Перш ніж з'ясовувати роль такої ознаки як потерпілий, потрібно зробити деякі уточнення щодо розуміння кримінально-правового значення цієї ознаки. З процесуальної точки зору потерпілий, як фізична особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, є у кожному реально вчиненому злочині. Інша справа, що не завжди, а лише в тих випадках, коли потерпілий названий як ознака у диспозиції кримінально-правової норми шляхом описання специфічних ознак фізичної особи порівняно із загальним (процесуальним) поняттям потерпілого, або коли наявність специфіки цієї ознаки випливає зі змісту інших ознак, потерпілий є ознакою складу злочину. Проте, у кримінальному праві досить поширеною є тенденція, коли кримінально-правове поняття потерпілого зводиться лише до його кримінально-процесуальної суті, тобто потерпілим від конкретного злочину називають будь-яку особу, якій заподіяно шкоду саме тим суспільно небезпечним діянням, котре є ознакою відповідного злочину^[696]. Так, не можна погодитись з Г.В. Чеботарьовою, яка робить теоретичну помилку, вказуючи на потерпілого, як на ознаку складу злочину щодо кожного з основних складів, які закріплені у ч. 1 ст. 143 КК України та у ч. 2 ст. 143 КК України «Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини»^[697]. «Потерпілими від порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини, передбаченого ч. 1 ст. 143 КК України, можуть бути як донор, так і реципієнт, а потерпілим від незаконного вилучення у людини органів або тканин з метою їх трансплантації, передбаченого ч. 2 ст. 143 КК України, є тільки донор», — стверджує, слідом за Г.В. Чеботарьовою, С.В. Гринчак^[698]. Не заперечуючи проти такої постановки питання про потерпілих від злочину, якщо мова йде про їхнє кримінально-процесуальне значення, не можна прийняти висловлені Г.В. Чеботарьовою та С.В. Гринчаком твердження, якщо мова йде про потерпілого від злочину у кримінально-правовому розумінні цього поняття — як ознаки складу злочину. Адже донором чи реципієнтом може бути будь-яка особа. Таку саму помилку робить М.О. Акімов, називаючи потерпілим від злочину «Захоплення заручників» (ст. 147 КК України) фізичну особу, яка захоплена або утримується як заручник, та будь-яку іншу особу, якій посяганням завдано фізичну, моральну, чи матеріальну шкоду^[699]. Але у законі не вказані якісь особливі ознаки потерпілого у основному складі захоплення заручників, які б виступали умовою чи однією з умов криміналізації цього діяння. З таким самим успіхом можна договоритися до того, що ознакою основного складу умисного вбивства (ч. 1 ст. 115 КК України) також є потерпілий — це особа, яку позбавили, чи намагалися позбавити життя. Ототожнення кримінально-правового і процесуального поняття потерпілого приводить до того, що його роль як ознаки, що характеризує об'єкт злочину нівелюється, — справедливо зауважив В.Н. Вінокуров^[700]. Власне перенесення кримінально-процесуальної суті потерпілого, тобто акцентування на тому, що це особа, якій злочином заподіяно шкоду, спостерігається у редакції статті 11¹ «Потерпілий від злочину», якою пропонується доповнити КК України^[701]. Розробниками проекту закону України «Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу (щодо правового статусу потерпілого від злочину)» пропонується потерпілим від злочину визнавати особу (фізичну чи юридичну), державні установи чи громадські організації без створення юридичної особи, права та законні інтереси яких порушуються вчиненням злочину. З авторами цього проекту слід погодитися в тому, що факт заподіяння шкоди, порушення прав та законних інтересів особи має стати основою, стержнем кримінально-правового поняття потерпілого. Але наведене не може вичерпно характеризувати це поняття. Важливо, що шкода має бути заподіяна потерпілій особі безпосередньо діянням, вказаним у диспозиції статті Особливої частини, і саме тій особі і інтересу, для охорони котрого й була створена кримінально-правова норма^[702]. Тобто, у кримінально-правовому понятті потерпілого потрібно робити акцент на певних специфічних рисах особи, з наявністю яких закон пов’язує наявність певного складу злочину.

Таким чином потерпілий як ознака складу злочину — це особа, якій суспільно небезпечним діянням, котре є ознакою відповідного складу злочину, заподіяно саме ту шкоду, що передбачена як ознака цього складу злочину, з певною особливістю(-ями) статусу якої закон пов’язує наявність конкретного складу злочину^[703]. Власне під кутом зору наведеного розуміння можливим є аналіз ролі потерпілого у розмежуванні складів злочинів.

Потерпілий у його кримінально-правовому значенні має властивість бути спільною ознакою складів злочинів. Так, потерпілий, який у складі злочину «Посягання на життя державного чи громадського діяча» (ст. 112 КК України) названий як Голова, чи суддя Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України, а у складі «Посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя» (ст. 379 КК України) — як суддя, є спільною ознакою названих суміжних складів злочинів. А потерпілий — особа, яка перебуває у небезпечному для життя стані — є спільною ознакою складів «Залишення в небезпеці» (ст. 135 КК України) та «Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані» (ст. 136 КК України) — складів злочинів, передбачених нормами, що співвідносяться відповідно як спеціальна та загальна.

На підставі наведеного можна резюмувати, що жоден з видів об’єкта, виділених по вертикалі, самостійного і безпосереднього значення як спільна ознака, за якою виокремлюється коло складів злочинів, що підлягають розмежуванню, не має. Їхнє значення в цьому процесі є абстрактним і непрямим. Воно проявляється через безпосередню роль ознак, які вказують на об’єкт складу злочину: предмет, потерпілий, а також ознаки, що належать до інших елементів складу злочину: суспільно небезпечні наслідки…

З’ясувавши, як розподілене значення видів об’єкта складу злочину та його приналежностей: предмета і потерпілого, у виконанні ними функцій спільних ознак, потрібно перейти до встановлення співвідношення їхньої ролі у виконанні розмежувальної функції у суміжних складах злочинів.

Само собою зрозуміло, що загальний об’єкт складу злочину, як ознака, зміст якої незмінний у всіх складах злочинів, не може виконувати розмежувальну функцію^[704].

Щодо розмежувальної ролі інших видів об’єкта можна виділити два підходи, які сформувались у кримінально-правовій науці. Перший полягає у констатації їхнього самостійного значення як розмежувальних ознак суміжних складів злочинів. Ця позиція представлена у роботах Є.В. Фесенка, К.С. Хахуліної. У деяких роботах, у яких зачіпаються питання розмежування конкретних складів злочинів також мають місце твердження про можливість розмежовувати склади злочинів за об’єктом^[705]. Але тон аргументації у авторефератах кандидатських дисертацій показує, що це навряд чи принципова, усвідомлена позиція авторів, скоріше інертна.

Є.В. Фесенко вважає, що «ознаки безпосереднього об’єкта злочинів відіграють особливо значну роль у розмежуванні тих злочинів проти здоров’я населення, які є суміжними стосовно один одного». Але ілюструє це значення, посилаючись на приклади, в яких склади злочинів відрізняються за предметом^[706].

К.С. Хахуліна називає безпосередній об’єкт поряд з «деякими ознаками, що характеризують суб’єкта, способом дії і іншими ознаками об’єктивної сторони», як ознаку, за якою можуть відрізнятися суміжні склади злочинів^[707].

Г.В. Чеботарьова вважає, що від злочинів, передбачених розділом ХІІІ КК України, злочини в сфері трансплантації і донорства відрізняються головним чином за об’єктом. Родовим об’єктом злочинів, передбачених розділом ХІІІ КК України, є здоров’я населення (тобто широкого кола осіб) і система заходів, спрямованих на його охорону, а розглядуваних злочинних діянь — життя і здоров’я окремої особи і встановлений порядок надання йому медичної допомоги. Останній, на думку названої авторки, є критерієм відмежування цих злочинів від злочинів проти довкілля, громадської безпеки, безпеки виробництва, безпеки руху та експлуатації транспорту та інших злочинних діянь, здатних заподіяти смерть потерпілим чи шкоду їхньому здоров’ю^[708].

Другий підхід виражений у тезі, що значення того чи іншого виду об’єкта складу злочину в розмежуванні складів злочинів не є самостійним. Цей підхід простежується у працях Ф.Г. Бурчака, В.А. Владімірова, Ю.І. Ляпунова, М.Д. Молчанова, С.А. Тарарухіна. Ці автори наголошували на особливому розмежувальному значенні предмета складу злочину.

Ф.Г. Бурчак вважав, якщо за родовим об’єктом можна провести досить чітке розмежування між окремими групами злочинів, об’єднаних в різних главах Особливої частини, то розмежувати окремі злочини тільки за ознакою об’єкта в більшості випадків неможливо^[709].

В.А. Владіміров, Ю.А. Ляпунов, розглядаючи проблему розмежування складів злочинів проти природи і складів злочинів проти власності, вказували, що природні ресурси так само, як товарно-матеріальні цінності, уречевлюють одні й ті самі відносини власності, тому розмежовувати порівнювані злочини за об’єктом посягання не уявляється можливим. Проте економічні властивості предметів порівнюваних груп злочинів істотно не збігаються. Ця обставина створює стабільні підстави для відмежування розкрадань продукції мисливських промислів від злочинів проти природи за ознаками, що характеризують предмети цих посягань^[710].

С.А. Тарарухін, розглядаючи значення відповідного елемента складу злочину для кваліфікації, вказав, що не слід перебільшувати значення об’єкта. Цей вчений мотивував своє твердження специфікою цього юридичного поняття, не уточнивши, що він розуміє під такою специфікою. Можна припустити, що цей автор мав на увазі власне похідний характер об’єкта, суть якого визначається іншими ознаками складу злочину. Також він зауважив, що нерідкісними є випадки, коли розмежування за об’єктом провести не можливо. В приклад цей вчений навів випадки повного збігу об’єкта злочину, зокрема, у складах умисного вбивства і вбивства через необережність^[711].

Д.М. Молчанов вважає найменш прийнятним з практичної точки зору проводити розмежування за об’єктом складу злочину, як пропонованим у науці й закріпленим в законі критерієм розмежування таких складів злочинів як захоплення заручників і викрадення людини. Ці склади злочинів у КК РФ 1996 р. передбачені статтями різних розділів. Цей автор пише, що вимагати від практичних працівників, щоб вони проводили розмежування захоплення заручників та викрадення людини за об’єктом посягання, кожен раз ламаючи голову над питанням, чи постраждала в даному випадку громадська безпека, чи ні, є абсурдним. Наводячи приклади із законодавства таких країн, як Франція, Німеччина, Швейцарія, Україна автор вказує, що у кримінальних кодексах цих держав захоплення заручників і викрадення людини віднесені до злочинів проти особистої свободи людини, що не перешкоджає розмежовувати їх за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони злочину. Законодавець формулюючи в законі схожі злочини, — далі пише цей автор, завжди повинен давати чіткі критерії їхнього розмежування. Стосовно захоплення заручників таким критерієм називає спеціальну ціль (мету)^[712].

Позицію В.Н. Кудрявцева з досліджуваного питання не можна назвати однозначною. Цей вчений звернув увагу, що для вирішення питань, пов’язаних з розмежуванням злочинів за їхніми об’єктами, потрібно визначити, які саме властивості об’єкта злочину входять в число ознак складу і мають значення для кваліфікації^[713]. Він зауважував, що в процесі застосування закону об’єкт стає залежною ознакою. На прикладі військових злочинів показав, що раніше встановлюються ознаки суб’єкта злочинного посягання, а на основі цього з врахуванням характеру дій, визначається і об’єкт^[714]. Науковець стверджував, що можливість розмежувати злочини за безпосереднім об’єктом існує не завжди, пояснюючи це тим, що деякі злочини не мають ніяких відмінностей в об’єкті посягання. Наводив приклади складів злочинів, які неможливо розмежувати за таким об’єктом^[715]. На підставі наведеного можна дійти висновку, що В.Н. Кудрявцев не визнавав самостійного розмежувального значення за видами об’єкта. Водночас, В.Н. Кудрявцев називав злочини, які, на його думку, розмежовуються «тільки за ознакою об’єкта». Це такі склади злочинів, передбачені КК РФ: образа (ст. 130) і образа представника влади; розголошення державної таємниці (ст. 283) і розголошення даних слідства (ст. 310); знищення і пошкодження лісів (ст. 261) і умисне пошкодження майна (ст. 168)^[716]. Навряд чи можна погодитись в цьому із В.Н. Кудрявцевим. Адже, і у наведених прикладах розмежування здійснюється за потерпілим чи предметом злочину, які й визначають відмінність у об’єктах, і якими законодавець позначає цю відмінність. Ілюструючи значення об’єкта для правильної кваліфікації, в тому числі, для розмежування складів злочинів, В.Н. Кудрявцев навів приклад судової помилки, яка, на його думку, була спричинена неправильними уявленнями суду про об’єкт вчиненого злочину: Б. та інші були засуджені за те, що вони виготовляли і збували фальшиві монети царської чеканки номіналом — 10 рублів. Суд першої інстанції кваліфікував ці дії як фальшивомонетництво^[717]. Але, на мою думку, висновок суду стосовно суспільних відносин, яким була заподіяна шкода вчиненням злочину, у описаному В.Н. Кудрявцевим прикладі, був обумовлений неправильним визначенням предмета відповідного злочину: фальшиві монети царської чеканки були визнані предметом фальшивомонетництва.

Розуміння значення об’єкта складу злочину у розмежуванні, продемонстроване у кримінально-правовій літературі щодо розмежування геноциду (ч. 1 ст. 442 КК України) з такими складами, як диверсія (ст. 113 КК України), умисне вбивство (ст. 115 КК України), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК України), порушення рівноправності громадян залежно від їх расової національної належності або ставлення до релігії (ст. 161 КК України), терористичний акт (ст. 258 КК України), порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК України). Вказуючи на можливість здійснити розмежування між наведеними складами злочинів за ознаками об’єкта, І.І. Строкова уточнила, що вони полягають у чітко окресленому колі потерпілих від цього посягання^[718].

Непридатність родового та безпосереднього об’єктів складу злочину виконувати розмежувальну функцію обумовлена тим, що не існує об’єкта, заподіяння шкоди якому унеможливлювало б одночасне заподіяння шкоди іншому об’єкту, тобто поняття про які перебували б між собою у співвідношенні диз’юнкції. А також тими самими причинами, з яких вони не можуть виконувати функцію спільних ознак. Мається на увазі їхня недоступність для безпосереднього сприйняття, залежність виявлення об’єкта від формулювання інших ознак складу злочину. Так, як вказує М.М. Сенько, «безпосередній об’єкт дезертирства за своїм змістом відрізняється від безпосереднього об’єкту злочину, передбаченого ст. 407 КК України, і визначається через суб’єктивну ознаку: намір винного взагалі ухилитися від військової служби»^[719]. І, взагалі, призначення об’єкта складу злочину як ознаки, що позначає благо, поставлене під охорону Кримінального закону, полягає в тому, що вона є криміноутворюючим фактором, а не критерієм диференціації кримінальної відповідальності. Злочини, що відрізняються за об’єктом обов’язково відрізняються за іншими ознаками, але це не завжди відображено у конструкції відповідних складів злочинів.