§ 2. Методологія історії вчень про державу і право

Методологія науки — це система принципів і методів повного та все­бічного дослідження її предмету. Славетний англійський філософ XVII ст. Бекон порівнював метод пізнання з ліхтарем, що освітлює дорогу нічному подорожньому, а його сучасник — французький філософ Рене Декарт під ме­тодом розумів „точні й прості правила, суворе додержання яких без зайвої витрати розумових сил, але поступово та безперервно збільшуючи знання, сприяють тому, що розум досягає істинного пізнання всього, що йому під силу”. Методологія історії вчень про державу і право — це система принципів і методів, за допомогою яких цією юридичною наукою досліджуються пер­соніфіковані державно-правові ідеї та цілісні вчення (доктрини, теорії), їх виникнення, історичний розвиток, зв’язки із сучасністю та суспільною практикою.

Серед принципів науки історії вчень про державу і право важливе місце займає принцип історизму (опрацьований протягом понад двох століть ря­дом філософів та істориків (Дж. Віко, К. Маркс, М. Вебер, А. Тойнбі, О. Шпенґлер та ін.). Він має багато інтерпретацій, у цілому передбачає взаємну обумовленість часів — минулого, сьогодення та майбутнього. Реалізація цьо­го принципу передбачає, зокрема, дослідження та інтерпретацію того чи ін­шого вчення про право та державу в контексті та з урахуванням історичних особливостей часу його походження й розвитку. Досліджуючи ту чи іншу юридичну доктрину, слід пам’ятати, що вона є продуктом свого часу (навіть якщо цей час випереджає), має своїх авторів, чию думку не можна об’єктивно дослідити без урахування їх історичного буття, перевірки держа­вно-правовою практикою.

З принципом історизму пов’язаний інший важливий принцип науково­го дослідження — принцип об’єктивності, або ідеологічної неупереджено­сті. Його реалізація передбачає дослідження та інтерпретацію вчення таким, яким воно було замислено й опрацьовано його авторами, без нашаровування політичної та ідеологічної кон’юнктури й ідеологічних уподобань дослідни­ка.

Серед методів вивчення історії вчень про державу і право розрізняють загальнонаукові й спеціальні.

Загальнонаукові методи застосовуються будь-якою наукою, переваж­но надаються їм філософією. До цих методів відносяться, зокрема, діалекти­чний, метафізичний, герменевтичний, логічний тощо.

Діалектичний метод відомий з давніх часів. Його провісником є дав­ньогрецький філософ Геракліт Ефеський, який порівнював буття з річкою, в яку не можна увійти двічі, оскільки кожного разу вона є новою („усе тече, усе змінюється”). Систематичним дослідником цього методу є видатний ні­мецький філософ XIX ст. Ґ. Геґель. Сутністю діалектичного методу стосовно історії вчень про державу і право є дослідження вчень у динаміці їх зміни та розвитку: від простих понять — до складних, від окремих думок та ідей — до цілісних теорій, від теорій окремих мислителів — до єдиних державно- правових учень, від теоретичного вчення — до його втілення в суспільну практику.

Метафізичний метод (опрацьований, зокрема, Р. Декартом) передбачає дослідження державно-правових ідей і цінностей в їх незмінюваності, спо­конвічності. Незважаючи на його певну наукову обмеженість, саме цей метод дозволяє, зокрема, зафіксувати незмінність і фундаментальність таких чес­нот, як невідчужувані природні права людини, свобода, рівність, справедли­вість, обґрунтувати реальність і значущість однієї з найвпливовіших юриди­чних доктрин — теорії природного права.

Сутність герменевтичного методу (опрацьованого німецькими філосо­фами В. Дільтеєм, Г. Ґадамером та ін.) стосовно історії вчень про державу і право полягає в дослідженні вчень засобами тлумачення першоджерел (тво­рів мислителів). При цьому враховуються як їх буквальний зміст, так і істо­ричні обставини створення, специфіка епохи, особистість світогляду автора тощо, тексти співвідносяться дослідниками із сучасними поняттями.

Загальним науковим методом є логічний, наданий наукою логікою (се­ред найвідоміших дослідників — Арістотель, В. Оккам, Ф. Бекон, Б. Рассел та ін.). Він дозволяє здійснювати упорядкування й класифікацію ідей і теорій, об’єднувати їх у цілісні вчення про державу і право, знаходити в цих ученнях логіку розвитку ідей, суперечності й прогалини, виправляти й доповнювати їх. Важливими логічними прийомами є аналіз та синтез, індукція та дедукція, узагальнення, порівняння, аналогія, моделювання та ін.

Важливе значення для дослідження державно-правових ідей є періоди­зація історії вчень про державу і право. При цьому можуть застосовуватися різні підходи, критерії. Так, на підставі формаційного підходу до типології держав (опрацьованого К. Марксом) історією вчень про державу і право по­слідовно розглядаються державно-правові ідеї античності, феодалізму, капі­талізму, соціалізму, тобто Стародавнього світу, Середньовіччя, Нового й Но­вітнього часів. Альтернативою формаційного підходу до періодизації історії вчень про державу і право виступає методологія цивілізаційного підходу (А. Тойнбі, О. Шпенґлер, М. Я. Данилевський, Л. М. Гумільов, Ф. Бродель та ін.), за яким головною структурною одиницею процесу розвитку суспільства (й, відповідно, державно-правової думки) є цивілізація — індійська, китайсь­ка, римська, європейська та ін.. Цей підхід відводить пріоритетну роль у іс­торичному процесі людському духовному та інтелектуальному факторам, що є вельми цінним для історії вчень про державу і право, оскільки узгоджується з її предметом.

Крім загальнонаукових, дослідники історії вчень про державу і право застосовують також спеціальні (притаманні, насамперед, саме цій науці) ме­тоди, серед яких виділяють історико-порівняльний, хронологічний, біо­графічний та ін.

Наведений перелік принципів і методів не є вичерпним. Методологія історії вчень про державу і право постійно поповнюється новими складови­ми, а існуючі принципи та методи коригуються й переосмислюються з ура­хуванням нових наукових досягнень як суспільних, так і точних наук.

Слід мати на увазі, що навчальна дисципліна „Історія вчень про держа­ву і право” відрізняється від науки історії вчень про державу і право. Навча­льна дисципліна — це сукупність найважливіших усталених знань про відпо­відну науку, її головні досягнення. Отже, історія вчень про державу і право як навчальна дисципліна є сукупністю найважливіших усталених знань про державно-правові вчення, їх виникнення та історичний розвиток.

Таким чином, метою цієї дисципліни є досягнення студентом юридич­ного вузу високого рівня загальної та спеціальної освіченості, правової куль­тури, професійної правосвідомості, необхідних для задоволення потреб укра­їнського суспільства у високоосвічених професіоналах-правниках, виховання майбутнього юриста в умовах різноманіття ідеологічних і політичних течій, надання йому критеріїв для самостійного визначення прогресивних напрямів розвитку його суспільного буття.

Первинними й головними джерелами вивчення історії вчень про дер­жаву і право є першоджерела (або, щонайменше, витяги з них, зведені в ан­тології та хрестоматії^[1]), вторинними — енциклопедії, підручники^[2], лекції ви­кладачів.

Вивчення державно-правового вчення в межах навчального курсу пе­редбачає знаходження та обґрунтування студентом відповідей на такі питан­ня: 1) Час і місце виникнення (розвитку) вчення. Його головні представники (історико-біографічна довідка); 2) Зв’язок учення з конкретними історични­ми умовами, із специфікою епохи (історичний фон учення), пануючим або впливовим світоглядом (ідеологічний фон учення); 3) Теоретичне обґрунту­вання вчення, головні його ідеї щодо права й держави (зміст учення); 4) Про­грамні положення, що містяться в ученні, відображення інтересів певних со­ціальних груп (ідеологічна спрямованість учення); 5) Зв’язок учення із зага­льнолюдськими цінностями та ідеалами, вплив на їх формування (аксіологіч- не значення вчення); 6) Вплив учення на інші ідеї, доктрини, теорії й держав­но-правову практику за часів його виникнення, розвитку та сьогодення (ін­струментальна цінність учення). При цьому особливу увагу треба звертати на безпосередній або опосередкований вплив учення на практику державо- та правотворення в сучасній Українській державі; 7) Суб ’єктивна оцінка вчення

—    мотивоване визначення його як: (прогресивного чи реакційного; актуаль­ного або, навпаки, безнадійно застарілого; досконалого або, навпаки, повер­хового, тощо).

Відповісти на ці питання — це й означає вивчити вчення й здійснити спробу надання йому власної незалежної оцінки.

Контрольні завдання:

1. Місце історії вчень про державу і право в системі юридичних наук.

2.  Предмет історії вчень про державу і право як юридичної науки.

2.  Функції історії вчень про державу і право.

3.  Методологія історії вчень про державу і право.

4.  Принципи та методи дослідження вчень про державу і право.

^[1] Див.: Антология мировой политической мьісли: В 5 т. — М.: Мьісль, 1997; Антология мировой правовой мьісли: В 5 т. — М.: Мьісль, 1999; Історія вчень про право і державу: Хрестоматія. / Упоряд. і заг. ред. Г. Г. Демиденка. 3-тє вид., доп. і змін. — Х.: Право, 2005; История государственно-правовьіх учений: Хрестоматия. / Сост. С. В. Липень, под ред. В. В. Лазарева. — М.: Спарк, 2006.

^[2] Див.: Азаркин Н. М. Всеобщая история юриспруденции. — М.: Юрид. лит., 2003; Андрусяк Т. Г. Історія політичних та правових вчень. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001; Графский В. Г. История политических и правових учений. — М.: ТК Велби, Проспект, 2006; Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу. — Х.: Консум, 2007; История государственно-правовьіх учений. / Отв. ред. В. В. Лазарев. — М.: Спарк, 2006; История политических и правовьіх учений. / Под ред. О. ^. Лейста. — М.: Зер- цало, 2006; История политических и правовьіх учений. / Под ред. О. В. Мартьішина. — М.: Норма, 2004; История политических и правовьіх учений. / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М.: Норма, 2003; Козлихин И. Ю., Поляков А. В., Тимошина Е. В. История политических и правовьіх учений. — СПб.: Изд. юрид. ф-та СПб. ун­та, 2007; Марченко М. Н., Мачин И. Ф. История политических и правовьіх учений. — М.: ТК Велби, Про­спект, 2007; Омельченко О. А. История политических и правовьіх учений (История учений о государстве дарстве и праве). — М.: ^ксмо, 2006; Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень. — К.: Юрін- ком Інтер, 2006.