27.6. Правове регулювання і умови припинення господарських зобов'язань

Загальні умови і види припинення господарських зобов'язань регулюються ст. 202—205 ГКУ. Зокрема, у ст. 202 ГКУ зазнача­ється, що господарське зобов'язання припиняється:

•    відповідно проведеним виконанням;

•    зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зо­бов'язання;

•    у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі;

•    за згодою сторін;

•    через неможливість виконання та в інших випадках, передба­чених ГКУ або відповідними законами України.

Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

До відносин щодо припинення господарських зобов'язань за­стосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ.

Розглянемо умови припинення зобов'язань окремо щодо кож­ного виду.

Припинення господарського зобов'язання виконанням або зарахуванням

Господарське зобов'язання, усі умови якого виконано належ­ним чином, припиняється, якщо виконання прийнято управне-ною стороною. Якщо зобов'язана сторона виконала одне з двох або кількох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов'язання), господарське зобов'язання при­пиняється виконанням. Господарське зобов'язання припиняєть­ся зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребу­вання. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. Госпо­дарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням стра­хового зобов'язання, якщо інше не випливає із закону або змісту основного чи страхового зобов'язання. Не допускається зараху­вання вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших передбачених законом випадках.

Припинення господарського зобов'язання за згодою сторін чи в разі поєднання його сторін в одній особі

Господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема, угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобо­в'язання. Господарське зобов'язання припиняється в разі поєд­нання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'я­зання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

Припинення господарського зобов'язання в разі неможливості виконання

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю ви­конання в разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом. У разі немож­ливості виконання зобов'язання повністю або частково зобов'я­зана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майно­вим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо змен­шення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зо­бов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'я­зання відповідно до вимог закону. Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання в разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням. Якщо суб'єкт господарювання через недостат­ність його майна не здатний задовольнити вимоги кредиторів, він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення суб'єктів господарювання бан­крутами встановлюються ГКУ та відповідними законами України. Ліквідація суб'єкта господарювання — банкрута є підставою при­пинення зобов'язань за його участю.

27.7. Розірвання господарського зобов'язання

Господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених ст. 188 ГКУ.

Державний контракт підлягає розірванню в разі зміни або ска­сування державного замовлення, яким передбачено припинення дії контракту, з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобов'язання. Наслідки розірвання державного контракту для його сторін визначаються відповідно до закону (ст. 206 ГКУ).

27.8. Недійсність господарського зобов'язання

Відповідно до ст. 207 ГКУ господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо су­перечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасни­ками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову госпо­дарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з інши­ми умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання:

•    які виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не поклада­ють на зобов'язану сторону певних обов'язків;

•    що допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

•    які вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непро­порційно великого розміру санкцій у разі відмови його від дого­вору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом не­ дійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. Якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбу­тнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін — у разі виконання зобов'язання обома сторонами — у дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а в разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторо­ни в дохід держави стягується все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За наявності наміру лише у однієї зі сторін усе одержане нею повин­но бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішен­ням суду в дохід держави. У разі визнання недійсним зобов'я­зання з інших підстав кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість гро­шима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передба­чені законом (ст. 208 ГКУ).