§ 5. Міжнародно-праеові акти як джерела земельного права

Крім національних нормативно-правових актів, які є джерелами права України, в деяких випадках такими дже­релами виступають міжнародно-правові акти. Це зумовле­но загальноприйнятим у цивілізованій правовій практиці правилом пріоритету норм міжнародного права над націо­нальним правом.

Відповідно до ст. 9 Конституції України, ст. 17 Закону Ук­раїни «Про міжнародні договори України» укладені і ратифі­ковані міжнародно-правові акти України становлять не­від'ємну частину національного законодавства України. Во­ни застосовуються у порядку, встановленому для норм віт­чизняного законодавства.

Так, Земельний кодекс України (ст. 85) закріплює можли­вість набуття у власність іноземними державами земельних ділянок для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій саме відповідно до міжнародних договорів.

Міжнародний договір — це родове поняття, що охоплює всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми — договір, угода, конвенція, протокол та ін.

Україна як самостійна держава підписала й ратифіку­вала низку міжнародних договорів, що регулюють еколо­гічні відносини у планетарному масштабі, в тому числі й відносини щодо охорони земель. Серед них, зокрема, Кон­венція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування во­доплавних птахів¹.

На виконання цієї Конвенції постановою Кабінету Мі­ністрів України від 29 серпня 20,02 р. затверджений поря­док надання водно-болотним угіддям статусу «водно-бо­лотних угідь міжнародного значення». А з метою вдоско­налення управління у сфері охорони та раціонального ви­користання водно-болотних угідь Міністерство екології та природних ресурсів України, до повноважень якого згідно зі ст. 14 ЗК України віднесено здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони земель, наказом від 27 грудня 2002 р. затвердило структуру, зміст і порядок ведення паспорта водно-болотного угіддя і міжнародного значення¹.

Слід зазначити, що між Україною, сусідніми та іншими державами укладено певні угоди, конвенції, договори, які ті­єю чи іншою мірою стосуються регулювання земельних від­носин. Так, Консульською конвенцією між Україною і Респуб­лікою Польщею, яка ратифікована постановою Верховної Ра­ди України від 14 липня 1993 р.², встановлено, що акредиту­юча держава має право на умовах, передбачених законами та іншими положеннями держави перебування, придбати у власність або орендувати, володіти і використовувати ділян­ки землі, будівлі або частини будівель призначені для перебу­вання консульської установи, для резиденції глави консуль­ської установи або для житлових приміщень інших працівни­ків консульської установи; будувати будівлі на придбаних ді­лянках землі; передавати право власності на земельні ділян­ки, будівлі або частини будівель, таким чином придбаних або збудованих.

Договором між Україною і Республікою Білорусь про дер­жавний кордон, який ратифікований 18 липни 1997 р., вста­новлено, що порядок користування земельними ділянками, які розташовані поза лінією державного кордону, але перебу­вають у користуванні суб'єктів господарювання іншої дого­вірної Сторони, визначається окремою угодою³-

Відповідно до Угоди між Урядом України та Урядом Рес­публіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності, ратифікованої 12 липня 2001 р., право власності на землю та інші природні ресурси регулюється за­конодавством Сторони, на території якої перебувають об'єк­ти власності. Цією Угодою також встановлено, що Сторони вважають за доцільне надавати на своїй території земельні ділянки у користування як для діючих, так і для тих, що ство­рюються, об'єктів соціальної сфери іншої Сторони, її юри­дичних та фізичних осіб. Надання земельних ділянок, а та­кож плата за їх використання здійснюються на загальних підставах, які визначаються законодавством Сторони міс­цезнаходження об'єкта¹.

Слід підкреслити, що міжнародно-правовими актами ре­гулюються в основному екологічні відносини, які мають міжнародний характер, тому питома вага міжнародно-пра­вових документів, присвячених земельним відносинам, до­сить незначна.