ЗЛОЧИНИ ПРОТИ АВТОРИТЕТУ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ОБ'ЄДНАНЬ ГРОМАДЯН^[1]

Пост. ПВСУ від 26 червня 1992 р. № 8 «Про застосування судами за­конодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів» // Постанови... — С. 216—224

Відповідно до ст. 356 КК самоправство — це самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, право­мірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника. Нез'ясування зазначених обставин потягло ска­сування судових рішень

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 листопада 2006р. // РВСУ. —2007. — Вип. 1(14). — С. 109—110

(витяг)

Будьоннівський районний суд м. Донецька вироком від 7 жовтня 2004 р. засудив Н. за ст. 356 КК до штрафу в розмірі 510 грн.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 18 лютого 2005 р. вирок змінив: звільнив Н. від покарання на підставі п. «б» ст. 1 Закону від 11 липня 2002 р. № 1131-ІУ «Про амністію».

Н. визнано винним у тому, що він, працюючи менеджером по продажам і будучи матеріально-відповідальним за зберігання матеріальних цінностей, у грудні-січні 2002 р. утримував та використовував на свій розсуд за місцем свого проживання майно СП ЗАТ «АРS-INDUSTRU» на суму 2 тис. 241 грн і незаконно не повертав його на підприємство.

У касаційній скарзі Н. стверджував, що комп’ютером, мобільним теле­фоном і перфоратором він користувався з дозволу керівництва підприємства й умислу утримувати незаконно це майно в себе не мав.

Крім того, апеляційний суд незаконно застосував щодо нього амністію, оскільки він згоди на це не давав і не визнав себе винним.

Перевіривши матеріали справи й обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верхо­вного Суду України дійшла висновку, що вона підлягає задоволенню з таких підстав.

Суд визнав Н. винним у самоправстві, тобто самовільному, всупереч уста­новленому законом порядку, вчиненні дій, правомірність яких оспорюється окремим підприємством, що заподіяло значної шкоди інтересам власника.

Відповідно до ст. 324 КПК суд з метою забезпечення постановлення за­конного й обґрунтованого вироку має вирішити ряд питань, зокрема, чи мало місце діяння, у вчиненні якого особа обвинувачується, і чи містить це діяння склад злочину.

Як видно з вироку, суд цих вимог закону не додержав.

Склад злочину, передбачений ст. 356 КК, характеризується спеціаль­ними ознаками, і сукупність оспорюваності правомірності дій особи та запо­діяння цими діями значної шкоди є обов’язковою складовою об’єктивної сто­рони самоправства.

Як убачається з матеріалів справи, на момент її розгляду в суді СП ЗАТ «АРЗ-INDUSTRU» підтвердило, що не має матеріальних чи жодних інших претензій до Н. і що він шкоди підприємству не заподіяв.

До того ж, зі свідчень президента СП ЗАТ <^PS INDUSTRU» П. видно, що він знав про те, що телефон було передано у відання Н., а перфоратор йо­му видали для проведення ремонтних робіт.

Таким чином, висновок суду про винність Н. у самоправстві не ґрунту­ється на всебічному та повному дослідженні зібраних у справі доказів і не від­повідає фактичним обставинам справи, що призвело до неправильного засто­сування кримінального закону.

Крім того, ч. 1 ст. 10 Закону «Про амністію» передбачено, що застосу­вання амністії не допускається, якщо засуджений проти цього заперечує.

У матеріалах справи немає письмової заяви Н. і не зафіксовано його усного звернення до суду для вирішення питання про застосування амністії. В апеляціях сам засуджений та його захисник порушували питання про ска­сування вироку через відсутність складу злочину.

Виходячи з наведеного, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Будьоннівського районного суду м. Донецька від 7 жовтня 2004 р. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 18 лютого 2005 р. скасувала, а справу направила на новий судо­вий розгляд, вказавши на необхідність ретельної перевірки вказаних обста­вин, дачі належної оцінки всім доказам у справі і на підставі цього вирішення питання про наявність або відсутність у діях Н. складу злочину, передбаче­ного ст. 356 КК.

Згідно зі ст. 356 КК України кримінальна відповідальність за само­правство настає за самовільне, всупереч установленому законом по­рядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється окре­мими громадянами або підприємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, дер­жавним чи громадським інтересам або інтересам власника

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 104—106

(витяг)

Постановою Ленінського районного суду м. Луганська від 9 грудня 2005 р. закрито кримінальну справу щодо В. і Б. за ст. 356 КК України на підставі п. 7 ч. 1 ст. 6 КПК України за відсутністю скарги потерпілого.

В. і Б. обвинувачувались у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК України. За цим обвинуваченням справа надійшла на розгляд до Ленін­ського районного суду м. Луганська з обвинувальним висновком.

Під час розгляду справи судом першої інстанції прокурор, який брав участь у розгляді справи, своїми постановами від 1 грудня 2005 р. змінив об­винувачення В. і Б., перекваліфікувавши їх дії з ч. 2 ст. 185 на ст. 356 КК України.

Згідно із зазначеними постановами прокурора В. і Б. обвинувачено у са­моправстві, тобто самовільному, всупереч установленому законом порядку вчиненні дій, правомірність яких оспорюється підприємством ТОВ «Облрем- побуттехніка», із заподіянням підприємству значної шкоди. Ці дії полягали у тому, що 25 лютого 2004 р. у денний час вони, перебуваючи в приміщенні ВАТ «Облремпобуттехніка» у м. Луганську, самовільно вивезли майно цьо­го товариства, а саме: 3 столи, 2 металеві шафи та шафу для документів, за­лишкова вартість яких становить 607 грн 25 коп., вважаючи, що це майно на­лежить їм і вони мають право на нього.

Постановою Ленінського районного суду м. Луганська від 9 грудня 2005 р. кримінальну справу щодо В. і Б. за ст. 356 КК України закрито на підста­ві ч. 1 п. 7 ст. 6 КПК України за відсутністю скарги потерпілого. Закриваю­чи справу, суд послався на те, що представник цивільного позивача — Гене­ральний директор ВАТ «Облремпобуттехніка» Л. відмовився подавати скар­гу про притягнення В. і Б. до кримінальної відповідальності, що згідно зі ст. 27 і п. 7 ч. 1 ст. 6 КПК України виключає провадження у кримінальній справі.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Луганської області від 21 лютого 2006 р. постанову Ленінсько­го районного суду м. Луганська від 9 грудня 2005 р. щодо В. і Б. залишено без зміни.

У касаційній скарзі В. і Б. просили судові рішення про закриття кримі­нальної справи щодо них на підставі п. 7 ч. 1 ст. 6 КПК України скасувати, а кримінальну справу щодо них закрити на підставі п. 1 ч. 1 ст. 6 і п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України як за відсутністю події, так і за відсутністю складу злочину в їх діях. Стверджували, що досудове слідство проведено з істотними порушен­нями вимог кримінально-процесуального закону, вони не ознайомлені з ма­теріалами справи, яка безпідставно закрита судом на нереабілітуючнх їх під­ставах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення В. і Б. на підтримання касаційної скарги, думку прокурора про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи, викладені у скарзі, колегія суддів вважає, що вона підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 6 КПК України кримінальна справа підлягає закрит­тю за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за скаргою потерпілого.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 КПК України не інакше як за скаргою потерпі­лого порушується справа про злочин, передбачений ст. 356 КК України, тіль­ки у тому випадку, коли самоправними діями заподіяно шкоду правам та ін­тересам окремих громадян.

Із матеріалів справи видно, що В. і Б. обвинувачувались у заподіянні шкоди правам та інтересам не окремих громадян, а підприємства — ВАТ «Облремпобуттехніка», а тому при зміні обвинувачення прокурором на ст. 356 КК України суд не мав права закривати справу щодо В. і Б. за відсут­ністю скарги підприємства на підставі п. 7 ч. 1 ст. 6 КПК України.

Згідно зі ст. 356 КК України кримінальна відповідальність настає за са­мовільне всупереч установленому законом порядку вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника.

Як визнали В. і Б., вони дійсно вивезли з приміщення ВАТ «Облремпо- буттехніка» майно, але вважали, що воно є списаним і належить їм, оскільки вони, тривалий час працюючи у ВАТ, витрачали свої кошти на ремонт і утри­мання цього майна.

Органами досудового слідства і прокурором у постанові про зміну обви­нувачення встановлено, що вартість цього майна, вивезеного В. і Б., стано­вить 607 грн 25 коп., і саме в цьому розмірі ВАТ «Облремпобуттехніка» запо­діяно значну шкоду.

Однак колегія суддів вважає, що зазначена шкода в сумі 607 грн 25 коп. не є значною для ВАТ «Облремпобуттехніка», оскільки, як видно зі справи і пояснень цивільного позивача у суді, меблі знаходились у підприємства і обліковувались ним при інвентаризаціях з 1987 року, після вивезення були виявлені й повернуті підприємству, яке не зазнало значних втрат, унаслі­док чого представник цивільного позивача відмовився подавати цивільний позов.

Відсутність такої обов’язкової ознаки об’єктивної сторони злочину, як за­подіяння самоправними діями значної шкоди підприємству, виключає наяв­ність у діях В. і Б. складу злочину, передбаченого ст. 356 КК України.

За таких обставин кримінальна справа щодо них за ст. 356 КК України підлягає закриттю на підставах, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне змінити су­дові рішення щодо В. і Б. у частині підстави закриття щодо них кримінальної справи.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу ко­легії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни задовольнила частково.

Постанову Ленінського районного суду м. Луганська від 9 грудня 2005 р. про закриття кримінальної справи щодо В. і Б. за ст. 356 КК України на під­ставі п. 7 ч. 1 ст. 6 КПК України та ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Луганської області від 21 лютого 2006 р., якою зазначену постанову залишено без зміни, змінила: кримінальну справу щодо В. і Б. за ст. 356 КК України постановила вважати закритою на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України (за відсутністю в їх діях складу злочину), а не п. 7 ч. 1 ст. 6 КПК України.

Вирок у частині обвинувачення особи в незаконному заволодінні пас­портом та іншим важливим особистим документом (ч. 3 ст. 357 КК України) скасований за недоведеністю її участі у цьому злочині

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 5 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 106—109

(витяг)

Вироком Кіровського районного суду м. Кіровограда від 19 грудня 2005 р. В. засуджено зач. 2 ст. 121 КК України на 7 років і 6 місяців позбавлення во­лі, ч. 3 ст. 357 КК України — на 3 роки обмеження волі.

На підставі ст. 70 КК України В. остаточно визначено покарання у виді 7 років і 6 місяців позбавлення волі.

Цим самим вироком засуджено С. за ч. 2 ст. 121 КК України на 7 років позбавлення волі та ч. 3 ст. 357 КК України — на 3 роки обмеження волі й відповідно до ст. 70 КК України — на 7 років позбавлення волі, судові рішен­ня щодо якого не оскаржено.

Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 14 лютого 2006 р. апеляцію засудженого В. залишено без задоволення, а вирок — без зміни.

В. визнано винуватим у тому, що він у стані алкогольного сп’яніння 15 та 16 березня 2005 р. у м. Кіровограді разом із С, перебуваючи у квартирі бу­динку № 28 на вул. Академіка Корольова, незаконно заволоділи паспортом та посвідченням ліквідатора аварії на ЧАЕС, які належали Н.

Його також визнано винуватим у тому, що він та С. у стані алкогольного сп’яніння 16 березня 2005 р. у м. Кіровограді на ґрунті неприязних стосунків умисно заподіяли К. тяжкі тілесні ушкодження, від яких останній помер на місці вчинення злочину.

За змістом касаційної скарги засуджений В., посилаючись на безпідстав­ність засудження за ч. 3 ст. 357іч.2ст. 121 КК України та на невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості злочинів та його особі внаслідок суворості, просив судові рішення скасувати, а справу направити на нове роз­слідування. Також у скарзі він зазначив, що органи досудового слідства по­рушили його право на захист та не надали йому для ознайомлення матеріали кримінальної справи.

Заслухавши доповідача, думку прокурора про необхідність скасування судових рішень у частині засудження В. за ч. 3 ст. 357 КК України і закриття справи, перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга засудженого підлягає частковому задово­ленню.

Висновки суду про доведеність винуватості В. у вчиненні умисного за­подіяння К тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть останнього, відповідають фактичним обставинам справи, підтверджуються досліджени­ми в судовому засіданні доказами, яким суд дав належну оцінку, і є обґрун­тованими.

Так, засуджений В. на досудовому слідстві визнавав, що 16 березня 2005 р. у квартирі будинку № 28 на вул. Академіка Корольова у м. Кіровограді він разом із С. та іншими особами, які проживали в зазначеній квартирі, серед яких був і К., уживали спиртне. Під час цього між К. та С. виник конфлікт, під час якого С. почав наносити К. удари по різних частинах тіла. Надалі й він декілька разів ударив К. кулаком по голові, відреагувавши у такий спосіб на нецензурну лайку останнього щодо нього.

Такі пояснення В. узгоджуються з показаннями засудженого С. (про те, що окрім нього К. наносив удари також і В.), свідка І., висновками експертиз та даними, що містяться в протоколах слідчих дій.

З огляду на викладене суд обґрунтовано розглянув твердження В. у су­довому засіданні про те, що він насильства до К. не застосовував і обмовив себе внаслідок застосування незаконних методів, як намагання уникнути від­повідальності за скоєний тяжкий злочин, у зв’язку з чим підстав для скасу­вання судових рішень у частині засудження В. за ч. 2 ст. 121 КК України і на­правлення справи на нове розслідування немає.

Посилання засудженого В. у скарзі про те, що органи досудового слідства порушили його права на захист, є безпідставними.

Як вбачається з матеріалів справи, В., будучи обізнаним зі своїми права­ми (зокрема і з правом мати захисника та побачення з ним до першого допи­ту), на досудовому слідстві добровільно відмовлявся від участі захисника у справі, про що власноруч записав у відповідних процесуальних документах. У суді, за клопотанням В., його захист здійснював його батько В. М.

Отже, як під час досудового слідства, так і в суді, право на захист В. по­рушено не було.

Не заслуговують на увагу й доводи скарги про те, що слідчий після за­кінчення досудового слідства не надав йому для ознайомлення матеріалів кримінальної справи, оскільки з рапорту слідчого вбачається, що, оголосив­ши В. про закінчення досудового слідства у справі, слідчий надав йому для ознайомлення матеріали справи, однак В. відмовився з ними ознайомитись, а тому були запрошені поняті, які засвідчили факт цієї відмови. Надалі в суді він був ознайомлений з матеріалами справи.

Що ж стосується доводів В. у скарзі про безпідставність його засуджен­ня за ч. 3 ст. 357 КК України, то вони є обґрунтованими.

Відповідальність за ч. 3 ст. 357 КК України настає у випадку, коли особа незаконно заволоділа будь-яким способом паспортом або іншим важливим особистим документом.

Із матеріалів справи видно, що саме С. викрав куртку, яка належала Н., у якій він виявив паспорт на ім’я останнього та його посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС. Цими документами він самостійно заволодів. Ані на досудо­вому слідстві, ані в суді він не зазначав причетності до вчинення цього зло­чину В., який, у свою чергу, також заперечував, що брав участь у незаконно­му заволодінні зазначеними документами.

За епізодом незаконного заволодіння 16 березня 2005 р. посвідченням лік­відатора аварії на ЧАЕС, що належить Н., С. зазначав, що вчинив цей злочин без участі В., який також заперечував винність у викраденні посвідчення.

Будь-яких даних, які б спростовували показання обох засуджених про непричетність В. до вчинення цього злочину, в матеріалах справи немає.

Таким чином, колегія суддів вважає, що в діях В. немає складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК України, а тому судові рішення у цій частині підлягають скасуванню із закриттям справи.

Також підлягають зміні судові рішення щодо В. і в частині визнання його особою, яка раніше судима.

Згідно зі ст. 55 КК України (1960 р.) такими, що не мають судимості, ви­знаються особи, засуджені до позбавлення волі із застосуванням ст. 46 КК України (1960 р.), якщо вони протягом строку відстрочки виконання вироку не вчинять нового злочину і щодо них у встановленому порядку вирок не бу­де виконано.

Ці вимоги закону судом не враховано.

З матеріалів справи вбачається, що вироком Кіровського районного су­ду м. Кіровограда від 28 липня 1997 р. В. було засуджено за ч. 2 ст. 142 КК України (1960 р.), з урахуванням ст. 44 КК України (1960 р.), на 3 роки по­збавлення волі, з відстрочкою відповідно до ст. 46 КК України на 2 роки ви­конання вироку. Даних про те, що В. протягом строку відстрочки виконання цього вироку вчинив новий злочин або стосовно нього у встановленому по­рядку цей вирок був виконаний, у матеріалах справи немає, а тому вже в 1999 році ця судимість була погашена у встановленому ст. 55 КК України (1960 р.) порядку. Таким чином, суд першої інстанції та апеляційний суд у вироку та ухвалі всупереч закону зазначили, що В. раніше судимий, та враху­вали цю обставину при призначенні останньому покарання.

Крім того, згідно з вироком суд також врахував, що В. не розкаявся у вчиненому, намагався ввести в оману та затягнути строки досудового та су­дового слідства, що суперечить загальним засадам призначення покарання і призвело до обрання йому більш суворого покарання, ніж С, роль якого у по­битті К. була більш активною.

У зв’язку з наведеним посилання засудженого в скарзі про суворість по­карання є обґрунтованими й призначене йому за ч. 2 ст. 121 КК України по­карання підлягає пом’якшенню.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 395 і 396 КПК Украї­ни, колегія Суддів судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженого В. задовольнила частково.

Вирок Кіровського районного суду м. Кіровограда від 19 грудня 2005 р. й ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 14 лютого 2006 р. щодо В. у частині засудження за ч. 3 ст. 357 КК України скасувала, а справу закрила за відсутністю у його діях складу злочину.

Ухвалила виключити із зазначених судових рішень посилання на те, що В. раніше судимий у 1997 році Кіровськнм районним судом м. Кіровограда за ч. 2 ст. 142 КК України (1960 р.), та застосування ст. 70 КК України.

Ці ж судові рішення в частині засудження В. за ч. 2 ст. 121 КК України змінити, пом’якшити призначене йому за цим законом покарання до 7 років позбавлення волі.

^[1] Див. також: Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочин­ство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 100—101; РВСУ. — 2007. — Вип. 2(15). — С. 112—113.