Глава ХХХ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМОГО ПРОВАДЖЕННЯ

§ 1. Історичний нарис окремого провадження

§ 2. Природа окремого провадження

§ 3. Процесуальний порядок розгляду справ окремого провадження

Питання для самоконтролю

1. Історичний нарис окремого провадження

У цивільному процесуальному законодавстві протягом майже пів­тора сторіччя закладена конструкція декількох форм цивільного судо­чинства — спірного (позовного) та особливого порядку цивільного процесу, викликаного необхідністю формулювання спеціальних норм процесуального права. Деякі дослідники пов’язують цей факт з тради­цією римського права, яка виділяє спірне позовне судочинство та без- спірне (добровільне), котра, на їх думку, була відтворена цивільним процесуальним законодавством сучасних держав^[1].

Так, при розробці Статуту цивільного судочинства Росії 1864 р. як критика судочинства за попереднім законом — Зводом законів 1857 р. вказувалось, що одним з істотних недоліків чинного на той час зако­нодавства було проведення різних порядків судочинства. Як відомо, Звід законів передбачав загальний порядок судочинства, чотири голов­них та шістнадцять особливих. На думку департаменту законів та цивільних справ Державної ради, таке законодавче рішення викликало повільність судочинства та розвиток формалізму^[2].

При остаточній редакції Статуту думка департаменту Державної ради була врахована і прийнятий у 1864 р. Статут цивільного судочин­ства передбачив лише спірний (позовний) порядок здійснення право­суддя у цивільних справах. Разом з тим вже через короткий час були зроблені протилежні кроки: відбулися доповнення Статуту Книгою IV «Судочинство охоронне», у квітні 1866 р. введена особлива форма судочинства. Таке рішення мотивувалось тим, що необхідно було ви­значити, крім спірного (позовного) порядку судочинства, і правила неспірного або охоронного порядку. У той же час відзначалося, що змішування цих окремих категорій справ становить одну з надзвичай­но суттєвих причин недосконалості цивільного судочинства^[3]. У по­рядку охоронного провадження розглядалися справи: про виклик спадкоємців померлої особи та охорону її маєтку; про поділ спадщини; про введення у володіння нерухомим майном; про викуп родового майна; про засвідчення у безвісній відсутності; про узаконення дітей; про усиновлення та ін. Коло цих справ не завжди було однаковим^[4].

Австрійський Статут цивільного судочинства 1895 р., що діяв на території Західної України, також передбачав диференціацію цивіль­ного процесу. Розділ ІІ цього кодексу, що мав назву «Провадження у судах першої інстанції», містив главу V «Окремі провадження», яка регламентувала особливості розгляду окремих категорій справ: про­вадження за вексельними позовами, провадження за позовами, які виникають з угод майнового найму, провадження у третейському суді, провадження за позовами про винагороду за збитки, спричинені чина­ми судового відомства. Крім того, у систему окремого провадження включалося наказне провадження^[5].

Радянське цивільне процесуальне законодавство також базувалось на концепті різних форм цивільного судочинства. Перші радянські нормативні акти про цивільне судочинство розрізняли два види цивіль­ного судочинства: позовне та охоронне, яке мало назву окремого без- спірного, або непозовного. Цивільний процесуальний кодекс УРСР 1924 р., не даючи визначення позовного та окремого проваджень, за­кріплював факт наявності так званих справ окремого провадження.

Окреме провадження передбачалось як безспірне провадження. У тимчасовій інструкції Нарком’юсту України від 4 січня 1924 р. (цир­куляр № 4) робилась спроба визначити природу окремого проваджен­ня. У цьому документі окреме провадження протиставлялось позов­ному за двома ознаками: а) встановлення права у позовному прова­дженні та встановлення факту в безспірному порядку; б) можливість заперечень, а отже, і виклик сторін у позовному провадженні та про­вадження без відповідача в окремому провадженні^[6].

Незважаючи на виділення в цивільному процесі окремого прова­дження як відносно самостійного, загальні для всіх справ окремого провадження норми, які регулювали б порядок їх розгляду, не були сформульовані, і ЦПК УРСР закріпив перелік справ окремого прова­дження та правила їх розгляду. Відповідно до ст. 191 ЦПК УРСР 1924 р. до справ окремого провадження належали справи: а) про розпоряджен­ня судом майном померлих; б) про третейські записи та рішення; в) про депозит; г) про видачу судових наказів по актах; д) про розірвання шлюбу, про позови з утримання та про встановлення прізвища дітей; е) про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; є) про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями.

У подальшому, в ЦПК УРСР 1929 р., також передбачалось окреме провадження. Відповідно до ст. 218 ЦПК до справ окремого прова­дження були віднесені справи: про видачу судових наказів; про ви­дачу дозволу на звернення в безспірному порядку стягнень на по­точні рахунки і вклади в кредитних установах; про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; про поновлення прав на втрачені цінні папери на пред’ явника; про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями; за скаргами на дії нотаріусів. Крім того, відповідно до глави 26-а ЦПК 1929 р. до справ окремого провадження були віднесені справи про розірвання шлюбу.

Як видно, протягом тривалого періоду у цивільному процесуаль­ному законодавстві, яке передбачало наявність охоронних (окремих проваджень), не визначалися критерії цих проваджень, відмінність їх від позовного провадження цивільного процесу. Законодавець тільки давав перелік справ, які віднесені до окремого провадження.

У літературі висловлювалася думка, що наявність у законодавстві двох видів цивільного судочинства зумовлюється тим, що характер окремого провадження визначається відсутністю спору про право цивільне в цьому провадженні, що на відміну від позовних справ справи окремого провадження розглядаються у спрощеному порядку, і тут не застосовуються деякі інститути позовного провадження (ми­рової угоди, відмови від позову, третіх осіб та ін.)^[7]. Ця думка навряд чи повністю відбиває суть проблеми, бо порівняльний аналіз системи справ окремого провадження в різні періоди розвитку цивільного про­цесуального законодавства показує, що до них належали справи, які з великою ймовірністю об’єднувалися однією ознакою — відсутністю спору про право цивільне. Свого часу був правий Є. В. Васьковський, який писав стосовно Статуту цивільного судочинства 1864 р., що охо­ронні справи є такими різноманітними і різнорідними й охопити їх одним визначенням неможливо^[8].

Як приклад, аналіз ст. 218 ЦПК УРСР 1929 р. дає підстави зробити однозначний висновок про те, що в межах окремого провадження були об’єднані різні за природою справи, а предмет судової діяльності в окремому провадженні не був однорідним. Так, у справах про видачу судових наказів суд безспірно підтверджував права кредитора на стяг­нення грошей без майна. У справах про видачу дозволу на звернення в безспірному порядку стягнень на поточні рахунки і вклади в кредит­них установах суд давав дозвіл установі, яка учиняє стягнення, при стягненні недоїмок по податках та сум неподаткового характеру, які за законом стягуються в безспірному порядку, якщо виникає необхідність, звернути ці стягнення на поточні рахунки і вклади в кредитних уста­новах. У справах про звільнення особи від військової служби за релі­гійними переконаннями суд на підставі чинного на той час закону про обов’ язкову військову службу вирішував, чи дійсно релігійне вчення секти, до якої належить заявник, забороняє чи забороняло до 1917 р. відбування військової служби і чи дійсно до цього вчення належить заявник за народженням та вихованням.

Як видно з наведених прикладів, предмет судової діяльності у спра­вах, які входили до окремого провадження, є досить різноманітним.

У першому випадку суд надавав документові виконавчої сили — при виданні судових наказів; у другому — суд давав дозвіл на звернення стягнення у разі недоїмки на такі специфічні об’ єкти, як поточні ра­хунки і вклади у кредитних установах; у третьому — встановлював факт належності заявника до релігійної секти та звільняв від виконан­ня державного обов’язку — обов’язкової військової служби.

Неоднорідність окремого провадження як самостійного проваджен­ня в структурі цивільного процесу ще більше посилилась у зв’язку з прийняттям Постанови ЦВК і РНК СРСР від 11 квітня 1937 р., яка скасувала адміністративний і встановила судовий порядок вилучення майна у колгоспів, кустарно-промислових артілей та громадян на по­криття недоїмок за державними і міськими податками, обов’язковим окладним страхуванням, обов’язковими натуральними поставками та штрафами^[9]. Поряд із цим Конституція СРСР 1936 р. передбачала мож­ливість судового оскарження неправильностей у списках виборців. Порядок розгляду цих справ був установлений Інструкцією НКЮ СРСР від 5 травня 1938 р.^[10] У подальшому постановою РНК СРСР від 24 листопада 1942 р. «Про відповідальність за невиконання обов’язкових поставок сільськогосподарських продуктів державі колгоспними дво­рами та одноосібними господарствами» передбачалось залишення у силі судового порядку звернення стягнень за недоїмками^[11]. Такі зміни в законодавстві того періоду, визначення спеціальними нормативними актами порядку судового розгляду цих справ знову поставили питання про їх природу і віднесення до того або іншого виду судочинства, пе­редбаченого ЦПК. І незважаючи на те що встановлювався особливий порядок розгляду цих справ, який принципово відрізнявся від позов­ного та окремого проваджень, передбачалось, що цей порядок є по­рядком «окремого провадження». Разом з тим очевидно, що переліче­ні категорії справ, що були віднесені до судової юрисдикції, за своєю юридичною природою відрізнялись від тих, які того часу в цивільному процесуальному законодавстві були віднесені до справ окремого про­вадження, оскільки ці справи (справи по недоїмках та справи про оскарження неправильностей у списках виборців) по суті виникали з адміністративно-правових відносин.

Такий стан речей призвів до того, що в подальшому, аж до прий­няття Основ цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік 1961 р., розгорнулася гостра полеміка з цієї проблеми. Більшість вчених дотримувалися думки про єдність окремого провадження, яке включа­ло як безспірні справи, так і справи, що виникають з адміністративно- правових відносин, віднесені до судової юрисдикції, і в яких також, як і у традиційних справах окремого провадження, на їх погляд, відсутній спір про право^[12]. Деякі процесуалісти вважали, що об’єднання названих справ у рамках окремого провадження, навпаки, є непереконливим^[13].

Ідея про необхідність спеціальної регламентації провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, і ви­окремлення цього провадження в самостійний вид, поряд із позовним та окремим, все ж таки стала домінуючою і набула закріплення в Осно­вах цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік (далі — Основи). Основи встановили порядок розгляду справ у спорах, що виникають із цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовід­носин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження. Справи, що виникають з адміністративно- правових відносин, і справи окремого провадження розглядались за загальними правилами судочинства, крім деяких винятків, встановле­них законодавством Союзу РСР і союзних республік (ст. 1 Основ). Таким чином, Основи не були винятком і сприйняли концепцію різних форм проваджень у цивільному процесі. При цьому позовне прова­дження кваліфікувалось як загальна процедура цивільного судочинства. Що стосується провадження у справах, які виникають з адміністративно- правових відносин, і справах окремого провадження, то вони підпо­рядковуються загальним правилам цивільного процесу, однак за де­якими винятками та доповненнями. За логікою Основ таке співвідно­шення загальних і спеціальних правил цивільного судочинства ство­рювало специфічний правовий режим, інакше кажучи, процесуальний порядок розгляду і вирішення цих справ по суті.

ЦПК УРСР 1963 р. до справ, що виникають з адміністративно- правових відносин, відніс справи зі скарг на неправильності у списках виборців, зі скарг на дії органів та посадових осіб у зв’язку з накла­денням штрафів, про стягнення з громадян недоїмки по податках, само­оподаткуванню сільського населення і державному обов’ язковому страхуванню (ст. 236 ЦПК). До справ окремого провадження було від­несено обмежене коло справ — справи про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, про визнання громадянина по­мерлим або безвісно відсутнім, про встановлення фактів, що мають юридичне значення, про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’ явника, про оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчи­ненні (ст. 254 ЦПК).

За ЦПК України 2004 р. до справ окремого провадження віднесені справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи ого­лошення її померлою; усиновлення; встановлення фактів, що мають юридичне значення; відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі; надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (ч. 2 ст. 234 ЦПК).

У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього за­суджений до позбавлення волі, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встанов­лених законом (ч. 3 ст. 234 ЦПК).

Таким чином, існування окремого провадження у цивільному про­цесі є традиційним для вітчизняного процесуального законодавства. Коло справ окремого провадження цивільного судочинства змінюва­лось від кодифікації до кодифікації, що свідчить про унікальність цього провадження, складність визначення концептуального критерію його законодавчого регулювання.