна молодь). Діячі руських рад прагнули домогтися забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Активізувався національний рух українців на місцях. Простий сільський священик з Лемківщини Василь Подолинський написав трактат, у котрому блискуче обґрунтував необхідність здобуття українцями незалежної соборної Української держави, відкинувши утопічні проекти всеслов'янської федерації.

Першим важливим кроком ГРР стала вимога відокремлення Східної Галичини від Західної та перетворення її на окремий коронний край, тобто на національно-територіальну автономію. Щоправда, залишалося відкритим питання про українців, котрі споконвіку проживали на території Західної Галичини. Правлячі кола Австрії прийняли постанову про поділ Галичини, але вона залишилася на папері. Однією із причин цього був спротив поляків. Так, вони застосували тактику «розділяй та володарюй», створивши, наприклад, на противагу ГРР «Руський Собор». До складу останнього увійшли насамперед представники родів, полонізованих ще у XVI—XVII ст., як-от голова цього Собору князь Лев Сапіга. Характерно, що через деякий час «Руський Собор» злився з Польською Національною Радою і виявив цим самим своє справжнє обличчя. Польські шовіністи свідомо поширювали брехливі чутки про прагнення ГРР приєднати Східну Галичину до Російської імперії, що викликало зайву напругу у відносинах українців з австрійською адміністрацією.

Було відхилено більшість українських вимог, реально вдалося добитися тільки впровадження української мови в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито також кафедру української мови та літератури у Львівському університеті. Її очолив Я. Головацький.

Діяльність ГРР сприяла й пожвавленню громадсько-культурного життя. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з'їзд діячів української культури, науки та освіти. Згідно з рішенням з'їзду у Львові було засновано «Галицько-руську матицю» — культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг для народу. Визначними подіями стали відкриття 1848 р. першої в Галичині української читальні (в Коломиї) та заснування 1849 р. з ініціативи Головної руської ради на народні кошти Народного дому у Львові. Українське питання вперше за довгі роки стало предметом обговорення і на міжнародних форумах. У цей же час у Празі відбувся історичний Слов'янський з'їзд (2 червня 1848), скликаний чеськими будителями. На нього прибули й українські представники і вголос заявили про існування великого українського народу. В ході роботи секцій з'їзду українці зуміли добитися визнання польськими представниками права на рівноправність української мови з польською в освітніх закладах Галичини, права на існування окремої національної гвардії, що було стверджено підписанням польсько-української угоди. Однак у розпал праці з'їзду розпочалися бої за Прагу між чеськими та австрійськими військами, і ця рівноправна угода не була реалізована. Взагалі в цей час в Австрійській імперії запанував реакційний режим, що й визначило сумну долю Головної Руської Ради. Вона припинила свою діяльність у червні 1851 p., і в подальшому українці Галичини були позбавлені свого представницького органу.

Революція спричинила активізацію українського національно-визвольного руху і в Закарпатті та Пряшівщині. Тут теж склалася нелегка ситуація, подібно до Галичини, тільки місце поляків займали угорці (мадяри), які прагнули мадяризувати українців. Саме через це українці не підтримали у 1848 р. угорське національно-визвольне повстання під проводом Л. Кошута, оскільки перемога угорців мала б для них гірші наслідки, ніж австрійське панування. Угорські повстанці не гарантували українцям жодних національних прав. Більше того, вони нічого не зробили для того, щоб втілити в життя закон 1848 р. про ліквідацію панщини (вона впала тільки 1853 p.). Підставляти груди під російські кулі та багнети (угорську революцію жорстоко придушила 100-тисячна каральна російська армія під командуванням відомого фельдмаршала Паскевича) в ім'я заміни поганого на ще гірше лідери українців Закарпаття та Пряшівщини (священик, вчений і поет Олександр Духнович, Адольф Добрянський) не хотіли, і в логіці їм не можна було відмовити. Вони висунули ідею автономії Закарпаття та Пряшівщини й об'єднання їх зі Східною Галичиною в єдине Руське воєводство. Духновича та Добрянського підтримала у цьому намірі Головна Руська Рада у Львові.

Однак австрійський уряд під тиском польських, угорських та румунських шовіністів, які бачили у такому об'єднанні загрозу своєму пануванню в Західній Україні, не погодився на такий крок. Габсбурги у свою чергу пильнували імперський інтерес, боячись, що таке возз'єднання західноукраїнських земель стане прелюдією до їх возз'єднання із Наддніпрянською Україною. Втім, закарпатським українцям вдалось добитися певних поступок від Габсбургів. У жовтні 1849 р. австрійський уряд об'єднав заселені українцями райони Угорщини в окремий Ужгородський округ, в якому управлінський апарат формувався з представників української інтелігенції. Один з чільних діячів українців Закарпаття та Пряшівщини А. Добрянський проголосив прийняття синьо-жовтого прапора краю. Його було прийнято й українцями (русинами) Пряшівщини (у сучасній східній Словаччині) та Мараморощині (у сучасній північно-східній Румунії). Вдалось домогтися також відкриття початкових народних шкіл із рідною мовою навчання та запровадження викладання деяких предметів українською мовою в гімназіях. Та після придушення революції і прийняття конституції 1860 р. угорці, які відігравали все більшу роль в імперії (з 1867 р. вона стає дуалістичною Австро-Угорщиною) й стали повними господарями у Закарпатті, скасували всі ці поступки. Панівні угорські кола різко посилили мадяризацію українців, стали насаджувати угорську мову не тільки у школі, а й у Церкві, замість кирилиці запроваджували латиницю. Так, у 1874 р. на Закарпатті була 571 українська школа, а у 1888 р. — 353, а ще 265 було переведено на угорську мову. Частина русинів-українців, особливо на Пряшівщині, щоб не мадяризуватися, воліла асимілюватися із близькими до них по мові словаками, але це теж не було в інтересах українського народу.

Розгортання українського національного руху в західноукраїнських землях, спричинене загальноєвропейським революційним піднесенням, мало незворотний характер. Хоча після придушення революції й запанувала реакція, а більшість поступок українцям щодо їхніх національних прав було скасовано, проте розбурханий український рух влада придушити не змогла. Саме з 1848 р. Галичина стала справжнім українським П'ємонтом за аналогією з італійським князівством, яке було лідером у боротьбі за визволення італійських земель з-під іноземного гніту і їх об'єднання в одній соборній державі. Невдовзі український національний рух відродився знову, а досвід боротьби за свої права став у пригоді під час українських національно-визвольних змагань 1917—1921 рр.