Здійснення правосудця виключно судами. Правосуддя в цивільних справах виступає однією з форм державної діяльності — судової влади, яка здійснюється судами шляхом розгляду і вирішення цивільних справ у встановленому законом порядку. Конституція (ст. 124) визначила, що правосудця в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Правосуддя здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції — територіальними і спеціальними. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції). І
Відповідно до ст. 20 Закону України «Про судоустрій України» систему судів загальної юрисдикції складають місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. '
Здійснення правосуддя виключно судами випливає з діючих засад поділу державної влади України на три відокремлені державні влади — законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції), які урівноважують одна одну. Цей принцип означає недопущення втручання в здійснення правосуддя органів законодавчої і виконавчої влади.'Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції).
Але захист цивільних прав здійснюється також в адміністративному і громадському порядку (ст. 6 Цивільного кодексу). Вирішення цивільних справ адміністративними органами, третейськими судами, іншими органами не є здійсненням правосуддя. Спільність мети по захисту прав і виконання аналогічних правосуддю завдань не може бути достатньо об'єднуючою ознакою для конструювання єдиного поняття правосуддя, оскільки форми і методи діяльності державного суду і квазісудових органів є різними. Суд загальної юрисдикції в системі органів, які здійснюють захист цивільних прав, посідає окреме місце і має пріоритет.
Він проявляється в перевазі над іншими формами, зокрема: а) суд приймає завершальне рішення по спору, якщо такий спір був розглянутий у попередньому позасудовому порядку (трудові спори, спори з договору перевезення з транспортною організацією та ін. (п. 2 ст. 136 ЦПК); б) суд перевіряє законність рішень третейського суду при розгляді питання про видачу виконавчого листа для примусового їх виконання (ст. 18 Положення про третейський суд), суд перевіряє законність і обґрунтованість рішень і постанов державних органів і посадових осіб, які були прийняті з державних, адміністративних, податкових та інших правовідносин у галузі управління; при об'єднанні кількох зв'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші — господарському суду, всі вимоги підлягають розглядові у суді (ст. 26 ЦПК).
Юрисдикційні функції по розгляду цивільних справ, що здійснюються несудовими органами, становлять самостійну адміністративну і громадську процесуальні форми захисту суб'єктивних прав громадян. За існуючим положенням процесуальні норми, що врегульовують вирішення трудових, адміністративних спорів, включені до системи відповідного матеріального права, але виділення їх у самостійні галузі права є прогресивним і перспективним. Специфіка трудових, адміністративних та інших спорів у галузі управління, а також діяльності різних органів, наділених повноваженнями вирішувати такі спори, потребують певних відмінностей у правових нормах, які врегульовують процесуальний порядок її розгляду.
Виділення процесуальних норм, якими врегульовані інші форми захисту прав, у самостійній галузі відповідає подальшому поліпшенню і удосконаленню діяльності механізму державного апарату по управлінню суспільством, а всебічне нормативне врегулювання їх діяльності створює одну з важливих передумов функціонування демократичної правової держави.
Про це свідчать Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 2531-ІИ від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України», які зобов'язують Кабінет Міністрів України підготувати та подати до Верховної Ради України проекти закону про адміністративні суди та Адміністративного процесуального кодексу України (п. 17).
Принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції проголошено ст. 125 Конституції України. Територіальними судами загальної юрисдикції відповідно до Закону «Про судоустрій» виступають: Верховний Суд України, Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, районні (міські) суди та військові суди регіонів, Військово-Морських Сил і гарнізонів.
Спеціалізованими судами загальної юрисдикції будуть господарські суди, які здійснюють правосудця в господарських відносинах (ст. 1 Закону України «Про господарські суди»). В Україні діють Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди, місцеві господарські суди — господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя (ст. 5).
Ознаки спеціалізованих судів мають військові суди гарнізонів, регіонів, Військово-Морських Сил, що розглядають цивільні справи, пов'язані із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, прав та законних інтересів військових частин, установ, організацій (ст. 123 ЦПК). Вони ще не становлять окремої системи судів і не мають своїх вищих судових органів, котрі характеризують спеціалізовані суди і якими мають бути відповідні вищі суди, про що зазначено в ч. З ст. 125 Конституції, тому їх тільки умовно можна віднести до спеціалізованих.
Спеціалізованими судами будуть адміністративні суди, створення яких рекомендовано п.п. 13, 17 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 2531-ІП від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України».
Принцип участі народу безпосередньо у здійсненні правосуддя через народних засідателів, закріплений ст. 124 Конституції України, в цивільному процесуальному праві не реалізований. Розгляд цивільних справ у порядку цивільного судочинства провадиться професійними суддями (статті 16,124і ЦПК), тоді як залучення народних засідателів до здійснення правосуддя надавало б судові України народного характеру, свідчило б про його демократизм, було б надійною гарантією встановлення об'єктивної істини у справі і правильного вирішення справ, забезпечувало б законність, переконливість, обґрунтованість і виховне значення судових рішень.
Участь засідателів посилює довіру суспільства до суду, є одним з інститутів оплоту свободи особи і пріоритету права, є тим демократичним ідеалом, при якому громадянин бере участь у здійсненні судової влади, яка не повинна повністю перебувати в руках професіоналів, незалежно від їх кваліфікації і ступеня усвідомленої відповідальності.
Принцип виборності і призначуваності суддів визначений р. 128 Конституції, за якою перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України безстрокове, в порядку, встановленому законом.
Судді всіх судів України, обрані чи призначені до дня набуття чинності Законом України № 2531-НІ від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України», продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені (Прикінцеві та перехідні положення, пункти 3,4; 6, 7; 10, 11):
Принцип виборності і призначуваності суддів розширює існуючі правові системи заміщення суддів. Зарубіжним законодавством передбачено дві системи заміщення суддів — шляхом виборів і призначення. Вибори здійснюються: всім населенням, загальнополітичними виборними зборами, судовими колегіями верховних судів, спеціальними виборними органами.
Призначення реалізується: центральним урядом і низовими місцевими органами влади з попереднім обранням кандидатів населенням або судовими колегіями верховного суду за результатами конкурсної оцінки. В юридичній літературі підкреслюється, що з усіх способів заміщення суддів найбільш демократичною є виборна система.
Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ закріплений в ч. 2 ст. 129 Конституції, за якою судочинство провадиться суддею одноособове і колегією суддів. В ст. 10 Закону «Про судоустрій» до цього додано: або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних, у випадках визначених процесуальним законом (в редакції Закону № 2531-ІП від 21 червня 2001 p.).
Відповідно до ст. 124і ЦПК суддя одноособове розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду по першій інстанції. В колегіальному складі суду розглядаються справи у спорах про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, у разі скасування рішення, постановленого одноособове суддею. Колегіальне розглядається також справа, якщо в ній об'єднані вимоги, частина яких підлягає колегіальному розгляду.
Колегіальний розгляд цивільних справ провадиться в складі трьох суддів. У такому ж складі здійснюється розгляд справ у апеляційному порядку. Розгляд справ у касаційній інстанції здійснюється не менше як трьома суддями судової палати Верховного Суду України чи колегією суддів судової палати Верховного Суду України у складі не менше двома третинами суддів палати. При перегляді рішень або ухвал за нововиявленими обставинами суд діє в тому ж кількісному складі, в якому їх було постановлено, якщо інше не передбачено ЦПК (статті 16, 3474 ЦПК). При колегіальному розгляді справ судді користуються рівними правами з головуючим у судовому засіданні у вирішенні всіх питань, що виникають при розгляді справи і постановленні рішення (ст. 7 ЦПК).
Питання, пов'язані з рухом справи у суді, діями суду по підготовці справи, з виконанням судових рішень, вирішуються суддею одноособове, крім випадків, коли ці питання виникають у судовому засіданні під час розгляду справи у колегіальному складі суддів. Суддя при одноособовому розгляді справи діє від імені суду (статті 7, 16 ЦПК).
Аналіз функціонування цього принципу на практиці свідчить, що колегіальний розгляд справ створює кращі умови для повного, всебічного і об'єктивного з'ясування всіх матеріалів справи і постановлення законного рішення. Одноособовий розгляд судом цивільних справ має бути винятком і застосовуватися для незначних і нескладних справ. Чи не цим пояснюється наявність правила, визначеного ч. 4 ст. 127 Конституції, про те, що в спеціалізованих судах судці відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.
Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні (ст. 129 Конституції України, ст. З Закону «Про статус суддів»). Вони вирішують цивільні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них (ст. 8 ЦПК). Отже, зміст цього принципу розкривається в поєднанні двох правил — незалежності суддів, підкоренні їх тільки законові. Незалежність судців полягає в тому, що ніякі державні органи, політичні партії, громадські організації і посадові особи не мають права впливати на них, вказувати судові, як необхідно вирішити конкретну справу, розв'язати апеляційну, касаційну скаргу, або заяву про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Вони незалежні від осіб, які беруть участь у справі. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийнятті рішення суд є незалежним від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб (ч. 4 ст. 15 ЦПК). Судді, які розглядали справу по першій інстанції, скаргу в апеляційному порядку, незалежні також від вищестоящого суду, котрий не вправі вказати їм, як треба вирішити справу, скаргу, яка має бути застосована норма матеріального права і яке рішення має бути постановлене при новому розгляді справи.
Підкорення суддів закону означає, що вони повинні вирішувати справи на підставі законів України, відповідно до закону застосовувати норми іноземного права, а при відсутності закону, який врегульовує спірні відносини, застосувати закон, що регулює подібні відносини. Коли немає такого закону, суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України (ст. 11 ЦПК). Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Суд обґрунтовує рішення лише на тих доказах, які були досліджені в судовому засіданні (ст. 202 ЦПК).
Незалежність суддів забезпечується встановленим порядком їх обрання і звільнення, недоторканністю суддів, визначеною юридичною процедурою здійснення правосуддя, таємницею наради суддів при винесенні рішень, відповідальністю за неповагу до суду або втручання в розв'язання конкретних справ, створенням необхідних організаційно-технічних умов для діяльності суддів, а також матеріальним і соціальним забезпеченням суддів (ст. 11 Закону «Про статус суддів»). '
Кримінальний кодекс України в редакції від 5 квітня 2001 р. передбачає кримінальну відповідальність за втручання в діяльність судових органів (ст. 376), за погрозу або насильство щодо судді (ст. 377), за умисне знищення або пошкодження майна судді (ст. 378), посягання на життя судді в зв'язку з його діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379).
Здійснення судочинства державною мовою. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою. Виходячи з даного конституційного положення, судочинство в Україні має провадитися українською мовою. На виконання ч. 4 ст. 10 Конституції суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, зобов'язаний застосувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Законодавством про судоустрій передбачено, що судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості. Особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечено право повного ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях через перекладача і право виступати в суді рідною мовою (ст. 13 Закону «Про судоустрій»). На розвиток цього положення ст. 9 ЦПК встановлює, що особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача в порядку, визначеному ЦПК. Судові документи, відповідно до встановленого порядку, вручаються особам, які беруть участь у справі, в перекладі на їх рідну мову або іншу мову, якою вони володіють. Якщо при розгляді справи були порушені правила про мову, якою ведеться судочинство, то рішення у всякому разі підлягає скасуванню (ч. З ст. 309 ЦПК), якщо це порушення призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи (ч. З ст. 336 ЦПК). Це правило є важливою цивільною процесуальною гарантією додержання принципу державної мови судочинства.
Здійснення правосуддя професійними суддями та у визначених законом випадках народними засідателями — ст. 127 Конституції.[Професійні судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосудця представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя. Судці є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосудця і виконувати свої обов'язки на професійній основі в судах загальної юрисдикції (ст. 1 Закону «Про статус судців»). Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та іншої творчої діяльності у вільний від роботи час (ст. 127 Конституції, ст. 5 Закону «Про статус суддів»).
На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вишу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України, не молодший тридцяти років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як сім років, в тому числі не менш як п'ять років на посаді судді (ч. 3 ст. 7 Закону «Про статус суддів»).
Судді судів загальної юрисдикції наділені для здійснення правосуддя необхідними повноваженнями, передбаченими ЦПК і ГПК.
Судді зобов'язані: при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції і законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд справ з додержанням встановлених законом строків; не розголошувати відомості, що становлять державну, іншу таємницю, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи у судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання; додержувати вимог несу-місництва, службової дисципліни та розпорядку роботи суду; не допускати вчинків та будь-яких дій, що ганьблять звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності (ст. 6 Закону «Про статус суддів»).
Рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129 Конституції). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст. 24 Конституції). Цей принцип передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у цивільному судочинстві, перебувати в правовому становищі визначеної законом процесуальної фігури — позивача, відповідача, третьої особи тощо і рівною мірою здійснювати закріплені процесуальним законом за такими суб'єктами процесуальні права s обов'язки. На забезпечення їх реалізації на суд покладений обов'язок охороняти права учасників цивільного процесу від порушень, попереджати про наслідки, які можуть наставати внаслідок реалізації цих прав, сприяти в їх здійсненні. Гарантіями принципу рівності громадян перед законом і судом є встановлення кримінальної відповідальності за обмеження їх у правах залежно від расової і національної належності (ст. 161 КК), право на оскарження і скасування судового рішення (статті 290, 320 ЦПК).
Законність. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Судді при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону (ст. 129 Конституції). Основними засадами судочинства є законність (п. 1 ст. 129 Конституції). Громадяни зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 Конституції).
Таким чином, Конституція послідовно проводить у життя принцип законності, який є невід'ємним елементом демократичної правової держави. Здійснення правосуддя у цивільних справах відповідно до чинного законодавства є одним із завдань цивільного судочинства (ст. 2 ЦПК).
Законність правосуддя вимагає, щоб не тільки вся діяльність суду була підпорядкована законові, а й усіх суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, щоб вони суворо дотримувалися і виконували вимоги всіх інших принципів процесу, які характеризують цивільне судочинство. Порушення і недодержання навіть одного з них тягне за собою порушення законності.
Принцип законності визначається, по-перше, тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин. По-друге, здійснення правосудця неможливе без додержання норм процесуального права. Вся діяльність суду підпорядкована чинному цивільному процесуальному законодавству і здійснюється у визначеному ним цивільному процесуальному порядку. Прийняте судом рішення по справі має бути законним і обґрунтованим (ст. 202 ЦПК). Гарантіями принципу законності є право осіб, які беруть участь у справі, на оскарження судових рішень і ухвал, дія санкцій захисту і відповідальності (статті 12, 13, 44, 290, 320 та інші ЦПК).
Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Закріплений п. 7 ст. 129 Конституції принцип гласності характеризує демократизм цивільного судочинства і сприяє здійсненню ним запобіжної і виховної функцій. Відкритий розгляд справ дає можливість громадянам безпосередньо знайомитися з роботою суду, а це підвищує його відповідальність за законне і правильне вирішення цивільних справ. Гласність цивільного процесу забезпечує правову пропаганду чинних законів, контроль населення за діяльністю суду і тим самим сприяє зміцненню його авторитету. Присутні в залі переконуються в гуманності і справедливості законів. Гласність цивільного процесу позитивно впливає на осіб, які беруть участь у справі, процесуальні дії яких перебувають під контролем громадян, присутніх в залі судового засідання.
Зміст принципу гласності цивільного судочинства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд також допускається за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. В закритому судовому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також свідки, експерти, перекладачі (ст. 10 ЦПК). Рішення судів у всіх випадках проголошується прилюдно. До залу судового засідання не допускаються громадяни, молодші шістнадцяти років, якщо вони не є особами, які беруть участь у справі, або свідками (ст. 10 ЦПК). Встановлене ст. 10 ЦПК визначення змісту принципу гласності як відкритого розгляду справ у суді не є повним. Гласність означає також відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть участь у справі, в їх праві знайомитися з ними, в обов'язковому їх інформуванні про час і місце судового засідання і про виконання окремих процесуальних дій (статті 99,189 ЦПК). Гласність судового розгляду полягає також у праві публікувати звіти і повідомлення про судові процеси в пресі, інформувати про них по радіо, телебаченню, в кіно та з використанням інших засобів масової інформації, обговорювати матеріали справи в трудовому колективі тощо. Ніхто не може бути обмеженим у праві на отримання в суді усної чи письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. При розгляді справ перебіг процесу фіксується технічними засобами у порядку, визначеному процесуальним законом (ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»).
Змагальність (п. 4 ст. 129 Конституції) полягає в забезпеченні широкої можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв’язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювання доводів, міркувань та заперечень противної сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду — спору сторін перед судом. Отже, змагальність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати в доказовій діяльності передбачені ЦПК необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Він ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі — principium instructions processus ad instantium partium. Необхідні судові дані про юридичні факти в справі, що становлять предмет доказування, а також докази, якими вони підтверджуються, подають, насамперед, сторони. Кожна з них повинна довести (onusprobandi) ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. ЗО ЦПК). У зв'язку з чим вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати судові усні і письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК).