2.5.      Поняття законодавства, його система.

Система законодавства – це сукупність нормативно-правових актів, розташованих у певному порядку.

Структура законодавства може розглядатися у трьох аспектах.

1.   Вертикальна (ієрархічна) структура законодавства зумовлюється різницею юридичної сили актів, які приймаються різними нормотворчими органами, а також різними формальними ознаками актів, що приймаються одним органом. Вертикальна структура законодавства України складається з таких елементів:

• Конституція України;
• конституційні та звичайні закони;
• підзаконні акти;
• постанови Верховної Ради України;
• Укази Президента України та ін.

2.   Горизонтальна (галузева) структура законодавства заснована на поділі нормативних актів за сферами суспільних відносин, які становлять предмет правового регулювання. Вона значною мірою наближається до структури системи права, хоча цілком з нею не збігається.

3.   Державно-організаційна структура законодавства відображає особливості форми державного устрою. Як відомо, законодавство діє не лише в межах певних відносин та юридичної сили акта, а й у межах певної території держави, відображаючи особливості її устрою.

Законодавство унітарної держави є єдиним. Воно ґрунтується на єдиній конституції та системі нормативних актів, що мають вертикальну й горизонтальну структуру.

Закон – нормативно-правовий акт прийнятий найвищим представницьким органом державної влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдум), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства країни. Основним законом кожної держави є Конституція. Норми звичайних законів не можуть суперечити нормам конституційних законів.

Види законів:

-     конституційний - нормативний акт вищої юридичної сили, що містить юридичні норми, які регулюють найважливіші питання організації політичної системи суспільства і правового становища особистості в ній;

-     надзвичайний - приймається у певних, передбачених Конституцією, випадках;

-     звичайний - нормативний акт вищої юридичної сили, що містить юридичні норми, які регулюють певні сфери суспільних відносин

Підзаконний нормативно-правовий акт – це нормативний акт компетентних органів держави, що видається на підставі закону, відповідно до закону, і з метою його виконання.

Підзаконні нормативно-правові акти поділяються на:

2.6.      Мета і форми систематизації нормативно-правових актів.

Систематизація – це діяльність правотворчих органів щодо упорядкування та вдосконалення правових актів, приведення їх до певної внутрішньо узгодженої системи.

Систематизація правових актів традиційно здійснюється міністерством юстиції, яке співпрацює з іншими міністерствами та окремими фахівцями.

Види систематизації

Консолідація

Інкорпорація

Кодифікація

Звід законів

Це об’єднання, зовнішня обробка нормативного матеріалу – розташування його за галузями права, у хронологічному порядку; як наслідок, видають збірник нормативно-правових актів з окремих галузей права.

Це спосіб систематизації, внесення поточних змін і доповнень до чинного законодавства в межах конкретного правового акта; як наслідок, нормативні акти офіційно перевидаються зі змінами і доповненнями на конкретну дату.

Це спосіб систематизації, за яким нормативні акти переробляють, удосконалюють, а на їх основі створюють новий нормативний акт (кодекс, статут, положення), що регулює відносини у певній галузі права. Як наслідок, кодекс за формою і за суттю є новим правовим актом, що змінює старий

Це об’єднання, зовнішня обробка нормативного матеріалу, розташування його за галузями права, у хронологічному порядку тощо; як наслідок – видають збірник нормативних актів з окремих галузей права.

На сьогодні поширення набуває новий вид систематизації правових актів з використанням комп’ютерних технологій.

2.7.   Поняття системи права. Поділ права на галузі, правові інститути, правові норми.

Система права – історично створена, об’єктивно зумовлена внутрішня структура права, що полягає в єдності та узгодженості юридичних норм, зосереджених у відносно самостійних їхніх комплексах – галузях, підгалузях, інститутах. Іншими словами, система права – це система всіх діючих юридичних норм певної конкретної держави.

ОЗНАКИ:

Диференціація – розподіл всієї сукупності норм права на взаємозв’язані між собою правові комплекси, галузі, підгалузі, інститути права залежно від особливостей суспільних відносин, що регламентуються правом

Єдність і узгодженість – система права заснована на єдиних і узгоджених між собою принципах і нормах права

Об’єктивний характер побудови системи права – залежність системи права від рівня розвитку суспільних відносин та об’єктивних умов існування та  функціонування суспільства

Право поділяється на галузі, правові інститути та правові норми.

Галузь права – це сукупність норм права, які властивими їм методами регулюють певну однорідну сферу суспільних відносин (майнових, трудових, сімейних).

Інститут права – це сукупність відносно відокремлених правових норм, які регулюють певний однорідний вид суспільних відносин в середині галузі права (наприклад, інститут працевлаштування в трудовому праві, інститут усиновлення в сімейному праві).

Серед інститутів розрізняють:

• Галузеві – утворюються нормами однієї галузі права (наприклад, інститут громадянства в конституційному праві).
• Міжгалузеві – утворюються нормами, які належать до різних галузей права (інститут відповідальності за екологічні правопорушення).

Норми права – загальнообов’язкові формально визначені правила поведінки, що встановлюються або санкціонуються державою з метою врегулювання суспільних відносин.

Норми права, у свою чергу, мають власну структуру, до якої належать:

• гіпотеза, що визначає передумову створення норми;
• диспозиція, яка формулює саме правило (права чи обов’язки);
• санкція, що визначає юридичні наслідки (каральні, заохочувальні) виконання чи невиконання умов диспозиції.

Норми права, як «елементарні одиниці» системи права, мають безліч класифікацій.

2.8.      Загальна характеристика основних галузей права України

Кожна галузь права має свій предмет регулювання, тобто конкретний вид суспільних відносин, що врегульовуються саме цією галуззю права.

1.   Конституційне право – система правових норм, що регулюють відносини народовладдя, забезпечують організацію та єдність суспільства як цілісної соціальної системи.

2.   Цивільне право – сукупність норм, що регулюють майнові й тісно пов’язані з ними особисті немайнові правовідносини громадян, державних і кооперативних організацій.

3.   Адміністративне право – галузь права, предметом якої є відносини, що виникають у ході організації діяльності виконавчо-розпорядчими органами, іншими державними і місцевими органами, а також при здійсненні адміністративних повноважень суддями та громадськими організаціями.

4.   Кримінальне право – сукупність норм, що визначають, які суспільно-небезпечні діяння є злочином, і встановлюють міру покарання за їх вчинення.

5.   Сімейне право – сукупність норм, що врегульовує сімейно-шлюбні відносини та прирівняні до них відносини.

6.   Житлове право – сукупність правових норм, що регулюють житлові правовідносини між громадянами та громадськими організаціями у процесі реалізації конституційного права громадян на житло.

7.   Екологічне право – галузь права, норми якої регулюють відносини у сфері використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища (земельне, водне, лісове, гірниче).

8.   Земельне право – сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері використання та охорони землі.

9.   Фінансове право – галузь права, норми якої регулюють відносини у сфері накопичення, розподілу та використання органами державної влади та місцевого самоврядування, грошових коштів з метою забезпечення виконання функцій цих органів.

10. Кримінально-процесуальне право – норми, що регламентують порядок і процедуру попереднього слідства, судового слідства, права й обов’язки учасників кримінального процесу, порядок розгляду кримінальних справ і винесення вироку.

11. Цивільно-процесуальне право – норми, що визначають порядок, процедуру і принцип розгляду цивільних, трудових, сімейних та інших спорів.

12. Трудове право – врегульовує відносини, в які вступають особи з приводу праці.

Цей перелік галузей права не є вичерпним.

2.9. Поняття та структура правовідносин. Юридичні факти.

Суспільні відносини регулюються різними нормами: моральними, корпоративними, релігійними. Але значна частина суспільних відносин будується на основі правових норм. Ці відносини називаються правовими відносинами.

Правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб’єктивні права і юридичні обов’язки, що забезпечуються державою.

Ознаки правовідносин:

1.   Суспільні відносини, що виникають на основі норм права.

2.   Відносини, що охороняються державою і становлять основу державного примусу.

3.   Зв'язок між особами через суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

4.   Відносини, для яких потрібна наявність волі хоча б одного з учасників.

Структуру правовідносин складають такі елементи: суб’єкти, об’єкти, юридичний і фактичний зміст.

Суб’єкти правовідносин – наділені правосуб’єктністю їх учасники. В юридичній науці розрізняють такі елементи правосуб’єктності:

• правоздатність – здатність бути носієм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків; виникає з моменту народження особи і припиняється з її смертю;
• дієздатність – здатність своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб’єктивні права й виконувати юридичні обов’язки (розрізняють повну дієздатність – з 18 років, неповна – 14-18 років, часткова – особи до 14 років).

Недієздатність особи визначається лише судом.

Структуру  правовідносин перегляньте по таблиці:

1. Суб’єкти правовідносин

2. Об’єкти правовідносин – соціальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у відносини.

Розрізняють:

3. Зміст правовідносин – права та обов’язки сторін характеризуються синтезом фактичного і юридичного змісту.

Юридичний зміст – це суб’єктивні юридичні права та обов’язки суб’єктів правовідносин, які потенційно визначають межі можливої поведінки.

Фактичний зміст – це сама поведінка суб’єктів, їхня діяльність, у якій реалізуються суб’єктивні юридичні права.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з настанням яких виникають, змінюються чи припиняються правовідносини.

Юридичні факти поділяються на: дії, що залежать від волі особи; події , що не залежать від волі особи.

2.10.  Правопорушення та юридична відповідальність. Характеристика правомірної і протиправної поведінки.

Поведінка людей регулюється правовими нормами. Правова поведінка поділяється на два типи: правомірна і неправомірна.

Правомірна поведінка – це поведінка, що відповідає приписам правових норм. Ознаками правомірної поведінки є:

1) відповідальність праву;                                2) соціальна корисність;

3) передбачуваність дій;                                   4) масовість.

За мотивами розрізняють такі види правомірної поведінки:

1)   Соціально–активна. Людина глибоко вірить у справедливість правових розпоряджень і свідомо неухильно додержується їх. Правосвідомість і поведінка такої людини перебувають у повній гармонії.

2)   Звична. Людина не дуже замислюється над розпорядженнями права, діє за інтеграцією, за звичкою, дотримуючись сформованого стереотипу.

3)   Конформістська. Людина додержується не своїх переконань або звичок, а копіює дії свого оточення, діє „як усі”.

4)   Маргінальна. Людина діє правомірно внаслідок особистого розрахунку або страху перед покаранням. Правосвідомість такої людини розходиться з приписами правових норм.

Правомірна поведінка – норма для абсолютної більшості громадян правової демократичної держави.

Неправомірна (протиправна) поведінка протилежна за своїм змістом, значенням та наслідками правомірній поведінці.

Протиправність поведінки суб’єктів:

-     є формою свавілля певних суб’єктів у сфері правовідносин;

-     має свідомо-вольовий характер, відображає негативне ставлення правопорушника до інтересів суспільства;

-     має протиправний характер, тобто порушує вимоги правових норм;

-     має суспільно небезпечний, шкідливий характер для суб’єктів суспільних відносин.

Протиправність поведінки полягає в ігноруванні призначення права як регулятора суспільних відносин.

Протиправна поведінка людей породжує правопорушення.

2.11.  Поняття, причини та види правопорушень.

Правопорушення – протиправне, винне, суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), за яке настає юридична відповідальність.

Ознаками правопорушення є:

1)   соціально небезпечне або шкідливе діяння;

2)   протиправне, неправомірне діяння;

3)   винне діяння, вина виражається у формі умислу чи  необережності;

Намір (умисел) визначається двома формами:

прямий намір буває тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає і бажає настання його шкідливих наслідків;

непрямий намір є тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання.

Необережність також виступає у двох формах:

-     протиправна самовпевненість - суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, але сподівається, що вони не настануть.

-     протиправна недбалість – суб’єкт не передбачає настання можливості негативних наслідків діяння, хоча повинен і міг їх передбачити.

4) юридично карне діяння.

Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні протиріччя, що завжди наявні в суспільстві.

Основні причини правопорушень:

1.   Об’єктивні причини (не залежать від особи, вони зумовлені обставинами) – причини економічного характеру, соціальні причини, обставини особистого характеру, суперечність чинного законодавства основним правам людини.

2.   Суб’єктивні причини (пов’язані з самою особою) – темперамент особи, незнання особою вимог закону, конкретні психічні відхилення, схильність людини до вживання алкогольних напоїв, наркотичних або токсичних речовин.

Правопорушення зумовлюються не однією окремою причиною, а відразу кількома.

Залежно від ступеня небезпеки та завданої шкоди правопорушення поділяються на два види: проступки і злочини.

Проступки – менш небезпечні правопорушення (порушення трудової дисципліни, суспільного порядку, невиконання цивільно – правового договору і т. ін.).

Злочини – найбільш небезпечні для суспільства правопорушення, що посягають на значущі соціальні цінності (життя, здоров’я індивіда, власність, безпеку держави, суспільну безпеку і т.ін.). Злочинами є тільки кримінальні правопорушення.

Залежно від виду юридичної відповідальності правопорушення поділяються на:

1)   дисциплінарні проступки (наприклад, порушення трудової дисципліни);

2)   адміністративні проступки (наприклад, порушення суспільного порядку, правил торгівлі, правил дорожнього руху, які не завдали тяжких наслідків);

3)   цивільно–правові проступки (наприклад, невиконання договірного зобов’язання, порушення авторського права);

4)   кримінальні правопорушення (злочини).

Правопорушення мають свій склад правопорушення – систему об’єктивних і суб’єктивних ознак, які визначають певне діяння як правопорушення, це його структура, в яку входять:

-     об’єкт правопорушення;

-     об’єктивна сторона правопорушення;

-     суб’єкт правопорушення;

-     суб’єктивна сторона правопорушення.

Об’єкт правопорушення – блага чи соціальні цінності, що охороняються нормами права, на пошкодження, позбавлення чи знищення яких спрямоване протиправне діяння (власність, життя, здоров’я людини, державна безпека, порядок управління, честь і гідність особи).

Об’єктивна сторона правопорушення включає протиправне діяння (таке діяння може бути виражене як в активних діях, так і в бездіяльності – невиконанні зобов’язуючих норм), його шкідливі наслідки, причинний зв'язок між протиправними діяннями і шкідливими наслідками, а також місце, час, спосіб, засоби, обставини та умови скоєння правопорушення.

Суб’єкт правопорушення – особа, наділена дієздатністю (яка включає деліктоздатність і здатність укладати угоди), осудна, здатна усвідомлювати свої дії.

Суб’єктивна сторона правопорушення включає мету (ідеальне уявлення про наслідки діяння), мотив (внутрішня причина, яка спонукала до діяння) і провину (поділяється на намір (умисел) і необережність – з їх різновидами).