Аналіз особливої частини КК показує, що конструкції багатьох складів злочинів створюють передумови для видимості можливості одночасного існування кількох типів співвідношень між ними. Як уже не раз підкреслювалося у цій праці, кожен тип співвідношення визначає застосування правил кримінально-правової кваліфікації, відмінних від правил, що існують для іншого типу співвідношення між складами злочинів зі спільними ознаками. У кримінально-правовій літературі даються суперечливі рекомендації щодо кримінально-правової кваліфікації в таких випадках, а на практиці має місце неоднакове застосування закону, насамперед щодо тієї категорії справ про злочинні посягання, відповідальність за які глибоко диференційована, конструкції яких є складними комбінаціями різних за функціями в розмежуванні ознак, що не збігаються за змістом. Тому об’єктивно існує потреба дослідити, чи дійсно можливим є одночасне існування кількох типів співвідношення між складами злочинів зі спільними ознаками, що у кримінально-правовій кваліфікації тягне кількаразове застосування правил подолання різних видів конкуренції; чи є підстави вважати певний тип співвідношення пріоритетним, і відповідно мають застосовуватися лише одні правила кримінально-правової кваліфікації залежно від цього типу співвідношення. Як буде показано далі, більш обґрунтовано вести мову про наявність лише одного — пріоритетного типу співвідношення між відповідними складами злочинів, що обумовлюється ієрархією типів співвідношення між складами злочинів зі спільними ознаками за їхньою стійкістю, стабільністю. ЇЇ не слід плутати з тією ієрархією елементів системи права, що тримається на субординації нормотворчих органів в апараті держави, і яку вважають конститутивною рисою системи права — одним із системоутворюючих її зв’язків, що забезпечують її цілісність і узгодженість^[614].

Вияви останньої деякі автори розглядають як ієрархічну конкуренцію кримінально-правових норм^[615].

Питання про ієрархію типів співвідношення між складами злочинів зі спільними ознаками постає тоді, коли у співвідношенні між одними й тими самими складами злочинів виявляється кілька пар кореспондуючих ознак з різним логічним відношенням між відповідними поняттями, яке, якщо його розглядати окремо, відособлено від логічного відношення всередині іншої пари кореспондуючих одна одній ознак, властиве для різних типів співвідношення між складами злочинів, що мають спільні ознаки. Маються на увазі, наприклад, ситуації, коли конструкція одного й того ж складу злочину поряд з розмежувальною ознакою містить специфічну конкретизуючи ознаку, або коли специфічні конкретизуючі ознаки містяться у складі злочину, що співвідноситься з іншим як частина.

Саме в такому аспекті це питання досі не піднімалось у кримінально-правовій літературі. Проте, проблема кваліфікації вчиненого діяння, передбаченого кількома нормами, у разі нагромадження у передбачених цими нормами складах злочинів ознак, кожній з яких властиві різні функції у розмежуванні складів злочинів, привертала увагу науковців. До цієї проблеми зверталися П.П. Андрушко, Л.В. Іногамова-Хегай та В.О. Навроцький. Проте, кожен з них не формулював її саме так, як автор цієї праці, й розглядав у дещо іншому ракурсі, не як проблему ієрархії між типами співвідношення складів злочинів зі спільними ознаками, й відповідно, намагався вирішити, виходячи з інших теоретичних засад, ніж пропонує автор цих рядків.

Так, П.П. Андрушко, констатувавши, що «при вчиненні багатьох діянь може мати місце (і теоретично, і практично) декілька видів конкуренції», навів кілька прикладів, запропонував правила кваліфікації щодо наведених ним ситуацій^[616]. Проте, типового правила кримінально-правової кваліфікації цей вчений не сформулював.

В.О. Навроцький, окресливши ситуацію як проблему «кваліфікації злочинів, «складених» з посягань, щодо яких виділені кваліфікуючі ознаки», пропонував кваліфікувати, як сукупність злочинів, вчинення діяння, що містить складений склад злочину за наявності у вчиненому ознак, що відповідають кваліфікуючим ознакам того складу злочину, основний склад якого передбачений нормою про частину, але щоб уникнути подвійного інкримінування, вважав, що «за наявності сукупності скоєне не слід кваліфікувати за частиною статті про кваліфікований або особливо кваліфікований вид складеного злочину»^[617]. Висунуте цим вченим правило кваліфікації ґрунтується на його висновку, що «кваліфіковані та особливо кваліфіковані види злочинів не поглинаються диспозицією статті про складений злочин». Така позиція науковця базується, як він сам стверджує, на тому, що типова суспільна небезпека того чи іншого посягання виражена саме в частині статті, яка передбачає простий вид злочину. Але запропонована В.О. Навроцьким в руслі обґрунтованого ним підходу кваліфікація заподіяння державному або громадському діячу в зв’язку з їх державною або громадською діяльністю тяжкого тілесного ушкодження способом, що має характер особливого мучення, за сукупністю: за ч. 1, а не ч. 2 ст. 346 КК України та ч. 2 ст. 121 КК України не лише нівелює встановлену самим законодавцем диференціацію кримінальної відповідальності за відповідні злочини, суперечить принципу точності кримінально-правової кваліфікації, а й є порушенням принципу законності кримінально-правової кваліфікації. Адже, у диспозиції ч. 1 ст. 346 КК України як суспільно небезпечне діяння названо погрозу вбивством, заподіянням шкоди здоров’ю, знищенням або пошкодженням майна, а також викраденням або позбавленням волі щодо відповідних потерпілих, тобто описане не те діяння, котре піддається кваліфікації. Таким чином уникаючи подвійного інкримінування тяжкого тілесного ушкодження, В.О. Навроцьким пропонується поставити у вину особі вчинення діяння, якого вона взагалі не вчиняла. Крім того, не можна погодитись, що ст. 346 КК України є статтею про складений злочин, й відповідно, що з нормою про умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК України) норма про умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження державному чи громадському діячу (ч. 3 ст. 346 КК України) співвідноситься як ціле з частиною. Щодо норми про основний склад умисного тяжкого тілесного ушкодження (ч. 1 ст. 121 КК України) вона є спеціальною за ознаками потерпілого та мотиву. А з нормою про кваліфікований склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, що має характер особливого мучення (ч. 2 ст. 121 КК України) норма про умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження державному чи громадському діячу (ч. 3 ст. 346 КК України) перебуває у потенційній конкуренції кількох спеціальних норм з обтяжуючими ознаками. Критерієм, що визначає спеціальний характер норми, передбаченої ч. 2 ст. 121 КК України, у співвідношенні розглядуваних норм, є спосіб вчинення злочину, а норми, закріпленої у ч. 3 ст. 346 КК України, — потерпілий та мотив. Ознаки, за якими відрізняються розглядувані склади злочинів, відображені непорівнянними поняттями. Останнє, як буде показано далі в цій праці, є характерною особливістю співвідношення відмінних за змістом ознак, що вирізняє таке співвідношення складів злочинів, яке потенціює конкуренцію відповідних норм, як кількох спеціальних. Перевагу у кваліфікації у разі конкуренції такого виду, як відомо, має норма з тією ознакою, в якій відображено вищий ступінь суспільної небезпеки злочину. У розглядуваному співвідношенні — закріплена у ч. 3 ст. 346 КК України.

Також, ґрунтуючись на висунутих В.О. Навроцьким для кваліфікації вчиненого в наведеній вище ситуації теоретичних підходах, не можна запропонувати однозначний алгоритм кваліфікації втручання в діяльність державного діяча, вчиненого з використанням службового становища працівником правоохоронного органу, про що зазначив сам вчений^[618].

Насправді, всі наведені вище приклади зводяться до проблеми подолання конкуренції кількох спеціальних норм.

Дати ж найбільш оптимальну відповідь щодо кваліфікації діянь у ситуації, коли має місце видимість одночасного існування кількох різних типів співвідношення між складами злочинів, в тому числі, й щодо «кваліфікації злочинів, «складених» з посягань, щодо яких виділені кваліфікуючі ознаки», про яку вів мову В.О. Навроцький, можна, керуючись підходом, який полягає у визнанні та визначенні ієрархії типів співвідношення між складами злочинів зі спільними ознаками, що буде показано нижче.

Не під кутом зору визначення ієрархії типів співвідношення між складами злочинів, та між закріплюючими їх нормами, а дещо з іншого боку підходила до вирішення цієї проблеми Л.В. Іногамова-Хегай, яку вона окреслила як одночасне існування у одній ситуації кількох видів конкуренції кримінально-правових норм. Авторка пропонувала вирішувати проблему шляхом неодноразового застосування правил конкуренції загальної і спеціальної норм, частини і цілого, тобто одночасного застосування правил двох видів конкуренції в одній ситуації. Таким чином, Л.В. Іногамова-Хегай вела мову не про ієрархію, як пріоритет певного типу співвідношення між складами злочинів, що мають спільні ознаки, а про можливість одночасного існування кількох видів конкуренції у одній ситуації правозастосування, що потребують послідовного подолання. Дослідниця сформулювала правила кваліфікації, щодо кожної з трьох виділених нею типових ситуацій співвідношення складів злочинів, коли одне й те саме діяння одночасно передбачене як мінімум трьома нормами, між якими існує кілька видів конкуренції. Узагальнивши, впорядкувавши та систематизувавши опис цих типових ситуацій Л.В. Іногамовою-Хегай, їх можна звести до наступного: а) одна з яких одночасно є загальною стосовно другої (спеціальної) і нормою-частиною щодо третьої (норми про ціле); б) одна з яких одночасно є нормою-цілим стосовно двох інших норм, а останні перебувають між собою у конкуренції загальної і спеціальної норм; в) одна з яких є загальною щодо другої, а друга є загальною стосовно третьої. За формулюванням самої Л.В. Іногамової-Хегай перша ситуація має місце, коли «суспільно-небезпечне діяння передбачається нормами про три склади злочинів: нормою-цілим, нормою-частиною — загальною і спеціальною нормою, де норма-частина є такою щодо норми цілого і одночасно загальною нормою стосовно спеціальної (тут і далі в цитатах переклад з російської мій — Л.Б.)». Для таких ситуацій у кримінально-правовій кваліфікації Л.В. Іногамова-Хегай пропонує правило: «кваліфікація суспільно-небезпечного діяння, що охоплюється трьома і більше нормами, внаслідок застосування не менше, як двох раз правил конкуренції норм здійснюється за сукупністю злочинів. Один з них охоплюється розшукуваною нормою^[619], другий злочин передбачається спеціальним складом другого злочину, коли розшукувана норма (ціле) містить норму частину тільки про основний склад другого злочину і не включає ознак його спеціального складу, або розшукувана норма (спеціальна) є частковим випадком норми про основний склад другого злочину і не стосується його іншого спеціального складу»^[620]. Для ілюстрації Л.В. Іногамова-Хегай наводить приклад кваліфікації хуліганства, що супроводжується знищенням або пошкодженням чужого майна шляхом вибуху, підпалу. У запропонованій моделі «Умисне знищення чи пошкодження майна» (ч. 1 ст. 167 КК РФ) вона розглядала як норму-частину щодо норми про хуліганство (ч. 1 ст. 213 КК РФ) і одночасно як загальну норму у її співвідношенні з нормою про знищення майна шляхом вибуху, підпалу (ч. 2 ст. 167 КК РФ)^[621]. Л.В. Іногамова-Хегай стверджувала, що в наведеному прикладі має місце ідеальна сукупність злочинів і пропонувала кваліфікувати вчинене одночасно і за нормою-цілим, і за спеціальною нормою. Але вчинене в процесі хуліганства знищення або пошкодження чужого майна шляхом вибуху, підпалу, є способом, тобто частиною, вчинення хуліганства — способом, що є більш небезпечним, ніж «ціле» посягання. Правило кваліфікації вчиненого за сукупністю відповідних кримінально-правових норм у подібних випадках було сформульоване ще у 1989 р. М.І. Пановим та В.В. Сташисом^[622]. Ці вчені вказували таке: якщо посягання на основний об’єкт (складений злочин) здійснено шляхом діяння, що заподіює шкоду додатковому об’єкту, яке передбачене в КК як самостійний злочин і за яке встановлена більш сувора або однакова відповідальність порівняно зі складеним злочином, то все вчинене повинно кваліфікуватися за сукупністю злочинів^[623]. Проте, кваліфікація за сукупністю відповідних кримінально-правових норм порушує принцип non bis in idem й одночасно суперечить такому аспекту принципу законності кримінально-правової кваліфікації, як пріоритет у кваліфікації диспозиції над санкцією.

Ще більш очевидною помилковість обстоюваного Л.В. Іногамовою-Хегай підходу є у наведеному нею для ілюстрації кваліфікації вчиненого за наявності, на її думку, одночасної конкуренції трьох норм, — випадку, що також відноситься до першої з трьох виділених Л.В. Іногамовою-Хегай типових ситуацій, а саме розбою (ч. 1 ст. 162 КК РФ), вчиненого шляхом незаконного позбавлення волі, поєднаного з насильством у вигляді легкої шкоди здоров'ю. В цій ситуації, вважає Л.В. Іногамова-Хегай існує одночасна конкуренція трьох норм: про умисне заподіяння легкої шкоди здоров’ю (ст. 115 КК РФ), котра є нормою-частиною одночасно щодо норми про незаконне позбавлення волі, поєднане з насильством небезпечним для життя чи здоров’я (п.»в» ч. 2 ст. 127 КК РФ) і щодо норми про основний склад розбою (ч. 1 ст. 162 КК РФ), одним зі способів якого є застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я, вирішується на користь кваліфікації вчиненого як ідеальної сукупності злочинів: за обидвома нормами-цілими. Запропонована Л.В. Іногамовою-Хегай кваліфікація не узгоджується з поняттям ідеальної сукупності та суперечить принципу non bis in idem. Незаконне позбавлення волі охоплюється поняттям «насильство, що не є небезпечним для життя чи здоров’я». Його застосування в даному випадку є етапом у розвитку єдиної злочинної діяльності, тобто вчинення — більш суспільно небезпечного злочину, а тому, як обґрунтовував В.О. Навроцький, не підлягає самостійній кваліфікації^[624].

До цієї ж типової ситуації Л.В. Іногамова-Хегай відносить приклад можливої конкуренції зловживання службовими повноваженнями (ч. 1 ст. 285 КК РФ), яке є загальною нормою і щодо спеціальної норми про зловживання службовими повноваженнями, вчиненого керівником органу місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 285 КК РФ) і щодо спеціальної норми про порушення недоторканності приватного життя, вчиненого особою з використанням службового становища (ч. 2 ст. 137 КК РФ). Остання водночас є спеціальною стосовно загальної норми про порушення недоторканності приватного життя особи (ч. 1 ст. 137 КК РФ). Авторка вважає, що результатом триразового застосування правила конкуренції загальної і спеціальної норм стає кваліфікація вчиненого як ідеальної сукупності.

Насправді ж, в даному випадку виявлено таке співвідношення складів злочинів, яке обумовлює конкуренцію кількох спеціальних норм — вид конкуренції, який не визнає Л.В. Іногамова-Хегай. Вчинене має кваліфікуватися за правилами подолання такого виду конкуренції. Ідеальної сукупності в разі констатації конкуренції бути не може. Знову ж таки помилковий теоретичний підхід Л.В. Іногамової-Хегай призвів до пропозицій, які суперечать принципу «non bis in idem».

Друга типова ситуація дослівно за Л.В. Іногамовою-Хегай полягає у такому: «суспільно-небезпечне діяння охоплюється трьома нормами: нормою-цілим, нормою-частиною 1 — загальною і спеціальною нормою — нормою-частиною 2, де норма-частина 1 є такою стосовно норми-цілого і одночасно загальною нормою стосовно спеціальної, а спеціальна норма входить в норму-ціле як норма-частина 2». «Кваліфікація діяння, що охоплюється трьома і більше нормами, коли розшукувана норма-ціле включає в себе ознаки як основного, так і спеціального (кваліфікованого) складів другого злочину, повинна здійснюватися за нормою-цілим, тобто вчинене діяння становить собою одиничний злочин». В приклад вона наводить співвідношення норми про масові безпорядки (ч. 1 чи 2 ст. 212 КК РФ), котра є нормою про ціле, із нормами про основний (ч. 1 ст. 167 КК РФ) та кваліфікований склад (ч. 2 ст. 167 КК РФ) умисного знищення або пошкодження майна, кожна з яких щодо неї є нормами про частину, а одна щодо іншої — загальною і спеціальною. Слід погодитися з Л.В. Іногамовою-Хегай, що кваліфікувати вчинене у разі знищення або пошкодження чужого майна шляхом підпалу чи вибуху, що здійснювалося в ході масових безпорядків, потрібно лише за відповідною частиною ст. 212 КК РФ. Але це обумовлено іншою теоретичною мотивацією — наявністю ієрархії між типами співвідношень складів злочинів. Через наявність ієрархії доповнення норми про частину спеціальними конкретизуючими ознаками не міняє її статусу на пріоритетний у кваліфікації статус спеціальної норми. Вона все рівно залишається нормою про частину.

І останнім видом співвідношення складів злочинів розглядуваної категорії, Л.В. Іногамова-Хегай вважає склади злочинів, норми про які знаходяться в конкуренції загальної і спеціальної. Запропоноване цією авторкою колізійне правило: коли розшукувана спеціальна норма є частковим випадком норм про інші злочини, що співвідносяться як загальна і спеціальна кваліфікувати вчинене треба за розшукуваною спеціальною нормою^[625]. Аналіз наведеного нею для ілюстрації прикладу цього виду існування одночасної конкуренції норм, а саме: співвідношення норм про заподіяння смерті з необережності (ч. 1 ст. 109 КК РФ), заподіяння з необережності смерті особою, котра неналежним чином виконує свої професійні обов’язки (ч. 2 ст. 109 КК РФ), порушення правил охорони праці, що потягло через необережність смерть (ч. 2 ст. 143 КК РФ) показує, що остання з наведених ситуацій принципово відрізняється від інших, описаних Л.В. Іногамовою-Хегай. Адже, йдеться про потенційну конкуренцію одного виду між кількома нормами. Наведене співвідношення є проявом, відомої у теорії кримінального права^[626], багатоступеневої конкуренції одного виду. Відповідно, повинні кількаразово застосовуватися правила подолання саме цього одного виду конкуренції: послідовно щодо кожного ступеня такої конкуренції, починаючи з первинної загальної норми.

Таким чином, кожна з наведених Л.В. Іногамовою-Хегай трьох типових ситуацій неодноразового застосування правил конкуренції норм, насправді мають різну природу. Перша і третя типові ситуації потребують правильного визначення типу співвідношення між складами злочинів, що лежить в основі визначення виду конкуренції кримінально-правових норм у конкретній ситуації правозастосування. У другій з наведених нею ситуацій запорукою правильної, тобто з дотриманням принципів, кримінально-правової кваліфікації вчиненого, є врахування і визначення ієрархії типів співвідношень між складами злочинів.

Ієрархічність побудови є однією з невід’ємних характеристик складних системних об’єктів, тобто тих, які складаються з підсистем. Апологети теорії систем вважають, що один і той самий «матеріал», субстрат, виступає в системному дослідженні як наділений одночасно різними характеристиками, параметрами, функціями і навіть різними принципами побудови. Одним з проявів цього є ієрархічність побудови систем, причому той факт, що всі рівні ієрархії «виконані» з одного й того ж матеріалу, робить особливо складною проблему пошуку специфічних механізмів взаємозв’язку різних рівнів (площин) системного об’єкта^[627].

Ієрархія типів співвідношення між складами злочинів є похідною від ієрархії ознак за їхніми функціями у розмежуванні складів злочинів. Вона полягає в тому, що поєднання у співвідношенні між одними й тими самими складами злочинів функцій ознак, властивих для кількох типів співвідношення не може скасувати певного пріоритетного типу співвідношення, допоки в законодавчому порядку не буде змінена первинна суть відмінності між складами злочинів. Пріоритетність певного типу співвідношення між складами злочинів є об’єктивною і встановити (виявити) її можна, керуючись законами формальної логіки, на яких ґрунтуються правила співвідношення понять. Для кожного типу співвідношення вона виявляється уже на рівні порівняння законодавчих конструкцій. Вона не залежить від конкретної ситуації правозастосування. На відміну від висловленого у кримінально-правовій літературі підходу, згідно з яким визнається можливим одночасне існування кількох видів конкуренції у одній ситуації правозастосування між одними й тими самими нормами^[628], автор цієї праці стоїть на позиції, згідно з якою вважається неможливим, щоб два чи більше склади злочинів зі спільними ознаками, й відповідно норми, які їх закріплюють, перебували одночасно в кількох типах співвідношення одна з одною. Принциповим є те, що йдеться про існування ієрархії саме між типами співвідношення між складами злочинів зі спільними ознаками, а не про ієрархію правил кваліфікації, що властиві і відрізняються для кожного типу співвідношення. Пріоритетність того чи іншого типу співвідношення між складами злочинів є первинною і зумовлює застосування саме того правила кримінально-правової кваліфікації, яке існує для цього типу співвідношення. Правила кримінально-правової кваліфікації в контексті розмежування складів злочинів є втіленням управління, яке в теорії систем вважають однією з конкретних форм реалізації взаємозв’язків різних рівнів системного об’єкта^[629].

Звісно, що в межах кожного виду конкуренції існує своя ієрархія: правила подолання конкуренції для кожного її виду давно відомі. Наприклад, lex specialis derogat legi generali. Таким чином, ієрархія норм в межах одного виду конкуренції, в тому числі, у випадку багатоступеневої конкуренції, не те саме, що ієрархія між різними типами співвідношення складів злочинів зі спільними ознаками. Відповідно, потрібно розрізняти ієрархію норм в межах одного виду конкуренції та ієрархію стосовно різних типів співвідношення складів злочинів зі спільними ознаками.

Першим у цій ієрархії, домінуючим над всіма іншими, є співвідношення суміжності складів злочинів. Так, суміжні склади злочинів, незважаючи на наявність у конструкції котрогось із них, або кожного з них поряд з розмежувальними ще однієї або кількох ознак, що конкретизують зміст хоча б однієї з ознак одного складу злочину порівняно з відповідними ознаками іншого з суміжних складів злочинів все рівно залишаються суміжними складами злочинів до тих пір, доки в законодавчому порядку не буде ліквідоване співвідношення диз'юнкції між відповідними ознаками, кожна з яких є приналежністю одного з суміжних складів злочинів. Наявність специфічних конкретизуючих ознак не перетворює такий склад злочину у той, що передбачений спеціальною нормою. Це показано на діаграмах (Рис. 8, рис. 9):

Рис. 10.

За таких самих умов наявність додаткових ознак, що в іншій ситуації могли би визначати склад злочину, передбачений нормою про ціле, не може спричинити відповідний вид конкуренції між нормами. Склади злочинів залишаються суміжними. Це показано на діаграмі:

Рис. 11.

Перешкодою цьому є співвідношення диз’юнкції, що має місце між відповідними ознаками складу злочину, а звідси і співвідношення диз’юнкції між поняттями, що відображають відповідні склади злочинів. Найнаочнішими прикладами того, як співвідношення суміжності між складами злочинів нівелює можливість інших типів співвідношення між ними, є ті, що вже наводились у цій праці і детальніше будуть розглядатись у підрозділі, присвяченому розмежуванню складів злочинів, спільною ознакою яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді смерті людини. Це співвідношення складів, передбачених спеціальними щодо загальної норми про умисне вбивство зі складом необережного вбивства і зі складами, передбаченими спеціальними нормами щодо норми про необережне вбивство. В решті решт всі різновиди умисного вбивства є суміжними складами злочинів зі складом вбивства через необережність та усіма іншими складами злочинів, передбаченими нормами, що є спеціальними щодо норми про вбивство через необережність.

Співвідношення між складами злочинів, як цілого і частини, є пріоритетнішим за співвідношення їх як загального і спеціального. Саме така ієрархія визначається закономірностями співвідношення системи та її підсистем. Це означає, що норма про частину, котра одночасно містить специфічні конкретизуючі ознаки, у потенційній конкуренції залишається нормою частину. Образно це можна показати на прикладі співвідношення понять, що відображають побутові предмети. Так, поняття «стіл» є загальним щодо «спеціального» поняття «різьблений стіл». Але поняття «різьблена ніжка стола», незважаючи на наявність такої особливості, завжди відображатиме частину щодо поняття «стіл». Якщо ж для ілюстрації звернутися до законодавчих конструкцій, то теза про те, що норма про основний склад умисного тяжкого тілесного ушкодження (ч. 1 ст. 121 КК України) співвідноситься як частина з цілим з нормою про кваліфікований вид розбою (ч. 4 ст. 187 КК України) ні в кого не викликає сумніву. Визначення ж співвідношення між нормою про кваліфікований вид умисного тяжкого тілесного ушкодження (ч. 2 ст. 121 КК України) і нормою про кваліфікований вид розбою (ч. 4 ст. 187 КК України) викликає дискусії. Виходячи з ієрархічного підходу можна стверджувати, що вони також співвідносяться як частина з цілим. Однак, це твердження потребує уточнення.

Конкретизація і деталізація змісту тих ознак умисного тяжкого тілесного ушкодження, що характеризують його як наслідок насильства, що є способом заволодіння чужим майном, не призведе до того, що норма, в котрій він закріплений (ч. 2 ст. 121 КК України), стане спеціальною щодо норми про кваліфікований склад розбою (ч. 4 ст. 187 КК України), структурною частиною якого є заподіяння тяжкого тілесного ушкодження. Це означає, що заподіяння тяжкого тілесного ушкодження в результаті застосування до потерпілого насильства, спрямованого на заволодіння чужим майном, повинно кваліфікуватись лише за ч. 4 ст. 187 КК України, навіть, якщо воно було вчинене, до прикладу способом, що має характер особливого мучення.

Інша справа, що така конкретизація і деталізація зменшує ймовірність виникнення конкуренції, як частини і цілого, між такими нормами в конкретній ситуації правозастосування, оскільки звужує коло випадків, на які може поширюватись норма з конкретизованими ознаками.

Не змінюється ієрархія типів співвідношення між складами злочинів, зокрема, домінування співвідношення частини і цілого, й щодо ситуацій, коли замах на злочин з матеріальним складом одночасно передбачений нормою про закінчений злочин з формальним складом, котрий включає специфічні конкретизуючі ознаки. Проілюструвати це можна на прикладі співвідношення основного та кваліфікованих складів ухилення від сплати податків, зборів, обов’язкових платежів (ст. 212 КК України) з основним та кваліфікованим складом шахрайства з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК України). У кримінально-правовій літературі та у практиці застосування права по-різному підходили до визначення співвідношення наведених складів злочинів, й відповідно обґрунтовувалась доцільність застосування різних правил кваліфікації^[630]. В більшості публікацій співвідношення між наведеними складами злочинів визначалось як співвідношення загального і спеціального. Спеціальною називали норму про шахрайство з фінансовими ресурсами. Розглядаючи співвідношення наведених складів злочинів під кутом зору ієрархії типів співвідношення між складами злочинів, можна констатувати таке: основний склад шахрайства з фінансовими ресурсами (ч. 1 ст. 222 КК України) містить ознаку, а саме: надання завідомо неправдивої інформації названому в диспозиції адресату з метою одержання пільг щодо податків, яка по-суті визначає специфіку одного зі способів вчинення цього злочину порівняно з основним та кваліфікованими складами ухилення від сплати податків, зборів, обов’язкових платежів (ст. 212 КК України), щодо яких спосіб вчинення злочину взагалі не зазначений у відповідних диспозиціях. Таким чином, розглядувана ознака визначає специфіку норми про шахрайство з фінансовими ресурсами порівняно з нормою про ухилення від сплати податків, звужуючи сферу її застосування. Водночас, через свою формальність основний склад шахрайства з фінансовими ресурсами в частині розглядуваної ознаки є частиною щодо основного складу ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів. Якщо в результаті надання суб’єктом злочину завідомо неправдивої інформації з метою одержання пільг щодо податків не настане шкода, що відповідає наслідкам злочину, передбаченим ч. 1 ст. 212 КК України, з причин, що не залежали від волі винного, тобто за наявності ознак замаху на злочин, то вчинене треба кваліфікувати як замах на той злочин, наслідки якого охоплювались умислом винного — за відповідною частиною ст. 212 КК України. Надання ж завідомо неправдивої інформації з метою одержати пільги щодо податків є лише етапом в розвитку іншого злочину і самостійній кваліфікації не підлягає. Такий підхід узгоджується з принципом повноти кримінально-правової кваліфікації, оскільки у кваліфікації дістають відображення не лише всі діяння винної особи, а й спрямованість її умислу (всі її суб’єктивні прагнення). Водночас цей підхід не суперечить принципу недопустимості подвійного ставлення у вину. За такого підходу норма про шахрайство з фінансовими ресурсами в частині спрямованості відповідного діяння на одержання пільг щодо податків взагалі не підлягає застосуванню. Наведений алгоритм кваліфікації є ще одним аргументом на користь пропозиції, що давно вже висувалася у кримінально-правовій літературі, про недоцільність на законодавчому рівні визначати різновидом шахрайства з фінансовими ресурсами поведінку, спрямовану на незаконне отримання пільг з оподаткування^[631].

Дотримання ієрархічного підходу у розмежуванні складів злочинів може убезпечити правозастосувача від порушення принципу non bis in idem в процесі кримінально-правової кваліфікації.

Окремо потрібно розглянути ситуацію, коли в одній і тій самій конструкції поєднуються й додаткові ознаки, й специфічні конкретизуючі ознаки, тобто, коли норма про ціле, одночасно є спеціальною нормою щодо однієї й тієї самої норми. Проілюструвати ситуацію можна на прикладі співвідношення складу злочину, передбаченого ст. 227 КК України «Умисне введення в обіг на ринку України (випуск на ринок України) небезпечної продукції» зі складами, закріпленими відповідно ст. 251 КК України «Порушення ветеринарних правил», ст. 275 КК України «Порушення правил, що стосуються безпечного використання промислової продукції або безпечної експлуатації будівель і споруд» та ст. 327 КК України «Заготівля, перероблення або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції». Відмінність між названими складами злочинів вдало визначив О.М. Готін. Цей автор вів мову про співвідношення між складом злочину, передбаченим ст. 227 КК України, ще коли ця стаття діяла у попередній редакції і мала назву «Випуск або реалізація недоброякісної продукції». Незважаючи на те, що у зв’язку з новою редакцією ст. 227 КК України, запровадженою законом України від 2 грудня 2010 р. «Про загальну безпечність нехарчової продукції»^[632], змінилося формулювання предмета цього складу злочину, співвідношення між розглядуваними складами злочинів та критерії його визначення залишилися такими самими. З визначення безпечної нехарчової продукції та його антипода небезпечної харчової продукції, що містяться у ст. 1 закону України від 2 грудня 2010 р. «Про загальну безпечність нехарчової продукції», випливає, що поняття «недоброякісна, тобто така, що не відповідає встановленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам, або некомплектна продукція та товари», яким відображувався предмет злочину у диспозиції ст. 227 КК України в її попередній редакції та поняття «небезпечна продукція, тобто така продукція, що не відповідає вимогам щодо безпечності продукції, встановленим нормативно-правовими актами», котрим відображено предмет злочину в чинній редакції ст. 227 КК України, є тотожними. «Предметом злочинів, передбачених ст. ст. 251, 275, 327 КК України, можуть бути недоброякісна продукція та товари, які не відповідають не будь-яким техніко-економічним показникам якості (як це спостерігається у випадку вчинення випуску або реалізації недоброякісної продукції), а саме небезпечна продукція й товари, тобто в результаті використання яких створюється загроза життю та здоров’ю людини. Такою продукцією, приміром, є промислова продукція (ст. 275 КК), продукція тваринного походження (ст. 251 КК), продукти харчування чи інша продукція, радіоактивно забруднені понад допустимі рівні (ст. 327 КК)»^[633]. Таким чином кримінально-правові норми про наведені склади злочинів, за умови, що вчинене в реальній дійсності діяння за масштабністю (розміром) не поступається діянню, яке є ознакою складу злочину, передбаченого ст. 227 КК України, можуть бути спеціальними щодо норми про склад злочину, закріплений у ст. 227 КК України. Ознакою, що визначає спеціальний характер кожної з них, є предмет. Водночас, наведені норми містять матеріальні склади. Склад же злочину, зафіксований у ст. 227 КК України, — формальний. Якщо вчинений злочин містить ознаки, що відповідають специфічним ознакам предмета якогось зі складів злочинів, закріплених у ст. ст. 251, 275, 327 КК України, і одночасно настали наслідки, що передбачені, як ознака відповідного складу злочину, то виникає ситуація, коли один склад злочину одночасно містить і ознаки, функції яких потенціюють спеціальний характер відповідної норми у разі конкуренції норм, і ознаки, функції яких є передумовою визначення її як цілого. Оскільки ознаки пріоритетних статусів норми-цілого і спеціальної норми поєднуються у одній і тій самій кримінально-правовій нормі, то колізії і проблем у кваліфікації не виникає. Якщо ж в результаті вчинення злочину з таким специфічним предметом наслідки злочину не констатовані, через те, що наслідки є обов’язковою ознакою основного складу, конкуренції кримінально-правових норм як частини і цілого не виникає, бо немає всіх ознак «цілого».

Не виникає в такому випадку й ситуація конкуренції загальної і спеціальної норм, бо наслідки є обов’язковим атрибутом складу злочину, зафіксованого у спеціальній нормі Тоді діє відоме у кримінальному праві правило: якщо вчинене не охоплюється жодною зі спеціальних норм, то застосовується загальна норма. Щоправда, загальною її можна назвати лише умовно, оскільки як обґрунтовував О.К. Марін, в законі закладені лише передумови конкуренції норм, реально вона виникає або не виникає у конкретній ситуації правозастосування. Відповідно кваліфікувати вчинене слід за ст. 227 КК України «Умисне введення в обіг на ринку України (випуск на ринок України) небезпечної продукції». Якщо ж масштабність вчинених діянь не досягає розміру, зазначеного у примітці до ст. 227 КК України, за умови, що не настала шкода, передбачена у ст. ст. 251, 275, 327 КК України, застосовуються відповідні адміністративно-правові норми. Залежно від конкретних обставин справи це можуть бути ст. 107 КУпАП «Порушення правил щодо карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних вимог», ст. 42 КУпАП «Порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм», ст. 42-1 КУпАП «Виробництво, заготівля, реалізація сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад гранично допустимі рівні концентрації», ст. 42-2 КУпАП «Заготівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції», ст. 42-3 КУпАП «Виробництво, зберігання, транспортування або реалізація продуктів харчування чи продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами та іншими біологічними агентами понад гранично допустимі рівні».

Включення до версії кримінально-правової кваліфікації норми, закріпленої у ст. 227 КК України, зумовлене тим, що мисленний перехід у кримінально-правовій кваліфікації вчиненого до наведених адміністративно-правових норм здійснюється з врахуванням цієї кримінально-правової норми, тобто залежить від наявності чи відсутності у вчиненому ознак передбаченого нею складу злочину. Це обумовлено знову ж таки ієрархією типів співвідношення між нормами. Наведені адміністративно-правові норми, незважаючи на те, що в них закріплені певні специфічні ознаки, зокрема ті, що стосуються предмета складу правопорушення, співвідносяться з нормою, зафіксованою у ст. 227 КК України, як частина щодо цілого. І у разі конкуренції перевагу має кримінально-правова норма.

В зв’язку з наведеним варто звернути увагу на поняття «асоціації кримінально-правових норм». Відповідним терміном, що запропонований ще у 70-х роках минулого століття С.С. Алєксєєвим, пропонують збагатити науку кримінального права^[634] для того, щоб заповнити нібито існуючу в інституті диференціації кримінальної відповідальності прогалину, без чого, на думку Г.З. Яремко, «законодавчий напрям диференціації кримінальної відповідальності, не маючи під собою науково обґрунтованої основи, принципів, якими слід було б керуватися, нагадує рух корабля без штурвала»^[635]. Поняттям «асоціація кримінально-правових норм» пропонують охопити групу норм, що «передбачають відповідальність за посягання на одні й ті ж правовідносини, однак розчленовані («подрібнені») за допомогою варіантних вказівок, у зв’язку з чим посягання на них утворює окремі склади залежно від ступеня суспільної небезпеки»^[636]. Найбільший протест викликає те, що таку асоціацію Г.З. Яремко вважає «множиною правових приписів, які є рівноправними частинами одного цілого»^[637]. Рівноправними — значить такими, що не мають переваг у застосуванні. Відсутність пріоритету, рівноправність між елементами системи права об'єктивно можлива лише за умови, що кожен з них має свій відособлений предмет регулювання. Щодо кримінально-правових норм та закріплених у них складів злочинів це можливо за умови, що у них немає спільних ознак. Однак, Г.З. Яремко об’єднуючим началом однієї асоціації кримінально-правових норм вважає єдиний для них предмет правового регулювання: «норми, що утворюють асоціацію, передбачають відповідальність за посягання на одні і ті ж правовідносини» і що «предметом охорони відповідних асоціацій кримінально-правових норм є єдиний для них безпосередній об’єкт»^[638]. Тобто, йдеться про зафіксовані відповідними нормами склади злочинів, між якими все-таки спільність є — спільний об’єкт, що свідчить про наявність інших спільних ознак складу злочину. Тому відсутність ієрархії між нормами у разі, коли кілька норм «рівноправно» претендують на застосування до одного й того ж випадку, призведе лише до хаосу у правозастосуванні. І в жодному разі не забезпечить правильну кримінально-правову кваліфікацію. А запропонований Г.З. Яремко підхід не «є саме тим незамінним оплотом у дослідженні і правильному застосуванні норм, що входять в такі об’єднання норм»^[639].

Не відповідає дійсності й твердження цієї авторки, що до висунення пропозицій оперувати вказаною термінологією у кримінально-правовій науці існував дефіцит системного підходу до аналізу, зокрема, норм про вбивство, що не висвітлювалися питання встановлення співвідношення між такими нормами^[640].

Саме в системному ключі відповідні категорії злочинів, відповідальність за які диференційована, і норм, що їх закріплюють, вже розглядались не лише у доктрині кримінального права^[641]. Відповідні положення впроваджувались й у навчальний процес^[642]. Їх просто не називали асоціаціями, що не перешкоджало виявляти системні зв’язки між ними.

Ситуація у правозастосуванні, яка дає підстави вести мову про наявність ієрархії типів співвідношення між складами злочинів та відповідними кримінально-правовими нормами, не тотожна явищу багатоступеневої конкуренції, яке описав В.О. Навроцький^[643]. Адже багатоступенева конкуренція виникає в межах одного виду конкуренції між нормами (загальна — спеціальна — «спеціальніша»), де спеціальна норма містить всі ознаки складу злочину, зафіксовані у загальній нормі, а «спеціальніша» — всі ті, що закріплені спеціальною нормою. Правила подолання конкуренції застосовуються в цьому випадку послідовно щодо кожного ступеня такої конкуренції.

У певній ситуації правозастосування може виникнути необхідність визначити ієрархію між видом конкуренції, в межах якого існує багатоступеневість, та іншими типами співвідношення складів злочинів зі спільними ознаками. Наприклад, посягання на життя працівника правоохоронного органу, вчинене з особливою жорстокістю^[644]. Виникає питання про послідовність логічних операцій у разі необхідності встановити пріоритетність між типами співвідношення складів злочинів, в межах одного з яких існує багатоступеневість. Системний підхід передбачає, що впорядкування має бути здійснено спочатку на внутрівидовому рівні, а пізніше мають вирішуватися питання вищого ступеня узагальнення, тобто міжвидового відношення. Тобто, спочатку визначається пріоритетна норма у багатоступеневій конкуренції одного виду. А потім визначається ієрархія між типами співвідношення. Результатом щодо наведеного прикладу є кваліфікація як умисного вбивства, вчиненого з особливою жорстокістю за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК України, тобто за нормою, яка є пріоритетною у конкуренції кількох спеціальних норм з обтяжуючими ознаками.

Не виникає питання про визначення ієрархії типів співвідношення складів злочинів зі спільними ознаками щодо співвідношення складів злочинів в частині одного з альтернативних суспільно небезпечних діянь за наявності ознак, що визначають їх співвідношення як загального і спеціального. У кримінально-правовій літературі конкуренцію кримінально-правових норм за таких обставин називають частковою конкуренцією загальної і спеціальної норм. Цю проблему можна розглянути на прикладі співвідношення складів диверсії (ст. 113 КК України) та умисного знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК України). Діяння у складі диверсії назване альтернативно. У кримінально-правовій літературі щодо подібних конструкцій прийнято вести мову про кілька форм вчинення злочину. У складі умисного знищення або пошкодження майна діяння безальтернативне. Спільною ознакою умисного знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК України) і диверсії (ст. 113 України) є зміст лише одного з альтернативних діянь у складі диверсії. Це створює спокусу вважати іншу норму, яка передбачає лише це одне діяння безальтернативно, частиною. Мабуть ця обставина штовхає деяких авторів до хибного висновку про те, що норма про умисне знищення або пошкодження майна співвідноситься з нормою про диверсію, як частина з цілим. Так, для ілюстрації свого твердження, що конкуренція частини і цілого можлива залежно від більш широкої спрямованості умислу і наявності певної мети, А.В. Корнєєва наводить у приклад ситуацію, де, на її думку, знищення або пошкодження підприємства шляхом вибуху, чи підпалу з метою підриву економічної безпеки і обороноздатності РФ є нормою-цілим (ст. 281 КК РФ) щодо норми-частини, зафіксованої ч. 2 ст. 167 КК РФ^[645]. Але у наведеній ситуації відсутні відомі в науці^[646] характерні ознаки потенційної конкуренції кримінально-правових норм, як частини і цілого: коли одна норма охоплює все посягання, а інша — його частину. Адже інші з альтернативних діянь не стосуються вчиненого злочину. Норма в частині інших альтернативних діянь «не претендує» на застосування до розглядуваного випадку. Склад диверсії в частині одного з альтернативних діянь співвідноситься як спеціальний зі складом умисного знищення або пошкодження майна. Ознаками складу злочину, що визначають таке співвідношення, є мета: ослабити державу, а також зміст діяння.

Поза межами ієрархії між типами співвідношення складів злочинів зі спільними ознаками знаходиться колізія. Ця теза потребує окремого обґрунтування, зважаючи на те, що логічне відношення рівнозначності (тотожності) складів злочинів, що детермінує колізію між нормами, що закріплюють ці склади злочинів, також є одним з типів співвідношення між складами злочинів зі спільними ознаками.

Сама суть такого явища, як колізія, несумісна з існуванням у співвідношенні між складами злочинів, що перебувають у колізії, ознак, що характерні для будь-якого з інших — конструктивних типів співвідношення. Якщо у співвідношенні в межах певної групи складів злочинів зі спільними ознаками є ще й ознаки, властиві для будь-якого з конструктивних типів співвідношення, наприклад, ті, що визначають спеціальний характер одного складу злочину порівняно з іншим, то це в принципі унеможливлює колізію в цьому випадку.

Перебування колізії поза межами ієрархії типів співвідношення між складами злочинів пояснюється тим, що про ієрархію йдеться щодо тієї групи складів злочинів зі спільними ознаками, де наявними є кілька ознак, кожна з яких властива для іншого типу співвідношення між складами злочинів. Тобто тоді, коли існує проблема вибору, який же із типів співвідношення має місце між певними складами злочинів. Оскільки, у разі виявлення ознак будь-якого з конструктивних типів співвідношення між складами злочинів, що саме по собі унеможливлює логічне відношення тотожності між ними, питання про колізію між цими складами злочинів поставати не може, то й проблема про місце колізії в цій ієрархії не постає.

Таким чином пріоритет у ієрархії співвідношень між складами злочинів зі спільними ознаками мають такі типи: суміжних складів злочинів над всіма іншими, частини і цілого над співвідношенням загального і спеціального. Наявність пріоритетного типу співвідношення унеможливлює інші типи співвідношення між тими самими складами злочинів. Ієрархічний підхід заперечує можливість кваліфікації вчиненого як ідеальної сукупності. Тобто, виявлення одночасного існування ознак кількох типів співвідношення між складами злочинів зі спільними ознаками, між якими існує ієрархія, свідчить про неможливість ідеальної сукупності таких складів злочинів. Як уже говорилося, дотримання ієрархічного підходу у розмежуванні складів злочинів може убезпечити правозастосувача від порушення принципу non bis in idem в процесі кримінально-правової кваліфікації.

В окремих випадках такий підхід приводить до неповноти кримінально-правової кваліфікації. Проте, у разі суперечності між принципом повноти кримінально-правової кваліфікації та принципом недопустимості подвійного ставлення у вину з огляду на те, що всі сумніви повинні тлумачитись на користь особи, дії якої піддаються кваліфікації, перевага має бути надана принципу non bis in idem.