§ 2. Право на пред’явлення позову

Право на звернення за судовим захистом тісно пов’ язане із суб’єктивним матеріальним правом, яке підлягає захисту. З порушен­ням матеріального суб’єктивного права заінтересованої особи виникає право на позов. Засобом реалізації цього права є звернення заінтересо­ваної особи з позовом до суду, який у певному порядку розглядає ви­могу позивача і дає відповідь у вигляді судового рішення.

У теорії цивільного процесу поняття права на позов визначається по-різному. В одному випадку право на позов визначається як проце­суальне поняття, у другому — зводиться до матеріального, у третьо­му — матеріально-правові і процесуально-правові можливості судо­вого захисту об’єднуються в єдине поняття права на позов.

Аналіз матеріального і процесуального законодавства та судової практики дозволяє зробити висновок, що право на позов — це єдине матеріальне і цивільно-процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. В цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов у матеріальному розумінні. І навпаки, матеріальне пра­во не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізо­ваним у примусовому порядку. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що пра­во на позов — це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом, процесуальній формі, у певному процесуально­му порядку, який забезпечує об’ єктивність і реальність захисту.

Таким чином, право на позов є єдиним поняттям, яке включає: пра­во на пред’явлення позову і порушення справи в суді і право на задо­волення матеріально-правової вимоги позивача. Право на пред’явлення позову до суду є засобом реалізації права на позов. Однак, виступаючи процесуальною формою права на позов, право на пред’явлення позову користується певною самостійністю. Це виявляється в тому, що про­цесуальний порядок реалізації права на позов виступає як особливий вид діяльності, яка регулюється цивільним процесуальним правом, що надає учасникам процесу особливі процесуальні права і обов’язки, які забезпечують реальну можливість одержання правового захисту.

Тому під правом на пред’явлення позову слід розуміти право на звернення до суду з метою порушення цивільної процесуальної діяль­ності по захисту прав, свобод чи інтересів.

Правом на звернення до суду з позовом наділені всі фізичні і юри­дичні особи, а також держава (ст. 30 ЦПК). Така широка можливість звернення до суду, надана процесуальним законодавством, може бути реалізована лише за наявності певних передумов, встановлених зако­ном (ст. 122 ЦПК).

У теорії цивільного процесуального права передумови права на пред’явлення позову підрозділяються на дві групи: суб’єктивні та об’єк­тивні. Об’єктивні передумови права на пред’явлення позову, в свою чергу, поділяються на позитивні та негативні. Передумови права на пред’ явлення позову необхідно розглядати у контексті права на звернення до суду за судовим захистом, тому детальніше ці передумови розглядаються у від­повідному розділі, в якому йдеться щодо передумов права на звернення до суду за судовим захистом та порядку його реалізації.

Передумови права на звернення до суду з позовом мають виключ­но процесуальний характер і не стосуються питань про наявність чи відсутність у позивача суб’єктивного матеріального права. Право на звернення до суду з позовом — це право вимагати, щоб заявлений по­зов був прийнятий до судового провадження, розглянутий ним у вста­новленому процесуальному порядку і щоб по ньому суд ухвалив своє рішення. У зв’язку з цим суддя не вправі відмовити у відкритті про­вадження у справі за позовом з тих причин, що у позивача відсутнє матеріальне право, тобто право на задоволення позову, якщо дана ка­тегорія справ віднесена законом до юрисдикції загальних судів.

У тому випадку, коли суддя встановить відсутність необхідних передумов права на звернення до суду з позовом, він відмовляє у від­критті провадження у справі. Якщо ж відсутність необхідних перед­умов буде встановлена при розгляді справи в судовому засіданні, суд не вправі розглядати таку справу по суті, а постановляє ухвалу про закриття провадження у справі або залишає заяву без розгляду.

На практиці трапляються випадки, коли одна особа пред’ являє до іншої декілька позовних вимог, які інколи випливають із тих самих правовідносин. У таких випадках позивач вправі об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. Суддя також впра­ві постановити ухвалу про об’ єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позива­ча до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного й того самого відповідача (ч. 1 ст. 126 ЦПК), якщо це приведе до більш швидкого і правильного розгляду спору між сторонами.

Якщо об’єднання кількох вимог в одне провадження ускладнює процес і затримує розгляд і вирішення справи по суті, то суддя вправі постановити ухвалу про роз’єднання одного або кількох поєднаних в одне провадження позовів у самостійні провадження, якщо їх спіль­ний розгляд ускладнює вирішення справи (ч. 2 ст. 126 ЦПК).