Вступ до історії держави і права

Грецьке слово «історія» означає розповідь, дослідження, оповідан­ня про те, що було. У такому значенні воно вживається в російській мові, англійській (history), німецькій (historisch - історичний або Geschichte - минуле, те, що було) мовах. Це слово має щонайменше два значення.

1.  Це те, що було, що вже прожито людством. Ця історія є незмін­ною. Вона відбулася, та ми не здатні ані переробити її, ані щось до неї додати або убавити; ми можемо лише краще чи гірше її знати.

2.  Історією ми також називаємо науку про минуле. Якраз у цій іс­торії все тече та змінюється. Ми пізнаємо нові факти, відкриваємо нові джерела, уточнюємо відомості, іноді діаметрально змінюємо наші оцінки та погляди на минуле. Історія-наука одночасно є і стародавньою, і молодою. З первісних часів люди прагнули знати та розуміти своє минуле, своє походження, своїх предків, шлях, який пройшов народ. Пам’ять про себе складала основу самоідентифікації народу, священну основу порядку. Предки обожнювалися, їх шанування перетворювало­ся на релігію, їх спосіб життя та вчинки (звичайно, ідеалізовані) става­ли каноном поведінки поколінь, що жили. З появою писемності з’ являються видатні історики, чиї праці та імена проходять крізь тися­чоліття: Геродот (батько історії!), Плутарх, великий Сима Цянь, а також тисячі безвісних літописців-подвижників, які передали з покоління до покоління знання про людський шлях, що був пройдений («да ведают потомки православних земли родной минувшую судьбу!»). Історичне значення та історична свідомість є дуже важливою основою всієї люд­ської культури. Без історичної пам’яті, історичної самосвідомості жодний народ не є можливим як суб’єкт історії. Як уже було сказано, історична наука одночасно є і молодою. Тільки у ХІХ столітті було прочитано історію стародавніх Єгипту та Вавилону, відкрито Крито- Мікенську цивілізацію, тільки в ХХ столітті було буквально вирито з-під землі культури Мохенджодаро та Хараппи, відкрито історію Хет- 14 ської держави, розшифровано рукописи майя. Багато сюжетів старо­давньої історії залишається великими прогалинами: вчені шукають прабатьківщину індоєвропейців, намагаються визначити роль та місце Трипільської культури в історії народів Європи, зрозуміти написи етрусків, писемність Мінойської держави. Крім суто емпіричних до­сліджень, відновлення літопису людства, необхідно по-філософському осмислити кругообіг історії, побачити рух її «галактик», долю народів та людини, здатність людей керувати своїм майбутнім. Історія має справу з минулим. Але це далеко не антикварна холодна наука. Багато її стародавніх сюжетів та проблем є палюче гарячими, вони напряму пов’язані з розумінням сьогоднішніх подій. Багато з суто юриспру- дентських проблем можна побачити лише в історичній перспективі та вирішити з позиції історизму.

Предмет історії держави і права

Предмет науки - це те, що вивчає наука. Державу як владну орга­нізацію вивчають політологія, філософія, теорія держави і права, державне, конституційне, адміністративне право. Усі окремі юри­дичні науки так чи інакше стикаються з феноменом держави, і тому вони, маючи кожна свій особливий предмет, тісно пов’язані одна з од­ною. Таким чином, теорія держави і права вивчає властивості та функ­ції, притаманні всім державам без розрізнення країн, часів та цивілі­зацій, її предмет - загальні закони виникнення та розвитку держав. Звичайно, свої висновки теорія держави будує на аналізі та узагаль­ненні конкретно-історичного матеріалу. Історія держави і права вивчає виникнення, розвиток конкретних національних держав (Єгипет, Індія, Китай та ін.). Історія держави і права у свою чергу оперує поняттями, «інструментами», які вона позичає у теорії держави і права, отже, ці дві науки доповнюють і збагачують одна одну. Теорія вивчає державу як інститут, а історія - як реалізацію цього інституту в конкретних на­ціональних державах. Але яку державу ми збираємося вивчати? Що стоїть за словом «держава»? Це позначає декілька понять. У старо­вину воно означало особисте володіння «государя», тобто господаря, і не більше нікого. Так, по меншій мірі розумів це слово Іван Грозний. В листі Андрію Курбському він писав (виправдовуючи свої розправи над боярами): «А государьства свои мьі по-своему благомнению вольньї управлять, а холопей своих мьі и жаловать вольньї, и казнить их вольньї же». Для царя «государьства» - це його вотчина, що населена його ж холопами, до числа яких він відносить і селян, і дворян, і бояр. Ін­туїтивно цар розумів, що існує ще «Щось», крім його «государьств». Це «Щось» злило його, він готовий був його винищити, він терзав його як хотів, але винищити не міг. Це «Щось» було Російською державою. Іван Грозний на відміну від своїх «государьств» називав її «Земщи­ною». Ще раніше, у часи Ігоря Святославича - героя «Слова о полку Ігоревім» - державу розуміли як «Землю»: «О, Руська земле, ти вже за пагорбом!» У такому значенні часто вживається слово «держава»: держава Росія, держава Україна, держава Франція тощо. В такому саме значенні розуміється «держава» у міжнародно-правових відносинах. Тут «держава» розуміється як цілісний суверенний суб’єкт, що уособ­лює разом і країну, і її народ, і політичну владу. Якщо Іван Грозний вважав, що Росія - це його власні «государьства», то у Петра І держа­ва виступає вже як представник усієї нації. Перед полтавською битвою він, звертаючись до війська, закликав: «Пам’ятайте, що боретесь не за Петра, але за Державу Російську!» В усіх перелічених випадках дер­жава виступає як цілісний суб’єкт, як країна, «Вітчизна».

Але є ще й інша «держава». її звернено усередину своєї країни, усередину суспільства, - це організована влада, що керує своїм наро­дом. Це не «Фатерлянд», не «Земля Руська» і не «Рідна ненька» Укра­їна. Це політична влада, влада, вістря якої звернено до свого народу, яка реально виступає як розгалужений державний апарат, що керує свої народом та реалізує себе в політико-правовій дихотомії «держава- народ». Ця дихотомія включає характер відносин між владою і наро­дом, порядок формування влади, правовідносини між державою і на­родом, між державою і людиною, здатність суспільства контролювати свою державну владу. Це вже не «Батьківщина», не «Земля» і не «Віт­чизна», - це піраміда влади, звернена до свого народу. Тут відносини між державою і народом постають як внутрішня проблема країни. Саме ця «внутрішня» держава становить предмет науки історії держави і права.

Сучасне суспільство являє собою систему, що все більше усклад­нюється, потребує управління. Але управління суспільством здійсню­ється людьми цього ж суспільства, які утворюють особливу соціальну групу, корпорацію - державний апарат. Апарат влади складається з «людей», кожний з яких має свої життєві інтереси, що сплітаються в корпоративний інтерес класу чиновництва. Він може діяти в інте­ресах суспільства, але може діяти (і це трапляється нерідко) в корпора­тивних інтересах правлячого класу. В розпорядженні влади знаходять­ся необхідні, але небезпечні інститути: армія, поліція, спецслужби, карний апарат, в’язниці. Вони потрібні суспільству для його захисту та підтримання порядку, але вони можуть, як це неодноразово трапля­лося, бути обрушеними на суспільство, на мільйони людей в інтересах вузької купки політиків.

Ми вже говорили, що прожита людством історія - це випробувальний полігон, на якому перевіряються різноманітні типи, моделі, конструк­ції суспільства, його взаємовідносини з державною владою. За яких обставин суспільство зберігає контроль над владою, а за яких губить, коли та як виникають демократії, а коли - деспотії, всьому цьому може навчити тільки історія влади. Трапляється так, що люди будують рес­публіку, демократію, «світле майбутнє», а по закінченні «будівництва» виявляється, що побудували в’язницю для самих себе. Трапляється так, що політична історія народу починається з республіки, а завершується імперією, деспотією. На знаменах усіх революцій було начертано: «Рівність, Братерство, Свобода!», але проходило небагато часу, і самі революціонери нещадно винищували один одного, а на зміну їх при­ходила деспотія. Так було в Стародавньому Римі, Китаї, Франції, Росії, Німеччині. Це і є історія держави і права. Вивчення всіх цих процесів становить практичну користь для поколінь, що живуть, а виявлення причинно-наслідкових зв’ язків - завдання науки історії.

Історія держави і права вивчає також і юридичні проблеми, вводить до світу права як до цілісної системи, так і до окремих його галузей. В цьому розумінні історія держави і права є, мабуть, єдиною універ­сальною юридичною дисципліною. Вона вивчає як загальноправові процеси - генезу права, його історичні типи, різні правові школи (ро­дини), романо-германське, англо-саксонське, мусульманське право тощо, так і особливості історії окремих галузей права. В цілому ж іс­торія держави і права вводить нас до світу юриспруденції, підводить упритул до її вивчення.

Методологія

Що стосується методології історії держави і права, то тут у неї багато спільного з іншими науками. Вона користується як загально- науковими методами та підходами, так і власними - порівняльно- історичними, юриспруденськими, «догматичними».

В основі всіх наук лежать достовірні факти, емпірична база. («Я поклоняюся одному богу - панові факту», говорив І. П. Павлов.) Без цього ніякі найвищі і найхитріші методи та підходи (діалектичні, системні, структуралістичні, синергетичні і под.) не дадуть нічого, крім необгрунтованих спекуляцій. Перш ніж «розтікатися думкою по древу», необхідно достовірно знати те, що було! Для історії держави і права емпіричною базою виступають історичні пам’ятники - літописи, старо­давні кодекси, твори юристів тощо. Це Закони царя Хаммурапі, Закони Ману, Артхашастра, римські та візантійські кодифікації, «Кароліна», це твори відомих юристів Гая, Ульпіана, Павла, промови Цицерона, праці просвітителів Вольтера, Монтеск’є, Руссо, видатних державних діячів - Кромвеля, Джефферсона, Робесп’єра та багатьох інших; це, нарешті, великі історичні правові акти - англійські Habeas Corpus Act, Білль про права, Декларація незалежності США 1776 р., французька Декларація прав людини та громадянина 1789 р., це видатні кодекси - Французький цивільний (1804 р.) та кримінальний (1810 р.) кодекси, Німецьке цивільне уложення 1896 (1900 р.) та багато іншого.

Під час роботи з цим матеріалом потрібен перш за все простий емпіричний підхід - з матеріалом слід ознайомитися, погортати, по­читати без особливого «методологічного» мудрування. Але цього, звичайно, не досить. Обмежитися лише емпіричним підходом означало б уподібнити себе до стародавнього літописця, який записує до літо­пису події, котрі йдуть одна за однією, що, звичайно, є дуже важливим для майбутніх істориків, однак недостатнім для осмислення історії. Треба систематизувати такий емпіричний матеріал у часі та просторі по сторінках, періодах, епохах, культурах. Це робота систематизації. Виконавши цю роботу, ми побачимо, що одні держави можна включи­ти до групи «стародавніх деспотій», а інші - до групи «античних рес­публік». Це галузь порівняльно-історичного методу та підходу. Зараз нас, звичайно, зацікавить: чому одні держави стали деспотіями, а інші - республіками? Це вже робота аналізу і, як наслідок, потрібен аналітич­ний підхід до предмета вивчення. Кожному рівню дослідження при­таманний свій підхід. Якщо ми збираємо новгородські берестяні гра­моти, то тут один метод - збирай якомога більше (і, звичайно, дбайли­во!). А ось із торф’яного болота дістали бересту з написом: «Я посла­ла тобі бересту, а ти не прийшов». Так до нас дійшло, вирвавшись з-під тисячолітньої торф’яної товщі, закликання новгородської Еврідики до свого Орфея. Тут емпіричний підхід недоречний, потрібно щось інше... Знайомство з пам’ятниками права потребує і власне юридичного, як прийнято говорити у правників, «догматичного» підходу, тобто формально-логічного аналізу правових норм. Виявлення закономір­ностей розвитку права в цілому та окремих правових систем потребує порівняльно-історичного аналізу. Сутність «азіатського» та «античного» типів історії і держави краще пізнається, якщо ми порівняємо, наприклад, Вавилон і Афіни, Рим і Китай. Рим залишив сучасному світу велику спадщину - римське право - основу сучасного цивільного права; між тим Китай за чотири тисячоліття своєї історії аж до ХХ століття не мав розвиненого цивільного законодавства за численністю великих кримі­нальних кодексів. Чому? У подібних порівняльно-історичних зіставлен­нях криється багато повчального для сучасності.

Як бути з фактами в історії? Кажуть, що дослідник має обирати «між конкретним, що не має значення, та загальним, що не має змісту». Факт дійсно може не мати значення, якщо він відірваний від загального кон­тексту історії, вирваний з системи. Але окремий факт може стати «вік­ном» до історії, якщо його вживити до контексту. Ось факти: Муцій спалює руку перед лицем етруського царя; Гектор, прощаючись з Ан- дромахою, йде на бій з Ахіллом, завчасно знаючи, що загине. Чому вони так вчиняють? Відповідь знаходимо у Гектора: «... страшний / Сором мені перед кожним троянцем та довгоодьожною троянкою, / Якщо як боязкий я тут відійду від бою». Але чому сором? Сором - це переживання, по­рівняння своїх вчинків з діючою у суспільстві мораллю. У суспільстві зрадників та боягузів не соромно бути зрадником та боягузом. І Гектора, і Муція оточує суспільство, в якому боягузтво та зрадництво ганебні. На наше запитання відповідає спартанський поет Тиртей:

Славное дело в передних рядах со врагами сражаясь, Храброму мужу в бою смерть за отчизну принять.

Гордостью будет для города и для народа Тот, кто, шагнув широко, в первьй продвинется ряд И, преисполнен упорства, забудет о бегстве позорном, Жизни своей не щадя и многомощной души.

Наші герої виросли в цій атмосфері, вони дихали цим повітрям, мораль суспільства стала їх мораллю. Тепер ми маємо просунутися далі з нашим «фактом». Чому в суспільстві сформувалася саме така мораль? І після аналізу суспільних відносин міста-поліса знаходимо відповідь: у цьому суспільстві добробут окремого громадянина нероз­ривно пов’язаний з добробутом його міста, його вітчизни. Так крізь окремий факт ми побачили епоху.

 

Морфологія історії держави і права

Нагадаємо, що в морфології йдеться про форму і структуру якого- небудь об’єкта. Можна говорити про морфологію мови, морфологію рослини. Історія також має власну морфологію. З прадавніх часів, осмислюючи своє минуле, люди прагнули якось упорядкувати і систе­матизувати його, роздивитися структуру історії, її елементи, виявити перебіг, напрям, етапи життя поколінь. Так у європейців з’ явилися «золотий», «срібний», «мідний» та «залізний» вік; у стародавніх арі- їв відповідно - Критаюга (світ міцно стоїть на чотирьох опорах), Тре- таюга (світ стоїть на трьох опорах), Двапараюга (світ стоїть лише на двох опорах), нарешті - зовсім «погана» Каліюга (в якій, до речі, зна­ходиться сучасний світ): чеснота в занепаді, життя коротке, повне зла та гріхів, люди винищують один одного у війнах, царі грабують під­даних, праведники бідують, а злочинці процвітають. Наприкінці Калі- юги (через 426 892 роки) світ має рухнути та загинути з усім родом людським.

Марксистська морфологія історії («історичний матеріалізм») була більш оптимістичною. Робилося припущення, що світ послідовно і прогресивно рухається у суспільно-економічних формаціях: первіс­нообщинна - рабовласницька - феодальна - буржуазна і, нарешті, «найкраща» - комуністична. На порозі ХХІ століття ця схема рухнула, і пострадянські історики обрали за краще повернутися до «буржуазної» морфології історії: Прадавні часи, Середньовіччя, Новий та Новітній час. У навчальній літературі, коли йдеться про структуру історичного про­цесу, зазвичай обмежуються «періодизацією». Таке хронологічне членування історії просто вказує, з якими країнами і державами ми матимемо справу. Стародавній світ? Це йдеться про Карфаген, Вавилон, Хетську державу, Афіни, Рим, Ассирію і т.д. Середні віки? Це означає Арабський халіфат, Імперію франків, Стародавню Русь, Золоту Орду і т. д. Нові часи? Це сучасні Англія, Франція, Німеччина, США, інші країни та держави.

Для розуміння змісту історичного процесу, його соціального напов­нення, типів, «моделей» соціально-політичного ладу того чи іншого суспільства хронологічне маркування нічого не дає. У цьому відно­шенні правий був О. Шпенглер, який писав: «Стародавній світ-Середні віки-Новий час - ось неймовірно убога та безглузда схема »^[1]. Саме по собі хронологічне членування історії має сенс лише тоді, коли кож­ний часовий відрізок історичного процесу ми асоціюємо з конкретним історичним «наповненням» цього періоду. Так, коли ми кажемо «Ста­родавній світ», то вже знаємо, що йдеться про Єгипет, Вавилон, старо­давні Індію, Китай, Грецію, Рим та інші конкретні держави і народи. Але ця періодизація нічого не говорить про зміст історії цих держав, тип їх політико-правової історії. Афіни та Стародавній Єгипет рівною мірою належать до «Стародавнього світу». За матеріальною культурою вони мало чим відрізняються, але за типом своєї історії, суспільним та державним ладом, соціальною та політичною антропологією це зовсім різні держави з діаметрально протилежним соціальним змістом. У Ста­родавньому Єгипті народ не сміє глянути на лік фараона, а його мініст­ри спілкуються зі своїм «шефом» не інакше, як «лежачи на животах своїх». Подібне було немислимим в Афінах, а за кращих часів Риму претензії на царську владу тягнули за собою смертну кару. Англія на­передодні буржуазної революції та перуанська імперія інків (Тауан- тинсуйю) - хронологічні ровесники, але за типологією це зовсім різні суспільства і держави: одне - на порозі індустріальної та політичної революції, інше - в культурі неоліту.

Сенс поділу всесвітньої історії на «періоди» передбачає те, що в окремих хронологічних рамках історія держави та права різних кра­їн і народів має щось суттєво спільне, що дає змогу звести їх до од­нієї групи. Така підстава звичайно, існує. Це елементи матеріальної і духовної культури: знаряддя праці, технологія, сакралізація всього суспільного життя. Однак при всьому цьому система політико-правових відносин у суспільствах-сучасниках може бути різною: в «азіатському» типі держава панує над суспільством, в «античній» моделі суспільство панує над державою. За хронологією, за європейськими мірками дер­жави доколумбової Америки входять до «Середніх віків», але разом з тим, коли європейські країни у XV-XVI століттях підходять до по­рогу Нового часу та буржуазних революцій, у доколумбовій Амери­ці зберігається неолітична культура, на базі якої виникає своєрідна розвинена державність, що нагадує жорстко централізовану стародав­ню деспотію. Ось чому ми вважаємо за необхідне, говорячи про мор­фологію історії, увести поняття типу історії та типу держави і права. Хронологічно та цивілізаційно Стародавній Єгипет, Стародавній Ки­тай, Імперія інків та тоталітарні держави ХХ століття суттєво відріз­няються, але організація відносин між державною владою та людиною в них за типом є ідентичною. Слід застерегти, що і «періодизація», і «типізація» історії держави і права, будучи необхідними інструмен­тами їх осмислення, далеко не вичерпують свого розмаїття та багатства історичного досвіду.

За типом відносин між суспільством і державою, між людиною і політичною владою можуть бути схожими суспільства, що розділені тисячоліттями та ґрунтуються на історично різних матеріальних культу­рах. Ось чому хронологічне членування політичної історії має сполуча­тися з її типологічним членуванням. У цьому плані ми виділяємо два основні типи історії та два типи держави і права, які називаємо (умовно) «азіатським» і «античним» типами. Для першого характерне доміну­вання держави над суспільством, для другого - домінування суспільства над державою. Перший тип формується під впливом якоїсь сильної централізованої функції в житті суспільства. Частіше за все це центра­лізований господарський порядок, заснований на переважанні державної власності. Такі суспільства є одержавленими суспільствами, іноді на­стільки одержавленими, що власне суспільство («громадянське суспіль­ство») як суб’єкт політичної історії зникає, залишається лише населен­ня, організоване державою та цілком підпорядковане державі. Суспіль­ство тут - просте продовження держави. Прикладом того тією чи іншою мірою виступають стародавні деспотії: Єгипет, Вавилон, Китай, Імперія інків та ін. Слід підкреслити, що формуванню таких структур можуть сприяти й інші історичні чинники: власне розмір країни (велика держа­ва), сильна військова функція, гострі суперечності в суспільстві. До античного типу (знову умовно) ми відносимо суспільства, що мають певну автономію стосовно держави. В античному типі суспільство, якщо не панує над державою, то в будь-якому разі має економічну та органі­заційну автономію, здатне контролювати свою державну владу. В рамках хронологічного та типологічного бачення історії необхідно враховувати своєрідність історії кожної окремої країни, кожної конкретної держави. Повчальною є не стільки одноманітність світу, скільки його різноманіт­ність. Лише за умови такого підходу вивчення державно-політичної іс­торії набуває соціальної цінності для сучасних поколінь.

Окрема мова - про «способи виробництва» та відповідно «суспільно- економічні формації» як понятійний апарат історико-правової науки. Тут найбільшу кількість запитань викликають «рабовласницький лад» та «рабовласницька держава і право». Ніхто не заперечує, що в старо­давніх Афінах та Римі було багато рабів; були раби і у Вавилоні, і в Єгипті, і в Китаї, у германців та слов’ ян. Однак у Вавилоні внутрішні джерела рабовласництва (боргове рабство) були заборонені царем Хаммурапі у 1792 році до н.е.; в Афінах боргове рабство було заборо­нене законодавством Солона у 594 році до н.е.; у Стародавньому Римі боргове рабство серед римлян ліквідовано законом Петелія у 326 році до н. е., та й у нас, слов’ян, боргове рабство було заборонене Володи­миром Мономахом у 1113 році. Серед держав давнини Рим насправді був повний рабів, але причиною того був не «спосіб виробництва», а та обставина, що Рим був оточений периферією численних народів з ще несформованою державністю, в яких Рим мав можливість черпа­ти сотні тисяч військовополонених. Як тільки військова могутність римлян ослабнула, зник і «рабовласницький спосіб виробництва». Чи не дивно те, що «рабовласницька» держава Афіни є школою демокра­тії для сучасного світу, а римське «рабовласницьке» право - основою сучасного приватного права? Навіть якщо б у Стародавньому Єгипті, або Вавилоні, або Китаї не було жодного раба, характер держави тут залишився б таким самим.

Зовсім інакше постає питання з феодалізмом. Феодальні відносини органічно притаманні середньовічному суспільству, вони є його сис­темою, що ґрунтується на умовному земельному володінні служилого стану. При цьому слід ураховувати, що феодалізм має різні типи: «єв­ропейський» - приватновласницький та «східний» - державний. Також треба мати на увазі різночасність та різну ступінь феодалізації сус­пільств. У Західній Європі кріпосне право зникло у XIV столітті; ан­глійці у 1649 році вже відрубали голову королю та знищили Палату феодальних зборів, а в Росії у тому ж 1649 році кріпосне право лише було остаточно встановлене Судебником Олексія Михайловича.

З’ясовуючи причинно-наслідкові зв’язки у формуванні того чи іншого типу держави, треба уважно вглядатися у конкретно-історичні умови її формування: кількість населення, розмір території, географіч­ні, кліматичні, ландшафтні умови, характер комунікацій, релігія. Все це має істотний вплив на господарський порядок, а останній - на соціальні відносини. Віддаючи данину «періодизації», історію держа­ви і права слід мислити в її причинно-наслідкових зв’язках, типах, які мало залежать від хронології.

 

Сутність та походження держави

При першому наближенні держава є організацією управління сус­пільством. По суті це державноорганізоване суспільство. Воно охоплює органи влади, тобто державний апарат з його ланками, порядок відносин між органами влади та суспільством, прерогативи влади, засоби контролю суспільства за органами влади, якщо такі є, наявність по­датків, бюджету. Якою б не була держава, вона зростає на функції управління. Однак управління - чинник необхідний, але недостатній.

Управляються стадо, бродяча група, рід, плем’ я, але таке управлін­ня не є державою. Кваліфікуючими ознаками державного управління вважаються територіальна та адміністративна структуризація суспіль­ства (на відміну від кровнородинної), примусові функції влади, поділ суспільства на класи (за марксистською версією - «антагоністичні»). Але найголовнішою кваліфікуючою ознакою державності є відчужен­ня влади, тобто відділення суспільної влади від суспільства. Аби таке відділення могло відбутися, необхідна поява самого суспільства.

 

Становлення суспільства

Появі держави передує поява людського суспільства з його етніч­ною та соціальною диференціацією. (Одразу слід уточнити, що ми вважатимемо за «суспільство». Це не просто населення країни або якась кількість людей. Суспільство - це населення країни, що пов’язане в певну цілісність спільними функціями, спільною структурою, єдніс­тю культурного буття та певною автономією. У цьому сенсі зараз го­ворять про громадянське суспільство.)

Історія людини починається з тривалого (декілька мільйонів років) дородового періоду, коли ще не існувало родової організації, а люди були представлені бродячими групами (ордами) чисельністю декілька десятків особин-збирачів. Це ще не був «ното sapiens» - «людина розумна», а скоріше «ното erectus» - «людина прямоходяча». Але управління в таких групах уже існувало у формі переважання влади найбільш біологічно сильної та агресивної особини-вожака.

Така система домінування, успадкована від приматів, є найбільш ранньою системою управління та притаманна всім стадним суспіль­ствам. Групи збирачів не були стійкими об’єднаннями, вони були здатні розпадатися, перемішуватись, що сприяло збагаченню генофон­ду людини. Однак з появою великих колективних полювань, узагалі всіляких інших колективних способів здобування засобів до життя кровнородинні групи (орди) стають більш стійкими, припиняється перемішування представників різних груп, шлюбні відносини у таких групах приводять до імбрідингу, що збіднює спадковість та загрожує біологічній деградації суспільства. Це підтверджується даними палео­антропології (генералізований тип неандертальців, що вироджується).

Рятування роду людського від виродження відбувається стихійно. Стародавні люди, звичайно, нічого не знали про генофонд та біологічну небезпеку імбрідингу, але вони бачили, що шлюбні відносини всере­дині замкнутих груп порушували їх єдність, викликали бійки серед чоловіків. У стародавні часи смертність серед жінок була більш висо­кою, ніж серед чоловіків, і жінок «не вистачало». Суперництво через жінок викликало гострі конфлікти, заважало виробничим процесам, і тому, власне, шлюбні зв’язки всередині замкнутої групи інтуїтивно сприймалися колективами як грізна небезпека. На період колективних полювань шлюбні стосунки у замкнутих групах стали обмежуватися, табуюватися, а потім і зовсім заборонятися. Заборона шлюбних сто­сунків (екзогамія) всередині замкнутої групи стала справжньою рево­люцією в історії людства. Шлюбні стосунки між різними групами («нашими» та «чужими») не заборонялися. Поступово встановлюва­лися постійні шлюбні союзи між двома різними замкнутими групами. Виникли рід та дуально-родова організація - шлюбний союз двох родів, а також проблема самоідентифікації роду та його членів: це «Ми», а це «Вони», з’являється поняття родової належності. Екзогамія - заборона шлюбних стосунків усередині кровнородинної групи - поклала початок власне родовому ладу. Це сталося приблизно 40 тисяч років тому та знаменувало собою остаточне становлення людини розумної (Homo sapiens. Заслуга відкриття роду належить видатному американському вченому-етнографу Льюісу Моргану)^[2].

Однак родові групи тривалий час були ще малочисельними, дже­рела харчування ненадійними, постійне житло відсутнє, смертність висока, особливо серед жінок та дітей: середня тривалість життя старо­давніх людей не перевищувала 35 років. Становище врятувало «явище» (воно тривало декілька тисяч років!), яке археолог Гордон Чайлд назвав неолітичною революцією.

 

Неолітична революція та родовий лад

Неолітична революція (10-5 тис. років до н. е., в різних географіч­них зонах хронологія різна) була пов’язана з переходом від споживан­ня готових продуктів природи до справжнього виробництва та осілого способу життя. Не останню роль в еволюції людського суспільства зіграли кліматичні зміни, пов’язані із закінченням останнього заледе­ніння. Потепління викликало усушення клімату, в багатьох районах зникли тропічна рослинність і тваринний світ, що давали їжу людям. Природа «видавила» людей до долин великих рік, де залишалися ряс­на рослинність та тваринний світ. Тут люди навчилися збирати злаки, а потім і культивувати їх. Неолітична революція викликала швидке зростання народонаселення («демографічний вибух»), ускладнила родоплемінну організацію, викликала розселення народів та форму­вання різних етносів. Від первісних родів відокремлюються нові родо­ві групи, які, однак, не поривали зв’язків із старими родами. Поєднані родинними зв’язками та спільністю мови, вони утворюють племена та союзи племен - вищу структуру родоплемінного ладу. Соціальна іс­торія народів тісно переплітається з їх етнічною історією: у родинних об’ єднань формуються стародавні мови, мовні групи та родини (індо­європейська, семіто-хамітська, алтайська, угро-фінська, уральська, тибетська та ін.), що згодом поділяються на велику кількість націо­нальних мов. У людей при цьому формується уява про свою етнічну (національну) ідентичність, яка виступає основою соціальної (політич­ної) цілісності. Невипадково всі держави з давних-давен та до цього часу «наполегливо» зберігають національний характер. При цьому слід ураховувати й зворотний вплив: державне, «зовнішнє» об’ єднання різних етносів може спричинити їх взаємну асиміляцію та утворення нового етносу. Союзи племен - це остання межа родового ладу, за якою починається державна історія людей.

Що відрізняє «державне» суспільство від додержавного? Феномен публічної влади, соціальний контроль тощо зароджуються та існують уже за родового ладу. Там влада представлена зборами «народу», родо­вими старійшинами, вождями, магами, жрецями, «священними» царя­ми, таємними чоловічими союзами і под. Ця влада перебуває всередині родового суспільства і не замінюється одразу ж та раптом на державну. Державна влада виникає з родоплемінної. З позиції суто класової теорії історичного процесу вважалося, що «демократичний» родо­вий лад («свобода, рівність та братерство стародавніх родів» - Л. Морган) був знищений пануючим класом власників, що виділився з суспільства. Завершуючи своє «Стародавнє суспільство», Л. Морган писав: «Власність та посада були ґрунтом, на якому виросла аристо­кратія... З настанням цивілізації ріст власності прийняв такі величезні розміри, її форми стали такими різноманітними, її застосування так розширилось, а її використання в інтересах власників таке майстерне, що вона зробилася силою, нездоланною для народу. Людський розум стоїть у замішанні перед своєю власною свідомістю... Гола погоня за багатством не становить остаточного призначення людства, якщо лише прогрес залишиться законом майбутнього, яким він був і для минуло­го... Загибель суспільства має стати остаточним результатом історич­ного терену, єдиною метою якого виявляється багатство; адже такий терен містить у собі елементи свого власного руйнування. Демо­кратизм в управлінні, братерство в суспільних відносинах, рівність у правах, загальносуспільна освіта характеризуватимуть наступний вищий соціальний лад, якого неухильно прагнуть досвід, розум та знан­ня. Він буде відродженням, але у вищій формі свободи, рівності та братерства стародавніх родів»^[3].

Звичайно, закоханий у своїх ірокезів, шляхетний та мужній за­хисник їх законних прав (індійці на знак вдячності усиновили велико­го вченого!) Л. Морган дещо ідеалізував соціальні порядки родового ладу. Насправді політизація та одержавлення суспільних відносин, тобто відчуження влади, відбуваються вже в надрах родового ладу. В гомерівській Греції (ХІІ-ІХ століття до н. е.) за умови зовнішнього збереження родоплемінної організації «герої» Іліади Агамемнон, Ахілл, Одіссей та інші відмінно управляються з «військовою демократією» народних зборів, домагаючися потрібних рішень. Реформатори Афін Солон, Клісфен та ін., з іменами яких пов’язують появу в Афінах влас­не «державних» інститутів, рятують афінян від засильства родової аристократії, що осідлала родовий лад. Якщо кваліфікуючою ознакою державності є відчуження влади, то воно присутнє вже у досолонів- ській Греції, де родова аристократія - евпатріди - узурпувала владу. Реформатори Солон, Клісфен, Ефіальт, Перикл, з іменами яких пов’язаний процес становлення держави в Афінах, замінили кровнородинну струк­туру афінського суспільства на адміністративно-територіальну, але при цьому суспільство отримало більший контроль над аристократичною владою, ніж при власне родовій організації.

Які ж основні чинники призводять до трансформації родової орга­нізації у державну? Вони можуть бути різноманітними і за важливістю відігравати різну роль у конкретних суспільствах. На Сході («азійський тип») це перш за все централізована організація громадських робіт, без яких тутешнє суспільство не могло б вижити; в античному світі це внутрішні соціальні суперечності. В ранній середньовічній Європі це військова функція, яка, утім, відіграє величезну роль у всіх суспіль­ствах. Скрізь, де родоплемінні інститути не впораються з виникаючи­ми управлінськими проблемами, вони замінюються на інститути державні. Нерідко трапляється так, що елементи родової організації «вжив­ляються» до державної організації, стають її органічними складовими. Це стосується передусім степових кочових народів (доісламські раби, тюрки, монголи), для яких родовий осередок є найбільш органічним елементом управлінської та військової структур.

Основні чинники державоутворювального процесу

До таких належать:

1) об’єктивна необхідність управління великими колективами;

2)  природні умови: клімат, ландшафт, характер комунікацій;

3)  продиктований природою спосіб господарювання;

4)  стратифікація суспільства - поява соціальних груп, станів;

5)  військова функція;

6)  рівень матеріальної культури;

7)  рівень духовної культури, сакральний (релігійний) фактор у са­мосвідомості суспільства.

Перелічені чинники не є вичерпними та, крім цього, роль кожного з них може бути більшою чи меншою, залежно від обставин.

Поставимо собі запитання: якщо історія держави і права - це, по суті, людська історія, то, можливо, і людину з усіма її якостями слід причислити до чинників історії? Політична література (а історія дер­жави і права, без сумніву, - «література» політична) часто грішить тим, що, оперуючи «засобами виробництва», «класовими суперечностями», «рухомими силами» тощо, забуває про таку «дрібницю», як людина. Між тим «максима» Протагора («людина - міра всіх речей») в усі часи була актуальною, а сьогодні - тим паче. Без сумніву, людина - най­важливіший чинник історії.

Під «великими» колективами ми маємо на увазі такі спільності, які вже внаслідок їх розмірів не можуть управлятися родовими ін­ститутами. Наприклад, населення Китаю на рубежі нашої ери налічу­вало приблизно 50 мільйонів людей і не могло управлятися так, як управлялися стародавні Афіни чи група збирачів та мисливців, що бродили в бразильській сельві.

Величезну роль у соціальній організації відіграє сам чинник управ­ління з його об’єктивними законами. У будь-якому середовищі та в будь-яких культурах управління завжди має ієрархічний характер. Це об’єктивний закон, і він діє також у соціальному середовищі, породжу­ючи ієрархію серед людей.

Історичне оточення справляє могутній вплив на організацію сус­пільства. Природа, клімат, ландшафт визначають спосіб господарю­вання, а останнє - організацію суспільства, управління та влади. В річ­кових та степових цивілізаціях люди не можуть жити однаково. Характер комунікацій або спрощує, або ускладнює об’єднання етносів: Егеїда - Східне Середземномор’я - з її порізаним та острівним ландшафтом представлена безліччю окремих міст-держав, які лише іноді, у разі військової потреби, поєднуються в союзи (Афінський морський союз), а народи великих річкових долин утворюють, як правило, великі держа­ви (Єгипет, Вавилон, Китай).

Величезну роль у політичній історії відіграє військовий чинник. Він об’єднує етноси в союзи племен, породжує надродові структури управління і, найголовніше, військову адміністрацію, в руках якої опиняється найдієвіша влада - влада зброї. Історично нова військово- політична влада вступить до боротьби зі стародавньою жрецькою владою і переможе. Відголоски боротьби за владу між старою жрець­кою та новою військово-політичною владами ми знаходимо у старо­давніх міфах про Прометея, Артавазду, Амірані, Сосруко, Каве та ін.

 

«Священні царі»

Дуже важливим у державотворчому процесі є релігійний чинник. Для стародавніх людей віра у магічні сили так само реально впливає на всю організацію їх життя, як і цілком реальні виробничі процеси. Люди вірять, що магічні дійства, ритуальні «вистави», які вони вико­нують, викликають аналогічні реальні наслідки в їх оточуючому світі (подібне породжує подібне). Якщо простромити списом опудало оленя, якщо гучно бити в бубон, наслідуючи удари грому, то піде дощ, і т. д. Магічними здібностями наділені не всі люди, а тільки видатні своїми якостями - шамани, чаклуни, маги. Останні стають «священними ца­рями», які акумулюють суспільну владу, вони стають вождями племен, поєднуючи в собі і магічну, і світську владу.

«Священні царі» мали особливе становище. Оскільки від їх вну­трішньої магічної сили (як були впевнені люди) залежали доброзич­ливість сил природи, родючість полів, плідність черід, взагалі добробут народу, вони були оточені пошаною, користувалися привілеями та владою. Але якщо магічна сила царів слабшала, це загрожувало до­бробуту народу. Тому «священних царів» періодично приносили в жертву, аби умилостивити сили природи, а на їх місце обирали нових.

З часом «священні царі», які зміцнили свою владу, щоб уникнути цієї неприємної процедури, почали призначати собі «заступників», яких через певний проміжок часу (як правило, роки) приносили в жертву замість справжнього царя, який в такий спосіб нібито оновлював свою силу. Без сумніву, від «священних царів» тягнеться нитка до справжньої спадкової монархії.

Магія по суті ще не була релігією, ще не знала богів. Коли сили природи почали персоніфікуватися (тобто з’явилися боги), чаклуни і маги стали служителями богів - жерцями, які також мали велику світську владу. Стародавні вожді, басилевси, царі часто виступали одночасно і як первосвященники, верховні жерці^[4]. Таким чином, гене- за державності, головна кваліфікуюча ознака якої полягає у відчужен­ні влади, являє собою багатофакторний, складний історичний процес. Результати цього процесу залежно від історичних умов можуть вияв­лятися по-різному: в одному випадку виникають стародавні держави- деспотії, в іншому - стародавні республіки.

 

Сутність і походження права

Право, як і держава, - це категорія, що розвивається історично. Залишаючи осторонь докладний аналіз поняття права в теорії держави і права, умовимося, «на перший випадок», що право - це система загальнообов’язкових правил (норм) поведінки, які регулюють суспіль­ні відносини. Для того щоб бути правом, правило поведінки повинне володіти якістю імперативності; при цьому зовсім не обов’ язково, щоб ця імперативність походила від держави або щоб правила поведінки було зафіксовано в письмових пам’ ятниках. Для права важливо, що норми існують і вони є обов’язковими. Ця обов’язковість може бути забезпечена в різні способи: табуюванням поведінки, традиційною сакралізованою правосвідомістю, релігійними імперативами, підкріп­леними відповідними санкціями (наприклад, жрецькі требники, вони ж календарі-кодекси у містах-державах майя) та, нарешті, примусовою силою влади. До недавнього часу вважалося, що право без держави в принципі неможливе. На сьогодні багатьма дослідниками визнаєть­ся, що право може існувати і без держави. В одному немає сумніву: якщо державність виникла, вона нерозривно пов’язана з правом; ці два феномени складають державно-правову систему. На ранніх етапах право обов’ язково є сакральним (як, утім, і всі соціальні інститути) та обов’язково «вузьконародним», тобто належить лише «своїм», лише «нам», не поширюючись на чужаків, хоча б вони і жили серед нас. Класичний приклад тому - квіритське право в Римі. Відповідно до ступеня одержавлення суспільства право втрачає вузькоетнічний ха­рактер і поширюється на все населення держави.

Право є атрибутом людського суспільства з моменту його виник­нення, оскільки об’єктивна необхідність соціального регулювання суспільних відносин виникає ще до державної організації.

 

Первісне право

Передісторія права починається у первісному суспільстві. У про­цесі антропосоціогенезу людське суспільство формується на основі загальноприйнятої та загальнообов’ язкової системи норм, яка проти­ставлялася біологічним інстинктам і полягала головним чином у сис­темі заборон - табу. Якщо висловитись алегорично, коли мавпа сказала собі перше «не можна», вона стала людиною. Система соціального регулювання зароджується на стадії родової громади.

Метою соціального регулювання у первісному суспільстві були охорона цілісності роду та забезпечення його нормального функціону­вання. Норми поведінки виражали біосоціальні умови життєдіяльності (мали природні, біологічні, господарські обґрунтування), відрізнялися жорстокістю та не передбачали соціальної активності. Вони виступали у формі мононорм - звичаїв, що включають мораль, етикет, релігійні приписи, зачатки права. Зв’язок з міфологією та релігією робив зви­чай обов’ язковим для всього суспільства. Особливістю соціального ре­гулювання у первісних суспільствах було домінування заборон - табу (наприклад, принцип екзогамії - заборона будувати шлюбні стосунки всередині роду). Виділялися й позитивні обов’язки, що стосувалися по­рядку розподілу здобичі, ритуальних обрядів (ініціацій), святкувань.

Первісне право діяло в додержавний період людської історії, і тому не забезпечувалося «примусовою силою держави», однак мало всі атрибути права: властивість нормативності, регулювало широкий спектр суспільних відносин (порядок управління, виробництво, роз­подільні відносини, шлюбні союзи, сакральні ритуали). Відсутність у родовому суспільстві примусової сили держави заповнювалася не менш імперативною силою примусу родоплемінних соціальних інсти­тутів (громадська думка, вигнання, принесення в жертву і под.).

Головними носіями нормативності у стародавньому суспільстві були сакралізовані заборони - табу, різноманітні обов’ язкові правила та при­йоми: добування їжі (особливо правила полювання), правила розподілу та споживання їжі (реципрокність та редистрибуція), порядок форму­вання статево-вікових класів, магічні ритуали та приписи, що про­низували все життя стародавнього суспільства, порядок надання взаємо­допомоги, правила кровної помсти. До найважливіших табу належали заборона внутрішньородових шлюбних зв’язків (екзогамія), що знаме­нувало собою власне появу родового суспільства, різного роду харчові заборони, ритуальні заборони, що поширилися на магів та «священних царів» (заборона торкатися землі, виходити з приміщення, їсти та пити у присутності інших людей), табу на спілкування з іноплемінниками, табу на оголені обличчя, табу на вождів та правителів, табу на тих, хто носить жалобу, табу на жінок під час менструації та пологів, табу, що накладається на воїнів, численні табу на речі - на залізо, гостру зброю, вузли та кільця, голову, кров, плювки, табу на імена. Реципрокність (усе добуте - спільний казан) і редистрибуція (перерозподіл) передбачали обов’язковий порядок розподілу та споживання їжі, перш за все м’ясної, заснований на її спільному та рівному споживанні. Нерідко всі норма­тивні установлення первісного суспільства визначалося загальним по­няттям звичаю (звідси - звичаєве право), дотримання якого забезпечу­валося нормами моралі. Однак це не так.

Імперативність різних нормативних установлень стародавнього суспільства була різною. Табу були безумовними заборонами, пору­шення яких нерідко тягло за собою смерть або спокутну жертву. Так, залишення палацу правителями аравійських країн Сабеї або Шеби тягло за собою побиття їх камінням; правитель Беніна, якого вважали за божество, не міг залишати свого палацу без ризику для життя; вождь народу онітша міг вийти з дому до міста, лише попередньо принісши людську жертву, інакше він сам міг втратити життя.

Усвідомлення незаперечності заборон у стародавньому суспільстві було настільки глибоким, що ті, хто їх порушував, помирали або за наказом мага-чаклуна, або від усвідомлення невідворотності смерті внаслідок порушення табу. Інші регулятивні норми родового суспіль­ства (розподіл їжі, шлюбні стосунки, правила полювання, ініціації тощо) забезпечувалися у своєму застосуванні менш суворими, але до­сить важливими санкціями: виключення з чоловічого союзу, обов’язок для воїна носити певний час жіночий одяг, заборона укладати шлюб, обов’язок провести очищувальний ритуал, принести спокутну жертву і под. Багато з нормативних установлень первісного суспільства, як і організація управління ним, органічно засвоюються ранніми держав­ними утвореннями.

Процеси формування позитивного права було прискорено неолітич­ною революцією - переходом від господарства, що привласнюється, до господарства, що виробляє. Вона сприяла формуванню постійного над­лишкового продукту та змінила форми соціальної організації.

Виникає патріархальна родина, яка складалася з батька-патріарха, його дружин, дітей та їх родин, найближчих родичів з родинами, рабів. У таких родинно-кланових групах зникає рівність та вибудовується система соціальних рангів (стать, вік, належність до певного поколін­ня почали визначати статус кожного в групі). Голова родини мав необ­межену владу: розпоряджався майном родини та особистістю її членів. Влада патріарха мала обов’язковий характер і була владою становища, тобто не була пов’язана з особистими якостями і не залежала від волі членів групи. Привілеї, що надавалися лідеру, розглядали як еквівалент складних адміністративних функцій, котрі він виконував усередині клану. Потім з родової власності виділяється родинна власність та виникає сільська територіальна община.

З часом з’ являються передумови формування позитивного права: звичаї роду або племені трансформуються у правові звичаї (усні за­кони, засновані на традиції). Виникає нормативне регулювання, тобто спільні об’ єктивні правила, що обмежили можливість для довільного тлумачення. Позитивні зобов’язання набувають власного характеру. Поряд із заборонами з’являються такі дозволи, як право окремих чле­нів колективу вчиняти за своїм розсудом. Отже, соціальні суб’єкти отримували певну свободу та самостійність.

У міру ускладнення соціального життя ускладняється і право. Від­далення органів регулювання від родини, роду до надродових та над- племінних центрів викликає і нові джерела права - волю держави; відоме всім усне звичаєве право, що передається з покоління до по­коління, замінюється на писане «державне» право; з’являються старо­давні кодифікації: Закони Хаммурапі у Стародавньому Вавилоні (XVIII ст. до н. е.), Закони ХІІ таблиць у Стародавньому Римі (V до н. е.), євро­пейські «варварські правди».

Правові системи, що формуватимуться надалі, відображатимуть особливості соціального життя різноманітних суспільств - «цивіліза­цій»: там, де була потрібна централізація управління суспільством, - державний господарський порядок («азійський спосіб виробництва»), переважало адміністративне та карне право - опора державної дис­ципліни. Тут основою правової доктрини є покарання: «Покарання править усіма людьми. Покарання ж оберігає. Покарання пильнує, коли всі сплять; мудрі оголосили Покарання (втіленням) дхарми»; «Якби цар не накладав безустанно Покарання на тих, хто заслуговує на його, сильніші засмажили б слабких, як рибу на рожні»; «Де іде чорне крас- нооке Покарання, що знищує злочинців, там піддані не обурюються, якщо вождь добре спостерігає» (Закони Ману). В Китаї легісти напо­лягали на тому, що покарання має бути жорстоким навіть за незначні злочини. В Китаї за декілька тисяч років, аж до ХХ століття, не склало­ся жодного цивільного кодексу, зате було багато великих зводів карних законів (зразок: «Тан люй шу-і» - карний кодекс імперії Тан). У суспіль­ствах з переважаючим приватним господарством та розвиненим ринком превалює приватне право: класичний приклад - римське приватне пра­во. Зазначена тенденція є характерною не тільки для стародавніх сус­пільств, а й для сучасних: у державах з централізованим («соціалістич­ним») господарством переважали адміністративне та карне законодав­ство; цивільне (приватне) право замінювалося на «господарське право», цивільні кодекси, що існували формально, були просякнуті адміністра­тивним початком та відігравали незначну роль у правовому регулюван­ні. У країнах з ринковою економікою, навпаки, основою правового ре­гулювання виступали приватне право та договір.

 

---

^[1] Шпенглер, О. Закат Европьі. Очерки морфологии мировой истории [Текст] / О. Шпенглер. - М., 1993. - С. 144.

^[2] Морган, Л. Древнее общество [Текст] / Л. Морган. - М., 1935.

^[3] Морган, Л. Указ. праця [Текст] / Л. Морган. - С. 329.

^[4] Про магію та «священних царів» див.: Фрезер, Д. Д. Золотая ветвь [Текст] / Д. Д. Фрезер. - М., 1986.