§ 6. Визнання і виконання рішень іноземних судів

Порядок визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів і арбітражних судів визначається відповідними міжнародними договорами України. Рішення іноземного суду або арбітражного суду може бути пред'явлено до примусового виконання протягом трьох років з моменту набрання ним законної сили (ст. 427 ЦПК). Таким міжнародним договором є Мінська конвенція держав — членів СНД, укладена 22 січня 1993 p., якою встановлено єдиний порядок визнання і виконання рішень її учасницями і яка стала нормативною базою для його відтворення у двосторонніх договорах між Україною і Республікою Грузія, Республікою Молдова, Республікою Польща, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Латвійською Республікою, Монголією, Китайською Народною Республікою. У зв'язку з цим на практиці виникло питання про можливість визнання і виконання на території України рішень загальних судів держав, з якими ці питання не врегульовано міжнародними договорами з участю України, зокрема, США, Ізраїлю, Франції, Іспанії та ін
Статтею 427 ЦПК встановлено, що порядок виконання в Україні рішень іноземних загальних і арбітражних судів визначається тільки відповідними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Тому, коли держава не є учасницею конвенції, міжнародного договору чи угоди, за якими Україна взяла на себе обов'язок про визнання і виконання судових рішень іншої договірної сторони, клопотання про визнання і виконання на території України рішень судів цієї держави судами України не розглядаються, а при надходженні таких суд постановляє ухвалу про відмову в їх прийнятті на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК, незалежно від того, хто є особа, на користь якої постановлено рішення.
Отже, міжнародні договори про правову допомогу поширюються лише на учасників даного договору, а при наявності між учасниками багатостороннього і двостороннього договорів мають застосовуватися, насамперед, двосторонні договори, а багатосторонні — при вирішенні лише тих питань, які не охоплені цими двосторонніми договорами14.
Кожна з договірних сторін на умовах, передбачених Конвенцією держав — членів СНД, визнає і виконує рішення, винесені на території інших договірних сторін, а саме: 1) рішення судів у цивільних і сімейних справах, в тому числі й мирові угоди у таких справах майнового характеру, затверджені судом; 2) рішення судів у кримінальних справах в частині, що стосується відшкодування шкоди, заподіяної злочином.
Винесені судами однієї договірної сторони рішення, які не потребують примусового виконання, з цивільних немайнових справ, що набрали законної сили, а в справах, що стосуються батьківських прав, рішення, що не набрали законної сили, але підлягають негайному виконанню, визнаються на території інших договірних сторін без вчинення дій по визнанню, якщо суд запитуваної договірної сторони не виніс раніше у даній справі правомірного рішення або якщо справа згідно з Конвенцією, а у випадках, не передбачених нею, згідно із законодавством договірної сторони, на території якої рішення повинно бути визнане, не належить до виключної компетенції суду цієї договірної сторони.
Так, згідно з Договором між Україною і Республікою Польща компетентним щодо обмеження дієздатності або визнання особи недієздатною є суд тієї держави, громадянином якої є особа, що має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною. Однак рішення суду договірної сторони про обмеження в дієздатності чи визнання недієздатним громадянина другої договірної сторони підлягає визнанню на території держави громадянства такої особи, якщо про це суд, який прийняв рішення, до його прийняття повідомив суд другої договірної сторони і останній заявив, що надає право виконати подальші дії суду за місцем проживання цієї особи, або не висловився протягом трьох місяців (ст. 22). Оголошення особи померлою і встановлення факту смерті належить до компетенції суду тієї договірної сторони, громадянином якої ця особа була в той час, коли за останніми відомостями була живою. Тому рішення суду однієї договірної сторони про оголошення громадянина іншої договірної сторони померлим і встановлення факту його смерті має правові наслідки виключно на території тієї договірної сторони, суд якої виніс рішення (ст. 23).
Аналогічно встановлена компетенція судів за Договором між Україною і Молдовою щодо обмеження в дієздатності або визнання особи, недієздатною, безвісно відсутньою, оголошення її померлою, встановлення факту смерті (статті 22 і 23). Подібним чином зазначені правила сформульовані у статтях 24 і 25 Конвенції держав — членів СНД.
Згідно зі ст. 53 цієї Конвенції клопотання про дозвіл на примусове виконання рішення може бути подане безпосередньо до відповідного суду тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане. Воно може бути подано до суду, що виніс рішення у справі по першій інстанції. Вказаний суд надсилає клопотання суду, компетентному постановити рішення за ним. Такий самий порядок подання клопотань про визнання і виконання рішень суду передбачено міжнародними договорами України з Республікою Молдова та Республікою Польща. За договорами України з Республікою Грузія, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Латвійською Республікою клопотання про дозвіл на виконання рішення надсилається до суду, що постановив його по першій інстанції, який у свою чергу надсилає його до суду, компетентного постановити рішення за клопотанням.
По-іншому це питання вирішено договорами між Україною і Китайською Народною Республікою, Україною і Монголією. Клопотання про визнання і виконання судового рішення подається до суду, який його прийняв, і пересилається останнім до суду іншої договірної сторони через їх центральні установи (Верховні суди). В тому разі, коли місцем проживання або місцем перебування заявника є територія договірної сторони, де рішення підлягає виконанню, клопотання може бути подано безпосередньо до суду останньої.
Таким чином, у питаннях щодо порядку подачі клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів суди мають керуватися нормами міжнародних договорів. Якщо таким договором передбачено, що відповідний іноземний суд повинен пересилати клопотання компетентному суду України через центральні органи, то таким органом є Міністерство юстиції, якщо це прямо зазначено в міжнародному договорі, а за відсутності в ньому прямого застереження — Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції (ст. 125 Конституції України).
Указ Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 р. «Про визнання та виконання в СРСР рішень іноземних судів і арбітражів» (до прийняття відповідного законодавчого акта України) застосовується (поряд з належним міжнародним договором) щодо питань про порядок визнання і виконання рішень іноземних судів, які відповідно до міжнародних договорів України мають вирішуватися за її законодавством. Зокрема, можуть застосовуватися норми Указу щодо розгляду клопотань обласними, Київським та Севастопольським міськими судами і Верховним судом Автономної Республіки Крим за місцем проживання (знаходження) боржника, а якщо останній такого в Україні не має — за місцем знаходження його майна (ст. 2 Указу), а також застосовуватися норми статей 3-Ю Указу15.
Договором між колишнім СРСР і Соціалістичною Республікою В'єтнам передбачена можливість подавати клопотання до суду держави, який буде виконувати рішення, якщо особа проживає чи перебуває у цій державі. До клопотання додаються: 1) рішення або засвідчена його копія разом з офіційним документом про те, що воно набрало законної сили і підлягає виконанню, чи про те, що воно підлягає виконанню до набрання ним законної сили (про стягнення аліментів тощо), якщо це не випливає з самого рішення; 2) документ, який підтверджує, що сторона, стосовно якої винесене рішення, і яка не брала участі у розгляді справи, одержала виклик у судове засідання своєчасно і з додержанням належної форми, згідно з законодавством тієї договірної сторони, на території якої рішення було винесене, а у випадках обмеження процесуальної здатності сторони — документ, який підтверджує, що ця сторона була представлена належним чином; 3) документ, який підтверджує часткове виконання рішення на момент його надіслання; 4) документ, який підтверджує угоду сторін у справах договірної підсудності; 5) засвідчений переклад клопотання, а також зазначених вище документів на мову тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане.
Вирішення клопотання про визнання і дозвіл на примусове виконання рішень належить до компетенції суду тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане. Суд при розгляді клопотання перевіряє його відповідність встановленим формі та змісту і наявність підстав для визнання і виконання рішення.
Відповідно до Договору між Україною і Республікою Молдова (ст. 49) та Договору між Україною і Республікою Польща (ст. 50) рішення підлягають визнанню і виконанню на території іншої договірної сторони, якщо: 1) згідно з законодавством тієї договірної сторони, на території якої рішення було винесене, воно набрало законної сили і підлягає виконанню, а у справах, що стосуються аліментних зобов'язань, також рішення, що не набрали законної сили, але підлягають виконанню; 2) суд, який виніс рішення, був компетентним на підставі Договору, а у випадках відсутності такого врегулювання в Договорі — на підставі законодавства тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане; 3) сторона не була позбавлена можливості захисту своїх прав, а у випадку обмеженої процесуальної дієздатності — належного представництва, зокрема сторона, яка не брала участі в розгляді справи, отримала виклик в судове засідання своєчасно і належним чином; 4) справа між тими самими сторонами не була вже вирішена з винесенням рішення судом тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане, і якщо між тими самими сторонами не була раніше порушена справа в суді тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане; 5) рішення суду третьої держави між тими самими сторонами і в тій самій справі не було вже визнане або виконане на території тієї договірної сторони, де рішення має бути визнане і виконане; 6) при винесенні рішення застосовано законодавство відповідно до Договору, а у разі відсутності в ньому такого врегулювання — законодавством тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане.
При встановленні судом, який розглядає клопотання, відсутності зазначених умов, він відмовляє у задоволенні клопотання про визнання і надання дозволу на примусове виконання.
Відповідно до Конвенції держав — членів СНД (ст. 55) у визнанні та видачі дозволу на примусове виконання рішень може бути відмовлено також, якщо: 1) на території договірної сторони, де має бути визнане і виконане рішення, є визнане рішення суду третьої держави або якщо установою цієї договірної сторони було раніше порушено провадження у даній справі; 2) згідно з положеннями Конвенції, а у випадках, не передбачених нею, згідно із законодавством договірної сторони, на території якої рішення повинно бути визнане і виконане, справа належить до виключної компетенції її установи; 3) відсутній документ, що підтверджує угоду сторін у справі договірної підсудності; 4) минув строк давності примусового виконання, передбачений законодавством держави, суд якої виконує доручення.
В Україні клопотання про дозвіл на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається Верховним судом Автономної Республіки Крим, обласними, Київським і Севастопольським міськими судами у порядку, встановленому ЦПК. За міжнародними договорами України визнання і виконання рішення іноземного суду здійснюється в порядку, встановленому законодавством договірної сторони, на території якої воно виконується. При розгляді таких клопотань повинні застосовуватися відповідні положення ЦПК, покликані забезпечити права стягувана і боржника (сторін), об'єктивне, правильне та своєчасне вирішення клопотання. Це норми про порушення цивільної справи (ст. 5), розгляд її у першій інстанції одноособове суддею у відкритому судовому засіданні, ведення судочинства державною мовою України, (статті 7, 9, 10, 16), права і обов'язки осіб, які беруть участь у справі (ст. 99), судові повідомлення (статті 90, 93), прийняття заяв (ст. 136 у відповідних межах), ознайомлення в порядку підготовки справи боржника з клопотанням, його попереднє опитування, роз'яснення йому процесуальних прав і обов'язків й інші підготовчі дії (статті 143, 147), судовий розгляд (гл. 20 з врахуванням особливостей вимог і без судових дебатів), протоколи (гл. 21), закриття провадження в разі відмови заявника за письмовою заявою від клопотання (ст. 227 у зазначеній частині), ухвали суду першої інстанції (гл. 28)16, провадження справ у апеляційній, касаційній інстанціях і за нововиявленими обставинами (глави 40—42 у відповідній частині).
Справа за клопотанням розглядається одноособове суддею у відкритому судовому засіданні з викликом боржника у порядку, встановленому ЦПК. Неявка його без поважних причин, стосовно якого суду відомо, що повістка боржнику була вручена, не перешкоджає розглядові клопотання. Вислухавши пояснення боржника, судця перевіряє наявність підстав для виконання і у нарадчій кімнаті виносить ухвалу про дозвіл на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у його дачі. У такій ухвалі, з урахуванням правил ст. 234 ЦПК і характеру питання, яке розглядалося, має бути зазначено: повне найменування суб'єкта клопотання; рішення органу, що його постановив, та держави, до якої той належить; викладено зміст цього рішення і визначених заявником меж його виконання; зміст пояснень стягувача і боржника, якщо вони беруть участь у судовому засіданні, і відомості про надання ними додаткових доказів, що стосуються умов задоволення клопотання; наведено мотиви, з яких суд дійшов висновків (мотивувальна частина ухвали); викладено зміст останніх; вказано порядок та строк оскарження ухвали (резолютивна частина).
У мотивувальній частині ухвали повинно бути наведено встановлені судом обставини, які відповідно до міжнародного договору є підставою для визнання рішення і надання дозволу на його виконання або для відмови в цьому; мотиви, з яких суд відхиляє доводи боржника про обставини, що виключають можливість дати згоду на примусове виконання рішення на території України, а також повна назва міжнародного договору та акта законодавства України, якими керувався суд при постановленні ухвали, і посилання на їх статті.
У резолютивній частині ухвали у справі про визнання і виконання рішення іноземного суду викладається висновок про відмову в задоволенні клопотання, коли для позитивного його вирішення немає підстав, або про задоволення клопотання і надання дозволу на примусове виконання рішення на території України з викладенням його змісту та визначенням сум грошових зобов'язань за ним в українській грошовій одиниці за офіційним валютним курсом Національного банку України, за винятком випадків, коли ці зобов'язання виникли і мають виконуватися в іноземній валюті відповідно до вимог законодавчих та інших нормативних актів України. В питаннях щодо валюти, в якій повинно провадитись виконання грошових зобов'язань за рішенням іноземного суду, належить виходити з відповідних положень міжнародних договорів (ст. 55 Конвенції держав — членів СНД), положень ст. 99 Конституції про те, що грошовою одиницею в Україні є гривня; положень Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»; Закону України від 23 вересня 1994 р. «Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті»; постанов Правління Національного банку України з питань використання іноземної валюти як засобу платежу на території України17.
Копії ухвал про дозвіл і про відмову в дозволі на примусове виконання надсилаються судом стягувачу або його представникові і боржнику в триденний строк з дня винесення ухвал.
Копія ухвал про дозвіл чи про відмову в дозволі на примусове виконання рішення іноземного суду може бути оскаржена до Верховного Суду України у десятиденний строк з наступного дня після проголошення рішення (ст. 291 ЦПК). З набранням ухвали про дозвіл на примусове виконання чинності видається виконавчий лист. Виконавчі дії провадяться державним виконавцем у порядку, встановленому Законом України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження» (статті 3, 84).
Конвенцією держав — членів СНД (ст. 52) передбачено, що рішення іноземного суду немайнового характеру, які не потребують виконання, винесені судом кожної договірної сторони, після набрання ними законної сили визнаються на територіях інших договірних сторін без спеціального провадження, якщо установою юстиції запитуваної договірної сторони раніше у цій справі не було винесено рішення, що набрало законної сили, або якщо згідно з даною Конвенцією, а в не передбачених нею випадках відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої рішення має бути виконано, ця справа не належить до виключної компетенції установ юстиції останньої.
До рішень, які не потребують виконання, належать рішення про визнання прав, визнання недійсними певних актів, про позбавлення батьківства, розірвання шлюбу, визнання договору недійсним, усиновлення, про встановлення юридичних фактів, визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим тощо.
Визнанням іноземного судового рішення в Україні є дозвіл нашої держави на поширення його дії на територію України з такими ж правовими наслідками, які виникають в результаті набрання законної сили рішенням, винесеним судами України. Визнання — надання юрисдикційному акту іноземної держави сили і значення рішення вітчизняного суду, яке не вимагає застосування примусових заходів на захист і поновлення порушеного права.
Але в Конвенції держав — членів СНД відсутні норми, які вирішували б питання щодо клопотань про визнання рішення. Не розв'язано це питання і більшістю двосторонніх договорів України про надання правової допомоги іноземним державам, за винятком договорів України з Молдовою, Польщею і Китаєм, якими передбачене розгляд клопотань про взаємне визнання рішення.
Виходячи з того, що вказана Конвенція і всі двосторонні договори визначають однакові підстави, як для відмови в дозволі на виконання рішення, так і для відмови у його визнанні, можна зробити висновок, що судом можуть окремо розв'язуватися питання про визнання рішень іноземних судів, які не потребують виконання.
При вирішенні питання про порядок порушення провадження про визнання рішення суду іноземної держави належить виходити з того, що коли міжнародним договором передбачено, що справа порушується за клопотанням особи, на захист прав якої спрямовано рішення, провадження починається лише за його наявності. В іншому разі підлягає застосуванню норма, встановлена ст. 10 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 р., за якою рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню (немайнового характеру), визнається на території України без проведення дій по його визнанню, якщо від заінтересованої особи не надійде заперечення проти цього18. Заперечення проти визнання рішення іноземного суду може бути подано протягом місячного строку після того, як заінтересованій особі стало відомо про його надходження. Заперечення подається до Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського чи Севастопольського міського судів (за місцем проживання заінтересованої особи) і розглядається судом за правилами, передбаченими ЦПК, в порядку, аналогічному тому, в якому розглядаються та вирішуються клопотання.
У судове засідання викликається заінтересована особа. Однак неявка останньої без поважних причин за наявності даних про вручення їй повістки не перешкоджає розглядові заперечення. Суд перевіряє наявність підстав, передбачених міжнародним договором України (ст. 55 Конвенції держав — членів СНД), для відмови у визнанні рішення іноземного суду і виносить ухвалу про відмову у визнанні рішення чи про відхилення заперечення». Копія ухвали про відмову у визнанні рішення іноземного суду надсилається особі, на прохання якої воно було винесено, або її представникові та особі, котра заявила заперечення проти визнання рішення, у триденний строк з дня винесення ухвали. Ухвала може бути оскаржена до Верховного Суду України у строк і в порядку, встановлені ЦПК.
Україна проголосила себе правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 7 Закону «Про правонаступництво України»). Перелік таких договорів наведено у § 1 цієї глави. З підстав ст. 24 Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів вони залишаються в силі для України. Деякими з цих договорів передбачений інший — дипломатичний порядок зносин між державами у питаннях виконання судових рішень і доручень. Він полягає в тому, що суд держави звертається через своє міністерство юстиції до свого міністерства закордонних справ, яке через своє дипломатичне представництво чи консульську установу в іноземній державі звертається до відомства іноземних справ цієї держави з відповідною нотою. Відомство іноземних справ надсилає дане доручення до органів юстиції своєї держави з пропозицією виконати відповідні дії. Tuttft дипломатичний порядок зносин визначений ст. 4 Договору з Республікою Кіпр, ст. 4 Договору з Туніською Республікою, ст. 4 Договору з ФІНЛЯНДСЬКОЮ Республікою, ст. 4 Конвенції з Італійською Республікою, ст. 4 ДОГОВОРУ з Грецькою Республікою, а також договорами з Австрією, Францію, Бельгією і ФРН. В ноті Міністерства закордонних справ СРСР від 17 верес» ня 1966 р. про приєднання до Гаагської конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р. зазначено, що судові документи іноземних органів влади, призначені для вручення особам, які проживають на території СРСР, а також судові доручення зазначених органів влади повинні надсилатися для виконання відповідним радянським установам у дипломатичному порядку через Міністерство закордонних справ. Учасниками цієї Конвенції на 1 січня 1988 р. були Австрія, Бельгія, Ватикан, Угорщина, Данія, Єгипет, Ізраїль, Іспанія, Італія, Ліван, Люксембург, Марокко, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Суринам, Турція, Фінляндія, Франція, ФРН, Чехословаччина, Швейцарія, Швеція, Югославія, Японія. Отже, дипломатичний порядок зносин у питаннях правової допомоги і правових відносин залишається, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, укладеними Україною.
У державах континентальної Європи та Америки в правовому регулюванні процесу визнання і виконання іноземних судових рішень широко застосовується екзекватура — надання рішенню іноземного суду сили рішення своєї держави, в тому числі й можливості його примусового виконання. У Франції екзекватура надається судом (цивільним трибуналом) першої інстанції рішенням у справах, які за французьким законодавством виносяться з цивільного або торговельного права (приватного, але не публічного). Для надання екзекватури не вимагається взаємності з боку іноземної держави щодо примусового виконання рішення французького суду, але необхідно, щоб іноземне рішення за правом держави, судом якої воно було винесене, підлягало примусовому виконанню. При цьому суд перевіряє наявність необхідних умов, а саме: чи винесене іноземне рішення компетентним судом; чи були дотримані ним обов'язкові правила цивільного судочинства; чи були застосовані при прийнятті даного рішення цивільно-правові закони відповідно до правил, які застосовуються згідно з французьким колізійним правом; чи не буде примусове виконання рішення порушувати французький публічний характер; і чи відсутній обхід закону. Перевірка умов, необхідних для надання іноземному рішенню екзекватури, фактично означає перегляд його суті. Не вимагається екзекватури для визнання юридичної сили за іноземними рішеннями про розірвання шлюбу, визнання особи безвісно відсутньою та Іншими рішеннями, які стосуються цивільного статусу особи. Однак якщо посилання на такі іноземні рішення оспорюються заінтересованими особами, суд перевіряє наявність зазначених умов. Іноземне судове рішення без екзекватури може бути використано сторонами як доказ у спірній справі.
В Англії і США за доктриною загального права іноземне судове рішення про сплату грошової суми розглядається як грошове зобов'язання і може бути підставою для пред'явлення позову, тобто не перешкоджає повторному розгляду цієї ж справи в суді Англії і США за позовом заінтересованої сторони. В Англії згідно з Актом з питань виконання рішень іноземних судів 1933 р. діє спеціальний порядок реєстрації судових рішень, винесених в тих державах, які забезпечують для англійських судових рішень умови взаємності. Реєстрація можлива протягом шести років у Високому суді Англії за ініціативою особи, на користь якої прийнято рішення судом вищої інстанції, яке спрямоване на сплату певної суми грошей (за винятком податків, штрафу) і підлягає виконанню за іноземним законодавством. У реєстрації може бути відмовлено, якщо Високим судом буде встановлено, що з цього спору є рішення компетентного англійського суду, яке набрало законної сили.
Згідно з зазначеним документом сторона, проти якої винесено рішення іноземним судом, може подати заяву про відмову в його реєстрації. Реєстрація такого не провадиться при наявності наступних підстав: 1) на рішення не поширюється дія Акта з питань виконання рішень іноземних судів; 2) іноземний суд виніс рішення, яке не відповідає його юрисдикції; 5) борж-ник-іноземець при розгляді справи по першій інстанції не одержав своєчасно повідомлення про виклик до суду і тому не був присутній при розгляді справи і не мав можливості захищатися в суді; 4) рішення одержано шляхом обману; 5) виконання рішення суперечило б публічному порядку Англії; 6) права, на захист яких постановлено рішення, не належать заявнику.
Зареєстроване у Високому суді Англії рішення іноземного суду може бути піддано примусовому виконанню на тих же підставах І в порядку, що й рішення англійського суду. Крім того, реєстрація такого рішення породжує у судів Англії обов'язок закрити провадження у справі про сплату грошової суми, яка належить за Іноземним судовим рішенням.
Питання визнання і виконання іноземних судових рішень, у тому числі й з окремих категорій справ, врегульовані міжнародними конвенціями. Так, з метою забезпечення взаємного визнання і виконання рішень за позовами міжнародного або внутрішнього характеру про утримання дітей, які народилися в шлюбі, а також позашлюбних і усиновлених дітей була прийнята Гаагська конвенція про визнання і виконання рішень у справах про аліментні обов'язки щодо дітей від 15 квітня 1958 р.
Дальшим розвитком й положень стала Гаагська конвенція про визнання і виконання рішень, які належать до аліментних обов'язків, від 2 жовтня 1973 р.
Комплексному вирішенню питань визнання і виконання іноземних судових рішень присвячена Гаагська конвенція про визнання і виконання іноземних судових рішень у цивільних і торговельних справах від 1 лютого 1971 p.".