Глава 19 Канонічне і міське право у країнах Західної Європи в епоху Середньовіччя - § 2. Середньовічне міське право PDF Печать
История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 2. Середньовічне міське право

У ранньому Середньовіччі міста були нечисленними і відігравали роль укріплених адміністративних центрів (фортець-бургів), церковних резиденцій. У ХІ-ХІІ століттях виникають передумови для виникнен­ня феодальних міст як центрів ремесла і торгівлі. Населення середньо­вічного міста налічувало до 5 тис. чоловік і складалося з ремісників, крамарів, слуг, трактирників, цирульників, феодалів та королівської адміністрації, інтелігенції (нотаріусів, лікарів, викладачів). Міста роз­ташовувалися на землях феодалів і були їхніми колективними васала­ми, тому в руках феодалів зосереджувалася вся міська влада. Частина городян перебувала в особистій залежності від сеньйора.

В Х-ХІІІ століттях у Західній Європі розвивається комунальний рух - міста розпочинають боротьбу за звільнення від феодальних по- винностей, за торговельні привілеї та міське самоврядування, через що міста здобувають свої права або після тривалої збройної боротьби, або викупивши їх у феодала. Більшість міст стають містами-комунами. Вони звільнялися від феодальних повинностей, мали органи самовря­дування, але сплачували феодалу грошову ренту. Такі міста могли виступати колективними сеньйорами стосовно селян околиці. Деякі міста набули статусу міст-республік (міста Північної Італії: Венеція, Генуя, Флоренція, Болонья; «імперські міста» в Німеччині: Любек, Нюрнберг, Франкфурт-на-Майні). Міста-республіки були незалежними і часто створювали торговельно-політичні союзи, наприклад Ганзей­ський союз, який об’єднав понад 100 міст Північної Європи.

Міський стан - бюргерство володів низкою привілеїв: особиста свобода, підсудність міському судові, участь у міському ополченні, право участі у виборах органів міського управління. Але бюргерство розпадалося на соціальні прошарки:

1)   патриціат - спадкова замкнена група міської аристократії (май­стри, купці);

2)   середні прошарки - ремісники, крамарі (яточники, рознощики), домовласники;

3)   плебейські прошарки - наймані працівники, біднота.

У ХІІ столітті статус повноправного городянина-бюргера перестає поширюватися на плебейські низи. Вони відлучаються від міського самоврядування. У XIV столітті бюргерами стали називатися тільки заможні прошарки міста.

Характерною особливістю міста була його корпоративна організа­ція. Особи певної професії об’єднувалися в особливі спілки - цехи, гільдії, братства.

Належність до цеху була обов’язковою умовою для зайняття ремес­лом. Цех установлював монополію на певний вид ремесла, тобто кон­тролював виробництво і продаж продукції, захищав від конкуренції, нормував кількість підмайстрів та учнів, регламентував трудові стосунки. Очолював цех майстер - власник засобів виробництва. Для обіймання місця майстра вимагалися свідоцтво про навчання, відмінна характерис­тика, великий внесок до каси цеху, виконання видатної роботи. До цеху входили ремісники-підмайстри та учні. Останні навчалися майстернос­ті від двох до 12 років, їхня праця не оплачувалася. Процес замикання цеху перетворив майстрів на вузьку, спадкову групу. Це призвело до боротьби між майстрами і підмайстрами. Для захисту своїх прав під­майстри стали створювати власні спілки взаємодопомоги - братства. Цехова система не одержала поширення в Північній Європі та на Півдні Франції. Тут існувало вільне ремесло, але виробництво і захист від кон­куренції регламентувалися органами міського самоврядування.

На кшталт ремісничих цехів створювалися купецькі гільдії - об’єднання купців за професійними інтересами. Вони забезпечували членам гільдії торговельну монополію або торговельні привілеї, право­вий захист, взаємодопомогу. Гільдії були релігійними і військовими організаціями. Поступово стали створюватися сімейні купецькі ком­панії - торговельні будинки. З розвитком міжнародних зв’язків вини­кають купецькі філіали в інших містах. Відповідно з’являються по­сади консулів, які захищали інтереси міста і городян за його межами.

Органи міського самоврядування створювалися на принципах пред­ставницького, строкового правління. У різних містах існували свої традиції у сфері міського управління. У континентальній Європі місь­ке самоврядування здійснювалося колегіальними органами - радою або магістратом. У свою чергу вони обирали бургомістра, судову ко­легію (шефенів, скабінів) та інших посадових осіб. Магістрат мав право визначати податки, збирати військо, укладати союзи, карбувати гроші, визначати систему мір і ваги, встановлювати торговельні пра­вила, реєструвати договори тощо. Спочатку члени магістрату обира­лися на певний строк (один рік), потім влада ставала довічною. В Англії колегіальних органів не існувало, міська община безпосеред­ньо обирала посадових осіб (управителів, збирачів податків, поліцей­ських, суддів).

Міста існували в умовах правової автономії. Спочатку міське пра­во фіксувалося міськими статутами і хартіями, в яких закріплювалися права і свободи міст. Потім норми міського права розвивалися у формі прецедентів - рішень, які ухвалювалися міською радою в окремих ви­падках. Вони записувалися до міської книги і застосовувалися за ана­логією. Пізніше з’ явилися закони, статути, постанови, укази. Вони оголошувалися на торговій площі і оприлюднювалися. З часом від­бувається систематизація міського права. Найбільшими системами міського права стали Любекське право (Ганзейський союз) та Магде­бурзьке право (Німеччина, Чехія, Австрія). Наприклад, Магдебурзьке право було систематизовано у п’ яти книгах (перша - органи управлін­ня, друга - судова організація, третя - скарги, четверта - родинне право, п’ята - неоднорідні норми і рішення).

У змісті міського права виділяються норми, які регулювали орга­нізацію міського життя та управління містом, і норми, які регулювали статус городянина.

Міське право поширювалося тільки на городян. Поселення у місті було вільним, але статус повноправного городянина передбачав ценз осілості (три місяці). Після цього строку новий мешканець користу­вався покровительством міського права, а феодально-ленні стосунки городянина припинялися. Усім городянам гарантувалося рівне право­суддя. Мешканців міста не можна було судити поза містом (за винятком скарги королю), арештовувати без судового розгляду.

Міське виборче право було цензовим: міські низи не мали вибор­чого права. Пасивним виборчим правом користувалися тільки патри- ціанти.

Хоча міське право було частиною феодального права, воно підго­тувало появу майбутнього буржуазного права і сприяло створенню єдиних правових традицій Західної Європи. У межах міст розвивало­ся торговельне і міжнародне право. Торговельна революція ХІ-ХІІ століть призвела до появи нових правових інститутів: інституту зворот­ніх паперів; інституту кредитних гарантій; інституту юридичних осіб; інституту збанкрутування; векселя.

Міський суд не був спеціалізованим органом, не відділявся від адміністрації і навіть міг виконувати функції міської ради (реєстрація домовленостей, управління міською власністю). Судді обиралися з числа правочинних, авторитетних городян. Суддя розбирав справи одноособово, його рішення були остаточними.

Незначні справи вирішувалися на рівні гільдійського та цехового самоврядування.

Міське право самоврядування в Європі стало результатом бороть­би міст проти феодального сеньйорального права і часто досягалося за викуп. Спочатку воно склалося у ХІІІ столітті у місті Магдебургзі, згодом поширилося на міста Східної Німеччини, а потім на Східну Пруссію. Внаслідок німецької експансії воно було сприйняте Силезією, Чехією, Угорщиною, Польщею та Литвою. З XVI століття міське пра­во проникло в Україну (Київ, Чернігів, Полтава). У цілому магдебурзь­ке право подібне до середньовічного права самоврядування французь­ких міст-комун. В основу магдебурзького права покладено привілеї, даровані у 1188 році Магдебургу його архієпископом, а також преце­денти суду шефенів Магдебурга, норми Саксонського зерцала. За магдебургським правом міста одержували самоврядування, звільня­лися від феодальних повинностей (за винятком обозної), отримували судовий та податковий імунітети (незалежність), право власності на міські землі. Магдебурзьке право надавало мешканцям міст, переваж­но міському торговельно-ремісничому патриціату, право і порядок обрання органів управління - магістратів, бургомістрів, міських рад. Воно встановлювало порядок оподаткування, регламентувало діяль­ність купецьких об’єднань, містило норми цехового права, регулювало організацію ринків та визначало порядок відправлення правосуддя.

Разом з тим магдебурзьке право за своїм змістом залишалося пра­вом феодальним, оскільки включало елементи соціальної нерівності, обмежувало права підмайстрів, учнів, міського плебсу. В литовських та білоруських містах воно зумовлювало привілейованість німецького населення, а в Білорусі та Україні - польського; осіб православного віросповідування позбавляло права вільного проживання, участі в ор­ганах міського самоврядування. Наприклад, у Львові українцям (вони називали себе русинами) дозволялося селитися тільки на «русинській» вулиці, їм заборонялося записуватися до цеху, утримувати корчму, під час поховання дозволялося супроводжувати померлого тільки через ворота, призначені для вивезення сміття.

У містах з магдебурзьким правом тривалий час вищою апеляційною інстанцією був суд міста Магдебурга (для Пруссії такою інстанцією з 1215 року було місто Хелмно - звідси Хелминське право). У містах Польщі, у тому числі білоруських та українських, відповідно до роз­порядження короля Казимира ІІІ слід було звертатися до суду міста Кракова. Магдебурзьке право відбивалося у збірниках, які укладалися суддями, коментаторами.