РОЗДІЛ 18. РОЗВИТОК ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ КОНЦЕПЦІЙ В УКРАЇНІ І РОСІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.

Після скасування кріпосного права (1861р.) Росія переживала смугу прогресивних реформ (судова, земська, міська, військова й ін.), що підготу­вали ґрунт її індустріального розвитку. Вони надали нового стимулу теоре­тичним політико-правовим пошукам, привели до різкого розмежування в су­спільній думці між консерваторами, лібералами і соціалістами. Їх програмні вимоги містили теоретичне рішення головних питань на злобу дня: як пере­бороти відсталість політичної і правової систем на основі передового євро­пейського досвіду чи самобутності, «візантизму» Росії? Чи можна і як уник­нути соціальних страхіть первісного капіталізму?

В Україні - інші проблеми, хоча вітчизняна політико-правова думка розвивалася під впливом європейської і зростаючим впливом російської. Єв­ропейська революція 1848 -1849 р. («весна народів») оживила політичне і культурне життя на західно-українських землях, привела до австрійської конституції, виборам у Галицький сейм. Галичина стає «українським П'ємон­том», ідейним каталізатором національних процесів у всій Україні. На Надднепрянщине наростає хвиля створення громад, що видавали українську літе­ратуру, займалися вивченням історії, фольклору народу. З громад вийшла ці­ла плеяда мислителів, громадських і політичних діячів, організаторів перших політичних партій, хто розпочав розробку політичних програм, проектів, державно-равових концепцій.

§ 1. Проекти і програми українських мислителів

Михайло Драгоманов (1814-1895)^[1] - український історик, публіцист і філософ також виріс із громадівського руху. Сучасні дослідники його твор­чості називають його послідовником ідей Кирило-Мефодіївського братства.

За Драгомановим суспільний прогрес, історія - не просто сума змін, а прогрес в усвідомленні свободи, у якому старе є фундаментом нового. Вини­кнення права, держави він пояснював як природний історичний процес людського співжиття, результат розвитку людського розуму, сім’ї, матеріа­льних умов і класової боротьби. Початком суспільного життя у народів Єв­ропи й Азії вважав громаду. Різний рівень суспільного і політичного життя, різниця історичних і географічних умов, вважав учений, - причини різних форм національного права і держави.

Людське суспільство, згідно Драгоманова, утворюючись поступово, «знизу вгору» - від сім’ї, громади до держави, втілює принцип його демокра­тичної організації, єдино вірний і для організації державного управління і для правової системи. Держава - політична організація суспільства. У кожній сучасній державі - з виборною чи спадковою верховною владою, республі­канським чи монархічним ладом, унітарним чи союзним устроєм - влада гнітить простих людей. Навіть у парламентських республіках, на думку

Драгоманова, депутати стали мати зверхність над народом і самостійно, без волі народу вирішувати державні справи. Неміцність сучасних держав є ре­зультатом економічної нерівності людей - істина, відома ще Аристотелю. Ро­сійська ж держава - деспотична, а уряд її - тиранічний, який мало змінився після реформ. Отже, головний принцип оцінки будь-якої політичної системи, вважав Драгоманов, - наскільки вона служить людині, народу.

Держава повинна відповідати природним потребам життя народу, вважав мислитель, виключати убогість і безправ'я. По-друге, не форма прав­ління, а правовий статус особистості, права, якими наділені громадяни дер­жави, визначають її сутність. По-третє, цю сутність характеризують еконо­мічне становище народу, рівень його гніту державним апаратом чи парла­ментом, положення з правами націй у державі. При державній централізації не може бути скільки-небудь дійсної свободи, державного вирішення націо­нального питання.

Право Драгоманов оцінював за тим же критерієм, що і державу: наскі­льки дана правова система служить людині і громадянину. В ідеалі право, закон, на його думку, - вираз загальної волі народу. Тільки на ній повинен ґрунтуватися закон. Політичні свободи, їх обсяг у державі визначають харак­тер і значення права. У законах мислитель бачив силу, що формує суспільний порядок, перешкоджає сваволі чиновників, закріплює і гарантує недоторкан­ність особистих прав і свобод людини. Драгоманов підкреслював: закон по­винен бути для всіх один і перед ним всі повинні бути рівні, у т.ч. і законода­вці. Призначення права в державі - закріплення насамперед політичних сво­бод. Тому політична боротьба - це боротьба за права, закони, які надали б людям рівні і широкі особисті і громадянські свободи.

У своєму «Проекте оснований украинского общества «Вольний союз - Вільна Спілка», що ставив метою «політичне, економічне і культурне звіль­нення і розвиток українського народу і живучих серед нього іноплемінних колоній», Драгоманов на перше місце ставить: «А) Права людини і грома- дянина...Б) Самоврядування». До основних прав людини і громадянина ав­тор проекту відносить: особисті права - право на життя, свободу й особисту недоторканність, заборону катувань і ганебних покарань, рівність прав усіх незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, рівність усіх перед законом і право на рівний захист закону, право на правосуддя та ін.; грома­дянські права - свобода вибору місця проживання і занять; право на приту­лок у випадку переслідування за політичні переконання, право одруження і створення сім’ї, право володіння майном, судове переслідування посадових осіб і установ за порушення інтересів громадян; політичні права - право на свободу думки, мови, друку, совісті і релігії, переконань і їх волевиявлення, право на свободу мирних зборів і асоціацій, на участь в управлінні країною, користування національною мовою в приватному і публічному житті.

М.Драгоманов писав, що для кожної людини недоторканність її індиві­дуальних прав значно істотніше навіть права впливати на державні справи. Більш того: питання про особисті права важливіше питання про представни­цьке правління. У дусі часу він теоретично довів, що права людини являють собою єдиний комплекс і пріоритетність одних порушує інші.

Децентралізація управління в Росії за проектом Драгоманова, передба­чає встановлення (відновлення) місцевої автономії і самоврядування. Це - основа федерації, у якій місцева влада в особі громад бере участь в утвер­дженні суверенітету всієї союзної держави. “Держава повинна стати товари­ством товариств, спілкою громад, вільних у своїх справах”. Г ромади наділя­ються широкою самостійністю, ініціативою, де особистість не протистоїть громаді: «громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було що­найкраще... І громада повинна бути союзом вільних особистостей». Отже, майбутнє - за федерацією, за широко розвиненим місцевим самоврядуван­ням.

Федеративна держава, за Драгомановим, - найбільш демократична форма державного устрою багатонаціональної країни, якій він протиставляв централізовану державу, ототожнюючи її з бюрократичним централізмом. У державному федералізмі учений вбачав політичну форму національного зві­льнення пригноблених народів таких держав, як Росія й Австро-Угорщина. Держава тим досконаліша за формою, чим повніше забезпечуються свободи і благо кожного. «Головне для політичного життя народів - не форма держав­ного управління, а форма державного устрою, федерація, що у корені змінює характер політичного обличчя суспільства». Таким чином, політична свобо­да, за Драгомановим, немислима без федерації.

Першим кроком до федералізації Росії, на думку мислителя, можуть стати земства, що виступали за конституцію, свободи і місцеве самовряду­вання і могли прискорити введення конституційного правління в імперії. Пе­ретворення монархічної Росії в конституційну державу Драгоманов вважав істотним політичним завоюванням без революції, що створює умови для пе­реходу до федеративної республіки - політичному ідеалу людства. Консти­туція для нього - перший крок до скасування «допотопного чудовиська - ро­сійського самодержавства».

Перетворення держави на основі політичної свободи «Проект» Драго- манова передбачав на основі системи органів демократичного самоврядуван­ня знизу - від сіл, повітів, міст, областей з чітким поділом владних повнова­жень і компетенцій представницьких інститутів (сходів, зборів, дум), об­раних управ і незалежних судів. Загальнодержавний законодавчий орган - Державний Собор, що складається з двох палат: Державної думи, обраної по округах, і Союзної думи, обраної обласними думами. За главою держави, який очолює (як у США) виконавчу владу, залишаються повноваження об­народування законів, нагляд за їх виконанням, переслідування їх порушників, призначення міністрів, розпуск Дум, призначення довічних сенаторів з кан­дидатів, запропонованих Союзною думою і т.д. Справедливий і незалежний суд, на думку Драгоманова, може бути гарантований політичними свобода­ми.

Для нього джерелом і носієм влади є народ, тому влада, по суті, зали­шається єдиною, з розподілом функцій між органами влади. Лише найширо- кіші права і свободи, визнані за індивідами і громадянами, без представниць­ких установ, не давали би суспільству дійсної свободи.

Таким чином, Драгоманов створив власну конституційну теорію, де особисті права і розвинуте місцеве самоврядування пріоритетні навіть за представницьке правління, парламентаризм. У дусі лібералізму він ставив проблему прав і свобод людини на перше місце в програмі політичних пере­творень, зробив проповідь політичної свободи і її конституційно-правових гарантій своєю головною справою. Російський ліберал П.Б.Струве писав: Драгоманов «перший з російських публіцистів дав російській демократії широку і ясну політичну програму. Він перший різко і чітко з'ясував російсь­кому суспільству зміст конституційного порядку і, особливо, прав особисто­сті, начал самоврядування».

Завоювання політичної свободи, національне самовизначення буде конституційним вирішенням і національного питання. Заперечуючи на­ціоналізм («український сепаратизм - не наша віра!»), він підкреслював цін­ність для людства такого об'єднання, як нація. Вважав: політична свобода неможлива без свободи національної; 3) федеративну форму державного устрою Драгоманов вважав оптимальною для кожної держави, незалежно від форми правління: федерація сприяє більш повній гарантованості і реалі­зації прав і свобод людини, у цілому міцності держави. Він сподівався, що в недалекому майбутньому «вся Західна Європа перетвориться в якусь федера­цію, у якій війни не буде».

Громадівський соціалізм майбутнього, демократичну республіку як фе­дерацію сільських і міських громад пропагували більш молоді соратники Драгоманова - С.А. Подолинський (1850-1891) і О.С.Терлецький (1850­1902) . Вони так само не сприймали державно-правовий нігілізм більшості революціонерів-народників і революційні зміни зв'язували не тільки з поши­ренням соціалістичних ідей серед селянства і робітників, але й з демократи­чними змінами діючого законодавства. Політичний ідеал Подолинського і Терлецького близький до федералізму Драгоманова і ґрунтувався на грома- дівській демократії, економічною основою якої повинна бути громадівськая власність на знаряддя і способи виробництва. На їх думку в такій державно- правовій системі трудящі знайшли б своє повне розкріпачення - політичне, економічне, національне.

Під впливом Т.Шевченка і М.Драгоманова (рідного дядька) формував­ся й світогляд української поетеси, публіциста і громадянського діяча Лесі Українки (1871-1913)^[2]. В поетичних і публістичних творах вона розглядала проблеми рушійних сил суспільного розвитку, ролі народних мас та особи в історії. Утверджувала неминучість соціальної справедливості. Знищення експлуататорського ладу й тиранії, встановлення справжнього народо­владдя, забезпечення свободи і розвитку особи - її основні соціальні ідеї. Значущість людини як суспільної істоти розглядала під кутом зору людської особистості, її гідності як найвищої вартості в загальнолюдському і націона­льному вимірах. Обстоюючи загальнолюдський характер моральних норм і принципів, полемізувала з марксистами, які вважали їх необов’язковими для пролетаріату, класової боротьби. У праці «Державний устрій» вона писала, що найбільш вільною державою можна назвати таку, де люди мають усі лдські й суспільні права, які тільки встановлені на світі.

Традиції Шевченка і Драгоманова у вітчизняній політико-правовій ду­мці продовжував й видатний мислитель і громадський діяч, письменник і фі­лософ Іван Франко (1856-1916) . Всі етапи його життя і творчості - від бун­тарського «Вічного революціонера» до міркувань «3 останніх десятиліть» - поєднує одна тема: боротьба за «хлопські справи». Незатухаючий біль за до­лю «народу-батрака» пронизує всю його творчість і громадсько-політичну діяльність. Найвищим ідеалом вважав боротьбу за щастя, свободу людини.

Як природа, так і суспільство, писав Франко, перебувають у постійно­му розвитку. Суспільний розвиток - закономірний процес поступального ру­ху, в основі якого лежить суспільна праця - той плідний початок, що напов­няє життя людей змістом, поєднує їх. Відкидаючи марксистський матеріалізм і детермінізм у тлумаченні історичного процесу, він поділяв марксистське положення про те, що економічний стан народу є основою його життя, про­гресивного розвитку суспільства. Тому обґрунтовував необхідність економі­чного перевороту і його закріплення політичними і духовними змінами.

Джерелом і носієм влади в державі, вважав Франко, повинна бути бі­льшість суспільства. Влада і воля його повинні збігатися - тільки тоді влада набуває народний характер. Суспільні і політичні інститути - це «зовнішній прояв», «надбудова виробничих відносин і форм даного суспільства»; осно­вою державно-правових інститутів визнавав «способи виробництва і цирку­ляцію суспільного багатства».

У марксистському дусі письменник трактував походження держави, верховної влади і панування людини над людиною. Для появи політичної влади правителі повинні були виділитися, піднятися над суспільством. До найбільш важливих складових держави як відокремленої від суспільствап політичної влади він відносив «армію, поліцію, суд, судочинство й адмініст­рацію». І.Франко писав, що влада в державі є втіленням не тільки волі царів, але і сили. Ця сила додає державній владі можливість нав'язувати владну во­лю. «Сучасна держава - держава - капіталіст». Він критично відносився до конституціоналізму буржуазних держав, їх парламентам. Конституцію габс- бурзької імперії письменник називав формальною, «паперовою» - за прого­лошені в ній політичні свободи треба боротись. Існуючі юстицію, закони вважав несправедливими, неправовими.

На його думку, право існує в двох формах - як правові звичаї і як за­кони. Закони в тлумаченні вченого - система нормативно-правових актів, виданих державою або її органами. За їх юридичною силою ділив на консти­туційні і поточні, загальнодержавні і місцеві. Додержувався думки, що зако­ни повинні видаватися лише найвищими представницькими органами держа­ви - парламентами.

Майбутній соціалізм бачився філософу не диктатурою пролетаріату з державною власністю, а «свобідною громадою» і свободою кожної людини. Підкреслював в «Програмі галицьких соціалістів»: цей лад «буде базуватися на самім широкім самоврядуванні громад, повітів і країв, що складаються з вільних людей і об'єднаних між собою вільною федерацією, заснованої на солідарності інтересів. .Девізом вищої історичної еволюції буде: солідар­ність і воля». На його думку, у майбутнім суспільстві «головне значення придбають не політичні, а господарсько-економічні і культурно-виховні пи­тання». Влада політична, влада людей над людьми «зійдуть до нуля і зали­шаться тільки як управління результатами людської праці, як адміністрація» (виборна). Держава, як і всяке державне правління, перестане існувати. У статті «Що таке поступ?» Франко застерігав: марксистська концепція проле­тарської демократії в образі народної держави небезпечна: «народна держава стала б найбільшою народною тюрмою». Отже, як і Драгоманов, він відводив важливу роль у майбутнім суспільстві правам і свободам людини. Підкрес­лював: повагу до людини, до її кревних інтересів, природних, невідчужува- них прав - перший принцип громадянського життя, основа її успішного роз­витку.

Національна свобода, за Франком, - складова частина політичної. «Нація, що в ім'я державних чи яких-небудь інших інтересів гнітить, душить і затримує вільний розвиток іншої нації, - риє могилу собі самій і тій державі, якій нібито служить це гноблення». Пріоритет політичній свободи робить «національна справу справою другорядною». У статті «Поза межами можли­вого» відзначав, що політична самостійність України, яку обґрунтував Юліан Бачинський у брошурі «Україна irredenta», «лежить для нас поки ще, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого». Його проект май­бутньої федерації включав: 1) створення федерації в складі возз'єднаної єди­ної України; 2) створення федерації звільнених народів Росії; 3) об'єднання слов'ян у єдиній федерації; 4) проголошення всесвітньої федерації.

Таким чином, Франко послідовно розвивав ідеї кирило-мефодіївців про федералізм, демократію, права і свободи людини, критично відносився до марксистського вчення про державу і право. В умовах української бездержа­вності, що пояснює відсутність фундаментальних розробок з теорії права і держави, вітчизняні мислителі запропонували по суті європейську альтерна­тиву самодержавній Росії, «дикому капіталізму», «тюрмі народів» - шлях по­літичних, соціальних і національних прогресивних перетворень, можливість соціалістичної перспективи.