4.2. Розмежування складів злочинів, спільною ознакою яких є шкода здоров'ю людини

Як відомо, відповідальність за заподіяння шкоди здоров’ю людини, встановлена у КК України не лише статтями розділу ІІ Особливої частини «Злочини проти життя та здоров’я особи». Склади злочинів, суспільно небезпечні наслідки яких охоплюють шкоду здоров’ю людини у різних її кількісних проявах, поміщені й у інших розділах Особливої частини КК України. Здоров’я людини у цих випадках виступає додатковим безпосереднім об’єктом^[1120]. Відповідні статті є у більшості розділів Особливої частини КК України, крім розділу XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку».

Та й у межах розділу II Особливої частини КК України, закріплено не лише склади злочинів, у яких шкода здоров’ю людини є єдиним наслідком, об’єднувані в теорії кримінального права у групу — злочини проти здоров’я, де здоров’я людини «є єдиним чи основним безпосереднім об’єктом»^[1121]. Статтями цього розділу встановлюється й відповідальність за злочини, об’єднувані у теорії кримінального права у групу — злочини, що ставлять в небезпеку життя і здоров’я^[1122], у юридичних складах яких шкода здоров’ю людини є єдиним чи одним з альтернативних наслідків поряд зі смертю. Відповідно, здоров’я людини у цих складах є додатковим безпосереднім об’єктом.

Наявність спільної ознаки, тобто такої, яка має однаковий зміст у кількох складах злочинів, викликає як потребу теоретично з’ясувати відмінності між цими складами злочинів, так і розмежувати сферу застосування кожної з норм, що містять склади злочинів, ознакою яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді шкоди здоров'ю людини.

Питання розмежування конкретних складів злочинів, у яких здоров'я людини є єдиним чи одним із кількох безпосередніх об'єктів, піднімались у кримінально-правовій літературі, як правило, в межах дослідження того чи іншого злочину, наслідком якого є шкода здоров’ю людини^[1123] і, як правило, лише щодо окремих аспектів проблеми або щодо окремих злочинів^[1124]. Окремі автори взагалі не зачіпали проблему розмежування досліджуваних ними складів злочинів^[1125]. Спеціально присвячувались розмежуванню конкретних складів злочину лиш поодинокі публікації^[1126].

Проте, ніхто з українських авторів не досліджував їх як систему, не намагався побудувати чітку схему взаємозв’язків, що визначають співвідношення між відповідними складами злочинів, та між нормами, що їх містять. Певні обриси системи норм, що охороняють особисті блага людини, дані у одному з українських підручників з Особливої частини кримінального права України^[1127]. Виділивши «три відносно самостійні форми, у яких здійснюється охорона особистих благ людини у КК України», С.Д. Шапченко, по суті, класифікував розглядувані злочини за місцем особистих благ людини, до яких поряд зі здоров’ям він відносив життя, волю й гідність, в структурі безпосереднього об’єкта того чи іншого злочину, і тим самим звернув увагу на необхідність комплексного підходу до аналізу і кваліфікації цих злочинів.

Проблема розмежування злочинів проти життя і здоров’я особи та проти громадської безпеки аналізувалася В.П. Тихим^[1128]. Проте співвідношення названих груп складів злочинів, розглянуте цим вченим, — лише одна з ланок у системі складів злочинів, що мають наслідком шкоду здоров’ю людини.

Також комплексно досліджувала проблему співвідношення порушення вимог законодавства про охорону праці (ст. 271 КК України) зі злочинами, ознаки яких передбачені у ст. ст. 115, 119, 121, 122, 125, 128 КК України. О.О. Бахуринська^[1129].

Аналіз злочинів проти здоров’я людини, як системи, декларував російський вчений С.В. Расторопов^[1130]. Поряд з цим він зазначав, що в КК РФ поза межами глави 16, передбачені й інші діяння, пов’язані із заподіянням шкоди здоров’ю людини, що не є ціллю злочинця, а служить лише засобом для досягнення інших цілей. Тому, вважав він, систематизація вказаних складів злочинів потребує іншого спеціального дослідження^[1131]. Дослідник задекларував, що вичерпно окреслив перелік складів злочинів, що є «обов’язково чи факультативно» суміжними зі складами злочинів проти здоров’я людини, на основі запропонованих ним критеріїв^[1132]. Проте, аналіз визначеного цим вченим кола складів злочинів, всі з яких він відносить до суміжних, показує, що об'єднані вони в це коло лише за таким критерієм, як наявність спільних ознак. Тому в це коло потрапили як склади злочинів, що відрізняються за несумісними за змістом ознаками (власне суміжні), так і ті, що відрізняються за сумісними за змістом ознаками (передбачені конкуруючими нормами).

С.В. Расторопов розглядав окремо: розмежування складів злочинів в межах групи, яку прийнято відносити до злочинів проти здоров’я людини, об’єднаних у главі 16 КК РФ, та відмежування складів злочинів проти здоров’я людини від складів злочинів, що мають своїм наслідком шкоду здоров’ю у різних її проявах, поміщених до інших глав КК РФ, котрі він не включав до системи злочинів проти здоров’я ні у вузькому, ні у широкому її розумінні. Хоча принципових відмінностей у розмежуванні складів злочинів зі спільними ознаками залежно від їхнього розташування у тій чи іншій структурній частині Особливої частини КК (главі, розділі) не існує. Не виявив (принаймні не назвав) їх і С.В. Расторопов. Встановленню ж типу взаємозв’язків між відповідними складами злочинів цей автор значення не надавав. Тому типових правил кваліфікації для розглядуваної категорії злочинів дослідник не запропонував. Розмежовуючи їх, цей автор зупинився лише на ознаках, за якими, на його думку, можна розмежувати відповідні склади злочинів. Проте, виділив ці ознаки не за їхньою функцією у розмежуванні складів злочинів, а за приналежністю до основних, привілейованих, кваліфікованих чи особливо кваліфікованих складів злочинів. Відповідно, ознаки, що розмежовують склади злочинів в межах групи, яку прийнято відносити до злочинів проти здоров’я людини, цей вчений поділив на: загальні, окремі, одиничні. Недоліки запропонованого С.В. Растороповим концептуального підходу були проаналізовані вище у цій праці в ході дослідження ролі ознак складу злочину в розмежуванні.

Повертаючись до прикладів наведених С.В. Растороповим, але інтерпретувавши їх до КК України, наприклад, умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК України), суб’єктом якого, відповідно до ч. 2 ст. 22 КК України визнається особа, яка на момент вчинення злочину досягла чотирнадцятирічного віку, і, з другого боку — склад злочину, передбачений ст. 124 КК України «Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця», суб’єктом якого є особа, яка досягла шістнадцятирічного віку, то дійсно, особу яка вчинила діяння, що містить ознаки об’єктивної та суб’єктивної сторони складу злочину, закріпленого у ст. 124 КК України, але не досягла 16 років, не можна притягнути до відповідальності за цією статтею. Але це не означає, що через відсутність вікової ознаки суб’єкта складу умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, особі можна інкримінувати вчинення більш тяжкого злочину — умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК України). Досягнення 16-річного віку як ознака суб’єкта умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця є одним з критеріїв криміналізації (криміноутворюючою ознакою) цього суспільно небезпечного діяння і, звісно, має значення для кваліфікації вчиненого, але ця ознака не є тією, що уможливлює вибір одного з кількох складів злочинів зі спільними ознаками, тому вона не може бути ні критерієм розмежування, ні відмінною ознакою конкуруючих норм. Розглядувані норми співвідносяться як загальна і спеціальна. Але спеціальний характер відповідної норми визначає не одна з ознак загального суб’єкта — вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, а інша ознака. У розглядуваному прикладі — обстановка вчинення злочину. Відсутність специфічної обстановки вчинення злочину означає, що вчинене діяння не охоплюється спеціальною нормою, а тому має кваліфікуватись за загальною. Відсутність же однієї з ознак загального суб’єкта означає, як писав Б.А. Курінов^[1133], відсутність складу злочину.

Також С.В. Расторопов, наводячи приклади того, як за ознаками, що характеризують потерпілого, розмежовуються окремі склади злочинів, твердить, що потерпілим від злочину, передбаченого ст. 118 КК РФ «Заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю через необережність» може бути будь-яка особа, крім вагітної жінки, чи хворого^[1134]. Мотивує він це тим, що «вагітна жінка» названа як потерпілий у ч. 3 ст. 123 КК РФ, де встановлена відповідальність за незаконне проведення аборту, що потягло через необережність смерть потерпілої або заподіяння тяжкої шкоди її здоров’ю, а «хворий» — як потерпілий у ст. 124 КК РФ, у ч. 1 якої встановлена відповідальність за ненадання допомоги хворому, якщо воно потягло з необережності заподіяння середньої тяжкості шкоди здоров’ю хворого (ч. 1 ст. 124 КК РФ), якщо воно потягло з необережності смерть хворого або заподіяння тяжкої шкоди його здоров’ю (ч. 2 ст. 124 КК РФ)^[1135]. Насправді ж порівнювані С.В. Растороповим склади злочинів є такими, що передбачені нормами, котрі можуть конкурувати як частина і ціле. І у разі конкуренції перевагу над нормою, що міститься у ст. 118 КК РФ, буде мати норма про ціле, наприклад, закріплена у ч. 3 ст. 123 КК РФ. Але це не означає, що у разі заподіяння вагітній жінці тяжкої шкоди здоров’ю в результаті вчинення будь-якого суспільно небезпечного діяння, крім незаконного проведення аборту, вчинене не може кваліфікуватись за ст. 118 КК РФ. Власне не особливості потерпілого, а особливості суспільно небезпечного діяння, перш за все, визначають відмінність між порівнюваними складами злочинів і нормами, що їх закріплюють.

А саме головне, що запропоновані С.В. Растороповим підходи не дають чіткого уявлення про систему зв’язків між складами злочинів, спільною ознакою яких є шкода здоров’ю людей у тому чи іншому прояві.

Багато уваги розмежуванню складу злочину «Незаконна лікувальна діяльність» (ст. 138 КК України) з іншими складами злочинів приділено А.А. Байдою^[1136]. Ним висловлено ряд цікавих зауважень з цього приводу. Але розділ «Питання кваліфікації незаконної лікувальної діяльності» його монографії, в якому власне йдеться про розмежування відповідних складів злочинів, повний суперечностей.

По-перше, задекларувавши підтримку точки зору, згідно з якою до суміжних чи однорідних злочинів прийнято відносити злочинні діяння, що посягають на тотожні чи схожі об’єкти кримінально-правової охорони, вчинені з однією й тією ж формою вини, цей автор зарахував до суміжних щодо незаконної лікувальної діяльності (ст. 138 КК України) поряд зі складами, передбаченими статтями 131, 132, 139, 140, 141, 142, 143, 144, 145 КК України, склади порушення порядку зайняття господарською і банківською діяльністю (ст. 202 КК України), зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК України), шахрайства (ст. 190 КК України)^[1137]. Але ж родові і всі виділені по горизонталі безпосередні об’єкти складів названих злочинів у сфері господарської діяльності (нині декриміналізованих) і злочинів проти власності не «пересікаються» з відповідними об’єктами незаконної лікувальної діяльності.

По-друге, стверджуючи, що незаконну лікувальну діяльність не можна віднести до злочинів у сфері господарської діяльності, оскільки остання за своєю суттю спрямована на заподіяння шкоди тільки відносинам, що охороняють життя і здоров’я особи, він пропонує кваліфікувати за сукупністю злочинів за ст. 138 КК України і ст. 203 КК України незаконне здійснення суб’єктом (цілителями, спеціалістами, котрі займаються приватною практикою) видів медичної діяльності, на які для них встановлена спеціальна заборона^[1138]. Наприклад, лікування онкологічних, інфекційних захворювань, СНІДу, ускладнень вагітності, наркоманії, психічних захворювань, здійснення хірургічних втручань, що заборонені цілителям^[1139]. Але ідеальна сукупність злочинів в даному випадку неможлива тому, що незаконна лікувальна діяльність і зайняття забороненими видами господарської діяльності — різні за змістом поняття. Відповідно, ці злочини не можливо вчинити одним діянням. А для ідеальної сукупності властивим є те, що як стверджував В.Н. Кудрявцев, злочини, що перебувають в ідеальній сукупності, мають ряд спільних ознак. У них один і той самий суб’єкт, спільними елементом є злочинна дія (бездіяльність) винного^[1140]. Водночас об’єкт і форма вини можуть як збігатися, так і відрізнятися^[1141]. Крім того, одне й те саме діяння не може одночасно заподіяти шкоду суспільним відносинам, що охороняються названими статями КК України.

По-третє, спочатку А.О. Байда стверджує, що розмежування незаконної лікувальної діяльності (ст. 138 КК України) і порушення прав пацієнта (ст. 141 КК України) може бути здійснене за об’єктивною стороною, і доводить відмінність між лікувальною діяльністю, яка, як він пише, спрямована на лікування пацієнта, і клінічними випробуваннями, що полягають у встановленні чи підтвердженні ефективності і нешкідливості лікарського засобу. Потім він пропонує кваліфікувати за сукупністю ст. 138 і ст. 141 КК України незаконну лікувальну діяльність, здійснювану особою, уповноваженою на проведення клінічних випробувань лікарських засобів для/чи способом проведення таких випробувань^[1142]. Але ж ознаки спеціальних суб’єктів названих складів злочинів, в принципі, не можуть збігатися в одній особі. Особа, яка не має спеціальної медичної освіти (ст. 138 КК України), не може бути особою, уповноваженою на проведення клінічних випробувань лікарських засобів. Тому ідеальна сукупність розглядуваних злочинів також не можлива.

Незважаючи на наявність відповідних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України (п. 22 постанови від 7 лютого 2003 р., п. 23 раніше діючої постанови від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини») і рекомендацій доктрини кримінального права^[1143], на протязі багатьох років у судовій практиці мають місце приклади неправильної кваліфікації, пов’язаної з розмежуванням умисного тяжкого тілесного ушкодження, що потягло смерть потерпілого, вбивства через необережність, і умисного вбивства. Вони мали місце в період дії КК України 1960 р. «Необережне вбивство помилково кваліфіковане судом, як умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що потягли смерть потерпілого»^[1144], — сказано в постанові президії Київського обласного суду від 3 жовтня 1991 р. «Заподіяння внаслідок перевищення меж необхідної оборони тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть потерпілого, безпідставно кваліфіковане за ч. 3 ст. 101 КК України 1960 р. «Умисне тяжке тілесне ушкодження»^[1145], — квінтесенція постанови президії Хмельницького обласного суду від 2 лютого 1991 р. «Дії засудженого, котрий знаходився в стані необхідної оборони і перевищив її межі, безпідставно кваліфіковані за ч. 3 ст. 101 КК України»^[1146], — висновок з ухвали судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 12 жовтня 1995 р. «Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони невірно кваліфіковано за ч. 1 ст. 101 КК України» — сказано у постанові президії Донецького обласного суду від 3 квітня 1991 р.^[1147].

Достатньо таких помилок і в період дії КК України 2001 р. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31 січня 2005 р. злочинні дії засуджених перекваліфіковані з п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України «Умисне вбивство», вчинене за попередньою змовою групою осіб, на ч. 2 ст. 121 цього Кодексу «Умисне тяжке тілесне ушкодження», що потягло смерть потерпілого, в зв’язку з відсутністю у них умислу на вбивство за попередньою змовою групою осіб^[1148]. Ухвалою колегії Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 січня 2006 р. були перекваліфіковані дії А. з п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України «Умисне вбивство», вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство на ч. 2 ст. 121 цього Кодексу «Умисне тяжке тілесне ушкодження», що спричинило смерть потерпілого^[1149]. В зв’язку з відсутністю або недоведеністю умислу винного на заподіяння смерті колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалою від 4 липня 2006 р. змінила вирок суду і перекваліфікувала дії С.М. з ч. 1 ст. 115 КК України «Умисне вбивство» на ч. 2 ст. 121 КК України «Умисне тяжке тілесне ушкодження», що спричинило смерть потерпілого^[1150].

Тому потрібно дослідити розмежування складів злочинів, спільною ознакою яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю людини, під кутом зору їх системності; виявлення закономірностей, що характеризують співвідношення всіх чи більшості таких складів злочинів; виявлення особливостей, властивих для співвідношення лише окремих таких складів злочинів.