3.2.   Поняття та історія розвитку підприємництва. Його кваліфікаційні ознаки. Відмежування підприємницької діяльності від промислу

Історія підприємництва розпочинається зі середніх віків, з появою товарно-грошових відносин, торговельних посередників, купців, тор­говців, коробейників, що становили прообраз сучасного підприємця. У середньовіччі комерсант виступав як одноособова дійової особа та заслоняв своєю особистістю те підприємство, яке він організовував та вів. Комерсантом визнавався купець, промисловець, який за свій раху­нок засновував та своєю енергією вів усе підприємство. Останнє роз­глядалося лише як відповідний апарат, за допомогою якого діяв комер­сант, який повністю зливався з його приватним майном^[10]. У більш пізній період як у західноєвропейській, так і у вітчизняній літературі почали енергійно обстоювати точку зору, відповідно до якої усі учасники ак­ціонерних компаній, які не є їх засновниками та не беруть безпосеред­ню участь в управлінні компанією, не можуть бути визнані підприєм­цями.

Переломним для початкового етапу становлення підприємництва став початок XIX ст. Якщо у ХІІІ ст. розвиток підприємництва ініцію­вали державні замовлення, у XIX ст. з’явилися перші ознаки свободи.

Олександр І видав указ про вільних хліборобів, що дозволяв поміщикам відпускати селян на волю із землею за викуп. У Петербурзі було від­крито перший комерційний банк із відділеннями у шістьох містах. Почали створюватися об’єднання підприємців, які брали участь у під­готовці законів із господарської політики, пропагували технічні новації, давали рекомендації і т. ін.^[11] Серйозним стимулом розвитку підприєм­ництва стала реформа 1861 р. Вже у 90-ті роки XIX ст. у Росії створю­ються індустріальна база підприємництва^[12].

Після закінчення Першої світової війни та завершення Жовтневої революції було взято курс на ліквідацію ринкових відносин, націоналі­зовано усі великі підприємства, експропрійовані засоби виробництва та майно усіх приватних підприємців. Основними домінантами плано­вої економіки стали: усунення ринку та конкуренції, централізований розподіл продуктів суспільної праці, ліквідація приватної та встанов­лення державної власності на засоби виробництва. Отже, вільне під­приємництво було «усунуто» радянською владою.

Певне пожвавлення в підприємницьку діяльність внесла нова еко­номічна політика (неп), однак із кінця 20-х років ХХ ст. підприємництво знову «звертається», і тільки у 1990-ті роки починається його реанімація. Відбувається перехідний процес, пов’язаний із ринковою переорієнта­цією, із створенням власної економічної системи, який змінює не лише характер і спрямованість системи виробництва, а й увесь уклад суспіль­ного життя. Особливістю зазначеного періоду є зміна змісту самої господарської діяльності, розширення кола суб’єктів господарської ді­яльності та кола об’єктів цивільного права, що залучалися до господар­ського обороту. У цей час було прийнято низку законодавчих актів, присвячених врегулюванню підприємницької діяльності, правового статусу її суб’єктів, організаційно-правових форм її здійснення тощо, серед яких насамперед слід зазначити закони «Про підприємства» від 27 березня 1991 р., «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р.

Саме поняття «підприємництво» уперше увів у науковий обіг фран­цузький економіст Річард Кантільйон на початку XVIII ст. Учений вбачав у ньому особливу економічну функцію, виконання якої завжди супроводжує ризик. У вітчизняному законодавстві поняття «підпри­ємництво» уперше отримало закріплення в Законі України «Про під­приємництво» (утратив чинність з 01. 01. 2004 р., крім ст. 4, на підста­ві Кодексу № 436-IV від 16. 01. 2003 р.).

У загальному вигляді еволюція уявлень про підприємництво стано­вить собою дві макрофази — прототеоретичну і теоретичну. Про- тотеоретична фаза характеризується наявністю окремих, не системати­зованих у межах спеціальних теорій підприємництва уявлень про сут­ність даного феномена (в той час мова йшла про торгівлю) та охоплює тривалий період із VIII ст. до кінця XIX ст., коли окремими мислителя­ми були здійснені перші спроби створення таких спеціальних теорій, що дозволяє констатувати перехід до теоретичної фази.

На доктринальному рівні у межах теоретичної фази виокремлюють два періоди — період несистематичної рефлексії з приводу окремих аспектів підприємництва й бізнесу та період їх систематичного аналізу в рамках загальних концептуальних схем політичної економії та соціо­логії^[13]. Так, Річард Кантільйон, який уперше використав поняття «під­приємництво», вбачав у ньому особливу економічну функцію, виконан­ня якої завжди супроводжує ризик. Пізніше інший французький еконо­міст Жан Батист Сей визначив, що підприємець діє на власний рахунок і ризик з метою отримання вигоди, та володіє при цьому знаннями і досвідом, які дозволяють йому самостійно комбінувати фактори ви­робництва. Відомий шотландський економіст Адам Сміт розглядав підприємця як власника, пов’язував підприємницьку діяльність насам­перед з власною зацікавленістю підприємця, у процесі реалізації якої він сприяє найефективнішому задоволенню потреб суспільства. Якісно нову оцінку підприємництва дав наприкінці ХІХ ст. англійський еконо­міст Алан Маршалл, виділивши організацію виробництва, а згодом підприємницьку здатність до такої організації, як окремий фактор ви­робництва. Американський економіст Поль Самуельсон розглядав під­приємництво як різновид новаторства, а підприємця — як сміливу людину з оригінальним мисленням, яка добивається успішного впро­вадження нових ідей^[14].

У минулому підприємства, за допомогою яких комерсанти здійсню­вали свою діяльність, не розглядалися як самостійні суб’єкти права. Відповідно до традиційної правової концепції, яка була розроблена німецькою правовою доктриною та набула поширення у правовій лі­тературі, підприємство виступає як відповідний майновий комплекс, що включає як матеріальні, так і нематеріальні елементи, та являє собою лише об’єкт права. Разом з тим у середині XX ст. відбувається процес еволюції категорії «юридична особа», який призвів до персо­ніфікації підприємств, перетворення їх із традиційних об’єктів прав у суб’єктів^[15].

У сучасних економічних джерелах підприємництво розглядається як самостійне організаційно-господарське новаторство, що здійснюєть­ся на основі використання різних можливостей для випуску нових то­варів або удосконалення традиційних, відкриття нових джерел сирови­ни, ринків збуту тощо з метою отримання прибутків та самореалізації власної мети. Під час визначення сутності підприємництва більшість учених-економістів концентрують увагу на підприємництві як процесі, що має інноваційний характер, відбувається постійно і цілеспрямовано. Класична економічна теорія розглядає отримання максимального при­бутку як основну мету, задля якої здійснюється підприємницька діяль­ність. Отримання кожним підприємцем максимального прибутку при­зводить до збільшення національного доходу, що перерозподіляється між членами суспільства. Новітні економічні концепції поряд із отри­манням прибутку до основної мети підприємницької діяльності від­носять довгостроковий конкурентний розвиток, заснований на ефек­тивних господарських зв’язках, ділових відносинах, постійній іннова- тизації виробництва^[16].

Сьогодні феномен підприємництва активно досліджується не тіль­ки економічною, але й правовою наукою. У правовій доктрині існує велика кількість визначень цієї категорії. Підприємницьку діяльність визначають як:

-    діяльність, що ставить за мету одержання прибутку за рахунок залучення власних коштів, або опосередкованої участі у такій діяль­ності шляхом укладення у діло власного капіталу;

-   діяльність, яка здійснюється приватними особами, підприємства­ми та організаціями щодо виробництва, надання послуг, надбання та продажу товарів у обмін на інші товари або гроші для взаємної вигоди зацікавлених осіб, підприємств та організацій;

-   не заборонену законом ініціативну, систематичну діяльність при­ватних осіб (підприємців) і юридичних осіб, що базується на приватній або будь-якій іншій формі власності, спрямовану на отримання при­бутку від виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг, здій­снювану на власний ризик і під свою відповідальність;

-    сукупність правомірних вольових дій, які здійснюються про­фесійно, систематично і на свій ризик особою, зареєстрованою як під­приємець, з метою одержання прибутку;

-   реалізацію фізичною або юридичною особою своєї правоздатно­сті шляхом складання і виконання підприємницьких договорів (неспо- живчого характеру) з метою одержання прибутку.

Нормативне визначення поняття «підприємництво» містяться у ст. 42 ГК України, де воно визначається як самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійсню­ється підприємцями з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. У цьому визначенні сконцентрова­ні головні кваліфікаційні ознаки підприємницької діяльності, які мають важливе теоретичне і практичне значення для її відмежування від інших видів діяльності суб’єктів права.

Отже, ознаками підприємницької діяльності є:

-   самостійність, яка виявляється у двох напрямах. По-перше, під­приємницька діяльність може здійснюватися тільки безпосередньо (самостійно) самим суб’єктом. Відповідно реалізовувати права та обов’язки у сфері комерційного господарювання можуть лише особи, які здатні їх мати. Господарська правосуб’єктність (як спроможність мати та реалізувати такі права і обов’язки) не може реалізуватися за допомогою дій інших осіб. У сфері господарювання не спрацьовує концепція «заповнення» відсутньої дієздатності однієї особи за рахунок іншої (дієздатного представника). Навіть якщо мова йде про торговель­не посередництво, підприємець, під час вступу в договірні відносини з посередником, самостійно реалізує свою господарську правосуб’єкт- ність, а дії посередника на користь особи, яку він представляє, є реалі­зацією його власної господарської правосуб’єктності. Створення (за­снування) суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою ді­яльністю. По-друге, кожен підприємець самостійно (безпосередньо) вирішує всі питання, пов’язані зі здійсненням такої діяльності, на свій розсуд, у своїх інтересах, керуючись власною економічною вигодою. У такому контексті ознака «самостійність» підкреслює той факт, що втручання в підприємницьку діяльність органів влади й управління можливе лише у встановлених законом межах.

-  Ризикованість. У правовій науці існує велике різноманіття думок стосовно змісту категорії «ризик». Під ризиком розуміють: можливість настання певної події, яка викликає майновий збиток; саму подію, на­стання якої обумовлює майновий збиток; правомірну небезпечну дію; невизначеність ходу, результату та наслідків окремих операцій; діяль­ність, що пов’язана з подоланням невизначеності у ситуації неминучо­го вибору, у процесі якої є можливість кількісно та якісно оцінити ві­рогідність досягнення запланованого результату; зобов’язання нести майновий збиток унаслідок неможливості тим чи іншим учасником виконати зобов’язання.

Підприємницьке середовище є зоною підвищених підприємницьких ризиків, зумовлених чинниками ринкової невизначеності, серед яких домінують: зменшення рівня стабільності вхідного потоку матеріальних та сировинних ресурсів, що використовуються підприємцями у вироб­ничій діяльності; підвищення різноманітності продуктів, які претенду­ють на те саме місце на ринку; зміна потреб і бажань споживачів ре­зультатів того чи іншого різновиду господарської діяльності; зміна демографічної ситуації; економічні цикли, потрясіння та невизна­ченості, що впливають на ринок; технологічні потрясіння, які при­зводять до зміни ідеології розроблення нового продукту тощо. Ризик постійно супроводжує діяльність підприємця та має прояв у різних формах:

1) ризик випадкової загибелі майна;

2) комерційний ризик (можливість невиконання умов поставки);

3) економічний ризик (мож­ливість зниження платоспроможності населення);

4) ціновий ризик (можливість підвищення рівня цін закупівлі товарів);

5) процентний ризик (можливість непередбаченої зміни процентної ставки на фінан­совому ринку);

6) податковий ризик (уведення нових податкових пла­тежів);

7) інфляційний ризик (можливість знецінення реальної вартості капіталу підприємства);

8) інвестиційний ризик (можливість виникнен­ня непередбачених фінансових утрат у процесі інвестиційної діяльнос­ті);

9) ризик неплатоспроможності тощо.

-   Цільова спрямованість на одержання прибутку та досягнення інших соціально-економічних результатів. Підприємницька діяльність завжди здійснюється з метою одержання прибутку. Відповідно, якщо метою тієї чи іншої діяльності не є одержання прибутку, вона не може бути віднесена до підприємницької. Проте якщо фактично прибуток не отримується, незважаючи на цільове спрямування самої діяльності на це, то сам по собі такий факт не є підставою для вилучення її з числа підприємницької. Разом з тим мета одержання прибутку є основною, але не єдиною метою. Підприємницька діяльність також націлена на досягнення соціально-економічних результатів, що мають вираження у забезпеченні платоспроможного попиту споживачів у необхідних їм товарах, роботах, послугах, підтримання продовольчої, ресурсної без­пеки країни, їх конкурентоспроможності тощо.

-   Систематичність. Як правило, при визначенні цієї ознаки звер­таються до Декрету Кабінету Міністрів України «Про податок на промисел»^[17] від 17. 03. 93 р., з аналізу положень якого випливає висно­вок, що якщо продаж товару здійснюється більше чотирьох разів про­тягом календарного року, то така діяльність вважається систематичною. Так, згідно з Декретом платниками податку на промисел є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства (надалі — гро­мадяни) як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця про­живання в Україні, якщо вони не зареєстровані як суб’єкти підприєм­ництва і здійснюють несистематичний, не більше чотирьох разів про­тягом календарного року, продаж вироблених, перероблених та купле­них продукції, речей, товарів. Об’єктом оподаткування є сумарна вар­тість товарів за ринковими цінами, що зазначається громадянином у декларації, поданій до державної податкової інспекції по району (місту) за місцем проживання, а громадянином, який не має постійного місця проживання в Україні, — за місцем продажу товарів. Не декларується та не оподатковується продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках про­дукції рослинництва, худоби, кролів, нутрій, птиці (як у живому ви­гляді, так і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки), продукції власного бджільництва, а також продаж авто­транспортних засобів, які перебувають у приватній власності громадян, якщо вони реалізуються один раз протягом року. Ставка податку на промисел встановлюється в розмірі 10 відсотків указаної в декларації вартості товарів, що підлягають продажу протягом трьох календарних днів, але не менше розміру однієї мінімальної заробітної плати. У разі збільшення терміну продажу товарів до семи календарних днів ставка податку подвоюється. На громадян, які здійснюють продаж товарів без придбання одноразових патентів або з порушенням терміну їх дії чи здійснюють продаж товарів, не зазначених у деклараціях, начальника­ми державних податкових інспекцій та їх заступниками накладаються адміністративні штрафи в розмірі від одного до десяти неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян, а за ті ж дії, вчинені повторно про­тягом року після накладення адміністративного стягнення, — від деся­ти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Про­токоли про адміністративні правопорушення складаються посадовими особами державних податкових інспекцій і органів внутрішніх справ.

-   Легальність підприємницької діяльності розглядається у двох аспектах. По-перше, особа має пройти усю процедуру легалізації для того, щоб займатися відповідним різновидом підприємницької діяль­ності (державна реєстрація, ліцензування). По-друге, підприємці зобов’язані дотримуватися режимних вимог, встановлених для здій­снення тих чи інших видів підприємницької діяльності, норм антимо- нопольного законодавства тощо.