Розділ VII Спеціальні режими господарювання Глава 28. Спеціальні (вільні) економічні зони

Posted in Хозяйственное право - Гайворонський, Жушман Господарське право України

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

 

§ 1. Визначення спеціальної (вільної) економічної зони

З давніх часів деякі держави намагалися заохочувати розвиток внут­рішніх господарських відносин та зовнішньоекономічної діяльності шля­хом надання податкових та митних пільг підприємцям. Для цього вио­кремлювались відповідні території (зони), що називалися «вільними зонами», «вільними портами», «вільними складами» тощо. З часу підпи­сання у 1973 Кіотської конвенції про спрощення та гармонізацію митних процедур, яка визначила «вільну зону» як частину території держави, де будь-які ввезені товари розглядаються щодо ввізного мита та податків як такі, що перебувають поза межами митного контролю, вільні економічні зони набули значного поширення. Згадана конвенція розрізняє два основ­них види вільних економічних зон — комерційні та промислові. У ко­мерційних вільних зонах дозволяється діяльність, пов'язана із зберіганням, пакуванням товарів, підготовкою до відвантаження тощо. В промислових зонах дозволена переробка ввезених товарів.

Проте поняття «вільні зони», впроваджене Кіотською конвенцією не повністю відображає сутність даного явища, адже ті економічні сти­мули та адміністративні режими, що в них застосовуються, аж ніяк не звільняють від певного правового та господарського режиму, а лише полегшують його. Фактично держава в цих зонах лише скорочує свій вплив на економічні процеси. Для переважної більшості країн «вільні зони», по суті, є спеціальними за встановленими режимами інвестуван­ня, оподаткування тощо.

Мета, з якою створюються спеціальні економічні зони (СЕЗ), зале­жить від економічного та соціального розвитку країн, де вони створю­ються. У промислово розвинутих країнах, таких як США, Велика Бри­танія, Франція, такі зони найчастіше створюються для реалізації політики, спрямованої на пожвавлення малого та середнього бізнесу в депресивних районах, вирівнювання міжрегіональних розходжень. У цих цілях національним суб'єктам господарювання надаються фінансові та інші пільги, спеціальні заходи на залучення іноземного капіталу не пе­редбачаються .

На відміну від промислово розвинутих держав, країни, що розвива­ються, при створенні СЕЗ орієнтуються насамперед на залучення іноземних інвестицій, передових технологій, модернізацію промисловості, підвищення кваліфікації працівників.

Створення СЕЗ є важливою ознакою відкритості економіки країни, тому початок розвитку законодавства України про створення спеціаль­них економічних зон було покладено в 1991 році, з досягненням неза­лежності нашої держави. Закон України «Про загальні принципи ство­рення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» прийнято 13 жовтня 1992 року1. З метою визначення стратегії розвитку СЕЗ в Україні 14 березня 1994 Кабінетом Міністрів була затверджена Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон2, яка та­кож визначила типи СЕЗ, що створюються в Україні залежно від госпо­дарської спрямованості та економіко-правових умов діяльності.

 

§ 2. Типи спеціальних (вільних) економічних зон

 

Господарський кодекс України визначає поняття та основні типи спеціальних економічних зон, мету їх створення та державні гарантії щодо спеціальних режимів інвестування.

Згідно з цим поняттям, спеціальна (вільна) економічна зона — це час­тина території України, на якій встановлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок застосування та дії законо­давства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони можуть запроваджуватися пільгові митні, податкові, валютно-фінансові та інші умови підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.

Територія і статус спеціальної (вільної) економічної зони, в тому числі строк, на який вона створюється, визначаються окремим законом для кожної спеціальної (вільної) економічної зони.

На всіх суб'єктів господарювання, що здійснюють інвестиції у спеціальній (вільній) економічній зоні, поширюється система держав­них гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством про інве­стиційну діяльність та про іноземні інвестиції. Держава гарантує суб'єк­там господарювання спеціальної (вільної) економічної зони право на вивезення прибутків та інвестицій за межі даної зони і межі України відповідно до закону.

Зовнішньоторговельні зони — це частина території держави, де това­ри іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продава­тися без сплати мита і митних зборів або з її відстроченням. Створю­ються ці зони з метою активізації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і преревалки вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставочної діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетуван­ня товарів тощо. Форми їх організації: вільні порти («порто-франко»), вільні митні зони (зони франко), митні склади.

Комплексні виробничі зони — це частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінан­совий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулю­вання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі гос­подарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальних операцій, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких — розвиток імпортозамінних виробництв.

Науково-технічні зони — це вільні економічні зони (БЕЗ), спеціаль­ний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і вироб­ничого потенціалу, досягнення нової якості економіки через стимулю­вання фундаментальних і прикладних досліджень з подальшим впрова­дженням результатів наукових розробок у виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, ра­йонів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промис­лових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослід­ницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів.

Туристсько-рекреаційні зони — це вільні економічні зони, які ство­рюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використан­ня і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-турис­тичного бізнесу.

Банківсько-страхові (офшорні) зони — це зони, в яких запрова­джується особливо сприятливий режим здійснення банківських та стра­хових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України.

Зони прикордонної торгівлі — це частина території держави на кор­донах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кор­дону і торгівлі.

Крім вищезазначених в Україні можуть створюватися ВЕЗ інших типів, а також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси та елементи зон різних типів.

Але досить довго такий режим господарської діяльності в Україні існу­вав лише на папері, перші спроби створити спеціальні економічні зони наштовхувалися на недосконалість правової бази, складність механізму створення та узгодження інвестиційних проектів тощо. У період з 1998 по 2000 роки в Україні створено 12 спеціальних економічних зон та 66 тери­торій пріоритетного розвитку, що займають близько 10% території країни.

Сьогодні правовий статус спеціальних економічних зон в Україні визначається Господарським кодексом та законами України. Так, мож­на вирізнити закони України «Про спеціальні економічні зони та спе­ціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області» від 24 грудня 1998 року1, «Про спеціальну економічну зону «Яворів»» від 15 січня 1999 року2, «Про спеціальну економічну зону туристсько-рекре­аційного типу «Курортополіс Трускавець» від 18 березня 1999 року3, «Про спеціальну економічну зону «Славутич»» від 6 березня 1999 року4, «Про спеціальну економічну зону «Миколаїв»» від 7 березня 2000 року5, «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріори­тетного розвитку та спеціальну економічну зону «Порт Крим» в Авто­номній Республіці Крим» від 24 січня 2001 року6, «Про спеціальну еко­номічну зону «Рені»» від 23 березня 2000 року7, «Про спеціальну (вільну) економічну зону «Порто-франко»» на території Одеського морського торговельного порту» від 23 березня 2000 року8, «Про спеціальну еко­номічну зону «Закарпаття»» від 19 квітня 2001 року9 тощо.

Законодавство передбачає чимало пільг, спрощене регулювання та вселякі заохочувальні заходи для пожвавлення господарської діяльності в СЕЗ. Проте, за даними Мінекономіки, сума наданих зонам пільг за підсумками 2002 року вперше перевищила надходження від них у бюд­жет: за 6 місяців 2002 року «мінус» 156,4 млн грн., найбільш збиткови­ми виявились СЕЗ «Славутич» та «Порто-франко», а також території пріоритетного розвитку в Харківській, Донецькій та Волинській обла­стях. Водночас хронічно збільшується частка імпортного мита в за­гальній сумі недоотриманих коштів. Спеціальний інвестиційний режим перетворюється на своєрідний коридор безмитного ввезення імпортних товарів10. Тому Верховна Рада України неодноразово впроваджувала мо­раторій на створення нових спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку. Кабінетом Міністрів України схвалено Програ­му розвитку в Україні зон та територій із спеціальним режимом інвес­тиційної діяльності до 2010 року, що передбачає вдосконалення чинного законодавства, розробку проекту закону про території зі спеціальним економічним статусом, який встановлює рамочні умови створення і ме­ханізм функціонування таких територіально-господарських утворень; законопроект про внесення змін до законів України про створення і функціонування СЕЗ і ТПР у частині визначення норм забезпечення виконання в повному обсязі суб'єктами підприємницької діяльності зобов'язань з реалізації інвестиційних проектів і увідповіднення цих норм до Митного кодексу України.

 

§ 3. Особливості правового статусу офшорних компаній

 

Суб'єкти господарювання у всі часи прагнули до підвищення при­бутків, гарантованого збереження банківської та комерційної таємниці. Так, коли античні Афіни запровадили двохвідсотковий імпортний та експортний податок, грецькі та фінікійські купці почали обминати місто за 20 миль, аби уникнути їх оплати. В результаті сусідні острови стали зонами безмитної та неоподаткованої торгівлі та місцями нако­пичення товарів для контрабандного ввозу до Афін. У XV столітті англійські купці, що продавали вовну, обирали для торгівлі Фландрію, а не рідну Англію, де вони мали сплачувати великі податки та мито. Країною, що з великим успіхом скористалася правовими засобами за­лучення іноземного капіталу, стала Швейцарія, де ще у XVIII столітті міська рада Женеви прийняла закон, який вимагав від банкірів веден­ня обліку рахунків своїх клієнтів, але забороняв розкривати цей облік без згоди міської ради. Традиційний нейтралітет Швейцарії та Закон про банківську таємницю 1934 року (в редакції 1971 р.), низькі банківські проценти забезпечили цій країні центральне місце у світовому фінан­совому бізнесі.

Сьогодні багато країн світу прагнуть залучити іноземні інвестиції та підняти власний економічний рівень шляхом створення так званих оф­шорних зон. Офшорна зона — різновид вільних економічних зон, що створюються на території всієї держави або суб'єкта федерації (конфе­дерації), особливістю якої є створення для суб'єктів господарювання сприятливого валютно-фінансового, податкового режиму, високого рівня захищеності банківської та комерційної таємниці, лояльність дер­жавного регулювання, спрощені вимоги до ліцензування. Відмінністю офшорних юрисдикцій від інших вільних економічних зон є поширен­ня зазначеного режиму виключно на суб'єктів господарювання — не­резидентів, які не здійснюють господарської діяльності і не мають дже­рел доходу на її території.

Офшорні зони використовуються підприємцями в цілях податково­го планування, тобто для легального зменшення податкових платежів, а також для захисту капіталу від експропріації в політично нестабільних країнах, досить часто вони стають інструментом для різноманітних зло­вживань і створюють умови для скоєння фінансових злочинів, так зва­ного «відмивання» незаконних доходів.

Офшорні зони, залежно від виду та обсягу пільг, що надаються при реєстрації суб'єктам-нерезидентам, поділяють на три групи.

Перша група — це країни «податкової гавані», такі, що повністю звільняють компанії від сплати будь-яких податків, за умови, що управ­ління компанією здійснюється за межами території реєстрації і вона не має там джерел доходу. Як правило, до реєстрації таких компаній вису­ваються мінімальні вимоги, вони не зобов'язуються надавати фінансо­ву звітність і відомості про власників. Найбільш відомі країни цієї гру­пи — це Беліз, Гібралтар, Кайманові острови, Панама.

Повністю звільняються іноземні підприємці від сплати податків та­кож у князівстві Ліхтенштейн, Сінгапурі та Гонконгу, хоча вони зо­бов'язані подавати фінансову звітність і повідомляти про зміни у складі акціонерів та директорів компаній.

Друга група — це країни, де іноземним компаніям надаються суттєві податкові пільги і висуваються мінімальні вимоги щодо фінансової звітності. До них належать Кіпр, Уругвай, Естонія тощо.

До третьої групи офшорних юрисдикцій належать країни, де подат­кові пільги та привілейований режим таємності мають суб'єкти госпо­дарювання — нерезиденти, що здійснюють лише визначені законодав­ством країни види господарської діяльності. До цієї групи входять деякі кантони Швейцарії, Люксембург, Греція тощо.

Як правило, з країнами першої групи інші держави не прагнуть укла­дати угоди про уникнення подвійного оподаткування, а навпаки, вжи­вають заходів для боротьби з ухиленням від сплати податків. Так, Зако­ном України «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції від 22 травня 1997 року в ст. 18.3. встановлені спеціальні правила щодо тор­говельних операцій платників податку з нерезидентами, зареєстровани­ми в офшорних зонах1.

З багатьма країнами другої та третьої груп Україна має угоди про уникнення подвійного оподаткування, що є гарантією легального змен­шення податкового тиску.

Особливістю офшорних зон є жорсткі правила захисту комерційної та банківської таємниці. Така інформація захищена законодавством майже в усіх країнах, проте вона, як правило, не захищається від пра­воохоронних органів у разі розслідування кримінальних справ, в тому числі коли розслідування проводиться згідно з міжнародним договором, але в офшорних зонах бар'єри таємності не порушуються навіть у разі скоєння злочинів в іншій країні. Виходячи з рівня режиму таємності розрізняються офшорні зони, де такий режим не порушується навіть у разі його використання в кримінальних цілях, та країни, де таємність не порушується лише стосовно податкових злочинів; при розслідуванні неподаткових злочинів цей режим припиняє дію.

Зазначені привілеї впливають на рішення підприємців щодо вибо­ру місця реєстрації суб'єкта господарювання на користь офшорних зон. З юридичної точки зору класична офшорна компанія — це суб'єкт гос­подарювання, що перебуває у власності нерезидентів тієї держави, де вона зареєстрована, отримує прибуток за її межами, керується з-за кор­дону, не сплачує податок на прибуток (або сплачує його за мінімальни­ми ставками). Як правило, офшорні компанії не мають керівного офісу в місці реєстрації, юридична адреса надається місцевими фірмами. Але існують випадки, коли законодавство не забороняє створення адміні­стративних офісів в офшорних зонах та надає право резидентам бути співвласниками офшорних компаній.

Офшорна компанія за своїм статусом не відрізняється від інших організацій, що мають статус юридичних осіб: реєструється у встанов­леному порядку, має передбачену законом організаційно-правову фор­му, визначену структуру управління, юридичну адресу, банківський ра­хунок та інші ознаки.