§ 2. Види зловживань процесуальними правами

Існує велика кількість різних видів зловживань суб’єктивними цивільними процесуальними правами. Як вже зазначалось, будь-яка процесуальна норма, що управомочує суб’єкта на вчинення тих чи інших дій, може породжувати різні зловживання тією свободою, яку вона надає. Відповідно будь-яке суб’єктивне процесуальне право може бути використано всупереч його призначенню. Звідси слідує, що опис абсолютно всіх процесуальних зловживань є завданням нездійсненним. Немає ніякої необхідності у створенні якогось «зводу» або «каталогу» зловживань процесуальними правами.

Класифікація зловживань процесуальними правами може бути по­будована на підставі різних критеріїв: за стадіями цивільного процесу (зловживання в суді першої інстанції або при перегляді судового акта); за предметом тієї норми або інституту, у сфері яких вчиняється зло­вживання (у сфері доказування, при визначенні юрисдикції або під­судності, при зверненні до суду і т. д.); за ступенем впливу на результат цивільного процесу; за кількістю протиправних дій; за кількістю осіб, що вчиняють зловживання; за метою, що ставить собі суб’єкт, та ін.

Процесуальний закон, як відзначалось, не містить загального по­няття зловживання процесуальними правами і, як правило, з тим чи іншим ступенем конкретизації йде шляхом переліку дій, які можуть бути розцінені як зловживання процесуальними правами. Стаття 90 ЦПК передбачає можливість застосування заходів процесуального примусу до осіб, які порушують встановлені в суді правила або проти­правно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства. Арбітраж­не процесуальне законодавство Росії, наприклад, підходить до визна­чення зловживання процесуальними правами через опис наслідків неналежної реалізації процесуальних прав. Це може бути: а) зрив су­дового засідання; б) затягування судового процесу; в) перешкоджання розгляду справи; г) перешкоджання прийняттю законного та обґрун­тованого судового акта (ст. 111 АПК РФ).

Спеціальні випадки відповідальності за зловживання процесуаль­ними правами сформульовані стосовно справ окремого провадження. Так, суд, установивши, що особа, яка подала заяву у справі про визнан­ня особи недієздатною, діяла несумлінно в цілях завідомо безпідстав­ного обмеження або позбавлення дієздатності громадянина, стягує з такої особи всі витрати, пов’язані з розглядом справи (ч. 3 ст. 240 ЦПК). Згідно із ч. 2 ст. 406 ЦПК, якщо мета звернення до суду, зазна­чена заявником при відновленні втраченого судового провадження, не пов’язана із захистом його прав та інтересів, суд своєю ухвалою від­мовляє у відкритті провадження у справі про відновлення проваджен­ня або залишає заяву без розгляду, якщо провадження було відкрито.

Окремі форми зловживань процесуальними правами необов’язково повинні бути поіменовані законом як зловживання. Частіше спрямованість на попередження недобросовісних процесуальних дій випливає із запропонованої норми правила поведінки. І навіть якщо такі дії не мали місця, регулюючий потенціал норми все одно «спрацьовує». Так, обов’язок осіб повідомити суд про зміну адреси під час провадження у справі (ч. 1 ст. 77 ЦПК) може не тільки зупинити можливі зловжи­вання сторони, що змінила місце проживання і не повідомила про це суд, яка б апелювала до свого неповідомлення про час і місце судово­го засідання як до підстави для скасування судового акта, а й усунути перешкоди до розгляду справи, які неминуче виникли, якщо б суд був вимушений здійснювати пошук нового місця проживання особи.

Аналогічним чином обов’ язок особи повідомляти суд про всі су­дові рішення у його справі і про незавершені судові провадження (ч. 3 ст. 131 ЦПК) розрахований не тільки на ситуації, за яких несум­лінна особа може ініціювати подібний спір або добитися скасування невигідного рішення з мотиву неврахування судом преюдиційно вста­новлених в іншому процесі фактів, а й на випадки, за яких суд позбав­ляється необхідності повторного дослідження обставин справи, що вже були предметом розгляду в іншій справі (ст. 61 ЦПК).