§ 2. Підстави господарсько-правової відповідальності

Підстави відповідальності, в тому числі і господарсько-правової, — проблема, яка посідає чільне місце в теорії юридичної відповідальності. В юридичній літературі, в чинному законодавстві, зокрема в ГК України (ст. 218), підставами господарсько-правової відповідальності визнається здійснення правопорушення, тобто протиправної (забороненої) дії чи бездіяльності суб'єктом господарювання або іншим учасником госпо­дарського відношення, який порушує права і законні інтереси іншої особи — потерпілого або перешкоджає їх реалізації.

Невиконання, або ж неналежне виконання господарського зо­бов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності є не що інше, як господарське правопорушення, яке спричиняє госпо­дарсько-правову відповідальність правопорушника.

Ця відповідальність настає, якщо учасник господарських відносин не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущен­ня господарського правопорушення. Закон не містить переліку заходів, які повинен вживати учасник господарських відносин, тому слід дійти висновку, що вони будуть встановлюватися судовими органами в кожному конкретному випадку, залежно від виду і змісту зобов'язання та скоєного правопорушення.

Суб'єкт господарювання звільняється від господарської відповідаль­ності при порушенні, невиконанні або неналежному виконанні зо­бов'язання, якщо доведе, що належне виконання зобов'язання вияви­лося неможливим внаслідок форс-мажорних обставин — дії неперебор­ної сили, тобто непередбачених, надзвичайних і невідворотних з людської волі явищ. Проте ці обставини повинні братися до уваги як такі, що звільняють правопорушника (суб'єкта господарювання) від господар­сько-правової відповідальності, якщо вони виникли і продовжувалися протягом усього строку виконання зобов'язання.

Водночас ст. 218 ГК України застерігає, що не вважаються такими, які звільняють правопорушника від господарсько-правової відповідаль­ності, обставини, як: порушення своїх зобов'язань контрагентами пра­вопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'я­зання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

При порушенні контрагентами своїх зобов'язань перед правопо­рушником останній має право і можливість вжити заходів шляхом за­стосування правових засобів (звернення в судові органи і стягнення збитків, штрафних санкцій, звернення стягнення на майно і т. ін.) для спонукання контрагентів виконати свої зобов'язання.

Відсутність потрібних для виконання зобов'язання товарів на рин­ку теж не може бути обставиною для звільнення правопорушника від відповідальності, оскільки при укладенні договору суб'єкт господарю­вання повинен був упевнитися в тому, що в нього буде можливість ви­конати його належним чином.

При відсутності власних коштів для виконання зобов'язання пра­вопорушник теж може вирішити цю проблему шляхом одержання кре­диту або іншого виду позички і т. ін. Таким чином, ця обставина також не звільняє правопорушника від відповідальності. Одним словом, пе­релічені обставини мають суб'єктивний, а не об'єктивний характер і не звільняють порушника від господарсько-правової відповідальності.

У сучасних умовах господарювання важливу роль відіграє такий засіб господарсько-правової відповідальності, як звернення стягнення на майно правопорушника. В радянський період можливість звернен­ня стягнення на майно боржника (правопорушника) була законодавчо усунена. Не допускалася можливість дії санкцій на основні і обігові фон­ди, фактично на все натуральне майно підприємства. В умовах різно­манітності і рівноправності форм власності ця ситуація радикально змінилась і можливість звернення стягнення на майно правопорушни­ка тепер закріплена законодавством.

При невиконанні передбачених зобов'язанням умов (невиконані зобов'язання), або невиконанні будь-якої умови, або ж неналежному виконанні, тобто такому, що не відповідає тим чи іншим умовам зобов'язання, правопорушник відповідає належним йому на праві влас­ності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи опе­ративного управління майном, якщо інше не передбачено законодав­ством (ч. 1 ст. 219 ГК України).

Умови і порядок звернення стягнення на майно правопорушника (боржника), яке здійснюється на підставі рішень судових органів або ж актів інших уповноважених законодавством органів, регулюється Зако­ном України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року із змінами, внесеними Законом України від 10 липня 2003 року¹.

Цей Закон, передусім, не допускає будь-яких виключень із загаль­ного правила про те, що суб'єкт господарювання відповідає всім належ­ним йому майном. За цим Законом першочергово стягнення звер­тається на грошові кошти боржника, які знаходяться в кредитних уста­новах, а в разі їх відсутності — на інше майно, що належить йому на праві власності чи закріплене за ним у користування (за винятком май­на, виключеного із обігу чи обмеженого в обігу). Звернення стягнення на майно боржника складається із трьох етапів: арешту (опису), вилу­чення і примусової реалізації.

Правопорушник за протиправну дію або бездіяльність відповідає в повному обсязі, але з цього правила законодавством (частини 3,4 ст. 219 ГК України) передбачені й винятки. Так, якщо правопорушенню спри­яли неправомірні дії або бездіяльність як винної сторони, так і по­терпілої, то в дію вступає змішана відповідальність і суд, виходячи з конкретних обставин, може зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності. В основі цієї відповідальності лежить критерій визначення вини самого кредитора в заподіяних йому збитках. Уразі, коли вина кредитора була очевидною, значною, такою, що перешкодила боржнику виконати зобов'язання, суд чи третейський суд може звільнити боржника (правопорушника) від відповідальності.

За узгодженням сторін у зобов'язанні можуть передбачатися певні обставини, які через їх надзвичайний (неординарний) характер є підста­вою для звільнення сторін від господарської відповідальності. Напри­клад, при укладенні договору поставки продукції постачальник і одер­жувач обумовили, що відповідальність не наступить у разі призупинення руху на транспорті в напрямку доставки продукції.

Загальне правило полягає в тому, що зобов'язання повинні викону­ватись у встановлені строки. Проте можливе і дострокове їх виконан­ня, якщо це передбачено законом чи договором.

При порушенні строків виконання зобов'язань боржник відповідає за завдані кредитору збитки у зв'язку з простроченням, в тому числі і за випадкову неможливість подальшого виконання зобов'язання після прострочення (наприклад, втрати предмета зобов'язання через випад­кові причини). Якщо ж внаслідок прострочення виконання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від його прийняття і стяг­нути збитки, яких при цьому зазнав.

Боржник не вважається таким, що прострочив виконання зо­бов'язання, поки воно не може бути виконано внаслідок прострочен­ня кредитора. Отже, прострочення виконання зобов'язання може допу­стити не тільки боржник, а й кредитор. Він вважається таким, що про­строчив виконання зобов'язання в разі необґрунтованої відмови від прийняття належного виконання, в нездійсненні певних дій, без вико­нання яких боржник не може виконати зобов'язання (тобто в невико­нанні кредиторських обов'язків).

Відповідно до ст. 219 ГК України, засвідчення фактів, які підтверджу­ють, що виконання зобов'язання порушене саме через наведені, а не че­рез будь-які інші обставини, є необхідною умовою для звільнення від відповідальності. Такі факти повинні бути належним чином документаль­но чи іншим способом оформлені (довідки метеорологічних служб, декла­рації митних органів і т. ін.). За таких обставин боржник має право вима­гати від кредитора відшкодування завданих йому збитків, а за грошовими зобов'язаннями — звільнення від сплати відсотків за час прострочення.

Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих у зв'язку з цим збитків в тому разі, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кре­дитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах.