Розвиток природничих наук. Протягом XVII—XVIII ст. дедалі дужче зростала зацікавленість природничими науками. У лекціях провідних професорів Києво-Могилянської академії використовувалися елементи астрономії, фізики, біології, медицини. У курсі філософії більшого значення набувала фізика, до якої вводили такі розділи, як рух, космологія тощо. З'явилися курси натурфілософії — попередниці природознавства. До вивчення природних явищ закликав Феофан Прокопович, який навіть виголосив спеціальну промову перед студентами й професорами «Про заслуги й користь фізики». Фізика, на думку вченого, повинна перейматися не вигадуванням, а вивченням реального світу.

Велика увага надавалася вивченню математики. Зокрема, Феофан Прокопович у 1707—1708 pp. прочитав курс, основу якого становили арифметика й геометрія. У другій половині XVIII ст. в академії було відкрито класи чистої математики (алгебра й геометрія), а також змішаної математики, де викладали цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оптику, астрономію тощо.

Києво-Могилянська академія надавала студентам і медичні знання. Офіційно клас медицини було відкрито 1802 р. А втім, чимало випускників Києво-Могилянської академії, маючи добрі знання латини, і раніше студіювали медицину в західноєвропейських університетах. Вихованці академії стали знаними медиками, засновниками лікувальних закладів не лише в Україні, а й у Білорусі, Росії, Грузії.

Музика. Києво-Могилянська академія була провідним осередком музичної культури, де навчання музиці й співу вважалося обов'язковим предметом. Ректор академії Лазар Баранович організував ще в 50-х pp. XVII ст. спеціальну музично-хорову школу. Хор студентів налічував близько 300 осіб та був найкращим київським хором.

Музичні класи відкривалися і в колегіумах. Перший спеціалізований заклад музичного профілю зорганізували в Глухові. У 1729 р. вийшов указ про створення співацької школи, наступного року вона почала діяти. За часів гетьманування Кирила Розумовського Глухів став музичною столицею України. Тут, при дворі гетьмана, діяли професійний оркестр та оперний театр, основу репертуару яких становили найкращі зразки західноєвропейської музики. Поширення музичних знань сприяло становленню української професійної музики.

Музичну культуру України неможливо уявити без імен Артема Веделя, Максима Березовського та Дмитра Бортнянського.

Архітектура українського бароко. Бароко (італ. barocco) означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI та майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше виявлявся в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Утвердившись в архітектурі, бароко підкорив собі й інші види мистецтва. Пильна увага до форми мистецьких творів, властива бароко, в літературі проявилась у надзвичайному розмаїтті жанрів, аж до таких словесних вправ, як фігурні вірші. У XVII ст. бароковим стало навіть написання букв (показовими з цього погляду є підписи українських гетьманів і канцеляристів) та побудова речень — багатослівних, складних, пишномовних. Українську архітектуру XVII—XVIII ст. визначають як архітектуру бароко.

Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі втілювалися дуже своєрідно. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найяскравіше цей архітектурний стиль виявився на землях Гетьманщини й Слобідської України у кам'яному будівництві за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам'ятки барокової архітектури збереглись і в Західній Україні, а також у дерев'яному народному будівництві всіх українських земель. Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барокові споруди — Софійський та Свято-Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, Преображенський собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (1684—1692 pp.), Xpeстоздвиженський у Полтаві (1709 p.), Покровський у Харкові (1689 p.), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684 p.), Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696—1701 pp.), церква Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696—1698 pp.), церква св. Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 p.), собор св. Юра у Львові (1747—1762 pp.), Успенський собор Почаївської лаври (60—70-ті pp. XVIII ст.) та ін. Найвідоміший архітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський. Він був вихованцем Києво-Могилянської академії. Архітектурну діяльність розпочав наприкінці 40-х pp. XVIII ст. з будівництва міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». У 60—70-х pp. XVIII ст. Григорович-Барський був найпопулярнішим київським будівничим. Без його участі не зводилася жодна будівля на Подолі. Григорович-Барський спорудив, зокрема, надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву св. Миколи Набережного, брав участь у будівництві церкви Різдва Богородиці та магістрату в Козельці.

Іншим визначним будівничим був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.

Найвизначнішою пам'яткою дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. є Запорозький собор у Самарі (нині Новомосковську), зведений у дусі «козацького бароко» народним майстром Якимом Погребняком.

Прикметною рисою архітектури XVIII ст. став розвиток цивільного будівництва. Споруджувалися магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні укріплення, палаци старшини тощо. Розбудовувались і прикрашалися міста. За тих часів в Україні працювало багато архітекторів-іноземців. То були, зокрема, німець Йоган Шедель, який спорудив дзвіниці Києво-Печерської лаври та собору св. Софії, Благовіщенську церкву на території Києво-Могилянської академії; італієць Бартоломео Растреллі — автор проекту Свято-Андріївської церкви в Києві та ін.

Протягом XVII—XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Найвідомішим скульптором другої половини XVIII ст. був Сисой Шалматов — автор численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, у церкві св. Покрови в Ромнах. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі.

Графіка й живопис. Протягом XVII—XVIII ст. бурхливо розвивалася гравюра. Найвидатнішими українськими художниками-графіками були Олександр та Леонтій Тарасевичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Слави неперевершеного гравера зажив Іван Щирський — автор численних графічних портретів, алегоричних сценок тощо. Гравюри цього майстра складні й вибагливі. У них химерні сплетіння рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Такі ознаки властиві й іншим графічним пам'яткам доби бароко.

Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. У розписах українських церков виразніше виявлялися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із повсякденного життя, почасти наближаючись до світської картини.

Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича — найвидатніших іконописців козацької доби.

Іван Руткович уславився майстерно виконаними окремими образами іконостасів у селах Волиця-Деревлянська, Воля-Висоцька, Потелич (Львівська область) та іконостаса церкви Різдва Христового в м. Жовква. Тривалим був шлях мистецького становлення Йова Кондзелевича (1667 — після 1740). Народжений у Жовкві, він захопився західноєвропейськими живописними традиціями. Саме вони визначали його ранні ікони. Кондзелевич наполегливо шукав нових виражальних засобів, відмовився від зовнішньої декоративності, віддаючи перевагу розкриттю внутрішнього світу людини. Такими, зокрема, є його ікони з Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту. Більшу частину життя майстер провів на Волині, проте добре знав духовне життя Гетьманщини, яке й живило його творчість.

Від тих часів збереглося чимало безіменних іконописних шедеврів. Ікони народних майстрів вражають бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів та осягненням усього розмаїття людських почуттів, багатством кольорів, життєствердним пафосом. Склалася нова іконописна традиція, якої українські майстри дотримувалися впродовж наступного століття. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. У кожному регіоні України створювалися свої варіанти української Мадонни. Волинські ікони з зображенням Божої Матері відрізняються від чернігівських або від образів Слобожанщини.

Протягом XVII—XVIII ст. великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього кошового Петра Калнишевського. Зображення тогочасних історичних діячів можна побачити й на інших іконах доби бароко. Цією рисою дослідників приваблює ікона Розп'яття з портретом лубенського полковника Леонтія Свічки.

Велику популярність за тих часів мав ктиторський портрет — зображення меценатів, доброчинників храму. Приміром, у вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври було зображено 85 історичних осіб. З-поміж них — портрети Острозьких, Вишневецьких, Сангушків, Хмельницького й Мазепи.

Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії останнього десятиліття XVII ст. У багатьох козацьких маєтках створювалися портретні галереї. Найбагатшим вважають зібрання портретів Сулим у родовому маєтку Сулимівці на Київщині.

Надзвичайною популярністю в усій Україні користувалося зображення козака Мамая. Протягом XVIII ст. його можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконницях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.

Збереглася велика кількість варіантів народної картини. Вони дають змогу збагнути глибоко символічний зміст цього шедевра народних митців. Дослідники одностайні в думці, що козак Мамай — втілення найголовніших рис українського характеру.

Популярність цього художнього образу у XVIII і навіть XIX ст. є вельми промовистим фактом: за часів руйнації Української держави, знищення залишків державної незалежності український народ не втрачав надії на визволення. Прагнення до волі — найголовніший символ народної картини.

Кінець XVIII ст. — вкрай несприятливий період в історії українського народу. Позначений він був цілковитим підкоренням України, більша частина якої внаслідок цілеспрямованої колоніальної політики російського царату перетворилася на колонію Російської імперії. Проте й за таких обставин українці, спираючись на самобутню тисячолітню культуру й такі ж давні традиції власної держави, долали потужні асиміляторські заходи імперії, залишаючись окремим народом.

Уже перші десятиліття XIX ст. засвідчили неабияке пожвавлення духовного життя, з яким пов'язують зародження українського визвольного руху.

Традиційно його початком вважають появу 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського — поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури, твору, що засвідчив появу нової української літературної мови й водночас уособлював початок українського національного відродження. Творам нової української літератури властива сучасна літературна мова та художнє мислення, що ґрунтуються на національній історії та дійсності.

В основу бурлескно-травестійної поеми «Енеїда» покладено однойменну епопею римського поета Вергілія, який своїм твором утверджував ідею божественного походження засновників Римської імперії. Згідно з законами жанру Котляревський зберіг сюжетну канву античного твору, його героїчний пафос, проте сповнив свою поему новими ідеями й надав їй абсолютно іншого, ніж у Вергілія, колориту. Створена на матеріалі суспільного життя України другої половини XVIII ст., «Енеїда» Котляревського показала світові український народ з його історією, мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами. Зроблено це було настільки майстерно, що поему Котляревського й досі вважають справжньою енциклопедією українознавства. Написана розмовною українською мовою, як простонародна «казка», розрахована на сприйняття найширшими читацькими колами, «Енеїда» утверджувала дух козацького бойового товариства, мужність і патріотизм. Таке переосмислення античного сюжету свідчило про появу в українській літературі нового типу художнього бачення, що ґрунтувалося на матеріалі, взятому письменником з національної історії і дійсності.

Ідеями національного відродження наснажена й «Історія русів» — пам'ятка української історичної прози й публіцистики кінця XVIII ст. З'явився цей твір у середовищі козацької старшини. Хоча авторство його точно не встановлене, більшість дослідників припускає, що створив «Історію» Григорій Полетика. Твір поширювався в списках (надрукований був лише 1846 р. О. Бодянським).

«Історія русів» (русами тут названо українців) розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Через увесь твір проведено ідею про права й вільності козацької старшини, її заслуги в історії України. Історію українців висвітлено як безперервну боротьбу з султанською Туреччиною, Кримським ханством, Польщею та іншими зовнішніми і внутрішніми ворогами. Славні сторінки цієї боротьби змальовано в епічному плані, вони суголосні народному героїчному епосу. Головна ідея трактату — обгрунтування думки, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремий від росіян народ зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. При цьому, одначе, не заперечувалося право російського імператора управляти Україною.

Отже, на кінець XVIII — 40-і pp. XIX ст. припав перший етап національного відродження в Наддніпрянській Україні — період «збирання спадщини». Він відзначався пошуками історичного минулого, інтересом до Гетьманщини, до етнографії. Зусиллями української інтелігенції тоді з'явилися численні історичні та етнографічні дослідження, збірки фольклору. Водночас відбувалося утвердження української мови як літературної та становлення нової української літератури.