Глава IX ЦИВІЛЬНА ЮРИСДИКЦІЯ
Глава IX ЦИВІЛЬНА ЮРИСДИКЦІЯ
§ 1. Поняття цивільної юрисдикції
§ 2. Юрисдикція суду щодо справ позовного провадження
§ 3. Юрисдикція суду щодо справ наказного провадження
§ 4. Юрисдикція суду щодо справ окремого провадження
§ 1. Поняття цивільної юрисдикції
Відповідно до Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції).
Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано також право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Еволюція судової юрисдикції у контексті реформування судоустрою та судочинства здійснювалась у напрямі конституалізації необмеженості судової юрисдикції у судочинстві. Так, згідно з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суди розглядають усі спори про захист прав і свобод громадян.
У правових позиціях судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України зазначено, що конституційне положення щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини означає насамперед, що провадження в порядку цивільного судочинства здійснюється за всіма вимогами, які не є предметом інших видів судочинства, а також що недодержання існуючого порядку попереднього судового розгляду деяких спорів саме по собі не може бути підставою для позбавлення особи права на судовий захист[1].
Висновок Конституційного Суду України стосовно необмеженості судової юрисдикції міститься в рішенні у справі за конституційним зверненням жителів м. Жовті Води щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України. Так, суб’єкти права на конституційне звернення в січні 1997 р. звернулися до Жовтоводівського міського суду (Дніпропетровська область) із позовними заявами до Кабінету Міністрів України про виконання зобов’язання за облігаціями Державної цільової безпроцентної позики 1990 р. та відшкодування моральної шкоди.
Ухвалами судді Жовтоводівського міського суду було відмовлено у прийнятті позовних заяв як таких, що не підлягають розгляду в судах відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК. Відмова у прийнятті позовних заяв була обґрунтована тим, що визначення порядку, умов викупу та компенсації втрат від знецінення цінних паперів, облігацій Державної цільової безпроцентної позики 1990 р. є компетенцією Кабінету Міністрів України і спори з цих питань судам не підвідомчі.
У рішенні по цих справах Конституційний Суд України зазначив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку і суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, особа без громадянства вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав і свобод.
Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене.
Частину 2 ст. 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. До правовідносин, на які поширюється юрисдикція судів, належать також правовідносини, що виникли з факту придбання громадянами України облігацій Державної цільової безпроцентної позики 1990 р., щодо яких відповідно до Закону України «Про державні гарантії заощаджень громадян України» від 21.11.1996 р. Україна взяла на себе зобов’язання про компенсацію реальної вартості знецінених державних цінних паперів[2].
Захист суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій здійснюється не тільки загальними і спеціалізо- ванними судами, Конституційним Судом України, а й Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, третейськими судами, громадськими організаціями, нотаріусом, а в передбачених законом випадках — в адміністративному порядку (статті 16-18 ЦК). Крім того, особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи (ст. 19 ЦК). У випадках, передбачених СК, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування (ч. 1 ст. 19 СК). Трудові спори, крім суду, розглядають комісії по трудових спорах (ч. 1 ст. 221 КЗпП). Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ч. 1 ст. 158 ЗК). Кожний з органів чи посадових осіб може захищати тільки ті цивільні права, які віднесені до їх повноважень. Але пріоритет захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави належить судовій формі.
Питання про розмежування повноважень між судами та іншими органами по захисту цивільних прав раніше вирішувалось інститутом судової підвідомчості, в якому були закріплені загальні правила віднесення до відання суду тих чи інших цивільних справ. Так, відповідно до ст. 24 ЦПК 1963 р. судам були підвідомчі справи по спорах, що виникали з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі був громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів відносилось законом до відання інших органів. Усі інші справи вирішувались іншими органами цивільної юрисдикції. Із прийняттям Конституції України інститут підвідомчості втратив свою функцію, оскільки, виходячи зі змісту статей 55, 124 Конституції України, усяка заінтересована особа має право звернутися до суду за захистом будь-яких порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. На свій розсуд вона може звернутися за захистом своїх прав і до іншого органу цивільної юрисдикції. У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім “Кампус Коттон клаб”» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 зазначено, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно- правовими актами. Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист[3].
У цьому зв’язку слід зазначити, що інститут підвідомчості за своєю сутнісною природою не відповідав Конституції України, оскільки вона закріпила необмежену юрисдикцію судів, а конструкція підвідомчості ґрунтувалась на засадах поділу юрисдикції, коли цивільні справи розглядалися не лише судами, а й іншими органами і коли спостерігалося таке явище, як дифузія судової влади, оскільки по суті правосудні функції здійснювали не лише судові органи, а сфера повноважень судів була обмежена[4].
Незважаючи на існуючу судову практику щодо застосування ст. 124 Конституції України, поняття судової юрисдикції, у тому числі і цивільної юрисдикції, є не досить визначеним. Це пов’язано перш за все з тим, що в процесуальному законодавстві не міститься легального визначення судової юрисдикції. Більше того, в деяких нормативних актах вона ототожнюється з підвідомчістю (ст. 12 ГПК, ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. «Про третейські суди»).
Доктринально юрисдикцію слід визначати в контексті сутнісної характеристики судової влади і правосуддя в цивільних справах. Зміст правосуддя зводиться до визначення відповідного виду й обсягу суб’єктивних прав і юридичних обов’язків осіб при вирішенні цивільної справи судом. При здійсненні правосуддя реалізуються конкретні юрис- дикційні повноваження суду. Щодо цього можна зазначити, що судова юрисдикція є суттєвою ознакою судової влади. Вона пов’язана з правосуддям і по суті є повноваженням зі здійснення правосуддя органами судової влади. Юрисдикція тим самим визначає специфіку судової влади і є її предметною характеристикою на відміну від законодавчої та виконавчої. Крім того, судова юрисдикція здійснюється за наявності певних умов — наявність спору про право; процесуальна форма вирішення справи; особлива природа рішень суду як органу судової влади[5].
Юрисдикція тісно пов’язана з компетенцією. Більше того, інколи вони ототожнюються як у теорії, так і в законодавстві. Так, гл. 2 розд. 1називається «цивільна юрисдикція, а ст. 15 ЦПК — компетенція судів щодо розгляду цивільних справ. На наш погляд, поняття «юрисдикція» пов’ язане із суміжним поняттям «компетенція», але їх ототожнювати не можна. За своїми суттєвими ознаками юрисдикція характеризує судову владу з точки зору повноважень суду щодо розгляду і вирішення цивільних справ. Що стосується компетенції, то вона є більш широким поняттям.
Деякі автори вважають, що судова компетенція зводиться до правоздатності суду, що вона є умовою, за наявності якої суд може здійснювати свою діяльність. При цьому процесуальна правоздатність суду збігається з його дієздатністю і виникає одночасно з організацією суду1.
З такою думкою погодитися важко, оскільки суд у цьому випадку прирівнюється до положення учасників цивільного процесу. Суд, по- перше, є органом судової влади, а інші учасники процесу займають щодо нього підвладне положення. По-друге, правоздатність визначається як абстрактна можливість мати всі можливі цивільні права й обов’язки. У зв’язку з цим відносно суду слід говорити не про його можливість бути суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин, а про існуючі процесуальні права і обов’язки суду, тобто компетенцію.
Компетенція визначає перш за все функції суду при здійсненні правосуддя. У цьому розумінні змістом компетенції суду є здійснення ним правосуддя по цивільних справах. У загальному вигляді така функція проголошена у ст. 124 Конституції України: правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.
Крім функцій, змістом компетенції суду в цивільному процесі є повноваження суду щодо предметів його ведення, тобто об’єктів, на які поширюється судова влада. Таким об’єктом згідно зі ст. 124 Конституції України є всі правовідносини, що виникають у державі. По суті це і є предметна юрисдикція (юрисдикційні повноваження суду).
До змісту компетенції входить також і метод судової діяльності з реалізації судової влади. Згідно зі ст. 1 ЦПК таким методом є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ у відповідності до законодавства про цивільне судочинство. Його конкретний зміст становлять численні процесуальні засоби і способи, що містяться в ЦПК і використовуються судом при розгляді справ різних видів судочинства.
Таким чином, на наш погляд, компетенція характеризує орган судової влади з точки зору системи його повноважень і ролі як органу правосуддя. Вона складається із функцій суду зі здійснення правосуддя по цивільних та інших справах, предметів юрисдикції і методів здійснення судом своїх функцій. Отже, юрисдикція є елементом компетенції, а у сфері судової юрисдикції з огляду на наявність різних видів судочинства в цілому слід розрізняти цивільну, господарську, адміністративну, кримінальну і конституційну юрисдикції.
Цивільна юрисдикція як визначення сфери судової влади може бути предметною, територіальною і функціональною. Виходячи з побудови судової системи, предметна юрисдикція визначає повноваження судів по розгляду тих чи інших цивільних справ по суті, територіальна — щодо повноважень між судами цивільної юрисдикції по розгляду справ по першій інстанції (підсудність), а функціональна — повноваження апеляційних та касаційного суду щодо перегляду судових рішень. Таким чином, цивільна юрисдикція — це владні повноваження суду із розгляду і вирішення цивільних справ, яка включає до свого змісту як складову й інститут підсудності.