Походи проти Дорошенка московської армії та полків лівобережного гетьмана. Царський уряд вирішив скористатися можливістю, не порушуючи Андрусівського перемир'я, захопити Правобережжя. Переговори з цього питання успіху не мали, і цар наприкінці 1673 р. наказав Ромодановському й Самойловичу розпочати воєнний наступ проти Дорошенка. До початку березня 1674 р. війська московського воєводи й нового лівобережного гетьмана оволоділи основними містами Правобережної України. 16—17 березня в Переяславі відбулася рада, на яку прибула старшина 10 правобережних полків. На раді Ханенко склав гетьманську булаву, Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом обох боків Дніпра проголошено Самойловича. Це означало державне об'єднання обох частин України під однією булавою. Проте вдалою цю подію назвати не можна, оскільки вона спричинила турецьку агресію, внаслідок якої населення Правобережжя зазнало нових страждань та лиха.

Петро Дорошенко з кількома тисячами сердюків знаходився в Чигирині. У липні місто оточили війська Московської держави та лівобережного гетьмана Самойловича. Облога тривала два тижні. Та звістка про те, що на допомогу Дорошенкові вирушила турецька армія, яка на своєму шляху вигубила Ладижин та Умань, змусила противників Дорошенка зняти облогу й повернутися на Лівобережжя.

Ціною надзвичайної жорстокості Правобережжя було повернено під владу Дорошенка. Проте ситуація в краї залишалася складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста й села на правому березі Дніпра в суцільну руїну. Турецькі залоги, що розмістились у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували й захоплювали в полон населення.

Зречення Петром Дорошенком гетьманства. Такі обставини не додавали популярності Дорошенкові. Його покинули навіть сердюки та найближчі родичі. Аби повернути втрачену довіру, Петро Дорошенко вирішив відмовитися від турецького протекторату. Після тривалих вагань гетьман з усіх бід обрав тоді московську. 10 жовтня 1675 р. на козацькій раді в Чигирині в присутності представника Запорожжя Івана Сірка він присягнув цареві. Але московський уряд не визнав тієї присяги та зажадав від Дорошенка зректися булави і присягнути на лівому березі Дніпра у присутності Ромодановського й Самойловича. Кілька посольств, що їх надсилав гетьман протягом року до Москви, не змінили рішення московського уряду. Врешті, Дорошенко змушений був погодитися з вимогою московитів. Коли у вересні 1676 р. московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин, він виїхав до табору Ромодановського й Самойловича, 19 вересня здав клейноди й присягнув на вірність цареві. Москва ж всупереч умовам капітуляції не дала колишньому гетьманові жити на Лівобережній Гетьманщині й заслала аж до Вятки. Пізніше він дістав дозвіл жити у Москві. У 1698 р. помер і був похований у Підмосков'ї. Цікаво, що з його роду походять і знаменитий письменник Микола Гоголь, і дружина О. Пушкіна Наталі Гончарова, і ряд інших визначних особистостей української та російської історії.

Зречення Дорошенком гетьманства Туреччина сприйняла як подію, що суперечила її політичним планам, бо розраховувала на значну частину України. Вихід із такої невигідної ситуації султан знайшов у особі Юрія Хмельницького. У зв'язку з подіями в Україні його було звільнено зі стамбульської в'язниці Єдикуле та проголошено «князем Сарматії», під якою розумілася Україна. Навесні 1677 р. Юрій Хмельницький із загонами турецького війська вирушив на батьківщину. Зупинившись у Немирові, він почав розсилати універсали з вимогою визнати його владу. Такі дії Хмельниченка перешкоджали намірам Самойловича об'єднати обидва береги Дніпра під своєю булавою. Центром військового протистояння двох гетьманів стала колишня гетьманська столиця Чигирин.

Чигиринські походи. У 1677 р. відбувся перший чигиринський похід 60—90-тисячного турецько-татарсько-ногайського війська. Свій загарбницький похід проти України Туреччина виправдовувала прагненням повернути землю та булаву Юрію Хмельницькому. Турецький уряд намагався використати популярність імені Богдана Хмельницького, аби прихилити на свій бік українську людність і нейтралізувати козацтво. Перший удар турки вирішили завдати саме Чигирину, бо місто мало важливе стратегічне значення: було гетьманською резиденцією та найміцнішою фортецею на перехресті важливих шляхів у глиб України, Польщі та Московії. У Чигирині стояла численна козацько-московська залога. Власне, вона захищала фортецю протягом кількатижневої облоги. Коли ж до міста підійшли головні об'єднані українсько-московські сили на чолі з Ромодановським і Самойловичем, турки були змушені відступити.

Невдале завершення походу 1677 р. не змінило намірів турецького султана оволодіти Чигирином та всією Правобережною Україною. Це добре розуміли Самойлович і московські воєначальники. Проте якщо для українців оборона Чигирина була справою честі, то в Москві до неї поставилися байдуже. Як доведено сучасними істориками, московський уряд за спиною України розпочав таємні переговори з турками про припинення війни. Саме тому головнокомандувач московського війська боярин Ромодановський, вирушаючи в Україну, отримав таємну інструкцію: в разі неможливості втримати Чигирин — зруйнувати його укріплення та вивести військові сили з фортеці.

8 липня 1678 р. 200-тисячна турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи обложила Чигирин. Загарбники вели неперервний гарматний обстріл, вдавалися до численних штурмів. Більше місяця, відчайдушно захищаючись, чигиринська залога чекала на прихід сил Ромодановського, одначе той до козацької столиці не квапився. Врешті, московські війська підійшли до Чигирина. Проте, так і не надавши його захисникам потрібної допомоги, почали готуватися до відступу. Начальникові чигиринської залоги наказали підпалити порохові склади і прориватися з оточення. Тож коли турецькі війська вдерлися до міста, пролунав вибух. Чигирин перетворився на руйновище. Відбиваючи шалений натиск турків і татар, об'єднане московсько-українське військо відійшло до Дніпра.

Втрата Чигирина унеможливлювала для Самойловича утримання Правобережжя. Щоб уникнути загрози нападу турків на Лівобережну Україну й перешкодити Юрію Хмельницькому збільшувати лави його прибічників за рахунок правобережних мешканців, Самойлович віддав наказ силоміць перегнати (звідси й «згін») населення, що залишилося, на лівий берег. Знелюднена Середня й Південна Київщина фактично перетворилася на пустку.

Отже, влада Хмельниченка поширювалася лише на сплюндроване Поділля. Там він панував, але невдало. Турки стратили його в Кам'янці наприкінці 1685 р.

Бахчисарайський мирний договір 1681 р. Війни 70-х pp. між Московією, з одного боку, і Туреччиною та Кримським ханством — з другого, за володіння землями Правобережної України завершилися підписанням у Бахчисараї 13 січня 1681 р. мирної угоди між цими державами. За Бахчисарайським перемир'ям, кордон між Туреччиною та Московською державою встановлювався по Дніпру. Туреччина приєднувала Північну Київщину, Браплавщину й Поділля, а Московія — Лівобережну Україну і Київ. Протягом 20 років територія між Бугом та Дніпром (тобто Середня й Південна Київщина) мала залишатися незаселеною.

«Вічний мир» між Польщею та Московією. Бахчисарайське перемир'я між Московією й Туреччиною не було остаточним, бо не відповідало інтересам Речі Посполитої. Скориставшись поразкою численного турецького війська від сил країн Священної ліги під Віднем 1683 p., Польща відновила своє панування над більшою частиною Правобережної України.

6 травня 1686 р. в Москві між Польщею та Московією було укладено новий договір — «вічний мир», тобто такий мир, який не передбачав конкретних обмежень у часі, Польща визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом. Крім того, польська сторона відмовлялася від зазіхань на Київ, за що отримувала відшкодування. Отже, договір 1686 р. закріплював за Московією право на володіння Лівобережною Гетьманщиною. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між двома державами. До Польщі відходили Північна Київщина, Волинь і Галичина. Поділля лишалося під владою Туреччини, щоправда, ненадовго, бо 1699 р. також було приєднане до Польщі.

«Вічний мир» набагато ускладнював ситуацію в Україні, послаблюючи національно-визвольний рух, оскільки утверджував насильницький поділ українських земель між кількома державами.

Перший Кримський похід 1687 р. Уклавши «вічний мир» із Польщею, Московія приєдналася до держав, які вели боротьбу проти Туреччини та її васала — Кримського ханства. Зобов'язання перед антитурецькою коаліцією — Священною лігою у складі Австрії, Венеції та Речі Посполитої, а також власні плани, що передбачали ліквідацію турецько-татарських володінь на Чорному й Азовському морях та отримання в майбутньому виходу до Чорного моря, спонукали Москву до війни. У травні 1687 р. 100-тисячна московська армія рушила на Крим. Похід очолив фаворит цариці Софії, найвпливовіша людина в Московії — Василь Голіцин. Дорогою до армії Голіцина приєдналося 50-тисячне військо українських козаків на чолі з Самойловичем. І хоч які великі надії покладалися на цю воєнну кампанію, об'єднане українсько-московське військо не спромоглося навіть досягти Криму. Через пожежу в степу, підпаленому татарами, нестачу продовольства, води й корму для коней Голіцин наказав війську повернути назад.

Не визнаючи власних прорахунків, Голіцин шукав винуватців невдалого походу, а тому легко переклав відповідальність на Самойловича. Адже гетьман критикував царициного фаворита за неправильне здійснення походу, та й взагалі виступав проти укладення московським урядом «вічного миру» з Польщею й союзу з нею проти Туреччини й Криму. Становище Самойловича стало непевним. Воно ускладнювалося ще й позицією козацької верхівки, яку відштовхували від гетьмана його зарозумілість, необмежене самозбагачення і прагнення зробити гетьманську булаву спадковою. Ось чому особиста зацікавленість Голіцина і невдоволення старшини привели до усунення Самойловича від влади. У липні 1687 р. в таборі на р. Коломак Івана Самойловича було заарештовано та разом із сім'єю відправлено до Сибіру (Тобольськ). Сина гетьмана — полковника Семена Самойловича, було неправдиво оскаржено і страчено, а його величезне майно було переділено між московськими воєводами. (Це й було причиною страти гетьманича!)

25 липня 1687 р. відбулася козацька рада, яка обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу.

60—80-ті pp. XVII ст. — надзвичайно складний період в історії України: доба Руїни. Позбавлена територіальної цілісності, знесилена й спустошена тривалою громадянською війною та воєнними операціями інших держав, Україна всупереч прагненням лівобережних і правобережних гетьманів лишалася роз'єднаною й дедалі більше підпадала під владу сусідніх країн. При цьому і Річ Посполита, і Московія, і Туреччина разом із залежним від неї Кримським ханством прагнули будь-що перешкодити Україні здобути самостійність. Отож, сподівання українських гетьманів на щиру підтримку когось із сильних сусідів виявилися марними. Відносна стабілізація ситуації на Лівобережній Україні за гетьмана Самойловича аж ніяк не означала зміцнення незалежності, бо наступ на суверенні права України з боку царату посилився. Наміри ж правобережного гетьмана Петра Дорошенка вибороти Україні незалежність у спілці з Туреччиною та Кримським ханством стали для українців справжньою трагедією. Квітучий край перетворився на пустку. Десятиліття відчайдушної боротьби за об'єднання України під однією гетьманською булавою виявилися безрезультатними.