Глава IX ЦИВІЛЬНА ЮРИСДИКЦІЯ

Posted in Гражданское процессуальное право - Курс цивільного процесу (В.В. Комаров)

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

 

Глава IX ЦИВІЛЬНА ЮРИСДИКЦІЯ

§ 1. Поняття цивільної юрисдикції

§ 2. Юрисдикція суду щодо справ позовного провадження

§ 3. Юрисдикція суду щодо справ наказного провадження

§ 4. Юрисдикція суду щодо справ окремого провадження


§ 1. Поняття цивільної юрисдикції


Відповідно до Конституції України правосуддя в Україні здійсню­ється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі право­відносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції).

Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано також право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Еволюція судової юрисдикції у контексті реформування судоустрою та судочинства здійснювалась у напрямі конституалізації необмеже­ності судової юрисдикції у судочинстві. Так, згідно з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про за­стосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширю­ється на всі правовідносини, що виникають у державі, суди розгляда­ють усі спори про захист прав і свобод громадян.

У правових позиціях судової колегії в цивільних справах Верхов­ного Суду України зазначено, що конституційне положення щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини означає насампе­ред, що провадження в порядку цивільного судочинства здійснюється за всіма вимогами, які не є предметом інших видів судочинства, а також що недодержання існуючого порядку попереднього судового розгляду деяких спорів саме по собі не може бути підставою для позбавлення особи права на судовий захист[1].

Висновок Конституційного Суду України стосовно необмеженості судової юрисдикції міститься в рішенні у справі за конституційним зверненням жителів м. Жовті Води щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України. Так, суб’єкти права на консти­туційне звернення в січні 1997 р. звернулися до Жовтоводівського міського суду (Дніпропетровська область) із позовними заявами до Кабінету Міністрів України про виконання зобов’язання за облігація­ми Державної цільової безпроцентної позики 1990 р. та відшкодуван­ня моральної шкоди.

Ухвалами судді Жовтоводівського міського суду було відмовлено у прийнятті позовних заяв як таких, що не підлягають розгляду в судах відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК. Відмова у прийнятті позовних заяв була обґрунтована тим, що визначення порядку, умов викупу та компенсації втрат від знецінення цінних паперів, облігацій Державної цільової безпроцентної позики 1990 р. є компетенцією Кабінету Міністрів України і спори з цих питань судам не підвідомчі.

У рішенні по цих справах Конституційний Суд України зазначив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку і суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, особа без грома­дянства вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав і свобод.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформле­них відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на су­довий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене.

Частину 2 ст. 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що ви­никають у державі. До правовідносин, на які поширюється юрисдикція судів, належать також правовідносини, що виникли з факту придбання громадянами України облігацій Державної цільової безпроцентної по­зики 1990 р., щодо яких відповідно до Закону України «Про державні гарантії заощаджень громадян України» від 21.11.1996 р. Україна взя­ла на себе зобов’язання про компенсацію реальної вартості знецінених державних цінних паперів[2].

Захист суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів гро­мадян та організацій здійснюється не тільки загальними і спеціалізо- ванними судами, Конституційним Судом України, а й Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Рес­публіки Крим, органами місцевого самоврядування, третейськими судами, громадськими організаціями, нотаріусом, а в передбачених законом випадках — в адміністративному порядку (статті 16-18 ЦК). Крім того, особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи (ст. 19 ЦК). У випадках, передбачених СК, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування (ч. 1 ст. 19 СК). Трудові спори, крім суду, розглядають комісії по трудових спорах (ч. 1 ст. 221 КЗпП). Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самовряду­вання та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ч. 1 ст. 158 ЗК). Кожний з органів чи посадових осіб може захищати тільки ті цивільні права, які віднесені до їх повноважень. Але пріоритет за­хисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інте­ресів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів дер­жави належить судовій формі.

Питання про розмежування повноважень між судами та іншими органами по захисту цивільних прав раніше вирішувалось інститутом судової підвідомчості, в якому були закріплені загальні правила відне­сення до відання суду тих чи інших цивільних справ. Так, відповідно до ст. 24 ЦПК 1963 р. судам були підвідомчі справи по спорах, що ви­никали з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідно­син, якщо хоча б однією зі сторін у спорі був громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів відносилось законом до відання інших органів. Усі інші справи вирішувались іншими органами цивіль­ної юрисдикції. Із прийняттям Конституції України інститут підвідом­чості втратив свою функцію, оскільки, виходячи зі змісту статей 55, 124 Конституції України, усяка заінтересована особа має право звер­нутися до суду за захистом будь-яких порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. На свій розсуд вона може звернутися за захистом своїх прав і до іншого органу цивільної юрис­дикції. У Рішенні Конституційного Суду України у справі за консти­туційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Тор­говий Дім “Кампус Коттон клаб”» щодо офіційного тлумачення по­ложення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 за­значено, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поши­рення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у дер­жаві, необхідно розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно- правовими актами. Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист[3].

У цьому зв’язку слід зазначити, що інститут підвідомчості за своєю сутнісною природою не відповідав Конституції України, оскільки вона закріпила необмежену юрисдикцію судів, а конструкція підвідомчості ґрунтувалась на засадах поділу юрисдикції, коли цивільні справи роз­глядалися не лише судами, а й іншими органами і коли спостерігалося таке явище, як дифузія судової влади, оскільки по суті правосудні функції здійснювали не лише судові органи, а сфера повноважень судів була обмежена[4].

Незважаючи на існуючу судову практику щодо застосування ст. 124 Конституції України, поняття судової юрисдикції, у тому числі і ци­вільної юрисдикції, є не досить визначеним. Це пов’язано перш за все з тим, що в процесуальному законодавстві не міститься легального визначення судової юрисдикції. Більше того, в деяких нормативних актах вона ототожнюється з підвідомчістю (ст. 12 ГПК, ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. «Про третейські суди»).

Доктринально юрисдикцію слід визначати в контексті сутнісної ха­рактеристики судової влади і правосуддя в цивільних справах. Зміст правосуддя зводиться до визначення відповідного виду й обсягу суб’єктивних прав і юридичних обов’язків осіб при вирішенні цивільної справи судом. При здійсненні правосуддя реалізуються конкретні юрис- дикційні повноваження суду. Щодо цього можна зазначити, що судова юрисдикція є суттєвою ознакою судової влади. Вона пов’язана з право­суддям і по суті є повноваженням зі здійснення правосуддя органами су­дової влади. Юрисдикція тим самим визначає специфіку судової влади і є її предметною характеристикою на відміну від законодавчої та виконавчої. Крім того, судова юрисдикція здійснюється за наявності певних умов — наявність спору про право; процесуальна форма вирішення справи; осо­блива природа рішень суду як органу судової влади[5].

Юрисдикція тісно пов’язана з компетенцією. Більше того, інколи вони ототожнюються як у теорії, так і в законодавстві. Так, гл. 2 розд. 1називається «цивільна юрисдикція, а ст. 15 ЦПК — компетенція судів щодо розгляду цивільних справ. На наш погляд, поняття «юрисдикція» пов’ язане із суміжним поняттям «компетенція», але їх ототожнювати не можна. За своїми суттєвими ознаками юрисдикція характеризує судову владу з точки зору повноважень суду щодо розгляду і вирішен­ня цивільних справ. Що стосується компетенції, то вона є більш ши­роким поняттям.

Деякі автори вважають, що судова компетенція зводиться до право­здатності суду, що вона є умовою, за наявності якої суд може здійснювати свою діяльність. При цьому процесуальна правоздатність суду збігається з його дієздатністю і виникає одночасно з організацією суду1.

З такою думкою погодитися важко, оскільки суд у цьому випадку прирівнюється до положення учасників цивільного процесу. Суд, по- перше, є органом судової влади, а інші учасники процесу займають щодо нього підвладне положення. По-друге, правоздатність визначається як абстрактна можливість мати всі можливі цивільні права й обов’язки. У зв’язку з цим відносно суду слід говорити не про його можливість бути суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин, а про існуючі про­цесуальні права і обов’язки суду, тобто компетенцію.

Компетенція визначає перш за все функції суду при здійсненні правосуддя. У цьому розумінні змістом компетенції суду є здійснення ним правосуддя по цивільних справах. У загальному вигляді така функція проголошена у ст. 124 Конституції України: правосуддя в Укра­їні здійснюється виключно судами.

Крім функцій, змістом компетенції суду в цивільному процесі є повноваження суду щодо предметів його ведення, тобто об’єктів, на які поширюється судова влада. Таким об’єктом згідно зі ст. 124 Кон­ституції України є всі правовідносини, що виникають у державі. По суті це і є предметна юрисдикція (юрисдикційні повноваження суду).

До змісту компетенції входить також і метод судової діяльності з реалізації судової влади. Згідно зі ст. 1 ЦПК таким методом є спра­ведливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ у відповідності до законодавства про цивільне судочинство. Його конкретний зміст становлять численні процесуальні засоби і способи, що містяться в ЦПК і використовуються судом при розгляді справ різних видів судочинства.

Таким чином, на наш погляд, компетенція характеризує орган су­дової влади з точки зору системи його повноважень і ролі як органу правосуддя. Вона складається із функцій суду зі здійснення правосуд­дя по цивільних та інших справах, предметів юрисдикції і методів здійснення судом своїх функцій. Отже, юрисдикція є елементом ком­петенції, а у сфері судової юрисдикції з огляду на наявність різних видів судочинства в цілому слід розрізняти цивільну, господарську, адміністративну, кримінальну і конституційну юрисдикції.

Цивільна юрисдикція як визначення сфери судової влади може бути предметною, територіальною і функціональною. Виходячи з побудови судової системи, предметна юрисдикція визначає повноваження судів по розгляду тих чи інших цивільних справ по суті, територіальна — щодо повноважень між судами цивільної юрисдикції по розгляду справ по першій інстанції (підсудність), а функціональна — повноваження апеляційних та касаційного суду щодо перегляду судових рішень. Та­ким чином, цивільна юрисдикція — це владні повноваження суду із розгляду і вирішення цивільних справ, яка включає до свого змісту як складову й інститут підсудності.