§ 1. Правовий режим майна суб'єктів господарювання

Для здійснення і господарської, і підприємницької діяльності не­обхідною передумовою є володіння суб'єктами господарювання засоба­ми виробництва, майном, що використовується в процесі цієї діяльності.

Майном, за Господарським кодексом України, визнається сукуп­ність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються в діяльності суб'єктів господарювання і відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку цих суб'єктів (ст. 139).

Залежно від правових засад володіння майном при здійсненні гос­подарської діяльності визначається його правовий режим.

Під правовим режимом майна розуміють установлений правовими засобами порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення суб'єктами права повноважень володіння, користування та розпоря­дження ним, реалізація функцій управління майном, а також правова його охорона.

Якщо це визначення деталізувати, то можна виокремити такі еле­менти або структуру правового режиму:

1)   сукупність правових норм, що регулюють відносини власності, визначають форму власності, види майна, суб'єктів права власності,
правомочності власника;

2)   правомочності державних організацій по здійсненню права гос­подарського відання чи права оперативного управління майном;

3)   правоздатність суб'єктів господарювання в майнових відносинах;

4)   встановлені правовими засобами порядок та умови розподілу майна за фондами, використання його в процесі виробничо-госпо­дарської та іншої діяльності, здобуття з нього корисних результатів;

5)   функції та компетенцію керівників організації щодо управління майном та його ефективного використання з метою забезпечення ста­тутної діяльності підприємства;

6)   порядок і умови розподілу та використання прибутку (доходу);

7)   установлені правовими засобами майнові взаємовідносини ор­ганізації як юридичної особи і держави, інших юридичних осіб і підпри­ємців;

8)   правову охорону майна суб'єкта господарювання¹.

Таким чином, правовий режим майна суб'єкта господарювання являє собою встановлені нормативними актами правила, можливі межі «пану­вання» суб'єкта господарювання над належним йому майном. Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові пра­ва — право господарського відання, право оперативного управління (ст. 133 ГК України).

Господарська діяльність може здійснюватися також на основі таких речових прав, як право володіння, право користування тощо.

 

§ 2. Право власності та інші речові права суб'єктів господарювання

Правом власності, відповідно до ст. 316 Цивільного кодексу України, є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом влас­ності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або до­говору управління майном. Власник, згідно зі ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 року «Про власність»², на свій розсуд володіє, корис­тується та розпоряджається майном, має право вчиняти щодо свого май­на будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати май­но для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяль­ності, зокрема передавати його безоплатно чи за плату у володіння і користування, а також у довірчу власність іншим особам.

Законодавство, як уже зазначалося, містить лише таке застережен­ня: власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб та держави (ст. 41 Конституції України; ст. 4 Закону України «Про власність»).

Результати господарського використання свого майна (виготовле­на продукція, одержаний прибуток) належать власнику цього майна, якщо інше не встановлено законом чи договором.

Значну питому вагу в Україні має державна власність. Крім держав­ної власності, значними за обсягом є також комунальна власність. Суб'єктами цих різновидів власності є відповідно держава в особі Вер­ховної Ради України.

Управління державним майном здійснюють уповноважені ними державні органи. Останні вирішують питання створення державних підприємств, визначення цілей їх діяльності, реорганізації та ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання та збереження довіреного майна відповідно до законодавчих актів України (статті 31, 32 Закону України «Про власність»). Майно ж, яке є державною влас­ністю і закріплене за державним підприємством, належать йому на праві господарського відання чи оперативного управління, крім випадків, пе­редбачених законодавством України.

Здійснюючи це право, підприємство володіє, користується і розпо­ряджається зазначеним майном, може чинити відносно нього будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства.

Таким чином, можна сказати: якщо власник має право володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном в повному обсязі, то державне підприємство відносно майна, що належить йому на праві господарського відання, користується цими правомочностями в «урізаному» вигляді.

Про це свідчить ст. 37 Закону України «Про власність», згідно з якою до права господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України. Прикладом цього «іншого» є заборона підприємствам, що є в державній власності, передавати безоплатно закріплене за ним майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам, та поло­ження про те, що відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійс­нюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) в порядку, що визначається Фондом державного майна України. Одержані в результаті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключно на інвестиції¹.

Ще приклад. Згідно із Законом України від 14 березня 1995 року «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій»², орендодавцями цього майна є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та пред­ставництва — щодо цілісних майнових комплексів та нерухомого май­на, що є державною власністю, і органи, уповноважені місцевими ра­дами управляти майном, — щодо майна, яке перебуває в комунальній власності.

Можливості державних підприємств обмежені. Вони є орендодав­цями майна лише щодо окремого індивідуально визначеного майна. Стосовно ж цілісних майнових комплексів їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць) і нерухомого майна державні підприємства мо­жуть бути орендодавцями тільки з дозволу вищезазначених органів.

 

§ 3. Склад майна, що використовується у сфері господарювання

За цільовим призначенням і правовим режимом майно, що вико­ристовується в процесі господарської діяльності, поділяється на основні фонди і оборотні кошти, а також інші цінності (спеціальні фонди, гро­шові кошти), вартість яких відбивається на самостійному балансі підприємства. Залежно від цільового призначення розрізняють основні виробничі фонди і фонди невиробничого (соціального) призначення. На такі ж різновиди поділяються і оборотні кошти. Правовий режим майна за­лежить як від форм власності, так і від призначення майна у вироб­ництві, реалізації продукції або використання в невиробничій (со­ціальній) сфері.

Основні виробничі фонди — це засоби праці, тобто товарно-ма­теріальні цінності, що використовуються в процесі праці протягом кількох виробничих циклів, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вони поступово, частинами переносять свою вартість на виготовлену продукцію. До основних виробничих фондів відносять будови і спору­ди, передаточні пристрої, верстати, машини, обладнання, транспортні засоби і деякі інші матеріальні цінності.

Основні невиробничі фонди становлять житлові будинки, а також са­наторії, пансіонати, лікарняні установи та інші об'єкти соціально-куль­турного призначення.

До оборотних виробничих фондів відносять предмети праці, які повністю споживаються в кожному виробничому циклі, змінюючи чи втрачаючи при цьому натурально-речову форму, і повністю переносять свою вартість на вироблену продукцію (сировина, матеріали, напівфа­брикати іт. ін.).

Належні підприємству на праві власності чи закріплені за ним на праві господарського відання або на праві оперативного управління, а також орендовані основні і оборотні кошти, виражені в грошовій формі, створюють його статутний фонд. У складі виробничих коштів (власних і позичкових) розрізняють виробничі запаси і незавершене вироб­ництво, товарну частину виробленої продукції, що підлягає реалізації за договорами. Готова продукція разом із грошовими коштами станов­лять так звані фонди обертання. Вироблена підприємством продукція, необхідна для внутрішнього споживання в процесі виробництва, не є готовою продукцією тому, що не реалізується споживачам. Вона може бути віднесена до незавершеного виробництва чи виробничих запасів.

Чим же відрізняється правовий режим окремих видів майна підпри­ємства? Якщо відносно основних і оборотних фондів підприємство вико­ристовує в основному свої правомочності володіння і користування, то відносно готової продукції — правомочність розпорядження. Треба сказа­ти, що в умовах переходу до ринку різниця в правовому режимі окремих видів майна, що належить підприємству, стає менш виразною, ніж це було за жорсткої централізованої планової економіки. Скажімо, основні вироб­ничі фонди вже не є тим недоторканним об'єктом, відносно якого держав­не підприємство не мало правомочностей розпорядження, за винятком реалізації непотрібного для підприємства майна (що ним не використову­валось) , і то за умови, якщо вищий орган або орган матеріально-технічно­го постачання відмовиться від його розподілу. На ці фонди не поширюва­лися правила про стягнення заборгованості з майна боржника.

Згідно ж із чинним законодавством, як уже зазначалося, підпри­ємство, якщо інше не передбачено законом та його статутом, має пра­во продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям, устано­вам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове ко­ристування або в позику належні йому будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх із балансу. Але головне призначення основних ви­робничих фондів — це використання їх у сфері виробництва. Тому вони, як правило, закріплюються за внутрішніми структурними підрозділами підприємства, які використовують їх для виготовлення продукції, вико­нання робіт чи надання послуг відповідно до виробничих і фінансових планів, які складаються на підставі укладених господарських договорів.

На відміну від основних, оборотні фонди не закріплюються за вироб­ничими підрозділами. Реалізація продукції здійснюється переважно підприємством. В умовах переходу до ринку найдоцільнішим є переда­ча цих функцій спеціалізованим підрозділам.

Основні фонди, оборотні кошти та інше майно суб'єкта господарю­вання становлять цілісний майновий комплекс.

Цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт із заверше­ним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому зе­мельною ділянкою, на якій він міститься, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання. Він є об'єктом купівлі-продажу, оренди та інших угод.

Склад і порядок використання майна підприємства визначається його власником, який одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому майна засновує підприємство, закріплюючи за ним це майно на праві власності, праві господарського відання чи опе­ративного управління (ст. 135 ГК України).

Суб'єкти господарювання використовують у господарській діяль­ності природні ресурси в порядку спеціального або загального приро­докористування. Їм може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копали­нами, в тому числі громадянам для ведення селянського (фермерсько­го) господарства, сільськогосподарським підприємствам — для госпо­дарської діяльності; а також — у користування на підставі спеціальних дозволів уповноважених державою органів.

Суб'єкти господарювання в межах своєї компетенції та відповідно до встановленого законодавством порядку можуть випускати та реалізовува­ти цінні папери, а також продавати цінні папери інших суб'єктів господа­рювання (ст. 143 ГКУкраїни, закони України «Про цінні папери і фондо­ву біржу»¹, «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»²).

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску а також можливість передачі прав, що випливають з цього до­кумента, іншим особам.

Майнові права суб'єктів господарювання захищаються законом. Вилучення державою в суб'єкта господарювання його майна допус­кається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законодавством.