§ 3. Нормування і стандартизація у галузі охорони земель

Згідно з Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. стандартизація — це діяльність, що поля­гає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою до­сягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфе­рі, результатом якої є підвищення ступеня відповідності про­дукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усунення бар'єрів у торгівлі і сприяння науково-технічному співробітництву¹. Мета стандартизації і нормування в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів полягає в забезпеченні екологічної і санітарно-гігієнічної безпеки гро­мадян шляхом прийняття відповідних нормативів і стандар­тів, які визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо.

Відповідно до ст. 165 ЗК України, поряд зі стандартизаці­єю, в сучасних умовах застосовується ще один напрям забезпечення впорядкованості суспільних відносин у галузі охоро­ни земель — нормування. Воно полягає у прийнятті норма­тивів, перелік яких встановлений ЗК України: а) оптималь­ного співвідношення земельних угідь; б) якісного стану ґрун­тів; в) граничнодопустимого забруднення ґрунтів; г) показ­ники деградації земель та ґрунтів.

Нормативи оптимального співвідношення земель­них угідь встановлюються для запобігання надмірному ант­ропогенному, в тому числі сільськогосподарському, освоєнню території та надмірній розораності земельних угідь сільсько­господарського призначення.

Нормативи якісного стану ґрунтів встановлюються для здійснення ефективного контролю за якісним станом ґрунтів сільськогосподарських угідь, які використовуються у сільсько­господарському виробництві, та запобігання їх виснаженню.

Нормативи гранично допустимого забруднення ґрунтів запроваджуються з метою встановлення критеріїв придатності земель за їх основним цільовим призначенням (сільськогосподарським, оздоровчим, рекреаційним тощо). До нормативів граничнодопустимого забруднення ґрунтів належать: граничнодопустимі концентрації у ґрунтах хіміч­них речовин, залишкових кількостей пестицидів і агрохімікатів, важких металів тощо; максимально допустимі рівні забруднення ґрунтів радіоактивними речовинами.

Нормативи рівня деградації земель та ґрунтів встановлюються для кожної категорії земель з метою здій­снення ефективного контролю за земельними ресурсами та запобігання погіршенню їхнього стану.

Слід зазначити, що застосування стандартів та нормати­вів у галузі охорони земель та відтворення родючості грунтів може здійснюватися шляхом укладення та реалізації догово­рів. Наприклад, у договорі оренди земельної ділянки можуть бути визначені обов'язки орендаря щодо додержання у про­цесі використання орендованої ділянки певних параметрів (стандартів, нормативів) її використання. Стандарти та нор­мативи можуть також реалізовуватися через укладення та виконання договорів на рекультивацію земель, їх консерва­цію, виконання землевпорядних робіт тощо.

За роки незалежності в Україні ще не були прийняті віт­чизняні стандарти чи нормативи у галузі охорони земель та відтворення родючості грунтів. Однак законодавство не виключає можливості застосовування стандартів у цій галузі, які були прийняті органами влади колишнього СРСР, якщо вони не суперечать законодавству України.

§ 4. Рекультивація земель

Рекультивація земель — це комплекс організаційних, техніч­них, біотехнологічних та правових заходів, здійснюваних з ме­тою відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та про­дуктивності порушених земель. Земельний кодекс України про­голошує грунти земельних ділянок, незалежно від їх власниць­кого статусу чи цільового призначення, об'єктом особливої охо­рони. Це означає, що, по-перше, права власників земельних ді­лянок і землекористувачів щодо ґрунтового покриву на їх ділян­ках обмежуються законом. Зокрема, вони не мають права здій­снювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють дер­жавний контроль за використанням та охороною земель. По-друге, у разі отримання дозволу на проведення діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту, власники земельних ділянок і землекористувачі зобов'язані забезпечити зняття, складування, зберігання поверхневого шару ґрунту та його нанесення на ділянку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. Громадяни та юридичні особи, які не викону­ють вимог законодавства щодо рекультивації земельних діля­нок, притягуються до юридичної відповідальності.

По-третє, згідно зі ст. 166 ЗК України землі, які зазнали змін у структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів і мате­ринських порід та у гідрологічному режимі внаслідок прове­дення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, підлягають рекультивації.

За відсутності в Україні спеціального правового акта з пи­тань рекультивації земель остання здійснюється відповідно до законодавства колишнього СРСР, яке не суперечить зако­нодавству України. Зокрема, технологічні питання здійснен­ня рекультивації земель регулюються державними стандар­тами, до яких належать ГОСТ 17.4.2.01-81 "Охорона природи. Грунти. Номенклатура показників придатності порушеного шару грунтів для землювання"; ГОСТ 17.5.3.04-83 "Охорона природи. Землі. Загальні вимоги до рекультивації земель"; ГОСТ 17.5.1.02-85 "Охорона природи. Землі. Класифікація порушених земель для рекультивації"; ГОСТ 17.5.3.06-85 "Охорона природи. Землі. Вимоги до визначення норм зняття родючого шару грунту при здійсненні земляних робіт".

Згідно із зазначеними державними стандартами, рекуль­тивація земельної ділянки складається з двох частин: техніч­ної рекультивації та біологічної рекультивації. Технічна рекуль­тивація є першим етапом відновлення ґрунтового покриву зе­мельних ділянок. Вона передбачає здійснення таких робіт, як засипання деформованої поверхні материнськими породами, планування, очищення, вирівнювання поверхні порушеної ді­лянки та інших. Біологічна рекультивація є завершальним етапом відновлення ґрунтового покриву земельної ділянки. В рамках біологічної рекультивації проводяться роботи щодо нанесення знятого раніше шару родючого ґрунту на порушену земельну ділянку в певній послідовності, визначеній проектом рекультивації земельної ділянки. Кінцевим результатом ре­культивації порушеної земельної ділянки має бути приведення її в стан, придатний для використання в сільскому, лісовому господарстві або інших галузях економіки.

§ 5. Консервація земель

Важливим напрямом охорони земель сільськогосподарсько­го призначення України є консервація деградованих, малопро­дуктивних і техногенно забруднених угідь. Відповідно до ст. 171 ЗК України до деградованих земель належать: а) земельні ді­лянки, поверхня яких порушена внаслідок землетрусу, зсувів, карстоутворення, повеней, добування корисних копалин тощо; б) земельні ділянки з еродованими, перезволоженими грунта­ми, грунтами з підвищеною кислотністю або засоленістю, заб­рудненими хімічними речовинами грунтами та ін. Малопро­дуктивними землями вважаються сільськогосподарські угіддя, грунти яких характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючістю, а їх господарське вико­ристання за призначенням є економічно неефективним.

Техногенно забрудненими є землі, забруднені внаслідок господарської діяльності людини, що призвела до деградації земель та негативного впливу на довкілля і здоров'я людей. До таких земель відносять і землі радіаційно небезпечні та радіоактивно забруднені, землі забруднені важкими метала­ми, іншими хімічними елементами тощо (ст. 169 ЗК).

Консервація земель являє собою тимчасове виведення деградованих, малопродуктивних і техногенно забруднених сіль­ськогосподарських угідь із сільськогосподарського викорис­тання, проведення на таких угіддях комплексу робіт з віднов­лення їхньої родючості (головним чином, залуження або заліс­нення) та повернення їх у сферу сільськогосподарського ви­робництва. Консервація земель здійснюється лише щодо зе­мель, відновити продуктивні та екологічні властивості яких у процесі їх сільськогосподарського використання неможливо. Що стосується техногенно забруднених земельних ділянок, то консервації підлягають лише землі, на яких неможливо одер­жати екологічно чисту продукцію, а перебування людей на цих земельних ділянках є небезпечним для їх здоров'я (ст. 172 ЗК).

З метою конкретизації норм Земельного кодексу України щодо консервації земель Держкомзем України видав наказ від 17 жовтня 2002 р. № 175, яким затвердив Порядок кон­сервації земель¹. Порядок обов'язковий для державних орга­нів виконавчої влади, поширюється на власників землі, зем­лекористувачів, у тому числі орендарів, і має рекомендацій­ний характер для органів місцевого самоврядування.

Обов'язок ініціювання консервації відповідних земельних ділянок покладений на власників і користувачів цих ділянок. Крім власників і користувачів землі, з ініціативою проведен­ня консервації тих чи інших земельних ділянок можуть ви­ступати місцеві землевпорядні та природоохоронні органи.

Якщо консервацію земельної ділянки ініціює П власник чи користувач, він має подати заяву або клопотання до відповід­ної державної адміністрації чи сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки, у якій зазна­чаються причини проведення консервації земель.

До заяви або клопотання про ініціювання консервації зе­мельної ділянки додаються: копія документа, що посвідчує право на земельну ділянку; викопіювання із земельно-кадас­трового плану орієнтовних меж відповідної земельної ділян­ки; агрохімічний паспорт земельної ділянки (за наявності); матеріали власних спостережень (фотознімки), таблиці ди­наміки врожайності сільськогосподарських культур тощо.

Консервація земель здійснюється за рішеннями органів ви­конавчої влади та органів місцевого самоврядування. На підста­ві заяви або клопотання про консервацію земельної ділянки від­повідна державна адміністрація видає розпорядження (сіль­ська, селищна, міська рада приймає рішення) про створення ко­місії з обстеження земель у натурі (на місцевості) та підготовки висновків про доцільність їх консервації. За результатами обсте­ження земельної ділянки у натурі (на місцевості) складається звіт про її стан та надаються пропозиції щодо її консервації.

Орган влади, до якого подані матеріали та висновок про консер­вацію земельної ділянки, повинен протягом ЗО днів розглянути їх та видати розпорядження (рішення) про консервацію земель дер­жавної або комунальної власності. Якщо земельна ділянка перебу­ває у приватній власності, розпорядження (рішення) про її консер­вацію приймається на підставі договору з власником ділянки.

Обов'язковою умовою проведення консервації земель є розробка відповідного проекту. Для підготовки проекту влас­ник земельної ділянки повинен укласти з землевпорядною організацією, яка має ліцензію на виконання землевпоряд­них робіт, договір на його розробку.

Після схвалення проекту консервації земельної ділянки дер­жавною землевпорядною експертизою він підлягає виконанню. Реалізовуючи проект консервації земельної ділянки, її власник чи користувач мають здійснити залуження чи заліснення ділян­ки. Залуження полягає у її засіванні насінням багаторічних трав, а заліснення—у закладенні деревних насаджень. Використання земельної ділянки, що перебуває у стані консервації, для вирощу­вання сільськогосподарських культур забороняється.

По закінченні строку консервації земельної ділянки комі­сія проводить обстеження законсервованих земель у натурі (на місцевості) і вносить до відповідних органів виконавчої влади (місцевого самоврядування), які прийняли рішення про консервацію земель, пропозицію щодо повернення зе­мель до попереднього використання, продовження термінів консервації або про здійснення інших заходів щодо їх раціо­нального та екологічно безпечного використання.