ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ^[1]

Пост. ПВСУ від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» // ВВСУ. — 2002. — № 3. — Вкладка. — С. 9—16 Пост. ПВСУ від 26 грудня 2003 р. № 15 «Про судову практику у спра­вах про перевищення влади або службових повноважень» // ВВСУ. — 2004. — №2. — С. 7—9

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 366 КК України, визнається закінченим із моменту вчинення однієї із зазначених у цій нормі дій незалежно від того, чи спричинили вони які-небудь наслідки і чи був використа­ний підроблений документ

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 16 березня 2006р.//ВВСУ. —2006. — №8. —

С. 17

(витяг)

Рожищенський районний суд Волинської області вироком від 17 січня 2005  р. засудив П. за ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 368 КК на п’ять років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням орга­нізаційно-розпорядчих обов’язків, строком на три роки. На підставі ст. 75 КК її звільнено від відбування основного покарання з випробуванням з іспи­товим строком три роки та відповідно до ст. 76 КК покладено на неї обо­в’язки повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну міс­ця роботи, проживання та періодично з’являтися для реєстрації в зазначені органи.

Апеляційний суд Волинської області ухвалою від 8 липня 2005 р. виклю­чив з мотивувальної частини вироку обвинувачення щодо одержання П. ха­бара як службовою особою, яка займала відповідальне становище. У решті вирок залишено без зміни.

П. визнано винною в тому, що вона, працюючи головою районної спіл­ки споживчих товариств, 22 березня 2004 р., використовуючи своє службове становище, одержала від Г. хабар — товари на суму 273 грн і 300 доларів США — за сприяння у непідвищенні оплати за оренду магазинів та позитив­не вирішення питання про передання магазину № 10 в оренду.

Крім того, П. визнано винною в тому, що вона, будучи службовою осо­бою, всупереч інтересам служби склала завідомо неправдиві документи — довідки про перебування С. на посаді менеджера товарного відділу райспо- живспілки та про те, що Г. М. працював вантажником оптової бази зазначе­ної спілки.

У касаційній скарзі засуджена П. зазначила, що суд неправильно засто­сував щодо неї кримінальний закон та істотно порушив кримінально-проце­суальний, що потягло прийняття незаконних рішень.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верхо­вного Суду України відмовила П. у задоволенні скарги з таких підстав.

Винність П. в одержанні від Г. хабара та у складанні завідомо неправди­вих документів підтверджується показаннями потерпілої про обставини да­вання хабара, даними протоколу огляду місця події, висновком дактилоско­пічної експертизи щодо вилучених купюр, речовими доказами (довідками, що не відповідають дійсності) тощо.

Доводи засудженої про те, що хабар вона не вимагала і збиралася повер­нути Г. речі та гроші, колегія суддів не взяла до уваги, оскільки вони спро­стовані наявними у справі доказами.

Твердження П. про те, що в її діях немає складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК, тому що довідки вона нікому не передавала, а лише їх зберіга­ла, також не заслуговують на увагу, оскільки злочин, передбачений цією нор­мою, визнається закінченим із моменту вчинення однієї із зазначених у ній дій незалежно від того, чи спричинили вони які-небудь наслідки і чи був ви­користаний підроблений документ.

Враховуючи, що суд правильно кваліфікував дії П. за ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 368 КК, покарання призначив їй у межах санкцій закону, істотних порушень норм КПК під час розгляду справи не встановлено, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні ка­саційної скарги П. відмовила.

Вирок скасовано, а справу закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК Украї­ни за відсутністю в діянні складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня

2006  р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. —2007. — Вип.. 1(3). — С. 40—41

(витяг)

За вироком Ворошнловського районного суду м. Донецька від 9 квітня 2003  р. Т. (1954 р. н.), громадянка України, раніше не судима, визнана внн- ною у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України.

На підставі ст. 7 КПК України суд постановив звільнити Т. від покаран­ня та закрити провадження у справі.

Апеляційним та касаційним судами справа не розглядалась.

За вироком Т. визнано вннною у вчиненні службової недбалості за та­ких обставин.

21 червня 2002 р., обіймаючи посаду директора Донецького філіалу № 2 ТОВ «Каскад», внаслідок неналежного виконання своїх службових обов’яз­ків через несумлінне ставлення до них Т. за біржовим договором купівлі- продажу від 21 червня 2002 р., діючи від імені М., яка нібито представляла інтереси Д. на підставі довіреності АЕК № 560382, незаконно вчинила уго­ду купівлі-продажу автомобіля «Мерседес-Бенц 300Д», що належав грома­дянину Д. Насправді М. при складанні зазначеної угоди не була присутня, своєї згоди на укладення цієї угоди не давала і зазначений договір купів- лі-продажу не підписувала. В результаті допущеної засудженою службо­вої недбалості було заподіяно істотної шкоди охоронюваним законом пра­вам Д.

У клопотанні, внесеному за поданням п’яти суддів, про перегляд судово­го рішення в порядку виключного провадження порушено питання про ска­сування вироку щодо Т. і закриття справи на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України за відсутністю в її діях складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, виступ прокуро­ра про обґрунтованість клопотання, перевіривши матеріали справи та обго­воривши викладені у клопотанні доводи, судді Судової палати у криміналь­них справах та Військової колегії вважають, що клопотання підлягає задово­ленню на таких підставах.

Із матеріалів справи вбачається, що як під час досудового слідства, так і в судовому засіданні Т. не визнавала себе винуватою у вчиненні службової недбалості, посилаючись на те, що при укладенні угоди купівлі-продажу ав­томобіля Д. вона належним чином виконала свої обов’язки, зокрема щодо пе­ревірки відповідних документів, і у неї не виникло ніяких сумнівів стосовно достовірності цих документів, а також стосовно відповідності осіб пред’явле­ним ними особистим документам.

Доказів, які б спростовували достовірність цих показань засудженої і свідчили про те, що їй було відомо про підробку довіреності від імені Д. і що особа, яка пред’явила цю довіреність, використовує чужий паспорт, у справі встановлено не було.

Крім того, згідно з матеріалами цієї справи факт підробки пред’явленої довіреності АЕК № 560382 можливо було встановити лише за умови прове­дення відповідної експертизи та дослідження ряду інших доказів, що не на­лежить ні до компетенції директора філіалу товариства, ні до компетенції бір­жового брокера.

Із показань свідка П. вбачається, що під час укладення угоди та передачі грошей особі, яка називала себе М. і виступала від імені власника автомобіля згідно з довіреністю АЕК № 560382, у нього також не виникло ніякої підозри стосовно цієї особи. Єдиним, на що він звернув увагу, було те, що незважаю­чи на літню пору, ця особа була у перуці.

За таких обставин учасники спільного засідання вважають, що у діях Т. немає складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України, у зв’язку з чим вирок суду щодо неї підлягає скасуванню, а кримінальна справа — закриттю на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 400, 400 КПК України, Верховний Суд України клопотання засудженої Т. задовольнив, вирок Во- рошиловського районного суду м. Донецька від 9 квітня 2003 р. щодо неї скасував, а кримінальну справу закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК Украї­ни за відсутністю в її діянні складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України.

Кваліфікуючи дії засудженого за ч. 1 ст. 365 КК України, суд не за­значив у вироку, кому було завдано істотну шкоду — чи охороню- ваним законом правам та інтересам окремих громадян, чи державним або громадським інтересам, чи інтересам юридичних осіб

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 3 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 110—112

(витяг)

Вироком Ленінського районного суду м. Севастополя від 5 травня 2006 р. Б. засуджений за ч. 1 ст. 365 КК України на 2 роки позбавлення волі з позбав­ленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпо­рядчих функцій, строком на 2 роки.

На підставі ст. 75 КК України Б. звільнений від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком 2 роки.

Відповідно до ст. 76 КК України на Б. покладено обов’язки не виїжджа­ти за межі України на постійне місце проживання без дозволу органів кримі­нально-виконавчої системи та повідомляти ці органи про зміну місця про­живання та роботи.

За вироком суду Б. виправданий за ч. 2 ст. 190 КК України за відсутніс­тю в його діях складу злочину на підставі п. 2 ст. 6 КПК України.

Постановою Ленінського районного суду м. Севастополя від 4 липня 2006  р. заступнику прокурора м. Севастополя було відмовлено у поновленні строку на апеляційне оскарження вироку Ленінського районного суду м. Се­вастополя від 5 травня 2006 р. і апеляція була визнана такою, що не підлягає розгляду.

Ухвалою апеляційного суду м. Севастополя від 29 серпня 2006 р. поста­нова суду залишена без змін.

За вироком суду Б. визнаний винним і засуджений за те, що, будучи службовою особою — комерційним директором ВАТ АТП-14303, виконуючи організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції, переви­щуючи повноваження, вимагав від орендарів-підприємців К, Н., М., які на умо­вах договорів оренди орендували виробничі площі у ВАТ АТП-14303, виплати додаткової орендної плати готівкою особисто йому, а після спливу строку дії раніше укладених угод при укладенні та підписанні нового договору обгово­рював суму, яка підлягає сплаті особисто йому готівкою понад орендну пла­ту, встановлену договором.

У касаційному поданні заступник прокурора м. Севастополя порушив питання про скасування постановленого у справі вироку та направлення справи на новий судовий розгляд, оскільки вважає, що суд, правильно вста­новивши фактичні обставини справи, дійшов необґрунтованого висновку про перекваліфікацію дій засудженого з ч. 2 ст. 368 КК України (за якою Б. обвинувачувався органами досудового слідства) на ч. 1 ст. 365 КК Украї­ни та неправильно визнав, що його дії за епізодом отримання від М. додат­кової плати понад встановленої в укладених договорах орендну плату, пла­ти за використання майна ВАТ АТП-14303, які були кваліфіковані органа­ми досудового слідства за ч. 1 ст. 364, ч. 2 ст. 190 КК України, охоплюються ч. 1 ст. 365 КК України, безпідставно виправдавши, на думку прокурора, Б. за ч. 2 ст. 190 КК України. Крім цього, прокурор вважає, що суд, звільняючи Б. на підставі ст. 75 КК України від основного покарання, необгрунтовано звільнив його і від додаткового у вигляді позбавлення права обіймати поса­ди, пов’язані з організаційно-розпорядчими функціями, строком на 2 роки.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав подання, розгляну­вши матеріали справи, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню частково.

Відповідно до вимог ст. 398 КПК України підставами для скасування ви­року чи постанови є, зокрема, неправильне застосування кримінального зако­ну чи істотне порушення кримінально-процесуального закону.

За змістом ст. 370 КПК України істотним порушенням вимог криміна­льно-процесуального закону є такі порушення вимог кримінально-процесуа­льного кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебі­чно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований, справедли­вий вирок.

Відповідно до вимог ст. 334 КПК України мотивувальна частина обви­нувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, визна­ного судом доведеним, мотиви зміни обвинувачення, у разі визнання части­ни обвинувачення необгрунтованою — підстави для цього.

Мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити фор­мулювання обвинувачення, яке пред’явлене підсудному і визнане судом не- доведеннм, а також підстави виправдання підсудного із зазначенням моти­вів, з яких суд відкидає докази обвинувачення.

Проте як видно з матеріалів кримінальної справи, суд, перекваліфікову­ючи дії Б. з ч. 2 ст. 368, ч. 1 ст. 364 КК України на ч. 1 ст. 365 КК України та виправдовуючи останнього за ч. 2 ст. 190 КК України, допустив порушення зазначених вище норм кримінально-процесуального закону.

Так, суд, кваліфікуючи дії Б. за ч. 1 ст. 365 КК України, не зазначив у ви­року, кому було завдано істотну шкоду: чи охоронюваннм законом правам та інтересам окремих громадян, чи державним або громадським інтересам, чи інтересам юридичних осіб.

Виправдовуючи Б. за ч. 2 ст. 190 КК України, суд всупереч вимогам кри­мінально-процесуального закону не мотивував належним чином свої вис­новки.

На думку колегії суддів Верховного Суду України, такі порушення норм кримінально-процесуального закону є істотними, які перешкодили суду по­становити законний і обґрунтований вирок, що має наслідком скасування су­дового рішення щодо Б.

Крім того, суд всупереч вимогам ст. 77 КК України незаконно звільнив засудженого від основного і додаткового покарання.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора м. Севастополя задовольнила частково.

Вирок Ленінського районного суду м. Севастополя від 5 травня 2006 р. щодо Б. скасувала, а кримінальну справу направила на новий розгляд до міс­цевого суду в іншому складі суддів.

Немотивована перекваліфікація судом дій обвинуваченої з одержан­ня хабара на одержання незаконної винагороди — з ч. 2 ст. 368 на ст. 354 КК України — спричинила скасування вироку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 10 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 112—113

(витяг)

Вироком Гребінківського районного суду Полтавської області від 12  січня 2005 р. О. засуджено за ст. 354 КК України до штрафу в розмірі 850 грн.

О.  засуджено за те, що вона, працюючи спеціалістом 1-ї категорії від­ділу комунального господарства Лубенського міськвиконкому, наприкінці серпня 2003 р., будучи відповідальною за підготовку документів за програ­мою «Житло молоді 2003—2005 рр.» з подальшою постановкою громадян на квартирний облік, не маючи можливості впливати на членів житлової комісії, які вносять пропозиції щодо надання молодіжного кредиту для за­твердження виконкомом Лубенської міськради, шляхом погрози зашкоди­ти інтересам Б. незаконно отримала від неї винагороду в сумі 1000 грн за постановку її однією з перших у списку на отримання молодіжного кре­диту.

В апеляційному порядку вирок щодо О. не переглядався.

У касаційному поданні порушено питання про скасування вироку суду і направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з істотним порушен­ням кримінального і кримінально-процесуального закону, що мало наслід­ком порушення прав потерпілої у справі і неправильну кваліфікацію дій за­судженої.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав подання, перевірив­ши матеріали справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційне подання підлягає задоволенню.

З матеріалів справи вбачається, що О. органами досудового слідства об­винувачувалася у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України, і будучи допитаною в судовому засіданні з приводу цього обвинувачення, вин- ною себе не визнала.

Після цього суд, вибірково дослідивши письмові документи, наявні у справі, без дослідження фактичних обставин справи і допиту потерпілої та свідків, у стадії судових дебатів прийняв від прокурора, який брав участь у справі, постанову про зміну обвинувачення в суді та перекваліфікацію дій обвинуваченої з ч. 2 ст. 368 КК України на ст. 354 КК України, після чого без поновлення судового слідства і дослідження обставин справи, порушу­ючи вимоги ст. 299 КК України, суд постановив вирок, яким перекваліфі­кував дії засудженої на ст. 354 КК України, не навівши у вироку аналізу і оцінки наявних у справі доказів про вчинення О. злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України.

За таких обставин з огляду на те, що судом грубо порушено вимоги кри­мінально-процесуального закону (статтями 267, 277, 299, 300, 301 КПК Украї- нн), що спричинило порушення прав потерпілої в судовому засіданні й немо­тивовану перекваліфікацію дій засудженої, колегія суддів вважає, що вирок суду, як такий, що постановлений з порушенням матеріального і процесуаль­ного закону, підлягає скасуванню, а кримінальна справа — направленню на новий судовий розгляд.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Полтавської області задовольнила.

Вирок Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 січня 2005  р. стосовно О. скасувала, а кримінальну справу направила до того само­го суду на новий розгляд.

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» злочини, перед­бачені статтями 368 і 369 КК України, вважаються закінченими з моме­нту, коли службова особа прийняла хоча б частину хабара. У випадках, коли вона відмовилася прийняти запропоновані гроші, цінності, послу­ги, дії того, хто намагався дати хабара, належить кваліфікувати як замах на його давання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 14 серпня 2007р.//ВВСУ. — 2007. — № 11. — С. 18

(витяг)

Жмеринський міськрайонннй суд Вінницької області вироком від 29 трав­ня 2006 р. засудив К. за ч. 1 ст. 369 КК до штрафу в розмірі 4 тис. грн.

В апеляційному порядку справа не переглядалась.

К. визнано вннною у тому, що 22 березня 2006 р. вона, обіймаючи поса­ду начальника пасажирського потягу, як службова особа з метою уникнути відповідальності за порушення Правил перевезення пасажирів, багажу, ван­тажного багажу та пошти залізничним транспортом України (затвердже­ні Наказом Міністерства транспорту та зв’язку України 27 грудня 2006 р. № 1196; зареєстровані в Міністерстві юстиції України 4 квітня 2007 р. за № 310/13577) передала оперуповноваженому відділу Державної служби бо­ротьби з економічною злочинністю хабара, — 150 грн і 20 доларів США — який той прийняти відмовився.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про зміну вироку у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону. Прокурор вва­жав, що дії засудженої необхідно кваліфікувати як замах на давання хаба­ра, оскільки вона свій умисел до кінця не довела з причин, які не залежали від її волі.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені в касаційно­му поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з таких підстав.

Як убачається з матеріалів справи, суд правильно встановив фактичні обставини справи, проте дав їм неправильну юридичну оцінку, що потягло помилкову кваліфікацію дій засудженої за ч. 1 ст. 369 КК.

Згідно зі ст. 15 КК замахом на злочин є вчинення особою з прямим уми­слом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинен­ня злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Ко­дексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не за­лежали від її волі.

Відповідно до роз’яснення, яке міститься у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво», злочини, передбачені статтями 368 і 369 КК вва­жаються закінченими з моменту, коли службова особа прийняла хоча б час­тину хабара. У випадках, коли вона відмовилась прийняти запропоновані гроші, цінності, послуги, дії того, хто намагався дати хабара, належить квалі­фікувати як замах на його давання.

Засуджена К. стверджувала, що під час перевірки працівниками міліції пасажирського потягу вона з метою приховати факт перевезення алкоголь­них напоїв без документального оформлення передала оперуповноваженому хабара, проте він прийняти його відмовився і запросив понятих для складан­ня протоколу щодо передання йому хабара у виді грошей.

Наведені обставини підтверджені показаннями свідків та узгоджуються із письмовими доказами.

Таким чином, К. виконала всі дії, які вважала необхідними для доведен­ня злочину до кінця, але його до кінця не довела з причин, які не залежали від її волі.

Оскільки інших порушень вимог кримінально-процесуального закону, які були б безумовною підставою для скасування постановленого у справі су­дового рішення, не встановлено, колегія суддів Судової палати у криміналь­них справах Верховного Суду України вирок Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 29 травня 2006 р. змінила: кваліфікувала дії К. за ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 369 КК і постановила вважати її засудженою до покарання, призначеного судом першої інстанції.

Обов'язковою ознакою злочину, передбаченого ст. 365 КК України, є заподіяння службовою особою істотної шкоди охоронюваним за­коном правам та інтересам окремих громадян, або державним чи гро­мадським інтересам, або інтересам юридичних осіб

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 травня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 331—315

(витяг)

Вироком Голопристанського районного суду Херсонської області від 17 ве­ресня 2004 р. засуджено Н. за ч. 1 ст. 365 КК України і на підставі ч. 4 ст. 74 КК України та ч. 5 ст. 7 КПК України його звільнено від покарання.

Н.  визнано винним у тому, що він, будучи директором недобудованого пансіонату «Вогні Москви», що в с. Залізний порт Голопристанського району Херсонської області і належить ВАТ «Мосенерго», без згоди власника, 8 січня 2004  р. підписав опис активів, до яких включив незавершене будівництво, і надав ці документи податковим органам, яке для погашення податкових зобо­в’язань податковою інспекцією було передано на аукціон ТБ «Українська уні­версальна товарна біржа» і реалізоване іншим особам. У такий спосіб Н. за­подіяв значну шкоду ВАТ «Мосенерго».

Ураховуючи дані про особу винного, позитивні характеристики, прохан­ня представника потерпілого про незастосування покарання до Н., суд ви­знав його таким, що не є суспільно небезпечною особою, і звільнив від пока­рання.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

У касаційному поданні прокурор просить скасувати вирок у зв’язку з іс­тотними порушеннями кримінально-процесуального закону, а справу напра­вити на нове розслідування. Вказує, що в мотивувальній частині вироку при формулюванні обвинувачення Н. не наведено всього обсягу обвинувачення, визнаного доведеним: не зазначено розміру шкоди, заподіяної його злочин­ними діями.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, представника засудже­ного Ф., перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів дійшла наступного.

Суспільна сутність службового зловживання полягає в тому, що служ­бова особа діє всупереч інтересам служби, вчиняє дії, які суперечать держав­ним чи інтересам фізичних або юридичних осіб, суперечить завданням і при­значенню установ, підприємств чи організацій.

Обов’язковою ознакою злочину, передбаченого ст. 365 КК України, є за­подіяння службовою особою істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Заподіяння службовою особою істотної шкоди державним, громадським, приватним інтересам внаслідок зловживання своїми службовими повнова­женнями утворює склад злочину і кваліфікується за ст. 365 КК лише в тому разі, якщо службова особа використовувала свої службові повноваження з корисливих мотивів або з іншої особистої заінтересованості.

Зазначені положення чинного закону, як видно з обвинувального висно­вку і мотивувальної частини вироку, органами досудового слідства і судом залишені поза увагою.

У судовому засіданні, яке було проведене за участю прокурора, але без участі захисника (від якого Н. відмовився) і без участі свідків, про ви­клик яких у матеріалах справи навіть немає будь-яких даних, Н., визнаю­чи свою винність у пред’явленому обвинуваченні, підтвердив, що 8 січня 2002  р. він підписав документи під тиском службових осіб податкової інспек­ції та не допускав, що все це може призвести до заподіяння власнику об’єкта шкоди.

Яку шкоду мав на увазі засуджений, суд не з’ясовував, який зміст цього обвинувачення закладений органами досудового слідства, в обвинувальному висновку не перевірено.

За таких обставин і враховуючи, що всі дані, які стосуються службової діяльності Н. та безпосередньо пов’язані з аукціонним продажем пансіонату «Вогні Москви», і ті, що характеризують його діяльність, яка передувала цій події і під час її проведення, та зумовлена податковими зобов’язаннями, по­требують дослідження органами досудового слідства, а не судом, колегія суд­дів вважає необхідним скасувати внрок суду, а справу направити для прове­дення додаткового розслідування.

Під час додаткового дослідування слід перевірити зазначені обставини, зокрема версію Н. про примушування його службовими особами податкової інспекції підписувати чисті бланки документів і залежно від встановленого вирішити питання про причетність його до службового злочину.

На підставі наведеного та керуючись статтями 394—396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила, внрок Голопрнстансь- кого районного суду Херсонської області щодо Н. скасувала, а кримінальну справу направила на додаткове розслідування.

Вирішуючи питання про відсутність у діях обвинуваченого складу зло­чину, передбаченого ч. 3 ст. 166 КК 1960 р. (ч. 3 ст. 365 КК України), суд залишив поза увагою, що складовою об'єктивної сторони цього зло­чину є умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від I березня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 103—110

(витяг)

Вироком Миколаївського районного суду Миколаївської області від 9 грудня 2005 р. К. виправданий у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 166 КК 1960 р. за відсутністю в його діях складу злочину.

Органами досудового слідства К. обвинувачувався в тому, що, будучи призначеним на посаду генерального директора Южноукраїнської атомної електростанції наказом № 70 президента Національної атомної енергогене- руючої компанії (НАЕК) «Енергоатом» від 27 лютого 1998 р., допустив пере­вищення службових повноважень, яке спричинило тяжкі наслідки.

Злочин, за висновком органів досудового слідства, вчинено за таких об­ставин.

Відповідно з посадовими обов’язками генерального директора ЮУ АЕС К. мав право здійснювати управління ввіреного йому підприємства в межах делегованих НАЕК «Енергоатом» прав і відповідальності, за згодою з дирек­цією НАЕК «Енергоатом» формувати та підтримувати в ефективному стані організаційну структуру управління підприємства; від імені ВП ЮУ АЕС заключатн договори, зокрема купівлі-продажу, поставки, підряду, страхуван­ня, перевезення, доручення і комісії, тобто придбання майнових і особистих немайнових прав та нести відповідальність за їх виконання; видавати орга­нізаційно-розпорядчі документи, обов’язкові для виконання усіма струк­турами і відособленими підрозділами НАЕК «Енергоатом», які входять у сферу управління генерального директора; приймати на роботу, звільняти та переводити на іншу роботу, заохочувати та притягувати до дисциплінар­ної відповідальності керівників і працівників структурних підрозділів ВП «ЮУ АЕС», здійснювати інші, передбачені посадовою інструкцією, права та обов’язки.

Крім того, відповідно до п. 7 доручення від 26 січня 1999 р. № 25/10 К. був уповноваженим від імені НАЕК «Енергоатом» вести договірну діяль­ність, за виключенням укладення договорів, пов’язаних з поставками ядер­ного палива, вивозу відпрацьованого палива, створенням централізованого запасу обладнання, страхування відповідальності за ядерну шкоду, а також укладення та пролонгацію кредитних договорів без узгодження з дирекцією НАЕК «Енергоатом». Також у своїй виробничій діяльності К. керувався «По­ложенням про централізований запас основного енергетичного обладнання і запасних частин до нього для АЕС України; 12.00.357.05.00» (далі — По­ложення), відповідно до якого обладнання і запасні частини зі складу Цент­ралізованого запасу основного енергетичного обладнання і запасних частин до нього для АЕС України (далі — Централізований запас) придбаваються НАЕК «Енергоатом», формування та поповнення Централізованого запасу проводиться департаментом матеріально-технічного забезпечення (МТЗ) НАЕК «Енергоатом».

Таким чином, К. виконував організаційно-розпорядчі, адміністративно- господарські функції та був посадовою особою.

У період з 1985 р. по 1990 рік у селищі Щелкіно Кримської області УРСР Міністерством атомної енергетики та промисловості СРСР (далі — МАЕП) велося будівництво нової атомної електростанції.

У 1990 році Урядом СРСР було прийнято рішення про припинення по­дальшого будівництва АЕС. У зв’язку з цим розпорядженням Ради Мініст­рів СРСР від 14 вересня 1990 р. № 1539 було вирішено, що все обладнання, матеріали та будівельні конструкції, вже завезені та використані для будів­ництва Кримської АЕС, повинні бути демонтовані та застосовані в народ­ному господарстві, а ті, яким неможливо знайти застосування, повинні бути списані та реалізовані комерційним структурам. Рішенням Міністерства атом­ної енергетики та промисловості СРСР від 29 липня 1991 р. таке майно було продане СП «Суперкераміка» за оціночними вартостями металобрухту за­лежно вагового об’єму.

До числа списаного та проданого Урядом СРСР на металобрухту 1991 році обладнання ввійшли п’ять роторів до парової турбіни К-1000-60/3000 (чоти­ри ротори низького тиску (РНТ) і один ротор високого тиску (РВТ)) вироб­ництва акціонерного товариства відкритого типу (АТВТ) «Ленінградський металевий завод» (ЛМЗ). При цьому дані РНТ не могли бути використа­ні на інших атомних станціях країни, оскільки з урахуванням особливостей місцевого клімату, де передбачалося їх використання, вони були виготовле­ні за кресленням, відмінним від тих, за якими були виготовлені такі РНТ до аналогічних турбін на діючих АЕС СРСР, а саме: лопатки п’ятих ступе­нів були виготовлені зі сталі довжиною 1000 мм, а не з титану довжиною 1200 мм, як, наприклад, на Южно-Українській, Рівненській та Хмельниць­кій АЕС.

У 1995 році СП «Суперкераміка» передало зазначені чотири РНТ та один РВТ на баланс СП «Крнм-кераміка», де вони були розконсервовані (знята заводська захисна упаковка) і зберігалися в селищі Щелкіно на колиш­ньому будівельному майданчику Кримської АЕС як металобрухт.

У кінці 1998 р. інша особа спільно з директором молдавського держав­ного підприємства (ДП) «Молдтранселектро» Ч. прибули на Україну в м. Юж- ноукраїнськ і звернулися до директора ВП «ЮУ АЕС» К. з пропозицією про погашення наявної на той час заборгованості молдавської сторони (приблиз­но 25 000 000 грн) перед АЕС, поставки товарів, устаткування та проведення взаємозаліків.

К. погодився з цією пропозицією і знаючи, що в Переліку основного устаткування і запасних частин до нього для АЕС України від 23 травня 1998 р. є позиції про придбання РНТ до парової турбіни К-1000-60/3000 ли­стом від 3 квітня 1999 р. повідомив президентові НАЕК «Енергоатом» про пропозицію, що надійшла, і можливість придбання у комерційних структур Молдови, в рахунок погашення дебіторської заборгованості молдавської сто­рони, одного рВт і двох РНТ до парової турбіни К-1000-60/3000.

Президент НАЕК «Енергоатом», розглянувши зазначений вище лист, на­казом № 190 від 23 квітня 1999 р. створив комісію для перевірки технічного стану і вартості, запропонованого іншою особою обладнання — одного РВТ і двох РНТ до зазначеної турбіни.

На підставі цього наказу цю комісію очолив заступник генерального ди­ректора ВП «ЮУ АЕС» з економіки Р.

Надалі комісія прибула у м. Запоріжжя, де на ВАТ «Супер» знаходили­ся РНТ, і провела перевірку технічного стану роторів.

При цьому керівник комісії не вжив дійових заходів щодо з’ясування реального технічного стану роторів та їх вартості, не організував необхідних стендових випробувань, не витребував інформацію про ціну роторів від за- воду-внробннка, а задовольнився наданим листом ЛМЗ 3 556/720-725 від 30 березня 1999 р. про те, що вартість одного РНТ складає 5 млн дол. США.

Після підписання акта керівником та членами комісії його було надано для затвердження генеральному директору ВП «ЮУ АЕС» К., який не оці­нив критично висновки про технічний стан та вартість РНТ і затвердив акт перевірки технічного стану роторів для парової турбіни К-1000-60/3000.

Після цього керівник комісії Р. листом № 46/15 від 23 червня 1999 р. по­відомив результати перевірки стану РНТ президенту НАЕК «Енергоатом».

Надалі інша особа запропонувала К придбати зазначені вище РНТ за ці­ною 4,5 млн дол. США кожен за такою формою розрахунків, за якою ірланд­ська фірма «Джентвін сістемс» (м. Дублін) зобов’язується поставити ВП «ЮУ АЕС» чотири РНТ, а НАЕК «Енергоатом» заплатить українській фір- мі-комісіонеру ТОВ «ВВД» (м. Київ), яка в свою чергу попередньо розраху­ється з ірландською фірмою «Джентвін сістемс».

К., який знав, що згідно зі своїми посадовими обов’язками та довіреніс­тю № 25/10 від 10 січня 1999 р. він не має повноважень на укладення догово­рів на закупку обладнання для потреб Централізованого запасу України, по­годився з такою пропозицією.

19 липня 1999 р. у м. Южноукраїнську К., знаючи, що питання придбання у фірми «Джентвін сістемс» РНТ не погоджено з НАЕК «Енергоатом», само­вільно, явно виходячи за межі наданих йому повноважень, неправильно ро­зуміючи інтереси служби, та зі спонукань кар’єризму уклав з фірмою-комі- сіонером ТОВ «ВВД» договір комісії № ОР-130/99 від 16 липня 1999 р., згід­но з яким ТОВ «ВВД» зобов’язувалося поставити ВП «ЮУ АЕС» чотири РНТ до парової турбіни К-1000-60/3000 виробництва АООТ «ЛМЗ», а Вп «ЮУ АЕС» — оплатити їх поставку в сумі 18 млн дол. США, а також оплатити ТОВ «ВВД» комісійні в сумі 60 000 грн за дотримання умов договору комісії.

Коли зазначений договір комісії був підписаний, К. дав вказівку прий­няти РНТ на склад ВП «ЮУ АЕС». Після їх надходження на склад ВП «ЮУ АЕС» у неї виникли правові обов’язки про оплату поставки РНТ на суму 18 млн. дол. США.

Всього в період 1999—2000 рр. оплата за договором комісії № ОР-130/99 від 16 липня 1999 р. з боку ВП «ЮУАЕС» була здійснена на суму 38 425 898 грн шляхом передачі ВАТ «ВВД» векселів підприємств-борж- ників за використану електроенергію, а також шляхом заліку зустрічних однорідних вимог. Частину заборгованості ВП «ЮУАЕС» перед ВАТ «ВВД» на суму 60 226 806 грн було передано НАЕК «Енергоатом» і частково, до 56 828 970 грн, погашено.

Внаслідок умисних злочинних дій К. НАЕК «Енергоатом» заподіяно шкоду на суму 98 652 600 грн, що більше, ніж у 250 разів перевищує неопо­датковуваний мінімум доходів громадян і є тяжкими наслідками, які вира­зилися в тому, що придбаний К. з перевищенням службових повноважень металобрухт, під видом чотирьох РНТ, є непридатним для експлуатації на атомних електростанціях України.

Тим самим К. вчинив злочин, передбачений ч. 3 ст. 166 КК 1960 р., — пе­ревищення влади, тобто умисне вчинення посадовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй законом прав і повноважень, якщо вони спричи­нили тяжкі наслідки.

Виправдовуючи К. за ч. 3 ст. 166 КК України за відсутністю в його діях складу злочину, суд зазначив у вироку, що висновки органів досудового слідства в частині перевищення ним своїх службових повноважень спросто­вуються дослідженими в судовому засіданні доказами. При цьому, на пе­реконання суду, органи досудового слідства неправильно оцінили зібрані у справі докази про перевищення К. своїх службових повноважень, які викла­дені в обвинувальному висновку, та неправильно дійшли висновку про те, що К. під видом РНТ придбав для центрозапасу України металобрухт.

В апеляції прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, порушувалося питання про скасування виправдувального виро­ку щодо К., прийняття справи до провадження апеляційного суду. Прокурор вважав, що вирок суду є необгрунтованим та незаконним у зв’язку з однобіч­ністю та неповнотою судового слідства, невідповідністю висновків суду пер­шої інстанції фактичним обставинам справи та істотними порушеннями кри- мікально-процесуального закону України.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Миколаївської області від 10 лютого 2006 р. вирок залишено без змін, а апеляцію — без задоволення.

У касаційному поданні прокурор, який брав участь у підтриманні обви­нувачення в судах, просить скасувати судові рішення, а справу направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідь судді, прокурора, який підтримав касаційне подан­ня, пояснення К., думку цивільного позивача — представника «Енергоатом», перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню.

Згідно зі ст. 398 КПК України однобічність або неповнота судового слід­ства, зазначені у ст. 368 КПК України як істотні порушення вимог кримі­нально-процесуального закону, є підставами до скасування вироку в каса­ційному порядку.

Виправдовуючи К. у перевищенні владних повноважень, суд першої ін­станції послався на наявність згоди керівництва НАЕК «Енергоатом» на укла­дення контракту про закупку роторів як високого, так і низького тиску, та на висновки експертиз щодо належної якості цієї продукції.

З таким висновком погодився й апеляційний суд.

Однак всупереч вимогам ст. 334 КПК України у мотивувальній частині вироку не наведені переконливі мотиви, з яких суд відкинув докази обвину­вачення і при цьому включив у вирок формулювання, які ставлять під сум­нів невинуватість К.

Вирішуючи питання про відсутність у діях К. складу злочину, передба­ченого ч. 3 ст. 166 КК 1960 р., суд залишив поза увагою, що складовою об’єк­тивної сторони цього злочину є вчинення дій службової особи, які або явно виходять за межі наданих їй прав і повноважень, або ж у застосуванні недо- зволених методів.

Основним мотивом, яким керувався суд першої інстанції, а потім і апе­ляційний суд, є факт узгодження К. своїх дій щодо придбання централізова­ного запасу основного енергетичного обладнання і запасних частини для ньо­го з керівництвом НАЕК«Енергоатом».

При цьому у вироку зроблено посилання на лист К. від 3 квітня 1999 р. № 46-2967, адресований Президенту НАЕК «Енергоатом» Д., в якому запи­тувалась згода останнього на придбання двох роторів низького і одного висо­кого тиску для потреб центрозапасу АЕС України.

У цьому листі було також зазначено, що це обладнання потрібне як ЮУ АЕС, так і іншим станціям України та що розрахунки будуть проводитися з Молдавською стороною як погашення заборгованості Молдови за раніше по­заплановим перетоком електроенергії.

Як свідчать матеріали справи, і це визнав К., на що обгрунтовано звернута увага в касаційному поданні, президент НАЕК «Енергоатом» наказом № 190 від 23 квітня 1999 р. створив комісію для перевірки технічного стану та вар­тості запропонованого обладнання, а саме: двох роторів низького тиску та одного високого тиску.

Згідно із зазначеним наказом цю комісію очолив заступник генерально­го директора ЮУ АЕС з економіки Р.

Судом встановлено, і К. це не оспорює, що він затвердив представлений Р. акт перевірки стану роторів, які визнані в технічно придатному стані, та що заводська вартість одного ротора складає 5 млн дол. США, однак особис­то не вжив жодних заходів до того, щоб встановити реальний технічний стан і реальну вартість роторів.

У касаційному поданні обґрунтовано звернуто увагу, що судовими ін­станціями не дано належної оцінки тій обставині, що, виходячи за межі до­мовленості з НАЕК «Енергоатом» і тим самим перевищуючи свої посадо­ві повноваження, К. погодився з пропозицією Білопольського РНТ на іншу форму розрахунків — реальну оплату по безготівковому розрахунку через Українську фірму-комісіонера ТОВ «ВВД» (м. Київ), тобто не як погашення боргу «Молдтранселектро», не за два ротори низького тиску та один — висо­кого, як це було узгоджено, а за чотири РНТ, за наявності двох комплектів лопаток п’ятого ступеня, тоді як цих лопаток фактично не було.

Колегія суддів погодилася з доводами касаційного подання в тій части­ні, що придбані у Білопольського РНТ за своїми технічними характеристи­ками не входили у перелік запасних частин вузлів, деталей агрегатів, якими мав бути сформований Централізований запас основного енергетичного об­ладнання АЕС України; не могли вони бути використані й на ЮУ АЕС. Це визнав як на досудовому слідстві, так і в суді й сам К., пояснивши, що при­дбані у Білопольського РНТ не відповідали проектній документації турбіни К-1000-60/3000.

Про усвідомлення К. неправомірності своїх дій, вчинюваних умисно, свід­чать і пояснення його колишнього заступника Р, засудженого у іншій справі.

Поклавши в основу внправдовувального вироку змінені Р. у судовому за­сіданні показання, суд не перевірив показання Р про причину їх зміни і, зокре­ма, неправомірність дій слідчого, як про це заявив Р.

На думку колегії, не відповідають суті посилання у вироку на показан­ня свідків Д. та А. — керівництва НАЕК «Енергоатом», про те, що ними була дана згода на придбання цього обладнання і саме кількістю чотири РНТ та один РВТ.

За показаннями Д. він дав згоду на придбання лише двох РНТ, а чому К. придбав чотири РНТ, йому не відомо.

Що ж стосується показань віце-президента НАЕК «Енергоатом» А., то з них випливає, що про контракт їй стало відомо зі змісту службової записки, на якій вона вчинила резолюцію: «Пропрацювати контракт», — але оскільки цей контракт укладався не НАЕК «Енергоатом», а Южноукраїнською АЕС, то документи до неї не надходили і договір вона не візувала.

Виправдовуючи К., суд послався на його показання і в тій частині, що іні­ціатива придбання чотирьох РНТ після одержання матеріалів перевірки ста­ну роторів належала директору НАЕК «Енергоатом» С., який 6 липня 1999 р. направив службову записку Д., у якій просив дати вказівку про придбання чотирьох РНТ у центрозапас України.

Ці показання С. фактично підтвердив, але зазначив, що договір на прид­бання роторів він не візував і його не бачив.

При цьому суд не з’ясував, від кого походила ініціатива придбання саме чотирьох РНТ та як сприймав Д. пропозицію на придбання такої кількості роторів за наявності його попередньої згоди на придбання двох РНТ, тоді як ця обставина у сукупності з викладеним вище істотно впливає на доведе­ність винності К. в інкримінованому злочині й, зокрема, у способі його вчн- нення.

У контексті з наведеним поза увагою залишилися показання свідка М. — інженера відділу планування НАЕК «Енергоатом», яка з посиланням на за­яву Р. показала, що останній, як йому заявив К., без листа про дозвіл на придбання чотирьох РНТ не повинен був повертатися.

Обгрунтованими є і доводи касаційного подання в тій частині, що вис­новки суду про відсутність тяжких наслідків, які настали внаслідок дій К, спростовуються наявними у справі доказами.

У справі безспірно встановлено, що придбане у централізований запас обладнання було ні чим іншим, як обладнанням, списаним з демонтажу Крим­ської АЕС у металобрухт і згодом реалізовано у цій формі СП «Суперкера- міка» за оцінкою металобрухту.

Суд залишив у цій частині поза увагою показання свідків Т, В., Ф., О., К, А., Л., М., Ш., одні з яких ствердили динаміку руху списаного обладнання з Кримської АЕС, його непридатність до використання на інших АЕС Украї­ни, інші — про невідповідність наданої документації цьому обладнанню.

Заслуговують на увагу і доводи касаційного подання в тій частині, що висновок суду про відсутність тяжких наслідків, спричинених діями К., є не­переконливим.

Як обгрунтовано зазначено у касаційному поданні, висновками НАЕК «Енергоатом» від 20 квітня 2004 р., від 2 липня 2004 р. та Міністерства пали­ва і енергетики і НАЕК «Енергоатом» від 26 лютого 2004 р. придбання даних РНТ не викликалося необхідністю та не могло бути оперативно використане через неукомплектованість їх робочими лопатками.

За наявності у справі суперечливих даних з цього приводу суд на пору­шення вимог ст. 369 КПК України не навів у вироку переконливих мотивів щодо того, чому він взяв до уваги одні докази і відкинув інші.

Що ж стосується висновків комплексної техніко-економічної експерти­зи, то їх не можна вважати переконливими, оскільки ця експертиза була при­значена на порушення вимог ст. 10 Закону України «Про судову експертизу» і проведена не фахівцями у галузі атомної енергетики, які не мають належної підготовки.

Суд, як обгрунтовано зазначено у поданні, допустився в цій частині не­повноти й однобічності судового слідства, необгрунтовано відхилив клопо­тання прокурора про проведення повторної експертизи з урахуванням у спра­ві суперечливих розрахунків умовно-економічного ефекту.

За наведених обставин виправдовувальний вирок не можна вважати за­конним і обгрунтованим.

При новому розгляді справи суду належить повно і всебічно дослідити всі обставини справи, перевірити викладені у поданні доводи, дати доказам оцінку, яка відповідає вимогам ст. 369 КПК України і залежно від встановле­ного правильно кваліфікувати дії К.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора, який брав участь у розгляді справи в суді, задовольнила.

Вирок Миколаївського районного суду Миколаївської області від 9 груд­ня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 10 лютого 2006 р. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

^[1] Див. також: ВВСУ. — 2006. — № 12. — С. 14—15; Судова практика у криміналь­них справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 18—19; 90—91.