Розділ 3 СУДОВА СИСТЕМА
Розділ 3 СУДОВА СИСТЕМА
3.1. Загальна характеристика судової системи
У попередніх розділах розглянуто природу, сутність та ознаки судової влади, розкрито зміст її функцій, і, перш за все, правосуддя. Отже, поняття “судова влада” і поняття “правосуддя” не є тотожними. Правосуддя – це змістова сторона судової влади, яка відбиває спосіб її реалізації.
Окрім змістової є ще й організаційна сторона судової влади. Вона показує, через які структурні утворення реалізується судова влада. Саме тому ст. 124 Конституції, з якої починається Розділ VІІІ “Правосуддя”, вже в першому реченні містить принципову норму: “Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами”.
Суди в Україні утворюють судову систему, для якої, як і для кожної системи, характерні певні зв’язки і відносини між окремими її елементами (судами), а також притаманні такі якості, як ієрархічність, багаторівневість, структурованість. Судова система України, уособлюючи організаційний аспект судової влади – однієї з гілок державної влади, – віддзеркалює особливості організації цієї влади у нашій державі, відповідає рівню соціально-економічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в системі механізмів державної влади, накопиченому досвіду і певним традиціям.
Відмінною рисою судової системи України є те, що вона є системою унітарної держави, яка, на відміну від федеративних держав, які мають систему як федеральних судів, так і судів окремих суб’єктів федерації (штатів, земель, областей і країв), має єдину судову систему, яка не передбачає поділу предмета юрисдикції між судами за ознакою належності до різних внутрішньодержавних утворень.
Другою відмінністю судової системи України є існування двох гілок судової системи: Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції.
Третьою відмінною рисою судової системи України є моноцентризм системи судів загальної юрисдикції, який замінив існуючий понад десять років біцентризм, коли підсистему загальних судів очолював Верховний Суд України, а підсистему господарських (тоді арбітражних) – рівний йому за статусом Вищий господарський (тоді арбітражний) суд України; тепер підсистему загальних і підсистему спеціалізованих судів очолює Верховний Суд України.
Отже, судову систему України утворюють Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. Останні, у свою чергу, складаються із загальних і спеціалізованих судів. До загальних належать районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, військові суди гарнізонів, апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України.
Спеціалізованими судами є господарські суди областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, апеляційні господарські суди округів та Вищий господарський суд України, а також окружні адміністративні суди, апеляційні адміністративні суди округів та Вищий адміністративний суд України.
Очолює систему судів загальної юрисдикції Верховний Суд України.
3.1.1. Основні поняття й інститути судової системи
Формування судової системи й регулювання її діяльності базується на комплексному застосуванні певних принципів та інститутів, повнота втілення яких та їх характер зумовлюють той чи інший її вигляд.
Для опанування знань щодо механізмів побудови судової системи слід чітко уявляти, якими термінами позначене те чи інше поняття, який зміст воно має. До таких понять належать: суд, склад суду, судові інстанції, гілка судової системи, рівень (ланка) судової системи.
Поняття “суд” є одним з основних як у науці судоустрою, так і в судоустрійному законодавстві. Воно має декілька значень, зумовлених контекстом та сферою застосування:
1) у загальній теорії права й у конституційному праві термін “суд” означає узагальнене поняття органу, наділеного повноваженням з реалізації одного з видів державної влади – судової;
2) суд – це конкретна судова установа, що має додаткові характеристики, які уточнюють та індивідуалізують його, а також визначають його територіальну і предметну юрисдикцію (районний – міський, загальний – спеціалізований, місцевий – апеляційний);
3) поняття “суд” ідентичне процесуальному поняттю “судове засідання”, тобто означає процесуальну форму здійснення правосуддя в судових стадіях і судових провадженнях[1];
4) суд – це особи, які судять, суддя або судді. І суддя, який постановляє вирок чи рішення одноособово, і суд у складі декількох суддів чи у складі суддів і народних засідателів – всі вони діють як суд[2].
Вказані значення слова “суд” не вичерпують всього різноманіття його змісту, але дозволяють при вивченні навчальної дисципліни “Організація судових та правоохоронних органів” розглянути основні ознаки названої категорії та її функціональне призначення в законодавстві про судоустрій.
Склад суду. Суд є установою, в якій можуть працювати від декількох до більше ста суддів. У суді працює також апарат суду, що складається з державних службовців, діяльність яких націлена на організаційне забезпечення роботи суду. Вони є працівниками суду і ніколи не охоплюються поняттям “склад суду” (у будь-якому значенні).
Більший у порівнянні з місцевими судами обсяг повноважень вищестоящих судів потребує утворення певних структурних підрозділів, на які буде покладено виконання окремих повноважень. Ці, а також деякі інші фактори вплинули на те, що і в законодавстві, і, відповідно, в теорії судоустрію словосполучення “склад суду” набуло декількох значень.
У першому значенні “склад суду” означає посадовий склад суддів того чи іншого суду. Наприклад, місцевий суд складається з суддів місцевого суду, голови та заступників голови суду (ч. 3 ст. 21 Закону України “Про судоустрій України”). До складу апеляційного суду входять судді, як правило, обрані на посаду безстроково, голова суду та його заступники (ч. 4 ст. 25 вказаного Закону). Отже, під судом тут розуміється певна судова установа, а під складом суду – посадовий склад суддів цієї судової установи. У вказаному значенні словосполучення застосовується також у ст. 38 “Вищі судові органи спеціалізованих судів” і ст. 48 “Склад Верховного Суду України” Закону України “Про судоустрій України”.
У другому значенні словосполучення “склад суду” характеризує наявність певної внутрішньої структурованості судової установи і тому застосовується для визначення конкретних структурних підрозділів. Так, у п. 6 ст. 25 “Види і склад апеляційних судів” названого вище Закону визначено, що “Апеляційний суд України діє у складі:
1) судової палати у кримінальних справах;
2) військової судової палати.”
Це ж значення вказаного поняття застосовується у ч. 2 ст. 48 “Склад Верховного Суду України” розглядуваного Закону.
Третє значення поняття “склад суду” означає кількісний та якісний склад суддів, уповноважених законом для розгляду і вирішення конкретної судової справи (ст. 13 названого Закону).
Вкладаючи саме такий зміст у це поняття, закон визначає, що суд першої інстанції розглядає справи одноособово (тобто одним суддею, який діє як суд), колегією суддів або суд-дею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, – також і судом присяжних. У двох останніх випадках змінюється і якісний склад суду, оскільки в нього вводиться народне представництво. Склад суду першої інстанції детально виписаний у процесуальному законодавстві України (див.: ст. 46 “Склад господарського суду” ГПК України; ст. 18 “Склад суду” ЦПК України; статті 23 – 24 КАС України; ст. 17 “Колегіальний і одноособовий розгляд справ” КПК України). Вказані норми свідчать про те, що склад суду при розгляді справ у першій інстанції зумовлений також видом справи: кримінальної, цивільної, господарської чи адміністративної.
Наприклад, розгляд справ у господарському суді по суті по першій інстанції здійснюється одноособово. Однак, залежно від категорії і складності справи, вона може бути розглянутою колегіально у складі трьох суддів.
Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово, крім випадків, передбачених законом. Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції судом у складі трьох суддів, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. А якщо розглядається кримінальна справа про злочин, за який законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, суд діє у складі двох суддів і трьох народних засідателів.
У цивільних справах щодо: обмеження цивільної дієздатності фізичних осіб; визнання фізичної особи недієздатною; поновлення дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; встановлення обов’язкової дієздатності у разі госпіталізації до протитуберкульозного закладу – розгляд справ провадиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів.
У колегіальному складі – трьох суддів – розглядаються в суді першої інстанції деякі адміністративні справи, зокрема справи за скаргами на рішення Центральної виборчої комісії по виборах Президента України.
Якщо ж справа розглядається в апеляційному, касаційному порядку, суд діє у складі на менше трьох професійних суддів відповідно до процесуального закону. ГПК України передбачає і такий варіант: колегією суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів (ч. 3 ст. 46 ).
Іноді закон потребує в порядку виключного провадження і більшої чисельності при колегіальному вирішенні справи. Так, розгляд клопотання про перегляд судового рішення з підстав неправильного застосування кримінального закону чи істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення, здійснюється на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, уповноважених на розгляд кримінальних справ (тобто Судової палати з кримінальних справ і Військової судової колегії). Судове засідання є правомочним за наявності не менше двох третин складу кожної із палат.
При розгляді справ у колегіальному складі професійних суддів усі судді мають рівні з головуючим права, і судове рішення вважається прийнятим за умови, що за нього проголосувала більшість суддів.
Судові інстанції[3]. Судова інстанція – це поняття категоріального значення, яке є одним із визначальних чинників побудови судової системи. Інститут судових інстанцій, їх види, кількість, сутність є відбиттям історії існування суду кожної держави з її традиціями, досвідом, надбанням.
У судах загальної юрисдикції (загальних та спеціалізованих), що діють в Україні, судочинство здійснюється у декількох інстанціях, кожна з яких має свою особливість. Усі процесуальні кодекси передбачають розгляд справ у трьох судових інстанціях: першій, апеляційній та касаційній.
Судом першої інстанції є суд, уповноважений у межах своєї компетенції первісно розглянути й вирішити кримінальні, цивільні, господарські, адміністративні справи.
Суди першої інстанції розглядають справу по суті, встановлюючи обґрунтованість, необґрунтованість чи часткову обґрунтованість позову (спір про право цивільне чи про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах), або винність чи невинність особи (при обвинуваченні її у вчиненні злочину). При розгляді справи по суті до суду викликаються позивач, відповідач, обвинувачений (підсудний), потерпілий, свідки, щоб завдяки їхнім показанням, а також документам, речовим доказам були отримані фактичні дані, на підставі яких встановлювалися б обставини, що мають значення для вирішення справи. Вирішення справи по суті завершується відповідним актом правосуддя: вироком по кримінальних справах і рішенням по цивільних та господарських, постановою по справах адміністративної юрисдикції.
Суд апеляційної інстанції – це суд, який розглядає апеляції на рішення судів першої інстанції, що не набрали чинності, й вирішує питання про законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень.
Метою звернення до апеляції є перегляд справи, тобто повторний її розгляд.
У суді апеляційної інстанції справа може перевірятися в повному обсязі або в обсязі вимог, зазначених в апеляції. При створенні інститутів перегляду судових рішень західноєвропейські держави виходили з принципу tantum devolutum guantum appellatum – скільки скарги, стільки й рішення. Відбиттям цього принципу стали відповідні правила в законодавстві цих країн, згідно з якими апеляційний суд перевіряє правильність рішення першої інстанції стосовно особи, яка подала скаргу, і лише відносно тієї частини рішення суду першої інстанції, що нею оскаржена.
Поряд з правом на оскарження рішення суду в апеляційному порядку Конституція надає право учасникам процесу оскаржувати судові рішення в касаційному порядку. В Україні запровадженадвохінстанційність перевірки судових рішень за ініціативою сторін.
За загальним правилом, касаційний порядок перегляду здійснюється щодо рішень, які набули законної сили, тобто виконані чи виконуються, і лише стосовно законності судового рішення. Під час апеляційного перегляду здійснюється перевірка як законності, так і обґрунтованості судового рішення, тобто відповідності висновків суду встановленим у справі обставинам. Нове вітчизняне процесуальне законодавство розвивається в цілому саме в такому напрямку.
По-перше, касаційна скарга може бути подана лише на рішення, що набрало законної сили.
По-друге, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
По-третє, до суду касаційної інстанції можливе звернення після використання механізмів захисту прав і інтересів у суді попередньої апеляційної інстанції (хоча це правило не є загальним). З нього є винятки, передбачені, зокрема Кримінально-процесуальним кодексом України.
Судом касаційної інстанції в Україні в системі загальних судів є Верховний Суд України, а в системі спеціалізованих судів – відповідний вищий суд.
Отже, під судовою інстанцією розуміється судовий орган в цілому або його структурний підрозділ, що виконує певну процесуальну функцію зі здійснення правосуддя. Судові інстанції відрізняються колом процесуальних повноважень по розгляду справи і прийняттю судових рішень. Кожна наступна інстанція є вищестоящим судом відносно судової інстанції, що раніше постановила рішення по справі. Суд апеляційної інстанції є вищим відносно суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції – відносно суду апеляційної інстанції. Іноді одна судова установа наділяється декількома інстанційними повноваженнями (наприклад, апеляційні обласні суди наділені повноваженнями по розгляду кримінальних справ як суди другої (апеляційної) інстанції, а у випадках, передбачених законом, і як суди першої інстанції). Однак одна й та ж справа не може послідовно проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді. Це порушило б міжнародно-правові вимоги, підтверджені багатьма рішеннями Європейського Суду з прав людини щодо забезпечення здійснення правосуддя безстороннім неупередженим судом.
Отже, такі принципи, як необхідність забезпечення кожній особі розгляду її справи в суді по суті (по першій інстанції), реалізації права кожного (окрім випадків, встановлених законом) на апеляційне і касаційне оскарження рішень та заборона розгляду справи в одній судовій установі по двох інстанціях, є важливішими критеріями побудови судової системи, а саме – визначення кількості її рівнів (ланок).
Поняття “ланка” – суто судоустрійне, воно застосовується для відокремлення в кожній судовій підсистемі судових установ, які за своїм статусом знаходяться на одному рівні. Зміст поняття “ланка судової системи” визначається колом повноважень, наданих тій чи іншій судовій установі, і обсягом обов’язків, які вона виконує.
Суди, які утворюють певну ланку судової системи, мають однакові: (а) предметну компетенцію, (б) структуру, (в) функції і (г) діють у межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної. Так, основну, нижню ланку в системі загальних судів утворюють районні, районні в містах, міські та міські районні суди, а також військові суди гарнізонів. Другою ланкою є апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, апеляційний суд Автономної Республіки Крим.
У спеціалізованих судах нижчу першу ланку судової системи утворюють:
– господарські суди Автономної Республіки Крим, обласні, міські Києва та Севастополя;
– адміністративні окружні суди.
Наступну (другу) ланку:
– апеляційні господарські суди округів;
– апеляційні адміністративні суди округів.
Третю ланку – відповідно, Вищий господарський суд України і Вищий адміністративний суд України.
Четверту ланку (для обох гілок спеціалізованих судів) – Верховний Суд України.
Отже, юридично коректним є застосування поняття “ланка” лише в кожній підсистемі судів: загальних, адміністративних, господарських, тому що систему судів загальної юрисдикції складають не тільки загальні, а й спеціалізовані суди. Вони відрізняються як від загальних, так і між собою. У загальних, господарських та адміністративних судах різні предмет компетенції, структура, інстанційні повноваження, територія. Суди, що утворюють певну ланку в підсистемі господарських чи адміністративних судів, не є ідентичними за вказаними ознаками ланки такого ж рівня в підсистемі загальних судів. Тож застосовувати поняття “ланка судової системи” необхідно поряд із визначенням певної підсистеми – загальної чи спеціалізованої, адміністративної чи господарської.
Для визначення підсистеми судів, які входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, в літературі застосовують також поняття “гілка судової системи”. На відміну від поняття “ланка”, яким позначається елемент систематизації “по горизонталі” такого складного і різноманітного утворення, як судова система України, поняття “гілка судової системи” застосовується для позначення окремої підсистеми, тобто “по вертикалі”, констатуючи певну їх автономність у межах єдиної судової системи: гілка загальних судів, гілка адміністративних судів, гілка господарських судів.
3.1.2. Міжнародно-правові принципи побудови судової системи держави
Після проголошення незалежності Україна, яка стала членом міжнародної спільноти, зазнала значного позитивного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, які відбиваються і в побудові судової системи. Положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (зокрема, статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9) містять низку положень, які прямо чи опосередковано формулюють систему вимог до побудови судової системи демократичної держави.
Значно вплинули на запровадження нових підходів до побудови судової системи вступ України до Ради Європи й ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:
– кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону;
– кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.
Визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державах-учасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлумачення майже кожному з положень названих статей, які й склали основу доктрини “права на суд”.
Положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції та сформовані Європейським судом принципи є всеохоплюючими для організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них виокремлюються і такі, що безпосередньо впливають на побудову судової системи. Вони пов’язані з необхідністю:
– забезпечити кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права й інтереси, реалізацію цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто по суті (суди першої інстанції);
– забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;
– додержання відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення спору, що визначаються особливістю його предмета.
Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбиття в Конституції України.
3.1.3. Принципи побудови судової системи за Конституцією України
Конституція текстуально не закріплює переліку всіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом відповідних законів. Але вона визначає принципові положення побудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів судової системи та повноважень її складових елементів (судів). Це такі положення:
– забезпечення доступності правосуддя у його організаційному аспекті завдяки побудові розгорнутої мережі судів (на місцевому рівні) та утворенню підсистеми спеціалізованих судів;
– визнання певної автономності функціонування спеціалізованих судів, підсистеми яких очолюють відповідні вищі суди;
– закріплення єдності та моноцентризму системи судів загальної юрисдикції (на відміну від біцентризму, що існував раніше), надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції;
– запровадження апеляційної форми як основного первісного порядку перегляду судових справ;
– заборона створення судів, порядок формування і компетенція яких не збігаються з порядком утворення і компетенцією судів загальної юрисдикції.
Принцип територіальності. У Конституції України знайшов нормативне і термінологічне закріплення принцип, який і раніше визначав побудову судової системи України. Уперше цей принцип впроваджено в Судових Статутах 1864 р., коли від станових та пересувних судів був здійснений перехід до загальних судових місць. Їх побудова базувалася на двох головних принципах:
– началі двох інстанцій на чолі з верховним касаційним судом;
– началі осілості судових місць (зі збереженням по певних категоріях кримінальних справ виїзної діяльності).
Першу інстанцію складали окружні суди, другу – судові палати. Ці судові установи утворювалися в різних регіонах держави, причому в основу їх розташування була покладена не адміністративно-територіальна одиниця, а одиниця зовсім самостійна – судовий округ[4].
Отже, принцип територіальності побудови судової системи забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення дія принципу територіальності набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи по суті.
Закріпивши термінологічно принцип територіальності, Конституція не розкрила ані його змісту, ані критеріїв формування судових округів, не визначено в ній і завершеної системи судів загальної юрисдикції. У Конституції щодо судової системи закріплені норми лише принципового значення, про що йшлося вище. Отже, розкрити зміст територіальності через визначення всієї системи судів загальної юрисдикції (а значить, і визначення судових округів) мав законодавець у спеціальному законі, яким став Закон України “Про судоустрій України”. Виходячи з закріпленої в законі системи судів, зміст принципу територіальності розуміється як розбудова системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, визначеного в ст. 133 Конституції України, оскільки він зумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення.
Вимога принципу територіальності за законом полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні одиниці України. З цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміністративно-територіальними одиницями, на які поширюється юрисдикція судів. Таким чином, Закон України “Про судоустрій України” визначив, що місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України (частини 1, 2 ст. 21).
Отже, в основу побудови судової системи на першому її щаблі покладений адміністративно-територіальний устрій України відповідного рівня, тобто судові округи співпадають з адміністративними одиницями. Перевагою такої схеми є те, що вся інфраструктура держави – зв’язок, транспорт, шляхосполучення – також побудована з урахуванням її адміністративно-територіального устрою, що надає змогу кожній особі без значних витрат (часу і коштів) звернутися за захистом своїх прав до відповідного найближчого суду. Отже, така схема виступає одним із чинників забезпечення доступності правосуддя у його судоустрійному аспекті.
Слід також зазначити особливість дії принципу територіальності в організації військових судів. Територіальна побудова військових судів першого та другого рівня зумовлена територіальною організацією військового управління (військові гарнізони та військові регіони), а також специфікою певних військових утворень (Військово-Морські Сили України). Отже, в основу організації військових судів покладений не адміністративно-територіальний, а, умовно кажучи, військово-територіальний устрій держави. Принцип територіальності повинен органічно поєднуватись з принципом спеціалізації.
Принцип спеціалізації у побудові судової системи є одним із факторів забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов’язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд – це не лише суд, уповноважений здійснити правосуддя у повному обсязі з винесенням рішення по суті, а й суд, фаховість якого не підлягає сумніву.
Конституція України стосовно спеціалізації теж визначилася лише принципово. Змістове наповнення мали здійснити відповідні закони і перш за все Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р. Він закріпив таку побудову судової системи, яка передбачає елементи “зовнішньої” і “внутрішньої” спеціалізації. Критерієм будь-якої спеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура. Але цього замало для визначення, якою саме має бути спеціалізація. У побудові судової системи України відбито попередній десятирічний досвід діяльності арбітражних (нині господарських) судів як окремої гілки, хоча між природою матеріально-правових відносин і притаманною їй процесуальною процедурою, характерними для господарського судочинства, не існує принципової різниці з матеріально-правовими відносинами і процесуальною процедурою цивільного судочинства.
Отже, господарські, а також адміністративні суди, що лише утворюються, побудовані за ознакою “зовнішньої” спеціалізації і є окремими підгілками в системі судів загальної юрисдикції.
Для загальних судів діє “внутрішня” спеціалізація в межах однієї судової установи, яка реалізується або розподілом між суддями місцевого суду обов’язків по розгляду або цивільних, або кримінальних справ, де це можливо завдяки достатній кількості суддів, або створенням судових палат в апеляційних судах. Окрім того, в судах різних судових юрисдикцій, у тому числі спеціалізованих, може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.
Принцип єдності судової системи виявляється у тому, що в Україні створено цілісну систему судів загальної юрисдикції, яка поєднує функціонування загальних і спеціалізованих судових гілок з існуванням єдиного найвищого судового органу. Таким органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Конституція України не розкриває змісту поняття “найвищий”. Це зробив Закон України “Про судоустрій України”, визначивши у ст. 47 компетенцію Верховного Суду України, який здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Він дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає не чинним роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду.
Вказані ознаки єдності судової системи не вичерпують усього змісту принципу єдності. Він включає і такі елементи, як:
– єдині засади організації та діяльності судів;
– єдиний статус суддів;
– обов’язковість для всіх судів правил судочинства, визначених законом;
– обов’язковість виконання на території України судових рішень;
– єдиний порядок організаційного забезпечення діяльності судів;
– фінансування судів виключно з Державного бюджету України;
– вирішення питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.
У Конституції України стосовно судової системи поняття “єдність” ніде не застосовується, але зі змісту норм, що регламентують організацію судової влади, такий принцип, безумовно, випливає. Це дало підставу закріпити його назву і основні елементи в нормах Закону України “Про судоустрій України”.
В основу побудови судової системи України покладені як принципи, які текстуально закріплені в Конституції, так і ті, що випливають із її змісту. До них надежать наступні: інстанційності, ступінчатості, ієрархічності, доступності. Вони притаманні більшості судових систем сучасних держав, оскільки є результатом їх історичного розвитку, які, незважаючи на природні відмінності, характеризуються і загальними рисами.
Інстанційність – це поняття процесуальне, воно означає обсяг процесуальних повноважень суду по вирішенню судової справи. Судові інстанції виникають лише тоді, коли: а) учасники процесу набули права на скаргу, і ця скарга стала підставою для руху справи по вертикалі судових установ; б) обсяг повноважень судів з розгляду й перегляду однієї і тієї ж справи став відмінним, і ця відмінність чітко визначена законом.
Сучасними судовими системами перегляд здійснюється на вимогу заінтересованих сторін. За своїм змістом він поділяється на: а) перегляд вирішення окремих питань справи (окремі оскарження); б) перегляд рішення по суті (апеляційне провадження); в) перегляд рішення на підставі неправильного застосування норм матеріального права чи суттєвого порушення норм процесуального права з метою вирішення завдання однакового розуміння правових норм у правозастосовній практиці судів (касаційне провадження). Причому для кожної справи встановлюється не більше однієї апеляційної і однієї касаційної інстанції.
Суди, що вирішують справи по суті, мають назву “суди першої інстанції”. Другу, апеляційну, інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку апеляційного провадження. Вони також вирішують і окремі скарги на суди першої інстанції. Касаційну інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку касаційного провадження.
Наявність трьох інстанцій і заборона розгляду в одній судовій установі однієї і тієї самої справи за двома інстанціями зумовлюють трирівневість побудови судової системи.
Саме такий підхід і був реалізований у побудові вітчизняної підсистеми загальних судів. Якщо ж національні особливості, традиції чи інші чинники виявляються в існуванні законодавчого розподілу певних категорій справ для розгляду їх по першій інстанції між судами різних рівнів, тоді виникає проблема забезпечення апеляційного оскарження рішень зі справ, розглянутих апеляційними судами по першій інстанції.
Ця проблема вирішується у різні способи: або утворю
ється додатковий рівень у судовій системі, або суд, уповноважений бути судом касаційної інстанції, виконує щодо вказаних справ функції суду апеляційної інстанції. Перший спосіб є вельми витратним (організаційно, кадрово, фінансово, матеріально-технічно тощо). Другий – збільшує навантаження на суд касаційної інстанції.
Апеляційні суди наділені повноваженнями з розгляду по першій інстанції певних категорій справ лише у кримінальному судочинстві, а також у цивільному судочинстві у випадку, де однією зі сторін спору є суд. Тому потрібно встановити, як цей фактор відбився у побудові судової системи, іншими словами, в який спосіб у законі вирішено проблему забезпечення конституційного права на апеляційне оскарження судових рішень. Законодавець пішов шляхом утворення додаткового рівня судів, зокрема Апеляційного суду України (п. 2 ч. 2 ст. 18, п. 2 ст. 25 Закону України “Про судоустрій України”). У Прикінцевих положеннях цього Закону було уточнено, що Апеляційний суд України утворюється у шестимісячний строк[5] і здійснює повноваження щодо розгляду в апеляційному порядку справ, віднесених до його підсудності процесуальним законом з моменту, визначеному відповідним процесуальним законом. Але цей суд і досі не утворений, незважаючи на наявність відповідного указу Президента України.
Тому повноваження з перегляду справ, розглянутих апеляційним судом по першій інстанції, реалізує суд касаційної інстанції, яким у системі загальних судів є Верховний Суд України. Ним у касаційному порядку можуть бути перевірені не тільки вироки й постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, а й вироки, ухвали й постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції (ст. 383 КПК України). Підстави для скасування чи зміни таких рішень не обмежуються переліком підстав, необхідних для касаційного перегляду, вони включають і перелік підстав, які характерні для перегляду справ в апеляційному порядку (ст. 398 КПК України).
Ще складніше проблема інстанційності вирішується при визначенні судових повноважень Верховного Суду України стосовно судових повноважень вищих спеціалізованих судів.
Оскільки на конституційному рівні визначено, що, по-перше, в Україні діють місцеві та апеляційні суди, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є вищі суди і, по-друге, основними засадами судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень, законодавець у Законі України “Про судоустрій України” наділив кожний з трьох рівнів системи спеціалізованих судів повноваженнями відповідної інстанції: місцеві – першої, апеляційні суди – апеляційної, вищий суд – касаційної. Але є ще найвищий судовий орган – Верховний Суд України. Визначаючи зміст судових повноважень Верховного Суду України стосовно рішень вищих спеціалізованих судів, законодавець під час прийняття закону застосував термін “повторна касація”, але згодом відмовився від нього, замінивши на “перегляд справ у зв’язку з винятковими обставинами”. Зміст виняткових обставин розкритий у нових процесуальних кодексах: Цивільному процесуальному кодексі та Кодексі адміністративного судочинства.
Судові рішення можуть бути переглянуті Верховним Судом України за виключними обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів:
1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права;
2) визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України.
Процесуальні кодекси уточнюють, що перегляд судових рішень за винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження. Оскільки неоднакове застосування однієї і тієї самої норми виявляється лише після розгляду справи в касаційному порядку судом (судами) (наприклад, Вищим господарським судом і Судовою палатою з цивільних справ, Вищим адміністративним судом і Вищим господарським судом, колегіями суддів одного суду), закон, враховуючи рівень цих судів і професійність суддів, розширює колегіальні начала: справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менше як двох третин чисельності кожної палати. Головує на спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один із його заступників.
Принцип ступінчатості у побудові судової системи означає, що над кожним судом, який розглядає справу по суті, має бути наступний суд, який розглядає справу як суд другої інстанції, а над судом другої інстанції є суд, що здійснює повноваження суду третьої інстанції. Справа має рухатися по щаблях судової системи поступово і послідовно – від нижчого до найвищого.
Оскільки носіями інстанційних повноважень є судові установи відповідного рівня, для визначення їх місця використовується поняття вищих і нижчих судів. Місцеві суди завжди є нижчими судами. Апеляційні суди – вищими відносно місцевих та нижчими відносно Верховного Суду України в підсистемі загальних судів або Вищого спеціалізованого, якщо це спеціалізований апеляційний суд. Вищі спеціалізовані суди є вищими відносно спеціалізованих апеляційних судів і нижчими відносно Верховного Суду України.
Ступінчатість тісно пов’язана з ієрархічністю. Судова ієрархічність полягає в праві вищого суду переглядати рішення, постановлені нижчим судом. З принципу ієрархічності випливають декілька важливих правил:
– вищий суд наділений правом оцінювати законність і обґрунтованість рішення нижчого суду;
– нижчий суд зобов’язаний виконувати рішення вищого суду;
– юрисдикція вищого суду має переваги перед юрисдикцією нижчого суду в усіх сумнівах щодо застосування закону.
Однак ці правила, що випливають з принципу ієрархічності, діють у системі функціонування судової влади, де кожен суддя є її носієм і має рівний статус з усіма суддями, а тому й реалізація цих правил має судову специфіку.
Так, при скасуванні або зміні рішення нижчого суду вищий суд має вказати статті закону, які порушено, та в чому саме полягають ці порушення або на необґрунтованість рішення. Повертаючи справу до нижчого суду для нового розгляду, вищий суд повинен зазначити в ухвалі обставини, які належить з’ясувати. Але, скасовуючи рішення, вищий суд не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обставин, про достовірність або недостовірність доказів, переваги одного доказу над іншим.
Висновки й мотиви вищого суду, за якими скасовані рішення нижчого суду, є обов’язковими для останнього при повторному розгляді справи.
Таким чином, побудова судової системи України в цілому відповідає міжнародним стандартам щодо обов’язку держави забезпечити кожному право на розгляд його справи судом і перегляд за його скаргою вищим судом.
У Конституції України міститься імперативна вимога щодо заборони створення надзвичайних та особливих судів. Зміст цих понять також ані в Конституції, ані в Законі “Про судоустрій України” не розкритий. Але вітчизняний досвід дає підстави стверджувати, що і в законодавстві, і в науці під особливими (надзвичайними) судами розуміють утворення відокремлених судових установ зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених із загального масиву певних категорій справ або для разового розгляду певної справи.
Такий зміст вказаних понять означає, що навіть закріплення в законі можливості існування таких судів і визначення певного порядку їх утворення не позбавляє їх статусу особливих чи надзвичайних, оскільки вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.