Глава 5 Стародавній Китай - § 4. Право Стародавнього Китаю PDF Печать
История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

 

 

§ 4. Право Стародавнього Китаю

Правова система Китаю формувалася під впливом двох протибор- чих учень - етико-політичних догматів конфуціанства та політико- правових концепцій легізму.

Право Стародавнього Китаю - це, перш за все, кримінальне право. Тут центральне місце посідає карне уложення Тан - «Тан люй шу і», в якому сконцентровано всю філософію права Китаю.

«Тан люй шу і» (карні установлення Тан). Кримінальний кодекс китайської династії Тан (618-907 роки нашої ери) належить до групи найкрупніших правових пам’ ятників світової цивілізації. Це перший з китайських юридичних зводів, що повністю зберігся. Він містить у конкретних нормах основні принципи китайського кримінального права, які згодом лягли в основу всього китайського законодавства та вплинули на правотворчість суміжних з Китаєм країн.

Розроблення та прийняття кодексу. Кодекс розроблено за роз­порядженням засновника династії Тан - Гао-цзу (тронне ім’я Гао-цзу носив також засновник династії Хань, колишній селянин Лю Бан). Останній повелів голові Шаншушену (урядовий департамент) Лю- Вень-цзину скласти проект карного кодексу, взяв за зразок Кодекс Кай-хуана (589-600 роки) та Кодекс Да-е (618-617 роки), що були прийняті за династії Суй (581-618 роки). Династія Суй жорстокістю пра­вителя і законів викликала громадські обурення та заколоти. Тому було вирішено переробити зазначені кодекси, радикально їх пом’якшивши (Гао-цзу розпорядився залишити смертну кару тільки за державну зраду, вбивство, грабіж та дезертирство). Однак перероб­лення цих кодексів не дало позитивних результатів. Комісія танських правознавців розпочала створення нового кодексу, в якому мали бути максимально пом’якшені покарання, а положення кодексу відповідати в першу чергу потребам управління державою.

У 653 році під керівництвом Чжансунь У-цзи, родича імператора, було створено остаточний варіант. Кодекс «Тан люй шу і» складається з 30 цзюанів (цзюань - це окремий сувій з текстом, аналог розділу), 502 статей та 12 розділів:

1) покарання та правила їх застосування (57 статей. Цзюані 1-6);

2)  охорона та забезпечення заборон (33 статті. Цзюані 7-8);

3)   службові обов’язки та порядок їх виконання (59 статей. Цзю­ані 9-11);

4)  родина та шлюб (46 статей. Цзюані 12-14);

5)  державні стайні та сховища (28 статей. Цзюань 15);

6)  самовладні мобілізаційні дії (24 статті. Цзюань 16);

7)  розбій та розкрадання (54 статті. Цзюані 17-20);

8)  бійки та позови (60 статей. Цзюані 21-24);

9)  шахрайства та підроблення (27 статей. Цзюань 25);

10) різнорідні кримінальні встановлення (62 статті. Цзюані 26-27);

11) затримання та втечі (18 статей. Цзюань 28);

12)  судочинство та тюремне утримання (34 статті. Цзюані 29-30).

Кодекс добре організовано. Розробники забезпечили кожну стат­тю коментарями, роз’ ясненнями, «питаннями» та «відповідями», прикладами.

Філософія кодексу. Право Стародавнього Китаю відрізняється від європейських та багатьох східних правових систем декількома важли­вими ознаками. Право тут не є освяченим божественним авторитетом. «Винахід» права приписувався «варварам», оскільки останні, на дум­ку китайців, не мали моральних регуляторів поведінки і тому вимуше­ні були вдаватися до зовнішньої примусової сили закону. (За легендою право - «фа» - винайшов варварський народ міао у ХХІІІ столітті до н.е. «Небо» потім винищило цей народ.)

У побуті китайців звернення до права вважалося ганебним. Меш­канцю общини слід було дотримуватися ритів, свого роду дхармів, що відповідали його соціальному статусу в суспільстві. Кодифікованого цивільного права Китай узагалі до ХХ століття не мав, оскільки гос­подарські відносини регулювалися переважно адміністративним шля­хом. Що стосується кримінального права, то, як вважалося, у «кращі часи» в ньому не було потреби, оскільки люди керувалися виключно нормами моралі. Лише внаслідок «псування звичаїв» довелося звер­нутися до «варварського» регулювання суспільних відносин за допо­могою норм права. Китаю споконвічно чуже європейське розуміння рівності людей у праві. Кримінальне право Китаю є глибоко становим та найретельнішим чином ранжируваним. Але в цій нерівності пара­доксальним чином виражається уява китайських законодавців про моральну справедливість права: застосовувати однакові покарання до різних за моральними достоїнствами осіб несправедливо, і навпаки, застосовувати різні покарання, що є адекватними відносно морально нерівноцінних людей, - справедливо. Рівність, за уявленням китай­ських правників, полягає у відповідності міри впливу моральному рівню особи. Оскільки «кількість моралі» в людині є тотожною її соціальному рангу, службовому становищу та ступеню спорідненості з носіями більш високого соціального рангу, то і застосування норм права має відповідати ранговому становищу особи. Цей принцип про­низує весь кодекс.

Становлення китайської державно-правової доктрини, у тому чис­лі кримінально-правової, проходило під впливом чотирьох традиційних для Китаю вчень: конфуціанства, даосизму, моїзму та легізму. Усі чо­тири школи мали за мету привести величезну імперію, яку роздирали соціальні суперечності, династичні війни та народні повстання, до внутрішньої гармонії, до порядку, який став би продовженням і відо­браженням універсального порядку, заданого Небом. Ставилася мета створити практичну теорію ідеального гармонійного суспільства. Од­нак шляхи та засоби, запропоновані конфуціанцями, даосистами, мо- їстами та легістами, відрізнялися. У конфуціанців - це стереотип по­ведінки («Лі»), диктований морально-соціальним боргом «І». «Лі» - ритуал, правило пристойності, церемонія, соціальний аспект, що ро­зуміється в широкому морально-етичному плані. Вищим гарантом порядку та моральних підвалин виступає Небо - сила світобудови, що гармонізує. Небо передає гармонізуючу благодать за спадним принципом: імператорові (синові Неба) - правителеві - старшому чиновникові - стар­шому в роді - голові родини. Зверху сходить Порядок, знизу - синовня шанобливість, морально-соціальний обов’язок шанувати старших - предків, батьків, старших за посадою, імператора та Небо. Авторитет старших та диктована моральним обов’язком синовня шанобливість молодших утворюють гармонію. Будь-яке відступлення від цього по­рядку веде суспільство до згубного хаосу.

Конфуціанізації китайського права сприяла діяльність філософа та політика епохи Хань Дун Чжун-гу (179-104 роки до н. е.), якого про­звали «Конфуцієм епохи Хань». Він учив, що добре в людині має ви­являтися та затверджуватися вихованням, а зле - придушуватися по­каранням. Конфуціанізація права, що розпочалася в період Хань, три­вала декілька століть і завершилася в період Тан. Кодексу «Тан люй шу і» притаманна етична зорієнтованість, у ньому частими є пояснен­ня і виправдовування норм традиційного приписання моралі та від­силання до пам’ятників давнини.

Злочини і покарання. Тяжкість злочинів у «Тан люй шу і» вимі­рюється ступенем порушення морального обов’язку. Найтяжчі з них поєднуються в «Десять зол» (Цзюань 1, ст. 6). У кодексі вони характе­ризуються як «граничне зло». До їх числа належать «Намір Повстання проти», «Намір Великої норовистості», «Намір зради». Ці три види злочинів так чи інакше спрямовано проти держави та влади імперато­ра. Далі йдуть «Злісна норовистість» (нанесення побоїв, намір вбити або вбивство найближчих родичів), «Збочення» (вбивство трьох людей в одній родині, розчленовування, виготовлення отрут, ворожіння), «Велика нешанобливість» (розкрадання ритуальних приладів, пред­метів імператорського вжитку, нешанобливі висловлювання «про Того, хто в паланкіні», взагалі «поведінка, що не відповідає моральним під­валинам Лі підданого»), «Синовня нешанобливість» (донос на діда, бабку, батька, мати, їх погане забезпечення, порушення строків жало­би і под.), «Ворожнеча» (намір вбивства або продажу далеких родичів, нанесення побоїв чоловікові, донос на родичів), «Порушення обов’язку» (вбивство голови закладу, свого начальника округу, повіту, свого на­ставника, невиявлення скорботи про смерть чоловіка, нове заміжжя до закінчення жалоби), «Внутрішній Хаос» (залучення до розпусних стосунків родичів, наложниці батька або діда). Велику кількість статей кодексу (33) присвячено злочинам проти порядку управління (особли­во це стосується охорони імператорських палацових комплексів, не­сення караульної служби, охорони кордонів), специфічним злочинам чиновників (хабарництво, привласнення майна з використанням служ­бового становища та ін.). Посадові злочини поділялися на «приватні», тобто особисто корисливі, та «суспільні», що не мали корисливого характеру. Кодекс розрізняє злочини умисні сплановані (вчинені за заздалегідь розробленим планом), умисні несплановані (прямий намір, але без заздалегідь підготовленого плану), неумисні дії («коли очима та вухами не зумів помітити, а в думках та побоюваннях не зміг перед­бачити»), помилкові дії. Кодекс передбачає п’ять видів покарань:

1)  покарання легкими ціпками; 2) покарання важкими ціпками; 3) за­слання; 4) каторжні роботи; 5) смертну кару через удавлення або від­сікання голови. Кодекс не містить тілесних покарань та кваліфікованих видів смертної кари. Покарання - від легких ціпків до смертної кари - могли замінюватися штрафами від 1 до 120 цзинів міді (один цзинь - 569,82 г) або компенсуватися пониженням у посаді. Однак такі зміни не допускалися відносно злочинів, що входять до «Десяти зол».

Порядок призначення покарань. Це найскладніша та найбільш докладно розроблена частина кодексу. Покарання скрупульозно об­числювалося. Встановлені в ньому санкції являють собою усереднений стандарт і орієнтовані на вільних простолюдинів. Для знатних і осо­бисто залежних покарання могло або пом’якшуватися, або ставати жорсткішим. У кожному окремому випадку злочин розцінювався си­туативно, а міра покарання мала точно відповідати ступеню знатності, рангу, обійманій посаді, родинному стану та багатьом іншим обстави­нам. Мета покарання полягала у відновленні порушеної злочином гармонії шляхом адекватної компенсації. Покарання мало бути рівним за силою злочину. Якщо злочинець покаявся у вчиненому та усунув заподіяне ним зло, він не підлягав покаранню. Судові функції у період Тан виконувалися повітовою або окружною адміністрацією, для чинов­ників - тими відомствами, в яких він служив. Злочини, які каралися каторгою або засланням, розглядалися центральними відомствами. Смертну кару міг призначати лише імператор.

Кодекс (Цзюань 1, ст. 7) вказує на «Вісім причин для обговорення», які встановлюють особливий порядок призначення покарань для роди­чів імператора, наближених до нього, «гідних та шляхетних чоловіків», осіб, що мають «велику доблесть», обіймають посади третього рангу та вище, почесні посади другого рангу, титули знатності першого ран­гу, представників попередніх династій та тих, «хто старанно працює». У випадках, коли особи перелічених категорій вчиняли злочин, що не тягнув за собою смертної кари, покарання їм знижувалося на один ступінь та могло або замінятися сплатою відповідного штрафу, або компенсуватися пониженням у посаді. У випадках, коли передбачалась смертна кара, урядовий департамент доповідав справу імператорові 134 з проханням дозволу на «обговорення» справи. Після «обговорення» урядовим департаментом матеріали справи знову надсилалися імпера­торові для «незаперечного вирішення». Однак такий порядок призна­чення покарання не застосовувався для злочинів, що входили до «Де­сяти зол». Під час призначення смертної кари імператор за запитами судової палати підтверджував своє рішення або п’ ять разів, або три рази, або один раз, залежно від характеру злочину. Призначення та ви­конання покарання визначалися низкою інших чинників: не можна було призначати смертну кару, якщо злочинець був єдиним, хто мав догля­дати за старими або хворими батьками. Саме в таких випадках не можна було призначати заслання, виконувати покарання навесні та влітку, аби не порушити «гармонію життя».

Характерною рисою «Тан люй шу і» є суворе переслідування зло­чинів проти родинної моралі. Досить сказати, що той, хто доніс на своїх батьків, діда або бабку, підлягав удавленню, навіть якщо донос був правдивим.

 


[1] Викладається та цитується за: Книга правителя области Шан [Текст] / пер. Л. С. Пере- ломова. - М. : НИЦ «Ладомир», 1993.