Крадіжка майна з приміщення покинутої свиноферми не визнана по­єднаною з проникненням у інше приміщення чи сховище, тому дії засуджених перекваліфіковані з ч. 3 на ч. 2 ст. 185 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 18 жовтня 2005р. // Судова практика Вер­ховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «^ Юре», 2007. — С. 282—284

(витяг)

Вироком Житомирського районного суду Житомирської області від 11 червня 2004 р. Г., неодноразово судимого, засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі.

Цим самим вироком засуджено П. і Г. О., судові рішення щодо яких в ка­саційному порядку не оскаржено.

Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 21 вересня 2004 р. вирок щодо Г. залишено без зміни.

Згідно з вироком Г. визнано винним у тому, що 10 січня 2004 р., близько

11  год., за попередньою змовою із П. та Г. О., вони прийшли до приміщення свинарника, що належить СВК «Глнбочнцькнй», розташованого в с. Глнбо- чнця Житомирського району, де через дверний отвір проникли всередину приміщення, звідки викрали 11 металевих секцій для утримання свиней вар­тістю 20 грн кожна, на загальну суму 220 грн.

У касаційній скарзі захисник Л. просить судові рішення щодо засудже­ного Г. змінити, перекваліфікувати його дії з ч. 3 на ч. 2 ст. 185 КК України та пом’якшити призначене покарання, посилаючись на те, що в діях Г. відсутня кваліфікуюча ознака крадіжки, поєднаної з проникнення у сховище, оскіль­ки ферма ніким не охоронялася.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора про перекваліфікацію зло­чинних дій засудженого Г. з ч. 3 на ч. 2 ст. 185 КК України, перевіривши мате­ріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга захисника підлягає задоволенню на таких підставах.

Відповідно до диспозиції ч. 3 ст. 185 КК України кваліфікуючою озна­кою цього закону є викрадення майна, поєднаного із проникненням до жит­ла, іншого приміщення чи сховища.

З огляду на матеріали справи крадіжку металевих секцій Г., П. і Г. О. вчи­нили за попередньою змовою між собою шляхом вільного доступу до примі­щення покинутої свиноферми, яке за своїм функціональним призначенням не використовувалося, не мало ні вікон, ні дверей. Крім того, ця будівля ніким не охоронялася, для інших господарських цілей, наприклад, для зберігання май­на, також не використовувалася. Більш того, засуджені викрали металеві сек­ції, які були складовою частиною свиноферми, а не просто зберігалися у ній.

Наведені обставини свідчать, що крадіжка майна, вчинена засудженими, не тягнула за собою проникнення у приміщення, тобто подолання певної пе­решкоди, якою могли бути наявні у приміщенні вікна чи двері, інші пристрої чи охорона цього приміщення.

З урахуванням зазначених обставин колегія суддів вважає помилковою ква­ліфікацію дій засуджених Г., П. та Г. О. за ч. 3 ст. 185 КК України. Разом із тим, враховуючи вчинення засудженими вказаної крадіжки за попередньою змо­вою між собою, правильною є кваліфікація їхніх дій за ч. 2 ст. 185 КК України.

Тому судові рішення щодо Г. за касаційною скаргою захисника, а щодо П. 1 Г. О. — в порядку ст. 395 КК України підлягають зміні як в частині кваліфіка­ції їхніх дій, так і призначеного покарання. При цьому колегія суддів вважає не­обхідним врахувати, що заподіяну крадіжкою шкоду Г. повністю відшкодовано.

На підставі наведеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційну скаргу захисника Л. задовольнила.

Вирок Житомирського районного суду Житомирської області від 11 черв­ня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 21 вересня

2004  р. щодо Г. та в порядку ст. 395 КПК України щодо П. та Г. О. змінила, перекваліфікувала їхні злочинні дії з ч. 3 ст. 185 КК України на ч. 2 ст. 185 КК України і за цим законом призначила їм покарання у вигляді 1 року 6 мі­сяців позбавлення волі кожному.

На підставі статей 75 та 76 КК України П. та Г. О. від відбування при­значеного покарання звільнила з випробуванням з іспитовим строком на 2  роки та покладенням на них обов’язку періодично з’являтися для реєстра­ції в органи кримінально-виконавчої системи.

У решті вказані судові рішення залишила без зміни.

З мотивувальної частини вироку виключено кваліфікуючу ознаку зло­чину, передбаченого ч. 2 ст. 188 КК України («викрадення шляхом демонтажу електричних мереж») — «викрадення майна у великих роз­мірах»

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 8 лютого 2005р. // Судова практика Вер­ховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 285—286

(витяг)

Вироком Бахмацького районного суду Чернігівської області від 19 берез­ня 2004 р. засуджено: X., Н. В., Н. Д. та П. за ч. 2 ст. 188 КК України із застосу­ванням ст. 69 КК України на 3 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування покарання з іспитовим строком на 2 роки.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Як визнав суд, 10 січня 2004 р., близько 21 год., X., Н. В., Н. Д. та П. таємно викрали шляхом демонтажу з діючої повітряної лінії електропередач 2 про­льоти алюмінієвого проводу марки А-35 у 3 проводи загальною довжиною 668,4 м, вагою 63,5 кг, заподіявши матеріальну шкоду Батуринській селищ­ний раді на суму 6523 грн 5 коп.

У касаційному поданні заступник Генерального прокурора України по­рушує питання про зміну вироку, стверджує, що в діях засуджених відсутня кваліфікуюча ознака злочину — «викрадення майна у великих розмірах».

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Доведеність вини засуджених у вчиненні інкримінованого їм злочину під­тверджена сукупністю зібраних у справі доказів, які правильно оцінені та обґрун­товано покладені судом в основу вироку, і, по суті, у поданні не заперечується.

Відповідно до п. 3 примітки до ст. 185 КК України у статтях 185—191 КК України великим розміром визнається злочин, учинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в 250 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент учинення злочину.

Згідно з роз’ясненнями, даними у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 травня 2004 р. № 9, сума неоподатковуваного мінімуму доходів громадян для норм кримінального законодавства у частині кваліфі­кації злочинів встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визна­ченої підпунктами 6.1.1 п. 6.1 ст. 6 Закону України «Про податок із доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. і становить 61 грн 5 коп.

Таким чином, відповідно до п. 3 примітки до ст. 185 КК України наяв­ність кваліфікуючої ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 188 КК України, — «викрадення майна у великих розмірах», — обумовлюється вчиненням зло­чину на суму, не менше ніж 15 375 грн.

З огляду на матеріали справи засуджені викрали майно на суму 6523 грн 5 коп., що не є викраденням у великих розмірах, а тому така кваліфікуюча ознака злочину підлягає виключенню з вироку.

Отже, суд неправильно застосував кримінальний закон, що відповідно до ст. 398 КПК України є підставою для зміни постановленого щодо X., Н. В., Н. Д. та Г. судового рішення.

Керуючись ст. 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду касаційне подання заступника Генераль­ного прокурора України задовольнила, вирок Бахмацького районного суду Чернігівської області щодо X., Н. В., Н. Д. та П. змінила, виключила з моти­вувальної частини вироку кваліфікаційну ознаку злочину, передбаченого ч. 2 ст. 188 КК України, — «викрадення майна у великих розмірах».

Відповідно до роз'яснень, які містяться у п. 6 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України «Про судову практику в справах про корисли­ві злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12, дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, не дивлячись на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном або його утримання, слід кваліфікувати як грабіж

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 15 березня 2005р. // Судова практика Вер­ховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 287—289

(витяг)

Вироком Ленінського районного суду м. Кіровограда від 18 травня 2004 р. К. засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України на 4 роки позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 3 серпня 2004 р. вирок щодо К. залишено без зміни.

Як визнав суд, 23 грудня 2003 р., близько 18 год. 30 хв., К., знаходячись у торговельному відділі «Дитячий одяг» магазину «Оксана» на вул. Шевчен­ка, 26 у м. Кіровограді, повторно відкрито викрала джинси вартістю 132 грн, що належать потерпілій А., та була затримана продавцем К.

У касаційній скарзі засуджена порушує питання про зміну вироку, про­сить перекваліфікувати її дії з ч. 2 ст. 186 на ч. 2 ст. 15, ст. 185 КК України та звільнити від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суд­дів вважає, що вона підлягає частковому задоволенню.

Висновок суду щодо доведеності вини К. у вчиненні відкритого викра­дення майна потерпілої А. повторно підтверджується зібраними у справі до­казами, зокрема показаннями засудженої про вчинення злочину за обставин, встановлених у справі, та показаннями свідків К., С., М. та С. О. про відкрите викрадення засудженою майна, а також іншими зібраними доказами.

Суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили фактич­ні обставини вчиненого засудженою злочину, але неправильно кваліфіку­вали її дії за ч. 2 ст. 186 КК України із визначенням закінченого складу зло­чину.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власнос­ті» від 25 грудня 1992 р. № 12 крадіжка і грабіж вважаються закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпо­ряджатися чи користуватися ним (заховати, передати іншим особам тощо). Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами, і, не дивлячись на це, продовжені вннною особою з метою заволодіння майном або його утримання, слід кваліфікувати як грабіж.

З огляду на матеріали справи засуджена намагалась у магазині викрасти джинси, які зняла з вішалки і заховала собі під куртку, але була помічена продавцем К., яка вимагала повернути майно, проте К., усвідомлюючи, що її дії помічені, проігнорувала це і намагалася з вилученим майном утекти з ма­газину у фойє, в якому її затримали інші продавці.

Зазначені обставини підтвердили у своїх показаннях засуджена та свідки.

Отже, засуджена, вилучивши джинси з вішалки торгового залу, намага­лась їх викрасти і зникнути з місця події, але не довела злочин до кінця, оскі­льки була затримана продавцями. При цьому вона не мала реальної можли­вості розпоряджатися чи користуватися вилученим майном.

За таких обставин колегія суддів вважає, що дії К. необхідно переквалі­фікувати з ч. 2 ст. 186 на ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК України як замах на відкрите викрадення чужого майна, вчинений повторно.

Доводи касаційної скарги засудженої про вчинення нею замаху на таєм­не викрадення майна і кваліфікацію її дій за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України є безпідставними і спростовуються матеріалами справи.

Суттєвих порушень органами досудового слідства чи судом норм кримі­нально-процесуального закону не встановлено.

Керуючись ст. 394 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженої К. задовольнила частково, вирок Ленінського районного суду м. Кіровограда від 18 травня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 3 серпня 2004 р. щодо К. змінила.

Перекваліфікувала дії К. з ч. 2 ст. 186 на ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК України.

Крадіжку майна з кабіни вантажного автомобіля через незачинені двері суд помилково кваліфікував як вчинену з проникненням у приміщення

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 березня 2007 р. // РВСУ. —2007. — Вип. 2(15). — С. 106—108

(витяг)

Білогірський районний суд Автономної Республіки Крим вироком від 20 травня 2005 р. засудив Т. за ч. 3 ст. 185 КК на три роки позбавлення волі та на підставі ст. 71 цього Кодексу за сукупністю вироків до цього покарання частково приєднав не відбуту засудженим частину покарання за вироком від 7 червня 2001 р. та остаточно визначив йому три роки шість місяців позбав­лення волі.

Цим вироком засуджено також К., вирок щодо якого в касаційному по­рядку не оскаржено та касаційного подання стосовно якого не внесено.

Апеляційний суд Автономної Республіки Крим ухвалою від 18 серпня 2005 р. зазначений вирок залишив без змін.

Т. визнано винним утому, що 21 грудня 2004 р. він, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, за попередньою змовою з К. із метою викрадення чужого майна проник через незачинені двері в кабіну вантажного автомобі­ля, звідки таємно викрав належний Є. мобільний телефон вартістю 580 грн.

У касаційній скарзі засуджений Т. зазначив, що суд безпідставно квалі­фікував його дії за ч. 3 ст. 185 КК та неправильно визначив вартість викраде­ного телефону, у зв’язку з цим просив скасувати судові рішення і направити справу на новий судовий розгляд.

Перевіривши матеріали справи й обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що вона підлягає задоволенню частково з та­ких підстав.

Висновок суду про доведеність винності Т. у вчиненні крадіжки мобіль­ного телефону підтверджено показаннями засудженого, які він дав у судово­му засіданні. Оскільки фактичні обставини справи, в тому числі й вартість викраденого майна, засудженим та іншими учасниками судового розгляду не оспорювались, суд першої інстанції відповідно до ст. 299 КПК визнав недо­цільним дослідження доказів стосовно цих обставин. Із огляду на це колегія суддів визнала необгрунтованими викладені в касаційній скарзі доводи про неправильне визначення вартості мобільного телефону.

Разом із тим районний суд, кваліфікуючи дії Т. за ч. 3 ст. 185 КК як кра­діжку, поєднану з проникненням у сховище, не врахував, що сховищем вва­жається будь-яке місце, яке спеціально призначене для постійного чи тимча­сового зберігання майна, що має засоби охорони від доступу сторонніх осіб, а кабіна автомобіля не є таким місцем.

Апеляційний суд на порушення, допущене судом першої інстанції, увагн не звернув.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Білогірського районного суду Автоном­ної Республіки Крим від 20 травня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду Авто­номної Республіки Крим від 18 серпня 2005 р. щодо Т. змінила: переквалі­фікувала дії засудженого з ч. 3 на ч. 2 ст. 185 КК, призначивши йому за цим законом покарання у виді двох років позбавлення волі, а на підставі ст. 71 цього Кодексу за сукупністю вироків постановила вважати його засудженим на два роки шість місяців позбавлення волі.

Згідно з п. 2 примітки до ст. 185 КК України шкода визнається знач­ною з урахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинені збитки на суму від 100 до 250 неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 27 квіт­ня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 68—69

(витяг)

Вироком Андрушівського районного суду Житомирської області від 27  лютого 2006 р. С. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбав­лення волі.

На підставі статей 76, 104 КК України С. звільнено від відбування пока­рання з випробуванням та встановленням іспитового строку 2 роки.

В апеляційному і касаційному порядку судове рішення не перевірялось.

С. визнано вннною в тому, що вона, проживаючи разом зі своєю бабу­сею, потерпілою Б., в її будинку у с. Івннця Андрушівського району Жито­мирської області, в період з 23 серпня по 18 вересня 2005 р. шляхом вільного доступу за декілька разів таємно викрала із шафи гроші Б. на загальну суму 3600 грн, заподіявши потерпілій значну шкоду.

У клопотанні заступник прокурора Житомирської області порушив пи­тання про перегляд вироку щодо С. у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону при кваліфікації дій засудженої. Вважає, що діями за­судженої не завдано значної шкоди потерпілій, а тому дії С. підлягають пере­кваліфікації з ч. 3 на ч. 1 ст. 185 КК України.

Поданням п’яти суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України клопотання заступника прокурора Житомирської облас­ті підтримано. На думку суддів, вирок суду щодо С. підлягає зміні з переква­ліфікацією її дій з ч. 3 на ч. 1 ст. 185 КК України і залишенням за цим зако­ном покарання, призначеного судом першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, який підтримав клопотання і подання, перевіривши матеріали справи та обгово­ривши доводи клопотання, судді спільного засідання вважають, що клопотан­ня підлягає задоволенню на таких підставах.

За вироком суду С. визнано винною у вчиненні крадіжки на суму 3600 грн.

Висновки суду щодо доведеності вини засудженої у вчиненні злочину за викладених у вироку обставин у клопотанні прокурором не оспорюються.

Зазначені дії С. суд першої інстанції кваліфікував за ч. 3 ст. 185 КК Украї­ни, посилаючись на те, що в результаті цієї крадіжки потерпілій було запо­діяно значну шкоду.

Згідно з п. 2 примітки до ст. 185 КК України шкода визнається значною з урахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричи­нені збитки на суму від 100 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян.

Відповідно до п. 22.5 ст. 22 Закону України «Про податок з доходів фі­зичних осіб» при кваліфікації злочинів сума неоподатковуваного мінімуму доходів громадян встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, ви­значеної пп. 6.1.1 п. 6.1 ст. 6 цього Закону для відповідного року з урахуван­ням положень п. 22.4 ст. 22 Закону. У 2005 році розмір податкової соціальної пільги становив 131 грн.

Відповідно до вимог зазначених законів заподіяна потерпілій Б. шкода у розмірі 3600 грн не є значною, а тому дії засудженої С. необхідно переквалі­фікувати з ч. 3 на ч. 1 ст. 185 КК України як таємне викрадення чужого май­на і вважати її засудженою за цим законом до покарання, призначеного су­дом першої інстанції.

На підставі наведеного, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання заступника прокурора Жито­мирської області, внесене на розгляд за поданням п’яти суддів, задовольни­ти. Вирок Андрушівського районного суду Житомирської області від 27 лю­того 2006 р. щодо С. змінити. Перекваліфікувати дії С. з ч. 3 на ч. 1 ст. 185 КК України і вважати її засудженою за цим законом до покарання, призначеного судом першої інстанції.

З мотивувальної частини вироку виключено вказівку суду про вчи­нення крадіжки за попередньою змовою з невстановленою особою. Згідно зі ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунту­ватися на припущеннях, а усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від27квіт- ня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 69—71

(витяг)

Вироком Броварського міськрайонного суду Київської області від 30 че­рвня 2004 р. Ш., раніше судимого 9 вересня 1982 р. за ч. 2 ст. 140; ч. 2 ст. 81; ст. 42 КК України на 3 роки позбавлення волі; 13 грудня 1989 р. за ст. 17, ч. 3 ст. 117; ст. 17, ч. 3 ст. 140; ч. 2 ст. 206, ч. 1ст. 101; ч. 1ст. 142; ст. 42 КК України на 12 років позбавлення волі, — засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 5 ро­ків позбавлення волі. До Ш. застосовано ст. 75 КК України, його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки, а на підставі ст. 76 КК України на нього покладено обов’язки повідомляти органн кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання та періодично з’являтися для реєстрації в ці органи.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Ш. визнано винним у тому, що він 5 березня 2003 р. приблизно о 23 год. разом з невстановленою особою з погреба домоволодіння В., що у с. Русанів Броварського району Київської області, таємно викрав належне потерпілій майно на загальну суму 299 грн 50 коп.

У клопотанні про перегляд вироку на підставах, передбачених у п. 2 ч. 1 ст. 400⁴ КПК України, засуджений Ш. посилався на необґрунтованість засу­дження, стверджував, що злочину не вчиняв, судом неправильно встановле­но кваліфікуючі ознаки злочину, за який його засуджено, також: вважає, що суд необґрунтовано призначив йому 5 років позбавлення волі, оскільки рані­ше вироком від 22 жовтня 2003 р. він був засуджений за цим самим обвину­ваченням на 4 роки позбавлення волі й цей вирок був скасований ухвалою апеляційного суду Київської області від 24 грудня 2003 р. не у зв’язку з м’я­кістю призначеного покарання.

Поданням п’яти суддів Судової палати у кримінальних справах Верхо­вного Суду України клопотання засудженого Ш. підтримано частково. На думку суддів, вирок щодо Ш. підлягає зміні з виключенням з мотивуваль­ної частини вироку вчинення крадіжки разом з невстановленою особою та зниженням йому покарання за ч. 3 ст. 185 КК України до 4 років позбавлен­ня волі.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокуро­ра, який підтримав подання, а клопотання засудженого Ш. частково, пере­віривши матеріали справи та обговоривши доводи клопотання, судді Судо­вої палати у кримінальних справах та Військової судової колегії вважають, що клопотання засудженого підлягає частковому задоволенню на таких під­ставах.

Висновок суду про винність Ш. у вчиненні ним крадіжки майна В. з про­никненням у сховище, повторно, підтверджується дослідженими в судовому засіданні доказами і є обґрунтованими. Тому доводи клопотання про необ­ґрунтованість засудження Ш. є безпідставними, а його дії за ч. 3 ст. 185 КК України кваліфіковано правильно.

Суд безпідставно зазначив у мотивувальній частині вироку, що Ш. вчи­нив крадіжку майна В. спільно з невстановленою особою.

Так, згідно зі ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунту­ватися на припущеннях, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлума­чаться на її користь.

Як вбачається з матеріалів справи, Ш. під час досудового слідства звер­тав увагу на те, що крадіжку вчинив самостійно. Ці ж показання він під­твердив при проведенні за його участю відтворення обстановки та обставин події.

При огляді місця події було виявлено два різні сліди взуття, які згідно з висновком судово-трасологічної експертизи не придатні для ідентифікації. Інших доказів того, що Ш. вчинив крадіжку майна потерпілої В. разом з не­встановленою особою, в матеріалах справи немає.

За таких обставин підлягає виключенню з мотивувальної частини вироку вказівка суду про вчинення крадіжки майна В. разом з невстановленою особою.

Крім того, згідно з вироком Броварського районного суду Київської об­ласті від 22 жовтня 2003 р. Ш. за вчинення крадіжки майна В. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 4 роки позбавлення волі.

Цей вирок за апеляцією засудженого Ш. було скасовано ухвалою апеля­ційного суду Київської області від 24 грудня 2003 р., а справу направлено на додаткове розслідування у зв’язку з неповнотою досудового слідства.

Питання щодо скасування вироку за м’якістю призначеного покарання апеляційним судом не вирішувалося.

Після додаткового розслідування суд при новому розгляді справи за тим самим обвинуваченням, передбаченим ч. 3 ст. 185 КК України, призначив Ш. 5 років позбавлення волі, порушивши вимоги ст. 375 КПК України, оскільки при новому розгляді справи судом першої інстанції посилення покарання до­пускається тільки за умови, якщо вирок було скасовано за апеляцією проку­рора або потерпілого чи його представника у зв’язку з необхідністю засто­сування більш суворого покарання, а також коли при додатковому розслі­дуванні справи буде встановлено, що обвинувачений вчинив більш тяжкий злочин, або коли збільшився обсяг обвинувачення. Таких підстав у матеріа­лах справи немає.

Враховуючи те, що судом першої інстанції неправильно застосовано кри­мінальний закон, то вироку частині призначення Ш. покарання підлягає зміні. Покарання йому має бути визначено за ч. 3 ст. 185 КК України 4 роки позбав­лення волі.

Керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання засудженого Ш., внесене за поданням п’яти суддів, задо­вольнити частково.

Вирок Броварського міськрайонного суду Київської області від 30 черв­ня 2004 р. щодо Ш. змінити — за ч. 3 ст. 185 КК України знизити йому пока­рання до 4 років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України зі звільнен­ням від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки та відповідно до ст. 76 КК України з покладенням на нього обов’язків пові­домляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця прожи­вання та періодично з’являтися для реєстрації в ці органи. Виключити з мо­тивувальної частини вироку вказівку суду про вчинення крадіжки майна В. за попередньою змовою з невстановленою особою.

Таємне викрадення чужого майна (крадіжка) безпідставно кваліфіко­вано як грабіж

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 березня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 74—76

(витяг)

Вироком Дзержинського міського суду Донецької області від 28 квітня 2005 р. Г, раніше судимого вироком від 20 серпня 2004 р. за ч. 1 ст. 187, ч. 3 ст. 187 КК України на 4 роки 6 місяців позбавлення волі засуджено за ч. 1 ст. 186 КК України на 1 рік позбавлення волі; за ч. 3 ст. 187 КК України на 7 років позбавлення волі.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно Г. призначено 8 років позбавлення волі.

X. засуджено за ч. 3 ст. 187 КК України на 7 років позбавлення волі.

Г. засуджений за те, що 1 травня 2003 р. близько 19 год. 30 хв., знаходя­чись у приміщенні комп’ютерного клубу «Комбат-П» у м. Горлівці Донець­кої області, скориставшись відсутністю В., відкрито викрав її майно на суму 600 грн.

Крім того, 27 січня 2004 р. близько 19 год. Г. за попередньою змовою з X. та невстановленою слідством особою проникли у квартиру Ж. та, по­грожуючи останньому ножем, відкрито заволоділи його майном на суму 3107 грн.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 8 листопада 2005 р. вирок змінено: перекваліфіковано дії X. з ч. 3 ст. 187 КК України на ч. 3 ст. 186 КК України та призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі.

В іншій частині вирок залишено без зміни.

У касаційній скарзі X. просить скасувати судові рішення, а справу на­правити на новий судовий розгляд. Вважає, що судом не були враховані всі обставини, що пом’якшують його покарання.

Засуджений Г. у своїй касаційній скарзі та доповненнях до неї просив скасувати судові рішення з направленням справи на новий судовий розгляд. Посилався на порушення вимог кримінально-процесуального закону, засто­сування незаконних методів ведення слідства. Звертав увагу на неправильне застосування кримінального закону, внаслідок чого його дії кваліфіковані неправильно та призначено надто суворе покарання.

Заслухавши доповідача, прокурора, який просив залишити судові рішен­ня без зміни, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касацій­них скарг, колегія суддів вважає, що касаційна скарга Г. підлягає частковому задоволенню, касаційна скарга X. задоволенню не підлягає, а вирок підлягає зміні на таких підставах.

Висновок суду про доведеність винності Г. у вчиненні злочину, передба­ченого ч. 3 ст. 187 КК України, та X. — за ч. 3 ст. 186 КК України ґрунтується на зібраних у справі доказах. Так, з показань потерпілого Ж. убачається, що під час нападу засуджені примусили його відкрити двері, X. залишався на кухні, в той час як Г. погрожував йому ножем, заволодів грошима в сумі 87 грн. Після цього Г. повикидав речі з шафи і заволодів грошима в сумі 3000 грн, що випали разом з білизною. Крім того, засуджені заволоділи зв’яз­кою ключів від квартири. Свідок К., яка була присутня у квартирі під час злочину, дала аналогічні показання. Такі обставини справи під час досудово­го слідства підтвердив і засуджений X.

Крім того, винність засуджених за епізодом щодо Ж. також підтверджу­ється протоколом особистого огляду П, підчас якого у нього вилучено зв’яз­ку ключів, та протоколами їх огляду та пред’явлення для впізнання, іншнмн доказами.

Непереконливими є посилання засуджених на застосування щодо них незаконних методів ведення слідства, оскільки вони були предметом проку­рорської перевірки і свого підтвердження не знайшли.

Покарання засудженим призначено відповідно до вимог ст. 65 КК Укра­їни. Підстав для його пом’якшення немає.

Разом з тим, доводи засудженого Г. на неправильну кваліфікацію його дій за ч. 1 ст. 186 КК України заслуговують на увагу.

Так, відповідно до вимог ст. 334 КПК України суд має викласти в моти­вувальній частині вироку формулювання обвинувачення, визнаного доведе­ним, та зазначити мотиви, з яких він відкидає інші докази, крім тих, якими, на думку суду, обґрунтовується доведеність вини підсудного.

Викладаючи формулювання обвинувачення у вироку, суд не зазначив, чи усвідомлював Г. те, що він відкрито викрадає майно. При цьому звертав увагу на те, що він викрав його, скориставшись відсутністю В.

Як видно з мотивувальної частини вироку суду, основним доказом вини Г. у вчиненні відкритого викрадення чужого майна є показання свідка Б. Л. про те, що він боковим зором побачив, як засуджений підійшов до столу адмі­ністратора, і коли він повернувся, то помітив в руці Г. мобільний телефон і зрозумів, що цей телефон належав В. У цей час Г. безперешкодно вибіг через вхідні двері й Б. Л. голосно гукнув його по імені, однак він не зупинився і не відгукнувся, хоч свідок впевнений, що засуджений його чув.

В основу вироку також покладено аналогічні пояснення свідка Д.

Як видно з матеріалів кримінальної справ, зазначені свідки дійсно дава­ли такі пояснення 4 лютого 2004 р.

Однак з їх попередніх пояснень, які вони давали 24 грудня 2003 р. вба­чається, що вони бачили, як Г. підходив до столу адміністратора підчас її від­сутності й у них складалося враження, наче він дивився на годинник на сто­лі, а потім щось дістав зі столу і швидко пішов із залу. Потім від адміністра­тора їм стало відомо про те, що засуджений вчинив крадіжку її мобільного телефону.

Як видно з протоколу судового засідання, зазначені свідки не були до­питані в суді.

Таким чином, суд не надав оцінки суперечливим показанням свідків та поклав їх в основу вироку.

Під час перегляду справи в апеляційному порядку судом апеляційної ін­станції зазначені порушення не були усунуті.

На підставі наведеного та керуючись статтями 394, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни у задоволенні касаційної скарги X. відмовила, касаційну скаргу Г. задово­льнила частково.

Вирок Дзержинського міського суду Донецької області від 28 квітня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 8 листопада 2005 р. щодо X. залишила без зміни. Щодо Г. судові рішення змінила, перекваліфі­кувала його дії з ч. 1 ст. 186 КК України на ч. 1 ст. 185 КК України і призна­чила за цим законом покарання у виді 1 року позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Г. призначила покарання у виді 7 років позбавлення волі.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК України остаточно Г. покарання призначити шляхом поглинення цим покаранням покарання, призначеного вироком Кі- ровського районного суду м. Макіївки від 20 серпня 2004 р., у виді 7 років по­збавлення волі.

Дії засудженого, який вчинив напади з метою заволодіння чужим май­ном, поєднані з погрозами (які потерпілі сприймали як реальні) за­стосування ножа та іншого предмета, правильно кваліфіковані як роз­бій за ч. 2 ст. 187 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 6 лютого 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 78—79

(витяг)

Вироком Трускавецького міського суду Львівської області від 5 листо­пада 2004 р. Д., раніше судимого, останнього разу — 12 лютого 2002 р. за ч. 1 ст. 296 КК України до штрафу у розмірі 510 грн, засуджено: за ч. 2 ст. 186 КК України на 5 років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 187 КК України на 7 років по­збавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України остаточно призначено покарання у виді 7 років позбавлення волі.

Згідно з вироком суду Д. визнано винним і засуджено за те, що він у се­редині серпня 2002 р., приблизно о 16 год., на вул. Крушельннцької в м. Трус- кавці, діючи в групі з невстановленою слідством особою, із застосуванням насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої, відкри­то викрав пакет з майном Ф., чим завдав потерпілій шкоду на суму 60 грн 10 коп.

9  вересня 2002 р., приблизно о 17 год., у м. Трускавці, в кабіні ліфта, із застосуванням ножа вчинив напад на Л., поєднаний з погрозою насильства, що є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої, і заволодів її майном на суму 110 грн 35 коп.

1  жовтня 2002 р. Д., приблизно о 13 год., у під’їзді будинку на вул. І. Ма­зепи в м. Трускавці, із застосуванням насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої, відкрито заволодів майном Т., чим завдав їй шкоди на суму 174 грн 50 коп.

Крім того, 13 жовтня 2002 р., приблизно о 17 год., на вул. Залізничній у м. Трускавці, діючи в групі з невстановленою слідством особою, він вчи­нив напад на Я., поєднаний з погрозою насильства, що було небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої із застосуванням металевого предмету, який потерпіла сприйняла як ніж, і заволодів її майном на суму 213 грн 60 коп.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 19 квітня 2005 р. ви­рок залишено без зміни.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи доведеності вини засу­дженого у вчиненому та кваліфікації його дій, порушив питання про скасу­вання постановлених у справі судових рішень у зв’язку з неправильним за­стосуванням кримінального закону, — непризначенням додаткового покаран­ня у виді конфіскації майна.

У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на неправильну кваліфі­кацію його дій за ч. 2 ст. 187 КК України та на порушення кримінально-про­цесуального закону, просив змінити постановлені щодо нього судові рішення і призначити покарання із застосуванням ст. 69 КК України, а також застосу­вати до нього ст. 75 КК України.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, яка підтримала касаційне по­дання частково, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи каса­ційного подання і касаційної скарги засудженого Д., колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає частковому задоволенню, а касаційну скаргу слід залишити без задоволення.

Як встановлено перевіркою матеріалів справи, досудове та судове слід­ство проведено з дотриманням вимог кримінально-процесуального закону. Таких порушень цього закону, які були б істотними і могли б потягти за со­бою скасування судових рішень, у справі не допущено, а висновки про до­веденість винності Д. у вчиненні інкримінованих йому злочинних дій суд зробив на підставі досліджених в судовому засіданні і детально викладених у вироку доказів.

Зокрема, із показань потерпілих Я., Л. вбачається, що вони сприймали як реальні погрози засудженого застосувати ніж або інший предмет.

Згідно з показаннями Д. у процесі досудового слідства, він підчас вчи­нення розбійних нападів погрожував потерпілим ножем і гребінцем. Суд на­лежно оцінив ці показання Д. в сукупності з іншими доказами у справі й об­ґрунтовано визнав кваліфікацію дій Д. за цими епізодами як розбій.

Покарання призначено засудженому Д. відповідно до вимог закону з ура­хуванням тяжкості вчинених злочинів, даних про особу засудженого, обста­вин, що впливають на покарання.

Проте при визначенні покарання засудженому суд, врахувавши ряд по­м’якшуючих покарання Д. обставин, підчас вирішення питання про неприз- начення додаткового покарання у виді конфіскації майна не послався на ст. 69 КК України.

Колегія суддів, взявши до уваги пом’якшуючі покарання Д. обставини, які враховані судом першої інстанції, дійшла висновку про можливість засто­сувати положення ст. 69 КК України і вважати його засудженим на визначе­ний судом строк позбавлення волі без конфіскації майна.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступ­ника прокурора Львівської області задовольнила частково, касаційну скаргу засудженого Д. залишила без задоволення.

Вирок Трускавецького міського суду Львівської області від 5 листопада 2004 р. і ухвалу апеляційного суду Львівської області від 19 квітня 2005 р. щодо Д. змінила.

Вважати Д. засудженим до покарання, визначеного судом, й із застосу­ванням ст. 69 КК України без конфіскації майна.

В іншій частині судові рішення щодо Д. залишити без зміни.

З вироку та ухвали апеляційного суду виключено кваліфікаційну озна­ку вчинення розбійного нападу за попередньою змовою групою осіб

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 3 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 80—81

(витяг)

Вироком Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 26 січня 2005 р. С. В., раніше неодноразово судимого, останній раз 12 ли­пня 1998 р. зач. 2 ст. 143, ч. 3 ст. 140, ч. 2 ст. 141 КК України на5 років 6 міся­ців позбавлення волі, засуджено за ч. 3 ст. 187 КК України на 7 років позбав­лення волі з конфіскацією всього належного йому майна.

Цим вироком засуджено С. С., який касаційної скарги на вирок не подав.

Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 31 травня 2005 р. вирок щодо С. В. залишено без зміни.

Згідно з вироком суду С. В. визнано винним і засуджено за те, що він 2 грудня 2003 р. з метою заволодіння чужим майном, за попередньою змовою 3 С. С., шляхом вільного доступу зайшли в приміщення сторожів на території ТОВ РПА «Андрусівське» в с. Андрусівка Світловодського району, із засто­суванням насильства, яке є небезпечним для життя і здоров’я, вчинили роз­бійний напад на Г., заволодівши майном ТОВ РПА «Андрусівське» на загаль­ну суму 2330 грн.

У касаційній скарзі засуджений С. В. порушує питання про перегляд су­дових рішень щодо нього у зв’язку з однобічністю досудового і судового слід­ства та невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи. Поси­лається на фальсифікацію матеріалів справи щодо нього та на застосування недо-зволених методів досудового слідства. Вважає кваліфікацію його дій за ч. 3 ст. 187 КК України неправильною. Просить судові рішення, зокрема і в частині призначення йому покарання, скасувати, а справу направити на но­вий судовий розгляд або на додаткове розслідування.

Заслухавши доповідача, думку прокурора про відсутність підстав до за­доволення касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга засудженого під­лягає задоволенню частково на таких підставах.

Суд правильно встановив фактичні обставини вчиненого засудженим злочину. Висновки суду ґрунтуються на доказах досліджених у судовому за­сіданні, які детально викладені у вироку.

Доводи С. В. у скарзі щодо неправильної кваліфікації дій за ч. 3 ст. 187 КК України та що він тілесних ушкоджень потерпілому Г. не наносив переві­рялись апеляційним судом і визнані безпідставними, оскільки спростовують­ся наявними в матеріалах справи доказами, про що детально зазначено в ухва­лі апеляційного суду.

Крім того, із матеріалів справи видно, що С. В. вчинив розбійний напад 2  грудня 2003 р. з проникненням у приміщення ТОВ РПА «Андрусівське», тому кваліфікація його дій за ч. 3 ст. 187 КК України відповідає встановле­ним обставинам справи.

Доводи засудженого у скарзі про те, що до нього застосувались недозво­лені методи досудового слідства, перевірялись судом першої інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Разом з тим, як видно із вироку суду, дії С. В. кваліфіковано за ч. 3 ст. 187 КК України за ознакою вчинення розбійного нападу, поєднаного з насильством, яке є небезпечним для життя і здоров’я особи, за попередньою змовою з С. С.

Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 31 травня 2005 р., зазначений вирок щодо С. С. у частині його засудження за ч. 3 ст. 187 КК України скасовано, а справу провадженням закрито.

Щодо С. В. апеляційний суд вирок залишив без зміни, не звернувши ува­ги на те, що у зв’язку із закриттям справи щодо С. С, у діях С. В. немає квалі­фікуючої ознаки — вчинення розбійного нападу за попередньою змовою гру­пою осіб.

У зв’язку з цим колегія суддів вважає, що вирок місцевого суду й ухвала апеляційного суду щодо С. В. піддягають зміні з виключенням із мотивуваль­ної частини вироку й ухвали апеляційного суду вказівки про вчинення ним розбійного нападу за попередньою змовою з С. С. та кваліфікуючої ознаки його дій — вчинення розбійного нападу за попередньою змовою групою осіб.

Враховуючи наведене керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційну скаргу засудженого С. В. задовольнила частково.

Вирок Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 26 січня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 31 травня 2005 р. щодо С. В. змінила.

Виключила із мотивувальної частини вироку Світловодського міськра­йонного суду Кіровоградської області від 26 січня 2005 р. і ухвали апеляцій­ного суду Кіровоградської області від 31 травня 2005 р. вказівку суду про вчинення С. В. розбійного нападу за попередньою змовою з С. С. та кваліфі­куючу ознаку його дій — вчинення розбійного нападу за попередньою змо­вою групою осіб.

В іншій частині судові рішення залишено без зміни.

Відповідно до роз'яснень, що містяться у п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про ко­рисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12 при відмежуванні вимагання від розбою належить керувався тим, що при розбої насильство або погроза його застосування спрямовані на за- володіння майном у момент його застосування

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 82—85

(витяг)

Вироком Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 12 сер­пня 2005 р. Г. засуджений за ч. 4 ст. 187 КК України на 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна; К. О. — за ч. 4 ст. 187 КК України із застосуван­ням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна; К. В., судимий 14 листопада 2003 р. за ч. 1 ст. 185 КК України на 1 рік позбав­лення волі, звільнений з іспитовим строком 1 рік, за ч. 3 ст. 357 КК Украї­ни — на 1 рік обмеження волі; за ч. 4 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України — на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

На підставі ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого пока­рання більш суворим призначено покарання у вигляді 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

На підставі ст. 71 КК України шляхом часткового приєднання невід- бутої частини покарання за попереднім вироком остаточно визначено К. В. 5  років і 1 місяць позбавлення волі з конфіскацією майна. Автомобіль «Москвич-2141» (держномер 137633 НА) визнано знаряддям злочину та конфіс­ковано в доход держави.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2005 р.:

— апеляцію прокурора залишено без задоволення, апеляції адвоката Д. і за­суджених Г, К. О. задоволено частково, апеляцію засудженого К. В. задоволено;

— вирок щодо Г, К. О. і К. В. змінено. Перекваліфіковано дії Г. і К. В. з ч. 4 ст. 187 КК України на ч. 2 ст. 189 КК України, а дії К. О. — з ч. 4 ст. 187 КК України на ч. 2 ст. 189, ч. 3 ст. 185 КК України;

— призначено покарання: Г. за ч. 2 ст. 189 КК України 3 роки позбавлен­ня волі; К. О. за ч. 2 ст. 189 КК України 3 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 185 КК України 3 роки позбавлення волі, — на підставі ст. 70 КК України визна­чено К. О. 3 роки 6 місяців позбавлення волі; К. В. за ч. 2 ст. 189 КК України 3 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 357 КК України залишено покарання, призначене місцевим судом, у виді 1 року обмеження волі, на підставі ст. 70 КК України визначено 3 роки позбавлення волі, на підставі ст. 71 КК Украї­ни призначено К. В. 3 роки 6 місяців позбавлення волі;

— вказівку суду про визнання автомобіля «Москвич-2141» (держномер 137633 НА) знаряддям злочину та про конфіскацію його в доход держави ска­совано. В іншій частині вирок залишено без зміни.

Вироком суду з урахуванням змін, внесених ухвалою апеляційного суду, Г, К. В. і К. О. визнані винним в тому, що вони 17 лютого 2004 р. проникли у квартиру Я. у м. Запоріжжі, де за попередньою змовою групою осіб вимагали у Я., а потім у Ж. передачі їм чужого майна з погрозою вбивства або заподіян­ня тяжких тілесних ушкоджень. При цьому дії К. В. були повторними, він та­кож незаконно заволодів паспортом потерпілої Ж., а К. О., вийшовши за ме­жі злочинної домовленості, таємно викрав майно потерпілої Я., завдавши їй значної шкоди на загальну суму 1740 грн.

У касаційному поданні прокурор стверджує про необхідність кваліфіка­ції дій засуджених за частинами 3, 4 ст. 187 КК України як окремі розбійні напади на потерпілих Я. (з проникненням у її житло) і на Ж. (з метою заво- лодіння майном в особливо великому розмірі); про неправильне застосуван­ня апеляційним судом кримінального закону — ст. 189 КК України, оскільки дії засуджених слід кваліфікувати не як вимагання, а як розбій, при цьому висновок апеляційного суду про вчинення злочину Г. у зв’язку із заборгова­ністю виплати його заробітної плати свідчить лише про мотив злочину і не спричиняє зміни кваліфікації. Крім того, прокурор посилався на ряд обста­вин, які б мали обтяжити покарання засуджених, однак не оцінені апеляцій­ним судом — настання тяжких наслідків, невизнання вини та відсутність ка­яття, вчинення злочину в стані алкогольного сп’яніння, а К. В. ще й у період іспитового терміну, призначеного попереднім вироком. У зв’язку з неправи­льним застосуванням судами кримінального закону та невідповідністю при­значеного апеляційним судом покарання тяжкості злочину та особі засудже­них прокурор просить судові рішення скасувати, а справу направити на но­вий судовий розгляд.

У касаційній скарзі потерпіла Ж. посилається на доводи, аналогічні до­водам касаційного подання, та додає, що апеляційним судом порушено вимо­ги кримінально-процесуального закону, оскільки зі змісту ухвали не зрозу­міло, який саме прокурор брав участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції та хто саме підтримав апеляцію прокурора. У зв’язку з неправиль­ним застосуванням судами кримінального закону та порушенням криміналь­но-процесуального закону потерпіла просить ухвалу апеляційного суду ска­сувати, а справу направити на новий апеляційний розгляд.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який частково підтримав ка­саційне подання та просив направити справу на новий апеляційний розгляд, потерпілу Ж. та її захисника П., які підтримали касаційну скаргу та проси­ли повернути справу на новий апеляційний розгляд, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання і скарги, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга — повному задоволенню на таких підставах.

На обґрунтування перекваліфікації діянь Г., К. В. і К. О. з ч. 4 ст. 187 на ч. 2 ст. 189 КК України апеляційний суд заперечив висновок місцевого суду про наявність у засуджених умислу на розбій аналізом показань потерпілої Я. про те, що злодії не захотіли взяти її особисті гроші, показань потерпілої Ж. про те, що між нею та Г. дійсно існував конфлікт щодо заробітної плати, а злодії сказали, що її чоловік винен їм гроші і вона мусить їх зараз шукати, по­казань засудженого Г. про те, що він хотів повернути собі заборговану зар­плату в сумі 800 грн і за допомогу в цьому пообіцяв 5000 грн К. О., який за­лучив також К. В. Колегія суддів вважає наведені мотиви надуманими, як і аргументи апеляційного суду про те, що відсутність умислу на розбій спрос­товується тим, що засуджені висували нереальні вимоги, фактично нічим не заволоділи, а крім того, не взяли те майно потерпілих, яке було їм доступне. Апеляційний суд також зробив невмотнвованнй висновок, що насильство, за­стосоване до потерпілих, не було засобом заволодіння майном у момент на­паду, а свідчило про намір злочинців отримати гроші Ж. у майбутньому.

Такі висновки апеляційного суду не обґрунтовані та суперечать положен­ням кримінального закону, оскільки при вимаганні вимога передачі майна та очікуваний момент його отримання розділені в часі, а «ефективність» злочин­них діянь ґрунтується на погрозах насильством, пошкодженням чи знищен­ням майна, розголошенням таємних відомостей тощо.

Із показань потерпілих убачається, що Г, К. В. і К. О. проникли до спіль­ного коридору квартир, де мешкали Ж. і Я., напавши на пристарілу Я., якій вони приснули в обличчя з газового балончика, побили, потім зв’язали та ви­магали видати гроші Ж. Після цього засуджені чекали на прихід Ж, яка, як визнав суд апеляційної інстанції, заборгувала Г. заробітну плату. Коли з’явн- лася Ж., засуджені також напали на неї, затягнули у квартиру Я. та стали ви­магати передати їм великі суми грошей, після чого вирішили дочекатися по­вернення додому її чоловіка, щоб забрати ті гроші, які, як вважали злочинці, знаходяться у квартирі Ж. При цьому Г, який до цього працював шофером у Ж., вважав її родичкою Я. Отже, засуджені, застосувавши до потерпілих фі­зичне насильство та погрожуючи їм убивством, вимагали негайно, того само­го дня, віддати їм великі суми грошей, які, як вони вважали, знаходяться у квартирі, оскільки Г. працював у Ж. та мав уявлення про статки родини по­терпілої. Той факт, що злочинцям не вдалося заволодіти бажаними грошима, а доступне їм майно потерпілої Я. не викликало в них інтересу, не свідчить про наявність у діяннях Г., К. О. і К. В. складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 189 КК України.

Доводи касаційного подання про те, що місцевий суд безпідставно ви­ключив як зайву кваліфікацію діянь Г., К. О. і К. В. за ч. 3 ст. 187 КК України за епізодом з потерпілою Я., колегія суддів відхиляє, оскільки погоджується з  аргументами місцевого суду на користь того, що всі дії засуджених були спрямовані на заволодіння майном родини Ж.

Колегія суддів звертає увагу також на те, що К. В., який обвинувачений у незаконному заволодінні паспортом потерпілої Ж. та засуджений за ч. 3 ст. 357 КК України, не був визнаний судом винним у вчиненні цього злочи­ну — у мотивувальній частині вироку немає формулювання відповідного об­винувачення, визнаного доведеним. Однак апеляційний суд, переглядаючи кримінальну справу, залишив зазначене порушення поза увагою.

Якщо при новому апеляційному розгляді справи буде встановлено, що вина засуджених у вчиненні розбійного нападу доведена, то міра покарання, призначена їм місцевим судом, є справедливою.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Укра­їни касаційне подання прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, задовольнила частково, касаційну скаргу потерпілої Ж. за­довольнила.

Ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2005 р. стосовно Г., К. О. і К. В. скасувала, а справу направили на новий апеляційний розгляд.

Водій-експедитор приватного підприємства визнаний суб'єктом зло­чину, передбаченого ст. 191 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 85—86

(витяг)

Вироком Сакського міськрайонного суду АРК від 12 травня 2006 р. Я. засуджено за ч. 3 ст. 191 КК України на 3 роки позбавлення волі з позбавлен­ням права займати посади, пов’язані з обслуговуванням матеріальних цінно­стей строком на 1 рік.

На підставі статей 75, 76 КК України Я. звільнено від відбування пока­рання з випробуванням та іспитовим строком 1 рік, а також покладено обо­в’язок не виїжджати за межі України на постійне місце проживання.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

Я. засуджено за те, що він, працюючи водієм-експеднтором приватного підприємства Г., будучи матеріально відповідальною особою та уповноваже­ним на отримання хлібобулочної продукції в ОАО «Крнмхліб» Євпаторійсь­кого хлібокомбінату, здійснював доставку продукції в торговельні об’єкти за відповідним маршрутом, отримував грошові кошти за доставлену хлібобуло­чну продукцію тау період з 12 грудня по 31 грудня 2005 р. умисно, із корис­ливих спонукань, при отриманні хлібобулочної продукції в ОАО «Крнмхліб», систематично, повторно, здійснював додаткові замовлення каламнтського хлі­ба для ПП Г., який реалізовував, а отримані гроші на загальну суму 3347 грн 4  коп. привласнив та витратив на власні потреби.

У касаційному поданні заступник Генерального прокурора України, не оспорюючи доведеності винності Я., покликається на те, що суд всупереч ви­могам закону звільнив засудженого від відбування основного та додаткового покарання, просить вирок щодо засудженого скасувати у зв’язку з неправи­льним застосуванням кримінального законну та невідповідністю призначе­ного судом покарання тяжкості злочину і особі засудженого внаслідок м’я­кості, а справу направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідь судді, прокурора, який підтримав подання частко­во і просив застосувати ст. 69 КК України, звільнивши засудженого від додат­кового покарання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи, викладені у касаційному поданні прокурора, колегія судців вважає, що по­дання підлягає частковому задоволенню.

Висновки суду про доведеність винності Я. у вчиненні інкримінованого йому злочину за наведених у вироку обставин відповідають дослідженим у судовому засіданні доказам і не оспорюються у касаційному поданні. Квалі­фікація дій засудженого за ч. 3 ст. 191 КК України є правильною і також не оспорюється.

Як видно із змісту мотивувальної частини вироку, вирішуючи питання призначення Я. покарання, суд дійшов висновку про можливість звільнення його від відбування основного покарання на підставі ст. 75 КК України і про необхідність застосування додаткового покарання у виді позбавлення права займати посади, пов’язані з обслуговуванням матеріальних цінностей.

Разом з тим, враховуючи, що тяжких наслідків від злочину не настало, позитивну характеристику з місця проживання та роботи засудженого, який щиро розкаявся у вчиненому, на момент постановлення вироку мав на утри­манні вагітну дружину, колегія суддів вважає можливим звільнити засудже­ного від додаткового покарання, застосувавши ст. 69 КК України.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника Генерального прокурора України задовольнила частково.

Вирок Сакського міськрайонного суду АРК від 12 травня 2006 р. щодо засудженою Я. змінила.

На підставі ст. 69 КК України засудженого звільнила від додаткового покарання.

^[1] Див. також: ВВСУ. — 2006. — № 1. — С. 24—25; 2006. — № 9. — С. 17—18; Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 102—105; 2007. — Вип. 1(3). — С. 11 — 12; Вип. 3(5). — С. 14—15; 23—25; 82—84; Вип. 4(6). — С. 3—6; 7—10; Кримінальне судочинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид. / Верх. Суд Украхни. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 305—309; 316—320; Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 278—282.