Поняття форм державного управління. Сприйняття загальновизна­ного в цивілізованому світі поняття державної влади як єдності трьох її гілок (законодавчої, виконавчої, судової) передбачає не тільки чітку ви­значеність і детермінованість їх функцій і компетенції, а й оснащення кожної з цих гілок дієвим механізмом, призначеним реалізовувати ці функції і компетенції у конкретній практичній діяльності.

Тобто державна влада не може реалізовуватися сама по собі. Вона має бути представлена (виражена) певними діями, які сприймаються як такі, що містять державно-владні накази керуючого впливу.

Такі дії являють собою: по-перше, чітко виражені в реальній дійсно­сті вольові положення держави; по-друге, дії, що йдуть від конкретних суб'єктів, які представляють інтереси держави (суб'єктів з державно-владними повноваженнями); по-третє, дії, які реально відчувають чис­ленні державні та громадські структури, а також фізичні особи.

Якщо застосувати цей підхід до такої категорії, як виконавча влада, то цілком справедливим буде висновок, що вона міститься і виявляється у державному управлінні, а суб'єктами, в чиїх діях вона представлена, бу­дуть органи виконавчої влади, які у свою чергу, поширюють її вплив за допомогою інших виконавчо-розпорядчих органів.

Викладена позиція дає змогу визначити сутність і здійснити видову класифікацію такої юридичної категорії, як «форми державного управ­ління».

Що ж означають ці форми? У загальнонауковому трактуванні «фор­ма» завжди пов'язується з категорією «зміст». У цьому разі під формою розуміють той чи інший варіант зовнішнього вираження змісту.

Так, зміст гри в шахи зовнішньо виражається у формі переміщення за певними правилами фігур на шаховій дошці. В шахи можна грати й подумки. Але тоді не спостерігатимуться реально відчутні дії, які об'єк­тивно свідчать про те, що ведеться така гра, тобто зміст гри не виража­тиметься зовнішньо, зміст буде без форми, в якій він може себе виявити.

Аналогічно й державне управління зовнішньо виражається в кон­кретних, реальних, відчутних діях державних органів і посадових осіб. Так, зміст державно-управлінської діяльності тоді піддається чіткму сприйняттю, коли набуває потрібної форми.

Отже, у найзагальнішому вигляді під формою управлінської діяль­ності слід розуміти той чи інший спосіб зовнішнього вираження (оформ­лення) змісту цієї діяльності.

Кожен суб'єкт державного управління (орган чи посадова особа) на­ділений відповідною компетенцією, яка, як правило, дає йому можли­вість обирати у конкретних ситуаціях той чи інший варіант поведінки, варіант конкретних дій, тобто відбити зміст управлінської діяльності в тій формі, яка, на його думку, найефективніша і найбільшою мірою від­повідає державним інтересам.

Конкретними прикладами дій суб'єктів управління, в яких виража­ється зміст управлінської діяльності (тобто прикладами форм управлін­ської діяльності), можуть слугувати такі їх дії, як: видання акта управлін­ня, прийняття рішення, вирішення скарги, проведення наради, призна­чення ревізії, видача дозволу, реєстрація підприємства, здійснення конт­ролю, заборона будь-чого тощо.

Аналіз використовуваних у державному управлінні форм свідчить, що їх сукупність — це своєрідне системне утворення, компоненти якого тісно взаємодіють один з одним, проте не є взаємозамінними.

Система форм відіграє в управлінському процесі важливу роль. Зок­рема, за допомогою цієї системи забезпечуються: підтримка встановлено­го порядку; використання в інтересах і цілях державного управління по­тенціалу недержавних структур і громадян; гласність та врахування гро­мадської думки; зміцнення законності, дисципліни й організованості.

Форми управлінської діяльності відзначаються помітною самостій­ністю й універсальністю щодо конкретних галузей і сфер державного управління. Між ними немає жорсткої залежності та взаємозумовленості. Через це одні й ті самі форми успішно застосовуються в різних галузях і сферах.

Це дає змогу виконавчо-розпорядчим органам шляхом застосування усього масиву відомих форм реалізовувати свої повноваження і в еконо­міці, і в адміністративно-політичній діяльності, а також успішно роз­в'язувати питання внутрішньоорганізаційного характеру.

Водночас застосування суб'єктом управління тієї чи іншої форми ба­гато в чому визначається його компетенцією, характеристиками об'єкта управління, управлінською метою, прагненням отримати той чи інший конкретний результат. У такій ситуації принципово важливим виявля­ється уміння вільно орієнтуватись у всій різноманітності форм, здатність здійснити обгрунтований вибір найефективніших серед них, а за необхід­ності поєднувати вже відомі чи знайти нові форми.

Існуючі взаємозв'язки і взаємозалежності між формами та іншими складовими управлінської діяльності, як правило, передбачені і певною мірою регламентовані адміністративно-правовими нормами. Такі норми найчастіше містяться у положеннях про той чи інший орган державного управління, посадових інструкціях, правилах тощо.

Так, служби безпеки дорожнього руху міністерств, інших централь­них органів державної виконавчої влади, підприємств, їх об'єднань, уста­нов і організацій згідно з положенням про них мають право проводити наради, семінари, конференції, конкурси та інші заходи щодо вдоскона­лення роботи з питань забезпечення безаварійної роботи транспортних засобів.

Органи захисту прав споживачів мають право: давати господарюю­чим суб'єктам обов'язкові для виконання приписи щодо припинення по­рушень прав споживачів; опломбовувати в порядку, передбаченому зако­нодавством у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг, виробни­чі, складські, торговельні та інші приміщення, а також неправильні, не­справні й такі, що не мають відповідного клейма, чи з порушеними тер­мінами перевірки вимірювальні прилади; проводити у встановленому по­рядку за участю заінтересованих центральних органів державної вико­навчої влади та господарюючих суб'єктів порівняльні огляди, виставки, дегустації якості товарів.

Міністерство у межах своїх повноважень видає на основі й на вико­нання чинного законодавства накази, організує та контролює їх виконання; у разі потреби видає разом з іншими центральними органами держав­ної виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями спільні ак­ти; складає у встановленому порядку зведені квартальні, річні бухгалтер­ські, статистичні звіти і баланси за видами діяльності.

Органам управління залізничним транспортом надано право розроб­ки узгодженого графіка руху поїздів і плану їх формування; розробки технічних вимог до нових видів рухомого складу. Укрзалізниця в межах своєї компетенції видає накази, обов'язкові для виконання залізницями, об'єднаннями, підприємствами та організаціями залізничного транспор­ту, які входять до сфери управління Укрзалізниці, організує та контро­лює їх виконання.

Аналіз ступеня адміністративно-правової регламентації, порядку ви­користання управлінських форм (тобто того, наскільки жорстко, деталь­но держава регламентує застосування тієї чи іншої форми) показує, що вона неоднакова для різних форм.

Максимально регламентовані форми, що пов'язані з реалізацією пра-возастосовних, правоустановчих і правоохоронних функцій виконавчої влади. Саме вони спричинюють найістотніші юридичні наслідки і їх рег­ламентація має важливе значення з позицій забезпечення режиму закон­ності в державному управлінні.

Значно менше регламентовані форми, що не спричиняють прямих юридичних наслідків (наради, консультації). Тут виконавчим органам надається широка можливість самостійного вибору управлінських форм.

Разом з тим застосовувані форми державного управління і в першо­му, і в другому випадку мають відповідати таким вимогам: не виходити за межі режиму законності; відповідати компетенції даного суб'єкта уп­равління; відповідати призначенню і функціям управлінської діяльності; відповідати змісту і характеру вирішуваних питань; сприяти досягненню мети управлінського впливу; враховувати особливості конкретного об'єк­та управління.

Зрозуміло, що ступінь регламентації використання форм державного управління не перешкоджає вільному вибору самим органом управління тієї з них, яка в цій ситуації є доцільною, ефективною, найбільшою мі­рою відповідає поставленим завданням і меті (наприклад, проведення інструктування замість видання директив).

Узагальнюючи викладені положення, можна зробити висновок, що під формою державного управління слід розуміти зовнішньо виражену дію — волевиявлення суб'єкта управління, здійснене у рамках режиму за­конності та його компетенції для досягнення управлінської мети.

Види форм державного управління. Різноманітність форм держав­ного управління, помітні відмінності в характері, юридичній силі, ролі в управлінському процесі роблять актуальною проблему їх класифікації. Слід зазначити, що донині адміністративно-правова наука не має загаль­новизнаної класифікації форм управлінської діяльності.

Найпоширенішими є дві класифікації:

—за значенням наслідків, які виникають у результаті використання
тієї чи іншої форми (наявності правового ефекту);

—за способом реалізації методів управління.

За значенням наслідків, які виникають у результаті викорис­тання форм, виділяють: а) правові форми державного управління; б) не-правові форми державного управління.

До правових належать форми, використання яких спричиняє виник­нення юридичного ефекту. Це, зокрема, видання юридичних актів, засто­сування примусових заходів. Такі форми виступають як юридичні факти і можуть формувати адміністративно-правові відносини.

До неправових належать форми, які безпосередньо юридичного зна­чення не мають і не спричиняють виникнення адміністративно-правових відносин. Такі форми або передують правовим (проведення ревізії, за ре­зультатами якої видається юридичний акт), або настають за ними (нара­да з приводу реалізації юридичного акта).

За способом реалізації методів управління виділяють такі форми:

1.    Видання нормативних актів управління (встановлення норм права,
адміністративна правотворчість).

2.    Видання ненормативних актів управління (застосування норм пра­
ва, видання індивідуальних актів управління, актів застосування норм
права, адміністративне розпорядництво).

3.    Укладання адміністративних договорів.

4.    Здійснення реєстраційних та інших юридичне значущих дій.

5.    Провадження організаційних дій.

6. Виконання матеріально-технічних операцій.
Зупинимося на змісті перелічених форм.

1. Видання нормативних актів управління (встановлення норм права, адміністративна правотворчість). Основним призначенням цієї форми управлінської діяльності є виконання наказів, законів, а також інших державно-владних приписів, для реалізації яких потрібні додаткові поло­ження нормативного характеру.

Як правило, повноваження органів державного управління з встанов­лення загальнообов'язкових адміністративно-правових приписів (норм права), тобто повноваження щодо самостійності (на основі законів і на виконання законів) правотворчості, закріплюються у відповідних норма­тивних документах.

Так, затверджене Указом Президента Загальне положення про мініс­терство, інший центральний орган державної виконавчої влади містить норми, які передбачають, що міністерство в межах своїх повноважень на основі та на виконання законодавства України видає накази, організує та контролює їх виконання, а у випадках, передбачених законодавством Ук­раїни, рішення міністерства можуть бути обов'язковими для виконання центральними органами державної виконавчої влади, підприємствами незалежно від форм власності та громадянами. Міністерство в разі потре­би видає разом з іншими центральними органами державної виконавчої влади, місцевими органами влади і самоврядування спільні акти.

Аналогічні норми містяться в положеннях, якими регулюється діяль­ність конкретних міністерств, комітетів, відомств. За допомогою такої нормотворчості конкретизуються і деталізуються загальні норми законів. Природно, що при цьому не змінюється їх смисл, але забезпечуються умови для найбільш гнучкої й ефективної реалізації передбачених зако­нами правил з урахуванням особливостей місця і часу виконання.

Встановлення норм права підзаконного характеру в процесі виконав­чо-розпорядчої діяльності практично • виражається у виданні органами державного управління нормативних актів. Цим шляхом забезпечується для них можливість активно впливати (керувати) у рамках вимог законів на підвідомчі сфери (громадські відносини).

Такі нормативні акти найчастіше встановлюють конкретні права, обов'язки, відповідальність учасників суспільних відносин. У них часто містяться обмеження і заборони, обумовлені специфікою сфери управ­ління. Вони формують основи взаємодії різних суб'єктів управління, здійснюють правоохоронні функції управлінського характеру (наприк­лад, встановлення певного правового режиму), передбачають юридичні гарантії забезпечення законності і дисципліни в управлінні.

Так, Кабінет Міністрів постановою від 12 жовтня 1992 р. № 576 за­твердив нормативний документ — Положення про дозвільну систему, яким установив цілу низку норм, що регламентують порядок виготовлен­ня, придбання, зберігання, обліку, охорони, транспортування вогнепаль­ної зброї, боєприпасів, радіоактивних, наркотичних, отруйних речовин.

Нормотворчу діяльність органів державного управління можна вва­жати опосередкованою на відміну від безпосереднього встановлення норм права, яке здійснюють органи законодавчої влади. Ця опосередко-ваність визначається підзаконністю нормативних актів органів управлін­ня, що видаються на основі й на виконання законів.

Отже, виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управ­ління виступає як регулятор суспільних відносин. Це дає можливість органам державного управління активно впливати на суспільне життя, ефективно вирішувати питання господарського, адміністративно-полі­тичного, соціально-культурного будівництва.

2. Видання ненормативних актів управління (застосування норм пра­ва, видання індивідуальних актів управління, актів застосування норм права, адміністративне розпорядництво) — найбільш масштабна частина управлінської діяльності. Саме за допомогою юридичних актів індивіду­ального характеру закони та інші правові норми застосовуються до кон­кретних обставин управлінського життя. Такі акти містять точно визна­чені та персоніфіковані юридично-владні приписи. Вони відіграють роль юридичних фактів, з якими пов'язуються виникнення, зміна, припинення адміністративно-правових відносин.

Акти застосування норм адміністративного права мають свої відмітні ознаки:

•    акт застосування норм адміністративного права має індивідуальний
характер. Індивідуальність виявляється, по-перше, в тому, що він
розв'язує цілком визначене й конкретне питання; по-друге, в ньому
вказується конкретний адресат, який має додержуватися вміщеного в
акті припису;

•    акт застосування  адміністративно-правової  норми  має юридичну
природу. Він має державно-владний характер і є обов'язковим для
всіх, кому адресований. Виконання акта гарантується, а за необхід­
ності забезпечується примусовою силою держави.

Слід зазначити, що такі акти не завжди містять владні приписи особі, до якої звернена норма безпосередньо. Тобто сам акт може бути звер­нений до однієї особи, а приписи, що містяться в ньому, — до іншої. Наприклад, наказ про нагородження цінним подарунком безпосеред­ньо звернений до однієї особи, яка таким подарунком нагороджена. Водночас вміщені в ньому державно-владні приписи стосуються ор­гану, що зобов'язаний цей подарунок видати;

•    такі акти завжди видаються в односторонньому порядку. Вони вихо­
дять від компетентного органу (посадової особи) — суб'єкта застосу­
вання норм адміністративного права. Ця обставина залишається в си­
лі й у разі якщо акт виступає результатом погодження волі усіх учас­
ників правовідносин. Наприклад, акти про призначення пенсії, на­
дання відпустки, матеріальної допомоги;

•    акт застосування норм адміністративного права спричиняє виникнен­
ня, зміну, припинення адміністративних правовідносин, тобто є юри­
дичним фактом. Водночас він виконує й регулятивні функції. Норми
адміністративного права регулюють абстрактні управлінські відноси­
ни. Ця абстрактність нормативних приписів не дозволяє використо­
вувати їх для безпосереднього впливу. З цією метою використову­
ються акти застосування норм права, що стають самостійним засобом
управління соціальними процесами.

За своєю сутністю індивідуальний акт застосування норм права — це оформлене у вигляді індивідуального державно-владного припису рішен­ня органу управління з приводу оцінки конкретної життєвої обставини з точки зору чинних нормативних приписів. Прикладами таких актів є на­кази про призначення на посаду, звільнення з посади, надання відпустки, допомоги, пільг, зарахування до резерву на висунення, документи про утворення управлінських структур, постанови про вирішення справ щодо адміністративних правопорушень, розгляду скарг громадян тощо.

Кількість і масштабність актів застосування норм права не піддається жодному переліку, оскільки вся динаміка державного управління охоп­люється цією формою діяльності виконавчо-розпорядчих органів.

Отже, акт застосування норм адміністративного права — це індивіду­альний юридичний акт, що вирішує конкретну управлінську справу, пер­сонально визначає поведінку адресата, має державно-владний характер, видається уповноваженим органом у встановленому порядку.

3. Укладання адміністративних договорів. Своєрідною формою дер­жавного управління слід вважати адміністративні договори. З самого по­чатку доцільно зазначити, що досить інтенсивно використовуваний в ад­міністративно-правовій літературі термін «адміністративний договір» у нормативних джерелах не вживається.

Основне питання цієї проблеми полягає в тому, що договірні відно­сини характерні для цивільного права і відрізняються юридичною рівні­стю волевиявлення сторін, які в них вступають. Тобто договір — це угода юридичне рівноправних сторін. Природа державного управління перед­бачає імперативність, юридичну владність волевиявлень даної сторони і як наслідок — юридичну підвладність іншої сторони.

З таких позицій сам термін «адміністративний договір» нібито супе­речить правовій логіці.

Проте змінювані в процесі історичного розвитку суспільні відносини і практика їх регулювання викликали до життя такий вид угод, як пла­новий договір. Йдеться про договір, який укладається внаслідок того, що вступ у договірні відносини передбачений планом (аналогічним докумен­том), який за своєю сутністю є управлінським (вольовим і владним) актом.

Наприклад, п. 2 Указу Президента України «Про рішення Ради на­ціональної безпеки і оборони України від 19 вересня 1997 р. «Про стан науково-технічної сфери України та невідкладні заходи щодо підвищен­ня ефективності її державного регулювання» від 13 жовтня 1997 р. міс­тить норму, яка вимагає від Міністерства України у справах науки і тех­нологій разом з Національною академією наук у місячний строк подати Президентові України перелік заходів щодо підтримки науково-технічної діяльності у регіонах.

Питання про характер планових договорів є предметом детального аналізу вчених-цивілістів, які дійшли висновку, що за такого виду угод різко обмежується індивідуальна воля сторін.

Отже, в юридичній практиці набули значного поширення договори, в яких воля однієї зі сторін органічно поєднується з управлінською волею держави, тобто ця сторона виступає як юридичне владний суб'єкт. Інша сторона має їй коритися, тобто виступати як юридичне підвладний суб'­єкт. Така ситуація вже характерна для адміністративно-правових від­носин.

Проте відносини, в яких учасники договору перебувають не в одна­ковому становищі, а орган управління зберігає владні повноваження, тобто повноваження адміністративно-правового характеру, виникають не лише внаслідок дії актів планування.

Так, адміністративний договір використовується у процесі оформ­лення громадян на роботу, коли у двосторонній бесіді щодо умов праці посадова особа і претендент на посаду дійшли згоди. Такий адміністра­тивний договір передує факту призначення на посаду відповідним нака­зом.

Перехід до побудови ринкових відносин потребує вдосконалення державно-управлінської діяльності, в тому числі й через застосування форм, які найбільше відповідають сучасним умовам і розвитку суспіль­ства. Однією з таких форм на нинішньому етапі слід визнати договори, в яких однією зі сторін виступає орган державного управління з властиви­ми йому державно-владними повноваженнями.

Нині дедалі частіше приймаються нормативні акти, які зобов'язують сторони до укладення договорів.

Так, Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо матері­ального і морального заохочення працівників вугільної промисловості» від 9 січня 1996 р. містить норми, за якими Кабінет Міністрів України за погодженням з об'єднанням галузевих профспілок має:

— визначити умови оплати праці, розміри тарифних ставок, схеми
посадових окладів тощо;

— встановити граничні розміри надбавок, доплат, премій і винагород
тощо;

— передбачити  запровадження додаткових заходів  стимулювання
сумлінної та високопродуктивної праці тощо.

Аналіз цього Указу, що має явно виражений адміністративно-право­вий характер, свідчить про те, що Кабінет Міністрів зобов'язаний в ад-мінстративному порядку, тобто через видання відповідних адміністра­тивно-правових актів, визначити умови оплати праці; встановити гранич­ні розміри надбавок, доплат, премій, винагород; ввести додаткові заходи стимулювання; підготувати законопроекти.

Проте, перш ніж виконати свою виконавчо-розпорядчу функцію (ви­конати волю глави держави шляхом прийняття одностороннього вольо­вого рішення), йому слід усі ці питання погодити з об'єднаннями галузе­вих профспілок, тобто Кабінет Міністрів України зобов'язаний (саме так передбачено адміністративно-правовою нормою) вступити з об'єднанням профспілок у договірні відносини.

Отже, виникає договір, який регламентується адміністративно-право­вими нормами. Цей висновок підтверджується такими обставинами:

—  основою для його укладення є адміністративно-правова норма;

—  він набирає чинності тільки в тому разі, якщо буде прийнято від­
повідний адміністративно-правовий акт;

—  якщо дія цієї угоди буде визнана недоцільною, вона може бути припинена в адміністративному порядку шляхом видання правового акта, що скасовує попередній.

Таким чином, договірні відносини передують виникненню «стандарт­них» адміністративно-правових відносин, а потім опиняються немов би всередині них.

Отже, з точки зору вольового змісту, виділяють два види договорів: договори, що створюються на основі вільного волевиявлення сторін (су­то цивільно-правові), та договори, що виникають з волі держави, за обов'язкової участі її органів і під впливом норм адміністративного права (адміністративні договори).

При розгляді юридичної природи договорів другої групи (адміністра­тивних) важливо зазначити той факт, що вони виникають лише у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності, тобто там, де складаються адміністра­тивно-правові відносини.

Норми адміністративного права безпосередньо впливають на вольо­вий зміст угод і формують їх так, що воля суб'єктів договору скеровуєть­ся на реалізацію норми адміністративного права. Такий договір хоч і збе­рігає попередні цивільно-правові форми, однак набуває нової якості — стає адміністративним договором.

Характерним у даному розумінні є пояснення на законодавчому рівні терміна «державний контракт». У Законі України «Про поставки про­дукції для державних потреб» від 22 грудня 1995 р. йдеться, що держав­ний контракт — це договір, укладений між державним замовником від імені держави і виконавцем замовлення.

Своєю чергою державне замовлення визначається як спосіб держав­ного регулювання економіки, тобто спосіб державно-владного впливу на відносини в цій сфері, спосіб формування адміністративно-правових від­носин. Більше того, виконавець не може відмовитися від укладення контракту, якщо держава в особі замовника вважає це необхідним. У разі відмови від укладення контракту на замовника накладаються штрафні санкції.

Ця обставина не залишилася не поміченою законодавцем і в резуль­таті в нормативних документах з'явився термін «договір доручення» (див. постанову Кабінету Міністрів України «Порядок управління акція­ми, паями, частками господарських товариств, які перебувають у загаль­нодержавній власності» від 28 грудня 1995 р.).

Аналіз об'єкта адміністративного договору (відносин, які таким дого­вором регулюються) свідчить, що такими є методи і форми виконання державно-владного веління. Інакше кажучи, сторони домовляються не з питання встановлення або не встановлення між ними правових відносин і визначення цілей діяльності, а щодо відшукання засобів, які б дали змогу об'єднанними зусиллями вирішити завдання, поставлені перед ни­ми державою.

Таким чином, в адміністративному договорі інтегруються функції держави і функції сторін. До функцій держави належать: а) визначення завдання; б) вибір виконавців; в) прийняття управлінського акта, яким сторони зобов'язуються до вступу у договірні відносини; г) встановлення відповідальності сторін за відмову від участі у договірних відносинах; д) оцінка діяльності сторін і юридичне визнання того, що поставлене зав-даня вирішене.

До функцій сторін належать: а) вибір засобів, необхідних для ефек­тивного вирішення поставленого завдання; б) розробка механізму спіль­ного використання цих засобів; в) визначення ролі та місця кожної зі сторін у цьому механізмі; г) прийняття на себе зобов'язань діяти у вста­новлених межах і за узгодженою схемою; д) встановлення відповідаль­ності за невиконання прийнятих забов'язань; е) юридичне оформлення договорних відносин.

Викладене дає можливість назвати риси, характерні для адміністра­тивного договору:

•    це угода, що виникає у сфері державного управління у зв'язку і з
приводу реалізації органом державного управління повноважень ви­
конавчо-розпорядчого характеру;

•    підставою виникнення таких угод є адміністративний акт — владний
вольовий припис;

•    адміністративний договір завжди конкретизує норму адміністратив­
ного права чи акт правозастосовної діяльності органу управління;

•  адміністративний договір має організуючий характер.

Вищезазначене дозволяє дати визначення адміністративному договору.

Адміністративний договір — система взаємних забов'язань, між на­званими в акті управління суб'єктами, формулювання і виконання яких має метою вирішення визначених державою завдань.

Така угода спрямована на встановлення, зміну чи припинення адмі­ністративно-правових відносин.

Отже, подальший розвиток механізму державно-управлінської діяль­ності за умови поступового переходу до ринкових відносин робить акту­альною проблему адміністративно-договірних угод (адміністративних до­говорів) з позицій дослідження еволюції адміністративно-правових форм реалізації державного управління.

4. Здійснення реєстраційних та інших юридична значущих дій. До та­ких форм насамперед слід віднести різні реєстраційні дії. Наприклад, ре­єстрація й облік автомобільного транспорту, реєстрація винаходів і від­криттів, суб'єктів підприємницької діяльності, нормативних актів.

Донині сутність та юридична природа реєстраційних дій повністю не з'ясована. Деякі дослідники вбачають у реєстрації тільки елемент техніч­ного обліку. Проте державна реєстрація має не лише інформаційне зна­чення, її роль головним чином полягає в тому, щоб підтвердити юридич­ні факти чи їх системи. Очевидно, акт реєстрації є рішенням компетентного органу, що вказує на юридичний стан суб'єкта. Реєстраційні дії мають юридичні наслідки. Так, незареєстровані транспортні засоби не можна експлуатувати, незареєстрований нормативний акт не може бути опублікований і розісланий тощо. До інших юридичне значущих дій та­кож належать: прийняття присяги, службове атестування тощо.

5. Здійснення організаційних дій — це повсякденні та різноманітні
вияви  управлінської дисципліни,  що безпосередньо  не  спричиняють
юридичних наслідків. Організаційні дії здійснюються для забезпечення
чіткої й ефективної роботи відповідних систем управління. Вони мають
внутрішньоуправлінське, внутрішньоапаратне значення. Водночас вони
можуть використовуватися для певного впливу на фомадські структури
і громадян.

До таких дій можна віднести різні інструктування, наради, семінари, збори, конференції, надання практичної допомоги, розповсюдження по­зитивного досвіду, проведення контрольних заходів, вивчення громад­ської думки, розробка заходів щодо впровадження новітніх досягнень науки і техніки тощо.

6. Виконання матеріально-технічних операцій має допоміжний харак­
тер. З їх допомогою обслуговується процес управління та інші форми
управлінської діяльності, спрямовані на утворення нормальних умов для
виконання адміністративних функцій.

До матеріально-технічних операцій належать дії з підготовки мате­ріалів для проведення організаційних заходів, видання юридичних актів, діловодство, складання довідок, звітів, оформлення документів тощо. Роль і значення матеріально-технічних операцій не можна зменшувати. Від них багато в чому залежить ефективність управлінської праці.