ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ'Я ОСОБИ

Суд правильно кваліфікував за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України дії засу­джених, які з метою позбавлення потерпілої життя викинули її з вік­на квартири на восьмому поверсі

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 25 квітня 2006 р. // Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «^ Юре», 2007. — С. 428—432

(витяг)

Вироком апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 лютого 2006 р. В. і К. засуджено за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 12 і 11 років по­збавлення волі відповідно.

Постановлено стягнути солідарно із засуджених на користь О. О. для від­шкодування моральної шкоди 10 000 грн.

Засуджених визнано винними у вчиненні ними 26 липня 2005 р. у м. Дніпродзержинську такого злочину.

Приблизно о 21 год. 40 хв. під час спільного вживання спиртних напоїв у кв. 32 корпуса № 1 буд. 41а на вул. Дунайській у К. та В. на ґрунті особистих неприязних відносин виникла сварка із О., у процесі якої К. руками та нога­ми побила потерпілу і зняла з неї верхній одяг.

Потім за пропозицією К. засуджені домовилися викинути О. з вікна роз­ташованої на 8 поверсі зазначеної квартири, тобто вбити її.

З цією метою приблизно о 23 год. вони удвох схопили О. за руки та ноги і понесли її до вікна. Коли остання намагалася чинити опір, то В. наніс їй удар кулаком у голову, внаслідок чого потерпіла втратила свідомість.

Після цього засуджені піднесли потерпілу до вікна і викинули її з нього на вулицю, позбавивши таким чином О. життя, а самі зникли з місця події.

У касаційних скаргах:

—  засуджений В. наводить доводи про те, що до нього на досудовому слідстві працівниками міліції застосовувалися недозволені заходи, він один учинив умисне вбивство потерпілої, К. у цей час на місці події не було, а ви­кладені у вироку висновки не відповідають фактичним обставинам справи і не підтверджені дослідженими у судовому засіданні доказами, яким суд, крім того, не дав належної оцінки. Порушує питання про скасування вироку та на­правлення справи на новий судовий розгляд;

— засуджена посилається на те, що до неї на досудовому слідстві праців­никами міліції застосовувалися недозволені заходи; досудове та судове слід­ство у справі проведено неповно, необ’єктивно, з порушенням її права на за­хист та інших вимог кримінально-процесуального законодавства; вона до вбивства О. не причетна, а висновки суду про її винність у цьому злочині є необґрунтованими і не підтверджені доказами у справі; просить про скасу­вання вироку та направлення справи на нове розслідування.

Заслухавши доповідача, засуджену К., яка підтримала доводи своєї скар­ги, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що вони задоволенню не під­лягають.

Матеріалами справи з’ясовано, що досудове та судове слідство у ній про­ведено з дотриманням вимог кримінально-процесуального законодавства, по­рушення права засудженої на захист або інших вимог, котрі були б суттєви­ми і призводили до скасування вироку, у справі не допущено, а висновки су­ду про винність В. та К. у вчиненні ними за попередньою змовою умисного вбивства О. відповідають фактичним обставинам справи та підтверджені розглянутими в судовому засіданні та викладеними у вироку доказами.

Зокрема сам засуджений у судовому засіданні дав показання, якими під­твердив факт учинення ним умисного вбивства О. шляхом викидання її з вік­на квартири на вулицю.

Разом з тим, у цих показаннях В. стверджував, що потерпілу він убив один, без участі К., якої в той час у квартирі не було, оскільки вона ходила купувати сигарети.

Засуджена К. у судовому засіданні, в свою чергу, стверджувала, що вона під час вбивства потерпілої на місці події не була і до злочину непричетна.

Подібні твердження засуджених, як і аналогічного характеру в їх каса­ційних скаргах доводи, є необґрунтованими і спростовуються перевіреними у справі доказами.

Так, згідно з показаннями В. на досудовому слідстві, які він давав при допитах його за участю захисника як підозрюваного та як обвинуваченого, ввечері 26 квітня 2005 р. він, К., І. та О. у кімнаті квартири останньої, якароз- ташована на 8 поверсі, вживали спиртні напої. У процесі цього він вийшов у туалет, а коли повертався з нього, почув, що К. лаяла О. Зайшовши в кімна­ту, побачив, як К. уже била О., повалила її на підлогу і роздягла. Потім він та К. вирішили викинути О. з вікна. Для цього схопили О.: він — за руки, а К. — за ноги, потягли її до вікна іншої кімнати. Однак О. чинила опір і кричала. Щоб уникнути цього, він ударив її кулаком в обличчя, внаслідок чого потер­піла втратила свідомість, а він та К. дотягли її до вікна і викинули з нього.

Під час проведення за участю В. відтворення обстановки та обставин по­дії він докладно відтворив обставини, за яких ним і К. були вчинені проти­правні дії щодо потерпілої.

Засуджена К. на досудовому слідстві при допиті її за участю захисника 29  липня 2005 р. як підозрюваної дала, по суті, аналогічні показання про те, як вона та В. побили О. і викинули її з вікна.

Доводи в касаційних скаргах засуджених про те, що такі їх показання на досудовому слідстві не відповідають дійсності і були отримані від них у зв’яз­ку із застосуванням до них працівниками міліції недозволених заходів, є не- обґрунтованими.

Ця інформація була перевірена судом і дані, які б свідчили про застосу­вання на досудовому слідстві з боку працівників міліції до засуджених недо- зволених заходів, у справі відсутні.

Більше того, матеріалами справи з’ясовано, що у зазначених вище випад­ках засуджені на досудовому слідстві допитувалися не працівниками органів внутрішніх справ, а слідчим прокуратури й їх показання підтверджені інши­ми доказами у справі.

Згідно з наведеними у вироку показаннями на досудовому слідстві свідка І. ввечері 26 липня 2005 р. вона знаходилася в квартирі О. і була очевидицею того, як К. та В. побили потерпілу, удвох дотягли її до вікна і викинули з нього.

Свідок Т. послалася у своїх показаннях на те, що ввечері 26 липня 2005 р. вона поверталася у свою квартиру, яка розташована поверхом вище від квар­тири, в якій проживала О. Дійшовши до 7 поверху, вона чула, як з квартири на 8 поверсі доносилися 2 жіночі голоси. Одна із жінок називала другу ім’ям І. і кричала, що вона не допустить знущання над собою.

Даними протоколу огляду місця події встановлено, що 27 липня 2005 р. на асфальті біля буд. 41а на вул. Дунайській знайдено оголений труп О. з озна­ками насильницької смерті.

За висновком судово-медичної експертизи смерть О. настала 26 липня 2005 р. приблизно о 23 год. внаслідок падіння та удару об асфальт від ту­пої травми тіла з численними переломами кісток та пошкоджень внутрішніх органів, які супроводжувалися внутрішньою та зовнішньою крововтратою.

Правильно проаналізувавши зібрані у справі докази в їх сукупності, зокре­ма ті, на які містяться посилання в скаргах, та давши їм належну оцінку, суд дійшов обґрунтованого висновку про винність В. та К. у вчиненні ними за попередньою змовою за викладених у вироку обставин умисного вбивства потерпілої.

Дії засуджених за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України кваліфіковані правильно.

Відсутні підстави для пом’якшення їм і покарання, оскільки воно кож­ному з них призначене справедливо і відповідає ступеню тяжкості вчиненого ними злочину та даним про їх особи.

Виходячи з наведеного, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційні скарги засуджених В., К. зали­шила без задоволення, а постановлений щодо них вирок апеляційного суду Дніпропетровської області — без зміни.

Вчиненим за попередньою змовою групою осіб умисне вбивство вва­жається тоді, коли в позбавленні потерпілого життя брали участь кілька осіб (дві і більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовились про спільне його виконання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 червня 2006р. //Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 432—435

(витяг)

Вироком апеляційного суду Одеської області від 17 лютого 2006 р. П., раніше неодноразово судимий, засуджено за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 11 років позбавлення волі; Д. засуджено за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК України до призначеного покарання частково приєднано невідбуте за попереднім вироком покарання й остаточно призначено 11 років позбавлення волі.

Як встановив суд, П. і Д. 15 серпня 2005 р. у с. Криничне Белградського району за попередньою змовою вчинили умисне вбивство В. за таких обставин.

Увечері 15 серпня 2005 р., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, Д. і П. прибули до знайомого М., де познайомились із потерпілим. Після вжи­вання спиртних напоїв Д. і П. повезли на підводі М. додому.

Під час руху, на ґрунті неприязних відносин, що раптово виникли, за по­передньою змовою з помсти Д. і П. почали бити М., завдаючи удари руками і ногами у життєво важливі органи — голову, шию, грудну клітку і живіт.

Після того, як М. упав на землю, Д. і П. поклали його на підводу, Д. шну­ром зв’язав ноги потерпілого й удвох продовжили бити М.

Побачивши, що М. подає ознаки життя, Д. і П., діючи за попередньою змовою, з метою вбивства притягли потерпілого до магістрального каналу, де занурили голову, шию і грудну клітку М. у воду і так тримали до настання смерті потерпілого.

У касаційній скарзі засуджений П. стверджує, що попередньої змови з Д. на вбивство М. не було. Посилаючись на зазначене, а також на молодий вік, позитивну характеристику, просить пом’якшити покарання.

Засуджений Д. вирок не оскаржив і касаційного подання не було прине­сено.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів не знахо­дить підстав для задоволення скарги.

Висновок суду про доведеність винності П. у вчиненні зазначених зло­чинних дій відповідає фактичним обставинам справи і підтверджується до­слідженими у судовому засіданні доказами.

Згідно з матеріалами справи П. на стадії досудового слідства і в судово­му засіданні послідовно поясняв, що 15 серпня 2005 р. він і Д. у різних ком­паніях і місцях вживали спиртні напої, зокрема з потерпілим М., з яким рані­ше знайомі не були. Коли він з Д. підвозив на підводі М., між ними виникла сварка з приводу того, що М. відмовився вживати спиртні напої.

З почуттів помсти за це він і Д. стали його бити руками і ногами у різні частини тіла, потім зв’язали йому ноги і продовжували побиття.

Побачивши, що М. живий, він і Д. вирішили втопити потерпілого.

Затягнувши його до магістрального каналу, вони удвох занурили голову М. у воду і так тримали до моменту, коли він номер.

Ці показання П. повністю узгоджуються з поясненнями Д., вони допов­нюють один одного, не містять розбіжностей.

Згідно з висновком судово-медичної експертизи смерть М. настала від механічної асфіксії внаслідок утоплення у воді.

П. не заперечував у судовому засіданні, що смерть М. настала від його і Д. спільних дій.

Згідно з показаннями свідків С. і Д. вони були очевидцями дій П.: пер­ший — побиття М., другий — утоплення потерпілого.

Наведені обставини і дані дали підстави суду першої інстанції дійти об­ґрунтованого висновку про доведеність винності П. у вчиненні за поперед­нього змовою умисного вбивства М. і правильність кваліфікації його дій за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

Згідно з роз’ясненнями, які містяться у п. 16 постанови Пленуму Верхо­вного Суду України «Про судову практику про злочини проти життя та здо­ров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 вчиненим за попередньою змовою гру­пою осіб умисне вбивство вважається тоді, коли в позбавленні потерпілого життя брали участь кілька осіб (дві і більше), які заздалегідь, тобто до почат­ку злочину домовились про спільне його виконання.

Згідно з матеріалами справи і показаннями П. та Д. вони діяли узгодже­но, з метою спричинити тілесні ушкодження потерпілому; ступінь насильст­ва, який вони мали застосувати до М., ними не обговорювався. Упевнившись, що М. живий, вони спільними діями, спрямованими на утоплення, досягли бажаного результату — смерті.

Виходячи з зазначеного, доводи П. про відсутність ознак попередньої змови з Д. на вбивство М. є безпідставними.

Призначене П. покарання відповідає ступеню тяжкості вчиненого зло­чину й даним про особу; судом ураховано пом’якшуючі його покарання об­ставини, тому призначене покарання слід визнати достатнім для його випра­влення.

З огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженого залишила без задоволення, а вирок апеляційного суду Одеської області щодо нього — без зміни.

Дії засудженого, який учинив умисне вбивство на ґрунті особистих стосунків, правильно кваліфіковані судом за ч. 1 ст. 115 КК Украї­ни, оскільки за раніше вчинене суспільно небезпечне діяння — позбав­лення життя двох осіб у стані неосудності — до нього були застосовані примусові заходи медичного характеру

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 23 лютого 2006р. // Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «ІнЮре», 2007. — С. 443—447

(в и т я г)^[1]

Приговором апелляционного суда Донецкой области от 20 октября 2004 г. П. осужден по ч. 1 ст. 115 УК Украини на 12 лет лишения свободи.

В соответствии со ст. 96 УК Украини к П. применено принудительное лечение от алкоголизма.

Согласно приговора П. осужден за умишленное убийство Т. при следующих обстоятельствах.

25 июля 2003 г. в г. Часов-Яр Донецкой области П. встретил ранее ему незнакомого Т., которого пригласил к себе домой в квартиру на ул. О. Коше- вого, где они совместно употребляли спиртньїе напитки до 27 июля 2003 г. В ^тот день приблизительно в 18 ч. во время ссорьі Т. ударил П. металлмчес- ким предметом по голове. После ^того П. на почве неприязненньїх отноше- ний с целью лишения жизни Т. несколько раз ударил его ножом, деревянной палкой и металлмческмм кронштейном. От колото-резаного ранения шеи с повреждением левой яремной вени наступила смерть Т. После ^того П. расч- ленил труп, конечности и голову викмнул в лесопосадке, а тело — в канал р. Северский Донец.

В кассационной жалобе и дополнениях к ней осужденний П. указивает, что умисла на убийство Т. у него не било, а он лишь защищался от протмво- правних действий потерпевшего, которий первим начал драку и мог лишить его жизни. По смислу жалоби просит переквалифицировать его действия с ч. 1 ст. 115 на ст. 119 КК Украини либо направить дело на дополнительное расследование.

Заслушав докладчика, осужденного П., прокурора, проверив матермали дела и обговорив доводи кассационной жалоби, коллегия судей считает, что она подлежит частичному удовлетворению.

Виновность П. в умишленном убийстве Т. подтверждается собранними и исследованними в судебном заседании доказательствами, которим дана правильная юридмческая оценка.

Так, в судебном заседании П. пояснмл, что они с 25 по 27 июля 2003 г. вместе с Т. распмвалм спмртние напитки. 27 июля 2003 г. Т. на почве вознмк- шмх непрмязненних отношенмй беспрмчмнно ударил его железним предме­том по лмцу, а он ударил его ножом, затем плоскогубцамм, деревяной палкой и металлмческмм кронштейном. Потерпевшмй прмсел, он ножом еще раз уда­рил Т. в глаз и перерезал шею. Через пару дней он расчленмл труп м по час- тям винес мз квартири.

Также П. не отрмцал, что перерезал шею Т., когда последнмй не мог двм- гаться.

Потерпевшмй Т. А. пояснмл, что вмдел брата последнмй раз 27 июля

2003  г. около 10 ч. в нетрезвом состоянмм с незнакомим мужчмной лет пятм- десятм.

Свмдетель Е. — соседка П. — видела, что 29 июля 2003 г. около 1 ч. ночм П. возле дверей своей квартири тащмл тяжелий полтатмленовий мешок, а позже нес что-то за спмной.

Аналогмчние показанмя дала свмдетель Г., которая находилась вместе с Е.

При воспромзведенмм обстановки и обстоятельств собитмя П. рассказал и показал обстоятельства совершенного им убмйства Т., а также бил обнару- жен и мзьят нож, на ручке которого найден пот, в котором прммесь пота П. не мсключается.

Согласно данним судебно-медмцмнской ^кспертизи при мсследованмм останков трупа Т. обнаружени 2 ссадмни на голове, 2 кровомзлмянмя в мяг- кие тканм голови, колото-резаное раненме шеи слева с повреждением ярем­ной вени и резаная рана правой кисти. Смерть Т. наступила в результате острого кровотеченмя, обусловленного колото-резаним раненмем левой бо- ковой поверхностм шеи с повреждением яремной вени. Края отчлененмя ко- нечностей и голови промзводмлмсь остро-режущмм орудмем, все фрагменти расчлененного трупа прмнадлежат одному м тому же человеку.

Из материалов дела следует, что 28 февраля 1989 г. П., будучи невменяе- мим, совершил убийство двух лиц — П. П. и Д. — и к нему били применени принудительние мери медицинского характера в виде помещения в психиа- трическую больницу со строгим наблюдением.

На основании представления администрации Славянской психиатриче- ской больници Славянским городским судом Донецкой области било вине­сено постановление от 3 октября 2002 г. об отмене принудительного лечения П.

Согласно заключению стационарной судебно-психиатрической ^кспертизи П. как в момент совершения преступления, так и в настоящее время ни- каким хроническим психическим заболеванием либо временним расстройством психической деятельности, при котором не мог би осознавать свои действия и руководить ими, не страдает, а обнаруживает психопатию мозаичная форма, хронический алкоголизм. Его действия носили ситуационно- обусловленний характер и не свидетельствовали о болезненном восприятии им окружающего.

Как в момент совершения преступления, так и в настоящее время по своему психическому состоянию П. мог и может осознавать свои действия и руководить ими. В принудительних мерах медицинского характера по свое- му психическому состоянию не нуждается.

Принимая во внимание изложенное више, а также то, что при соверше- нии предидущего противоправного деяния П. бил невменяем, то есть не яв- лялся субьектом преступления, в связи с чем к нему били применени при- нудительние мери медицинского характера, коллегия судей считает, что его действия правильно судом квалифицировани по ч. 1 ст. 115 УК Украини.

Утверждение П. о том, что у него не било умисла на убийство Т. и он винужден бил защищаться от противоправних действий последнего, колле- гия судей признает необоснованним.

Как в ходе досудебного следствия, так и в судебном заседании П. пояс- нял, что после конфликта потерпевший убегал от него по комнате, но после причиненного ему удара по голове кронштейном Т. присел, уже не мог дви­гаться и он ножом перерезал ему шею.

Изучением материалов дела не виявлено нарушений уголовно-процес- суального закона, которие влекут отмену приговора.

Наказание П. назначено в соответствии с требованиями ст. 65 УК Украи- ни с учетом степени общественной опасности содеянного, личности винов- ного, которий является инвалидом 3-й группи, содействовал в раскритии преступления, а также с учетом поведения самого потерпевшего.

Однако, согласно п. 24 постановления Пленума Верховного Суда Украи­ни «О практике применения судами принудительних мер медицинского ха- рактера и принудительного лечения» от 3 июня 2005 г. алкоголизм не отно- ситея к болезням, которие представляют опасность для других лиц, в связи с чем применение к П. ст. 96 УК Украини подлежит исключению.

На основании изложенного коллегия судей Судебной палати по уголов- ним делам Верховного Суда Украини кассационную жалобу осужденного П. удовлетворила частично, исключила из приговора апелляционного суда Донецкой области в отношении П. применение принудительного лечения от алкоголизма в местах лишения свободи.

В остальной части указаннний приговор оставила без изменения.

При відмежуванні умисного вбивства від заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких настала смерть потерпілого, суду слід виходити з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, при цьому вра­ховувати не тільки кількість нанесених поранень, а й використані вин­ним знаряддя і засоби вчинення злочину, характер і локалізацію по­ранень та інших тілесних ушкоджень, його стосунки з потерпілим, які передували злочину, поведінку під час вчинення злочину, причини при­пинення злочинних дій винного тощо

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 січня 2006р. //Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 480—482

(витяг)

Вироком апеляційного суду АР Крим від 15 вересня 2005 р. засуджено А., неодноразово судимого, за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України на 13 років позба­влення волі, а на підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків йому ви­значено остаточне покарання у вигляді 14 років позбавлення волі.

А. визнано винним у тому, що він, будучи судимим за умисне вбивство, 9  травня 2005 р. під час сварки, що виникла під час процесу застілля у кв. 160 на вул. Субхи, 5 смт Гаспра м. Ялти, з неприязні умисно вбив У. Він наніс потерпі­лому численні удари ногами в різні частини тіла, наступив йому на шию ногою.

У касаційній скарзі засуджений А. просить змінити вирок, перекваліфі­кувати його дії з п. 13 ч. 2 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК України. Стверджує, що він побив потерпілого, але не мав наміру вбивати його.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, засудженого А., який підтримав доводи скарги, міркування прокурора, перевіривши матеріа­ли справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла наступного.

Винність А. у вчиненні злочину за обставин, зазначених у вироку, дове­дена показаннями самого засудженого, свідка К. та іншими доказами у спра­ві. Разом із тим суд безпідставно дійшов висновку про те, що, наносячи У. численні удари ногами, А. мав умисел на позбавлення його життя.

Приймаючи рішення про зміст і спрямованість умислу винного, суду слід виходити з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, до того ж урахову­вати не тільки саму по собі кількість нанесених винним ударів потерпілому, а й використані ним знаряддя і засоби злочину, його стосунки з потерпілим, які передували злочину, поведінку під час виконання злочину, причини при­пинення злочинних дій.

Визнаючи засудженого винним в умисному вбивстві У. під час сварки і кваліфікуючи ці дії за ч. 2 п. 13 ст. 115 КК України, суд фактично виходив із факту нанесення ним численних ударів ногами в різні частини тіла потерпі­лого, від чого той і помер. Разом із тим суд не врахував, що сам по собі факт нанесення потерпілому численних ударів не свідчить про умисел А. на вбив­ство. Не було взято до уваги і ставлення засудженого до вчиненого та інші дані, які містяться в матеріалах справи.

Під час досудового слідства і в судовому засіданні А. сам визнавав факт побиття ним потерпілого і стверджував, що не мав умислу на вбивство.

Зазначені твердження засудженого не спростовані, у матеріалах справи немає даних, які б свідчили про намір А. вчинити вбивство У.

Згідно з матеріалами справи засуджений, потерпілий і свідок К. упро­довж вказаного дня розпивали спиртні напої. Застілля вони розпочали у квар­тирі останньої з самого ранку. Напідпитку з’ясовували між собою стосунки і весь час сварились. Надвечір, коли вони знову зійшлися, між А. і У. розго­рівся конфлікт, оскільки К. продовжувала за столом жалітись на останнього та розповідала, що він її часто б’є. А. став на захист господарки квартири. За­явивши, що провчить її кривдника, він побив його руками і ногами.

Щодо безпосередньої події злочину, то суд, згідно з мотивувальною час­тиною вироку, побудував своє рішення винятково на показаннях свідка К. на досудовому слідстві. Разом із тим він проаналізував їх вибірково. До того ж у судовому засіданні К. безпосередньо не допитував і ті її твердження, які мають суттєве значення для справи, залишив без уваги. Йдеться про наступне: К. за­значала, що як тільки А. на її зауваження припинив бити У., він заставив потер­пілого йти до ванної кімнати вмитись і, не дочекавшись цього, примусив його зробити це. Незабаром вони вийшли звідти та А. знову почав бити потерпіло­го, проте на її зауваження припинив свої дії і пішов із квартири. Крім цього, К. твердила, що коли залишав квартиру, то вони ще раз повернулись до спиртно­го. Вона пригостила і потерпілого, який перебував на підлозі, при цьому запи­тала його чи потрібно викликати швидку допомогу, але він відмовився.

За таких обставин вчинене А. діяння необхідно розглядати не як умисне вбивство У., а як умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спри­чинило смерть потерпілого. Тому злочинні дії засудженого слід перекваліфі­кувати з п. 13 ч. 2 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК України.

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженого А. задоволь­нила, вирок апеляційного суду АР Крим щодо А. змінила, перекваліфікувала дії А. з п. 13 ч. 2 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК України і за цим Законом призначи­ла йому покарання — 10 років позбавлення волі, а за сукупністю вироків на підставі ст. 72 КК України — 11 років позбавлення волі.

Оскільки засуджені діяли з прямим умислом на заподіяння смерті по­терпілому, а не на спричинення йому тяжких тілесних ушкоджень, що призвели до смерті, дії засуджених не можуть кваліфікуватися за ч. 2 ст. 121 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від28 березня 2006р.//Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «^ Юре», 2007. — С. 483—488

(витяг)

Вироком апеляційного суду м. Києва від 13 жовтня 2005 р. засуджено: П. за ч. 4 ст. 296 КК України на 3 роки позбавлення волі; за пунктами 4, 7, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 12 років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів П. остаточно призначено 12 років позбав­лення волі, Л. за ч. 2 ст. 296 КК України на 4 роки позбавлення волі; за пунк­тами 4, 7,12ч.2ст. 115 КК України на 15 років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Л. остаточно призначено 15 років позбавлення волі; К. за ч. 2 ст. 296 КК України на 2 роки позбавлення волі; за пунктами 4, 7, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 13 років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів К. остаточно призначено 13 років позбавлення волі.

Згідно з вироком Л., П., К. та В. визнано винними у тому, що вони за по­передньою змовою групою осіб вчинили хуліганство та умисне вбивство по­терпілого М. з особливою жорстокістю з хуліганських мотивів за таких об­ставин.

22 березня 2005 р. протягом дня підсудний Л. разом із неповнолітнім П., знаходячись у квартирі останнього № 32 на вул. Уманській, 45 у м. Києві вживали спиртні напої. Приблизно о 19 год. П. запропонував Л. піти з ним на вулицю, знайти і побити особу без певного місця проживання на прізвись­ко «Петруха» (як встановлено слідством — М.), який проживав на території спорткомплексу, розташованого поблизу вул. Петровського, 12 у м. Києві.

У цей час до квартири П. з метою розпивання алкогольних напоїв при­йшли їхні знайомі — К. С. та його батько К. В., де й залишилися, а П. з Л. пі­шли шукати М.

Приблизно о 19 год. 30 хв. П. і Л. зустріли М. і, діючи групою осіб, із ху­ліганських мотивів, грубо порушуючи громадський порядок та діючи з особ­ливою зухвалістю, побили останнього. При цьому Л. спочатку наніс М. уда­ри руками і ногами по голові та у живіт, після чого вони удвох перетягнули його на територію спорткомплексу, де, продовжуючи свої хуліганські дії, на­несли потерпілому Л. — металевою палицею, а П. — лижею, численні удари по голові та в інші частини тіла. Після цього вони доручили малолітньому К. стежити за потерпілим, а самі повернулися до квартири і запропонували К. С. та К. В. приєднатися до побиття потерпілого, на що останні погодилися.

Продовжуючи свої хуліганські дії, П., Л., К. С., та К. В. о 20 год. 40 хв., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, повернулися до потерпілого М. і, діючи групою осіб, грубо порушуючи громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, кожен наніс численні удари руками і ногами потерпілому по голові та тулубу. Вод­ночас неповнолітній П., діючи з хуліганських мотивів, використовуючи спец- засіб — газовий балончик, який заздалегідь взяв із собою для нанесення тілес­них ушкоджень, бризнув з нього кілька разів в обличчя М. із близької відста­ні, від чого той почав кричати і корчитися.

Під час вчинення хуліганських дій П., Л., К. С. та К. В. за попередньою змовою, маючи умисел на позбавлення життя М., з хуліганських мотивів та особливою жорстокістю нанесли потерпілому численні удари руками і нога­ми в життєво важливі органи, зокрема П. — ногами та куском шиферу по го­лові, Л. і К. В. — ногами в грудну клітку та інші частини тіла, а К. С. — ру­ками і ногами по голові, грудній клітці та шиї потерпілого. Цими спільними діями Л., К. С. і К. В. потерпілому М. були заподіяні тілесні ушкодження, від яких він помер на місці вчинення злочину. У касаційних скаргах:

— засуджений Л. просить вирок змінити, його дії перекваліфікувати з ч. 2 ст. 115 КК на ч. 2 ст. 121 КК України, призначене за ч. 4 ст. 296 КК покарання пом’якшити, посилаючись на те, що умислу на вбивство потерпілого у нього та інших засуджених не було;

— засуджений К. С. у скарзі та доповненнях до неї посилається на те, що під час досудового слідства до нього застосовувалися незаконні методи слід­ства, судом справа розглядалася однобічно, свідок К. Н. давав неправдиві по­казання, що, на його думку, вплинуло на правильність судового рішення, але в підсумку просить вирок змінити, перекваліфікувати його дії з ч. 2 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК України, посилаючись на відсутність у нього умислу на вбмв- ство потерпілого;

—засуджений П. у скарзі та доповненнях до неї просить про пом’якшення призначеного йому покарання до 8 років позбавлення волі із застосуванням ст. 69 КК, посилаючись на явку з повмнною, допомогу слідству, щире каяття, вчинення злочину вперше та свою попередню позитивну поведінку.

Вирок щодо засудженого К. В. не оскаржено.

Заслухавши доповідача, пояснення засуджених Л. і К. С., які підтрима­ли свої касаційні скарги з доповненнями до них, прокурора, перевіривши ма­теріали справи та обговоривши доводи цих скарг, колегія суддів вважає, що касаційні скарги засуджених не підлягають задоволенню на таких підставах.

Перевіркою матеріалів справи встановлено, що висновки суду про вин­ність засуджених П., Л., К. С. у вчинені злочинів за встановлених судом і ви­кладених у вироку обставин підтверджені показаннями самих засуджених у судовому засіданні, а також під час досудового слідства, зокрема викладени­ми П. у своїй явці з повмнною, протоколах очних ставок з Л. та К. С., відтво­ренні обстановки й обставин події з ним, а також з Л., К. С. і К. В., які об’єк­тивно підтверджуються показаннями свідків К. і Б., даними протоколу огляду місця події, висновком судово-медичної експертизи про чисельність, харак­тер та локалізацію заподіяних М. тілесних ушкоджень і причину його смерті, яка настала і знаходиться у прямому причинному зв’язку зі сполучною трав­мою тіла (тупою травмою голови, шиї, грудей і живота), що ускладнилася розвитком шоку, а також речовими доказами та висновками судово-цмтоло- гічної експертизи щодо цих речових доказів.

Наведеним у вироку доказам суд дав оцінку в їх сукупності, обґрунтовано визнавши правдивими показання свідка К. про обставини вчинення засудже­ними злочинних дій, оскільки вони об’єктивно узгоджуються із показання­ми П. під час досудового слідства та у судовому засіданні, даними протоколу огляду місця події, висновками судово-медичної та цитологічної експертиз і речовими доказами.

Виходячи з сукупності досліджених у судовому засіданні доказів та об’єк­тивності їх оцінки у вироку, колегія суддів дійшла однозначного висновку, що фактичні обставини вчинених засудженими злочинів у справі встановле­ні правильно, а дії засуджених кваліфіковані правильно як щодо вчиненого ними хуліганства, так і умисного вбивства потерпілого М., зокрема П. — за пунктами 4, 7, 12 ч. 2 ст. 115 та ч. 4 ст. 296 КК України, Л. та К. С. — за пунк­тами 4, 7, 12 ч. 2 ст. 115 та ч. 2 ст. 296 КК України. Тому доводи касаційної скарги К. С. про однобічність розгляду справи, застосування до нього неза­конних методів слідства як таких, що вплинули на правильність судового рі­шення, колегія суддів вважає безпідставними, тобто такими, що не ґрунту­ються на матеріалах справи.

Що стосується доводів засуджених Л. та К. С. про те, що у них не було умислу на умисне вбивство потерпілого П., то вони спростовуються наведе­ними у вироку показаннями засудженого П. і свідка К. та висновками судо­во-медичної експертизи, сукупність яких свідчить про те, що саме К. С. за­пропонував іншим засудженим добити потерпілого, з чим погодилися решта співучасників, після чого вони прийшли на місце події, де, діючи узгоджено, тобто за попередньою змовою між собою, шляхом нанесення численних уда­рів ногами та шматком шиферу, спільними діями заподіяли потерпілому спо­лучну травму тіла, яка знаходиться у прямому причинному зв’язку із настан­ням його смерті. Таким чином спрямованість вчинених засудженими умис­них дій та встановлені у справі фактичні обставини свідчать про те, що усі засуджені діяли з прямим умислом на досягнення єдиного спільного резуль­тату — смерті потерпілого, а не заподіяння йому тяжких тілесних ушкоджень, про що зазначають Л. та К. С. у своїх касаційних скаргах.

Тому з урахуванням зазначених обставин справи та роз’яснень, які міс­тяться у п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2, підстав для перекваліфікації злочинних дій засуджених Л. і К. С. з ч. 2 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК України колегія суддів не вбачає.

Разом із тим у порядку ст. 395 КПК із мотивувальної частини вироку підлягає виключенню посилання суду на кваліфікуючу ознаку хуліганства як вчиненого поряд із особливою зухвалістю, з винятковим цинізмом, бо дій, які б безумовно підтверджували вчинення хуліганства за вказаної обстави­ни, у матеріалах справи немає, а в обвинуваченні, що визнано судом доведе­ним у мотивувальній частині вироку, такої кваліфікуючої ознаки не зазначено.

Доводи К. В. про порушення його права на ознайомлення з матеріалами справи під час досудового слідства та протоколом судового засідання після розгляду справи судом є безпідставними, бо згідно з матеріалами справи з документами він ознайомився за участю захисника, право на ознайомлення з протоколом судового засідання та порядок такого ознайомлення йому було роз’яснено судом, але цим правом він у встановлений ст. 88 КПК час не ско­ристався, не заявляв він також і клопотання про ознайомлення із касацій­ними скаргами інших засуджених, хоча про їх надходження згідно зі ст. 251 КПК його було двічі повідомлено судом першої інстанції, тобто і цим правом він у встановлений цим законом строк також не скористався

Покарання засудженим Л. та К. С. призначено відповідно до вимог ст. 65 КК України, а П. — з урахуванням вимог статей 102 та 103 КК України, тоб­то з урахуванням тяжкості вчинених злочинів, даних про їх особи, їх віку та того, що злочини вони вчинили у стані алкогольного сп’яніння. Підстав вва­жати призначене засудженим покарання таким, що не відповідає вимогам кримінального законодавства, колегія суддів не вбачає. Немає підстав і для пом’якшення покарання П. із застосуванням ст. 69 КК України, оскільки на­ведені ним у своїй касаційній скарзі обставини в достатній мірі враховані су­дом під час призначення конкретного строку покарання.

Таким чином, не знаходячи підстав для задоволення касаційних скарг, керуючись статтями 394, 396 КПК, колегія суддів Судової палати у кримі- нальнмх справах Верховного Суду України касаційні скарги засуджених П., Л. та К. С. залишила без задоволення. У порядку ст. 395 КПК виключила з вироку апеляційного суду м. Києва від 13 жовтня 2005 р. щодо П., Л., К. С. та К. В. посилання суду на кваліфікуючу ознаку хуліганства — вчинення цього злочину з винятковим цинізмом.

У решті цей вирок щодо усіх засуджених залишила без зміни.

Дії особи, винної в умисному заподіянні тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких настала смерть потерпілої, за відсутності або недо­веденості умислу винного на заподіяння смерті не можуть кваліфіку­ватися як умисне вбивство

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 4липня 2006р.//Кримінальне судочин­ство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбив­ства): Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «^ Юре», 2007. — С. 488—491

(в и т яг)

Вироком Саратського районного суду Одеської області від 25 квітня 2005  р. С. М. засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі.

За вироком суду С. М. засуджено за те, що він 25 вересня 2003 р. близь­ко 23 год., перебуваючи в стані сп’яніння, на ґрунті особистих неприязних стосунків в процесі бійки умисно з метою вбивства кухонним ножем двічі вдарив свою дружину С. Л. у груди, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження, від яких вона померла 26 серпня 2003 р. у районній лікарні.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Одеської області від 4 серпня 2005 р. апеляції захисника та за­судженого С. залишено без задоволення, а вирок — без зміни.

У касаційній скарзі засуджений С. М., посилаючись на відсутність у нього умислу на вбивство дружини, неповноту та необ’єктмвність досудового та судового слідства, неправильне застосування судом кримінального закону, суворість призначеного покарання, просить судові рішення змінити, переква­ліфікувати його дії на ст. 124 КК України та призначити більш м’яке пока­рання.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Су­ду України визнала, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Згідно з матеріалами справи С. М. на досудовому слідстві, при неодно­разових допитах як підозрюваного і обвинуваченого, у судовому засіданні послідовно й незмінно зазначав, що саме він під час сварки, яка переросла в бійку, завдав ударів ножем дружині С. Л.

Такі показання засудженого підтверджені сукупністю наведених у виро­ку і належно оцінених судом доказів.

У касаційній скарзі засуджений також наголошує на тому, що саме він наніс удари ножем потерпілій С. Л., але стверджує, що діяв у стані необхідної оборони з перевищенням її меж.

Зазначені посилання засудженого є безпідставними, оскільки спросто­вуються дослідженими у справі доказами.

З огляду на матеріали справи С. М. та С. Л., перебуваючи в стані алкого­льного сп’яніння, на ґрунті особистих неприязних стосунків затіяли сварку, яка переросла в бійку. С. Л. схопила кухонну качалку та вдарила С. М. нею по голові. Присутні при цьому Б. та С. О. намагалися відштовхнути їх одне від одного, але С. М. вирвав із рук С. Л. качалку та, схопивши зі столу кухон­ний ніж, наніс удари ножем С. Л.

Відповідно до висновку судово-медичної експертизи С. Л. були спричи­нені тілесні ушкодження у вигляді проникаючого колото-різаного поранен­ня лівої половини грудної клітки в області 3 ребра з пошкодженням ребра і верхньої долі легень та проникаючого колото-різаного поранення лівої поло­вини грудної клітки в області 5 міжребер’я, які відносяться до тяжких тілес­них ушкоджень, та інші легкі тілесні ушкодження.

Наведені дані свідчать, що С. М. у момент застосування ножа не перебу­вав у стані необхідної оборони та не перевищував її меж, оскільки в цей мо­мент з боку потерпілої вже не існувало суспільно небезпечного посягання на життя і здоров’я засудженого.

Разом з тим, при кваліфікації дій С. М. судом було неправильно застосо­вано кримінальне законодавство.

Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 для відмежування умисного вбивства від умисного за­подіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпі­лого, (ч. 2 ст. 121 КК України) необхідно визначити суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоп­люється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкоджен­ня, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання ха­рактеризується необережністю.

Обґрунтовуючи наявність у засудженого умислу на вбивство потерпілої С. Л., суди першої та апеляційної інстанцій послалися на кількість і локаліза­цію заподіяних їй тілесних ушкоджень і використане для цього знаряддя — ніж.

Разом з тим, судами не було враховано, що як на досудовому слідстві, так і в суді С. М. незмінно та послідовно зазначав, що умислу на вбивство С. М. не мав, ніж використав випадково і, наносячи ним удари, діяв з помсти за нанесені нею йому удари качалкою, однак не бажав смерті дружини.

Ці показання підтверджуються матеріалами справи, згідно з якими піс­ля нанесення під час обопільної бійки дружині ударів ножем С. Л., бажаючи врятувати її життя, намагався зупинити у неї кровотечу, а коли потерпілій стало важко дихати — виніс її на подвір’я, а потім разом із Б., У. відвіз потер­пілу в лікарню, яка знаходилась ближче до дому, ніж Саратська центральна районна лікарня, направлення до якої виписала фельдшер Ф.

Відповідно до висновку судово-медичної експертизи С. Л. з наявними у неї тілесними ушкодженнями жила протягом тривалого часу і могла здійс­нювати активні дії, а при наданні їй своєчасної кваліфікованої медичної до­помоги можливо було попередити смерть потерпілої С. Л.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що засуджений С. М. під час завдання ударів ножем усвідомлював, що спричиняє тяжкі тілесні ушко­дження, але не мав умислу на вбивство своєї дружини С. Л., а тому його дії необхідно перекваліфікувати з ч. 1 ст. 115 КК України на ч. 2 ст. 121 КК України з призначенням покарання в межах санкції вказаної статті.

Суттєвих порушень вимог кримінально-процесуального законодавства у справі не встановлено.

Під час призначення покарання колегія суддів враховує тяжкість вчине­ного злочину, дані про особу засудженого, пом’якшуючі та обтяжуючі пока­рання обставини.

На підставі наведеного колегія суддів касаційну скаргу засудженого С. М. задовольнила частково, вирок районного суду на ухвалу апеляційного суду щодо С. М. змінила, перекваліфікувала його дії з ч. 1 ст. 115 КК України на ч. 2 ст. 121 КК України та призначила йому покарання за ч. 2 ст. 121 КК Украї­ни — 9 років позбавлення волі.

Замах на вбивство визнано вчиненим на ґрунті особистих неприязних відносин, а не в стані необхідної оборони, оскільки дії потерпілого, який хотів залишитись у будинку до ранку, не носили агресивного ха­рактеру і не загрожували життю та здоров'ю засудженого і його сестри

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 16 березня 2006р. //Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «^ Юре», 2007. — С. 553—556

(витяг)

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апе­ляційного суду Донецької області від 29 листопада 2005 р. Ф., засуджено­го 14 травня 1997 р. за ч. 3 ст. 101 КК України до 9 років позбавлення волі, звільненого від відбування покарання 30 квітня 2003 р. умовно-достроково на 2 роки 4 місяці 3 дні, засуджено за ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України на 8 років позбавлення волі.

На підставі ч. 1 ст. 71 КК України за сукупністю вироків до призначено­го покарання частково приєднане покарання за попереднім вироком і остато­чно визначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 8 років 6 мі­сяців.

Цим вироком колегії суддів частково в частині призначення покарання скасовано вирок Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 7 вересня 2005 р., яким його було засуджено за ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України на 8 років позбавлення волі.

Ф. визнано винним у тому, що він 2 квітня 2005 р. близько 0 год. 30 хв., знаходячись у стані алкогольного сп’яніння у флігелі буд. 21, що у пер. Крас- носільському м. Артемівська, діючи умисно на ґрунті особистих неприязних відносин, з метою вбивства О. наніс йому удар ножем в груди, заподіявши колото-різану рану грудей з пошкодженням внутрішніх органів, але свій зло­чинний намір на вбивство останнього не довів до кінця з причин, що не зале­жали від його волі унаслідок активного опору потерпілого.

У касаційній скарзі засуджений Ф., не оспорюючи факту нанесення уда­ру ножем потерпілому О., просить перекваліфікувати його дії на статтю за­кону, яка передбачає самооборону. Під час конфлікту з потерпілим він захи­щав себе та свою сестру, інваліда дитинства 2-ї групи. Потерпілий вів себе протиправно щодо них і він мусив захищатись.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокуро­ра, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга засудженого Ф. задоволенню не підлягає.

Висновок суду щодо доведеності винності Ф. у вчиненні замаху на уми­сне вбивство О. за встановлених судом обставин, що викладені у вироку, є обґрунтованим і правильним, що підтверджується дослідженими в судовому засіданні доказами.

Ф. у судовому засіданні підтвердив факт нанесення удару ножем у ліву частину грудей О. під час сварки, що виникла між ними після спільного вжи­вання спиртних напоїв.

Потерпілий О. в судовому засіданні вказав на конкретні обставини запо­діяння йому засудженим колото-різаної рани грудей ножем.

Свідок Ф. В., сестра засудженого, у судовому засіданні описала обстави­ни сварки, яка виникла між її братом та потерпілим, та вказала на те, що Ф. узяв ніж на кухні і після відмови О. негайно покинути будинок наніс йому ножем удар у ліву частину грудей.

Локалізація і характер колото-різаної рани грудей на тілі потерпілого з пошкодженням внутрішніх органів, яка за висновками судово-медичної екс­пертизи відноситься до тяжких тілесних ушкоджень, повністю узгоджується з показаннями потерпілого О. та свідка Ф. В. щодо механізму заподіяння по­ранення.

Згідно з висновками додаткової судово-медичної експертизи не виклю­чається можливість заподіяння колото-різаного поранення грудної клітки потерпілому О. саме ножем, який виявлений і вилучений у дворі будинку за місцем проживання Ф. під час огляду місця події, на якому виявлена кров потерпілого.

Саме локалізація рани та її глибина свідчать про нанесення удару ножем зі значною силою, що підтверджує висновок суду про направленість умислу Ф. на вмисне вбивство потерпілого.

Посилання Ф. на те, що він діяв у межах необхідної оборони, захищаючи від дій О. свою сестру Ф. В., з достатньою повнотою перевірено судом і спро­стовується наведеними та іншими доказами, що є у справі. Дія О. у сварці з Ф. та Ф. В. з приводу того, що він хотів залишитись у будинку до ранку, не носили агресивного характеру і не загрожували ні їх життю, ні здоров’ю, з огляду на показання засудженого і свідка Ф. В.

Суд на підставі досліджених доказів дійшов правильного висновку щодо доведеності винності Ф. та обґрунтовано кваліфікував його злочинні дії за ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України.

Порушень вимог КПК, що ставлять під сумнів доведеність винності Ф. у зазначеному вироком обсязі злочинних дій, не встановлено. Призначене су­дом покарання Ф. відповідає ступеню тяжкості вчиненого ним злочину, да­ним про його особу та обставинам, що пом’якшують та обтяжують покаран­ня, а тому відповідає вимогам ст. 65 КК України. Отже, підстав для зміни чи скасування вироку колегія суддів не вбачає.

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок колегії суддів Судової палати у кри­мінальних справах апеляційного суду Донецької області щодо Ф. залишила без змін, а його касаційну скаргу — без задоволення.

Доведення особи до замаху на самогубство, що стало наслідком жорс­токого з нею поводження, передбачає наявність безпосереднього причинного зв'язку між фактом спроби самогубства та злочинними дія­ми обвинуваченого

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 4липня 2006р.//Кримінальне судочин­ство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбив­ства): Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «^ Юре», 2007. — С. 611—614

(витяг)

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Су­ду України розглянула в судовому засіданні 4 липня 2006 р. в м. Києві кримі­нальну справу за касаційною скаргою засудженого Ш. на вирок Кілійського районного суду Одеської області від 8 червня 2005 р. та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Одеської області від 13 вересня 2005 р.

Цим вироком засуджено: Ш. за ч. 2 ст. 309 КК України на 2 роки позбав­лення волі; за ч. 2 ст. 314 КК України на 5 років позбавлення волі; за ч. 1 ст. 120 КК України на 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом часткового скла­дання призначених покарань остаточно призначено покарання у вигляді 7 ро­ків позбавлення волі.

Постановлено стягнути з Ш. на користь Кілійської центральної район­ної лікарні 94 грн за лікування потерпілої Г. та на користь держави 42 грн 23  коп. судових витрат.

Ш. визнано винним у тому, що він на початку жовтня 2004 р. у лісосмузі біля с. Новоммколаївка Кілійського району зірвав рослини коноплі, із верхі­вок яких шляхом подрібнення виготовив особливо небезпечний наркотичний засіб — маріхуану, частину якої, вагою 585,9 г зберігав для особистого вжи­вання в кв. 1 на вул. Леніна, 25 у с. Новоммколаївка Кілійського району.

Окрім того, проживаючи в будинку своєї співмешканки Г., Ш. шляхом її побиття, подавивши її волю до опору, умисно не менше трьох разів шля­хом внутрішніх ін’єкцій увів їй в організм наркотичний засіб — розчин опію, що призвело до наркотичної залежності потерпілої Г. Також Ш. з 2001 р. жорстоко поводився з Г., неодноразово бив її, принижуючи її людську гід­ність, застосовував до неї психічне та фізичне насильство, примушував її до виготовлення і вживання наркотичних засобів, що призвело до наркотичної залежності і в подальшому вживанню нею наркотиків, а 9 березня 2005 р. на висловлене нею зауваження про припинення довготривалого вживання спиртного зі сторонніми особами, які знаходились у квартирі протягом де­кількох днів, Ш. знову побив Г., внаслідок чого вона, не витримавши жорс­токого поводження з нею, систематичного приниження її людської гідності, вчинила замах на самогубство, для чого випила велику кількість таблеток «Ізоніазід», від яких могла померти, однак у результаті своєчасного надан­ня медичної допомоги її було врятовано.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Одеської області від 13 вересня 2005 р. апеляцію Ш. залишено без задоволення, а вирок Кілійського районного суду Одеської області від 8 червня 2005 р. щодо нього — без зміни.

У касаційній скарзі засуджений Ш., посилаючись на незаконне засу­дження його за ч. 1 ст. 120, ч. 2 ст. 314 КК України внаслідок обмови з бо­ку потерпілої Г. та свідків у справі, на неправильне застосування судом кри­мінального закону, зокрема визнання ознаки повторності за ч. 2 ст. 309 КК України і ознак ч. 2 ст. 314, ч. 2 ст. 309 КК України — вчинення злочинів осо­бою, яка раніше вчинила злочин, передбачений ст. 229⁶ КК України (1960 р.) (ст. 309 КК України 2001 р.), при погашеній судимості за це, а також на при­значення йому надто суворого покарання та на формальний розгляд справи апеляційною інстанцією, просить судові рішення скасувати в частині засу­дження за ч. 1 ст. 120, ч. 2 ст. 314 КК України, а за ч. 1 ст. 309 КК України, з виключенням зазначених вище кваліфікуючих ознак, пом’якшити покаран­ня, застосувавши ст. 69 КК України, або скасувати вирок у повному обсязі з направленням справи на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора про часткове задоволення касаційної скарги засудженого, перевіривши мате­ріали справи та обговоривши доводи засудженого Ш., викладені у касаційній скарзі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задо­воленню на наступних підставах.

Вирок Кілійського районного суду Одеської області від 8 червня 2005 р. не відповідає вимогам ст. 334 КПК України, згідно з якими мотивувальна час­тина обвинувального вироку повинна містити формулювання обвинувачен­ня, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинен­ня та наслідків кожного зі злочинів, форми вини та мотиви злочинів.

Зокрема, судом у вироку не вказано час і місце вчинення Ш. злочину, передбаченого ч. 2 ст. 314 КК України, що має істотне значення для кваліфі­кації дій засудженого і визначення, погашені чи не погашені його попередні судимості з урахуванням вимог ч. 1 п. 5 ст. 55 КК України (1960 р.), та для встановлення кваліфікуючих ознак злочинів, за які він засуджений.

Крім того, зазначивши у вироку, що жорстоке поводження до співмеш­канки Г., яке призвело до спроби її самогубства, Ш. здійснював з 2001 р., суд вийшов за межі пред’явленого Ш. обвинувачення, за яким вчинення цих дій йому інкриміновано в період з весни 2003 р. по осінь 2004 р. і 9 березня 2005 р.

Зазначені порушення є істотними порушеннями вимог кримінально- процесуального законодавства, що тягнуть скасування вироку суду першої інстанції.

Оскільки апеляційний суд не звернув уваги на ці порушення, розгляну­вши справу щодо Ш. формально, не надавши відповідей на зазначені доводи Ш., викладені у його апеляції, та ухваливши рішення, зміст якого не відпові­дає вимогам ст. 377 КПК, підлягає скасуванню й ухвала колегії суддів Судо­вої палати у кримінальних справах апеляційного суду Одеської області від 13 вересня 2005 р.

При новому судовому розгляді справи суду слід повно і всебічно дослі­дити всі обставини справи, наявні докази, дати їм належну оцінку, перевіри­вши доводи Ш. на свій захист, і постановити законний та обґрунтований ви­рок. У разі встановлення винності Ш. у вчиненні злочинів, суду слід пра­вильно кваліфікувати його дії та призначити йому покарання відповідно до вимог закону.

З огляду на викладене касаційна скарга засудженого Ш. підлягає част­ковому задоволенню.

На підставі наведеного, керуючись статтями 394, 396 КПК України, ко­легія суддів касаційну скаргу Ш. задовольнила частково.

Вирок Кілійського районного суду Одеської області від 8 червня 2005 р. та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційно­го суду Одеської області від 13 вересня 2005 р. щодо Ш. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд у той самий суд в іншому складі суддів.

Відповідальність за ч. 3 ст. 135 КК України настає в тому разі, якщо між залишенням потерпілого у небезпеці та настанням його смерті або іншими тяжкими наслідками є причинний зв'язок. Заподіяння пішо­ходу тілесних ушкоджень, унаслідок яких він помер одразу після наїзду, суд помилково кваліфікував за ч. 3 зазначеної статті, оскільки життя потерпілого не залежало від надання чи ненадання йому допомоги

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 червня 2007р. //ВВСУ. —2007. — №9. — С. 16—17

(витяг)

Миколаївський районний суд Львівської області вироком від 8 червня 2006 р. засудив П. за ч. 2 ст. 286 КК на чотири роки позбавлення волі з позбав­ленням права керувати транспортними засобами строком на три роки, за ч. 3 ст. 135 цього Кодексу — на три роки позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів П. визначено остаточне покарання у виді чотирьох років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засо­бами строком на три роки. Постановлено також стягнути із засудженого на користь К. 1 тис. 632 грн на відшкодування матеріальної шкоди та 20 тис. грн моральної, а на користь П. Я. — лише 2 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 22 серпня 2006 р. за­значений вирок залишив без змін.

П. визнано винним у тому, що він 31 липня 2005 р. приблизно о 18-й го­дині, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, рухаючись на мікроавто­бусі із несправною гальмівною системою зі швидкістю більше 60 кілометрів на годину, вчинив наїзд на пішоходів К. і П. Я., внаслідок чого перший по­мер, а другий отримав легкі тілесні ушкодження. Крім того, П., поставивши потерпілих у небезпечний для життя стан, свідомо залишив їх без допомоги, що призвело до смерті К.

У касаційній скарзі захисник засудженого послався на істотні порушен­ня органами досудового слідства та судами вимог кримінально-процесуаль­ного закону, на неправильність застосування кримінального закону та вирі­шення цивільних позовів. У зв’язку з цим він просив скасувати судові рішен­ня щодо П., а справу направити на нове розслідування або на новий судовий розгляд.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України дійшла висновку, що вона підлягає задоволенню частко­во з таких підстав.

Висновок суду про винність П. у порушенні правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, що спричинило смерть потерпілого К., ґрун­тується на доказах, які зібрані в установленому законом порядку, досліджені в судовому засіданні та належно оцінені судом, і є обґрунтованим. Цей висно­вок зроблено на підставі показань потерпілого П. Я., свідків, експерта, даних протоколу огляду місця події, огляду і перевірки технічного стану автомобі­ля, довідки біохімічного аналізу, висновків судово-медичної та судово-авто- технічної експертиз, протоколів відтворення обстановки й обставин події, огляду речових доказів, очної ставки.

Дії П. кваліфіковано за ч. 2 ст. 286 КК правильно.

Під час перевірки справи в касаційному порядку не виявлено істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які б перешкоджали чи могли перешкодити суду повно і всебічно розглянути справу й постано­вити щодо П. законний та обґрунтований вирок.

Цивільні позови суд вирішив відповідно до вимог цивільного та кримі­нально-процесуального законодавства.

Разом із тим суд, кваліфікуючи дії П. за ч. 3 ст. 135 КК, неправильно за­стосував кримінальний закон.

Відповідальність за зазначеною нормою настає лише в тому разі, якщо між залишенням у небезпеці та настанням смерті особи або іншими тяжкими наслідками встановлено причинний зв’язок.

Як убачається із матеріалів справи, смерть К. настала одразу ж після на­їзду на нього автомобілем, тому життя потерпілого не залежало від надання чи ненадання йому допомоги. Отже, настання смерті потерпілого не перебу­вало у причинному зв’язку із залишенням його в небезпеці, що виключає кримінальну відповідальність П. за ч. 3 ст. 135 КК.

У діях засудженого міститься склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК, оскільки він свідомо залишив без допомоги К., який від отриманих ті­лесних ушкоджень помер, та П. Я., котрий внаслідок дорожньо-транспортної події деякий час перебував у безпорадному стані.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Миколаївського районного суду Львівської області від 8 червня 2006 р. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 22 серпня 2006 р. змінила: перекваліфікувала дії П. з ч. 3 на ч. 1 ст. 135 і призначила йому за цим законом покарання у виді двох років позбавлення во­лі, а на підставі ст. 70 КК постановила вважати його засудженим за сукупніс­тю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 135 та ч. 2 ст. 286 КК, на чотири роки позба­влення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на три роки. В решті судові рішення щодо засудженого залишено без змін.

Вирок, яким засуджених визнано винними за пунктами 4,12 ч. 2 ст. 115 КК України скасовано з направленням справи на новий розгляд, оскільки мотивувальна частина вироку не містила формулювання об­винувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення злочину, форми вини і мотивів злочину

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 жовтня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 56—58

(витяг)

Вироком апеляційного суду Харківської області від 27 червня 2006 р. за­суджено Д. за пунктами 4, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 15 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 263 КК України — на 3 роки позбавлення волі, за ч. 1 ст. 357 КК України — на 1 рік обмеження волі, за ч. 3 ст. 357 КК України — на 2 роки обмеження волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів оста­точно — на 15 років позбавлення волі;

Л. за пунктами 4, 12 ч. 2 ст. 115 КК України — на 15 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 263 КК України — на 3 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 357 КК України — на 2 роки обмеження волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно — на 15 років позбавлення волі.

Постановлено стягнути:

— солідарно із засуджених на користь потерпілої Х. Т. для відшкодування матеріальної та моральної шкоди відповідно — 4712 грн 20 коп. та 200 000 грн.

— з кожного із засуджених у дохід держави — по 1540 грн 18 коп. судо­вих витрат.

Засуджених визнано винними у вчиненні ними таких злочинів.

На початку лютого 2006 р. за пропозицією Д. останній та Л. домовилися вбити X.

З цією метою вони взяли із собою два ножі, що були холодною зброєю, хоча передбаченого законом дозволу на її носіння вони не мали, заманили X. у розташований неподалік Журавлівського водосховища лісомасив, де при­близно о 21 год. 40 хв. за попередньою змовою між собою та з особливою жо­рстокістю умисно позбавили життя потерпілого шляхом нанесення йому за­значеними ножами численних ударів у різні частини тіла та перерізання йо­му ножем горла.

Після вбивства Д. та Л. викрали з кишені одягу X. належний йому пас­порт, який Д. умисно пошкодив, вирвавши із нього декілька аркушів.

У касаційних скаргах:

— захисник С. наводить доводи про те, що суд необгрунтовано визнав Л. винним у вчиненні ним умисного вбивства з особливою жорстокістю, при призначенні Л. покарання суд не взяв до уваги того, що він не був організато­ром та ініціатором злочину, у злочині щиро розкаявся і позитивно характе­ризувався;

— засуджений Л. стверджує, що судове слідство у справі проведено не­повно і необ’єктивно, висновок суду про вчинення ним убивства з особли­вою жорстокістю не підтверджений матеріалами справи, при призначенні йому покарання судом не враховано того, що його роль у вчиненні злочину була другорядною, він у злочині щиро розкаявся і сприяв його розкриттю, раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, позитивно харак­теризувався.

Просять змінити вирок, виключити з нього вказівку суду про засуджен­ня Л. за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК України, пом’якшити йому покарання та зменши­ти суму зробленого з Л. на користь X. для відшкодування моральної шкоди стягнення;

— захисник К. у поданих до скарги засудженого Л. доповненнях по суті наводить такі самі доводи і додатково звертає увагу на те, що у Л. не було по передньої змови з Д. на вбивство потерпілого.

Просить про зміну вироку щодо Л. шляхом перекваліфікації дій остан­нього з пунктів 4,12 ч. 2 ст. 115 КК України нач. 1 ст. 115 КК України, пом’як­шення йому за цією статтею закону покарання і зменшення суми зробленого на користь стягнення;

— захисник П. з посиланням на те, що Д. у вчинених злочинах щиро роз­каявся, сприяв їх розкриттю, раніше до кримінальної відповідальності не при­тягався і позитивно характеризувався просить про зміну постановленого що­до Д. вироку і пом’якшення йому покарання;

— засуджений Д. зазначає, що судове слідство у справі проведено не­об’єктивно, суд дійшов безпідставного висновку про вчинення ним убивства з особливою жорстокістю, а при призначенні йому покарання не врахував поведінки самого потерпілого і того, що він, засуджений, щиро розкаявся, ра­ніше до кримінальної відповідальності не притягувався, позитивно характе­ризувався. Крім того, суд необґрунтовано стягнув із нього на користь X. для відшкодування моральної шкоди зазначену у вироку суму.

Просить при розгляді справи в касаційному порядку постановити стосо­вно нього рішення з урахуванням таких доводів.

Заслухавши доповідача, захисника К., який підтримав доводи скарги за­судженого Л., потерпілу та прокурора, які заперечували проти задоволення скарг, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарг, колегія суддів вважає, що вони підлягають частковому задоволенню, а справа — на­правленню на новий судовий розгляд на таких підставах.

Згідно зі ст. 64 КПК України при провадженні досудового слідства, діз­нання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину), а також вин­ність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину.

Матеріалами справи встановлено, що ці вимоги закону судом належним чином не виконані.

Так, органи досудового слідства в постановах про притягнення Д. та Л. як обвинувачених і в обвинувальному висновку послалися на те, що вони з ме­тою вбивства X. на початку лютого 2006 р. вступили в попередню змову між собою, тоді ж розробили спільний план таких дій, а безпосередньо злочини, пов’язані із незаконним носінням холодної зброї, умисним вбивством X., про­типравним заволодінням і пошкодженням його паспорта, вчинили у зазначе­ний у наведених процесуальних документах вечірній час 17 лютого 2006 р.

Разом з тим, у мотивувальній частині вироку, яка містить визнане дове­деним формулювання обвинувачення Д. та Л. у вчиненні ними злочинів, за які їх засуджено, суд не навів конкретної дати, місяця та року, коли Д. і Л. бу­ли вчинені дані злочини.

Тобто суд не установив і не зазначив у мотивувальній частині вироку часу вчинення засудженими злочинів, чим допустив порушення вимог ста­тей 64 та 334 КПК України, що свідчить про неповноту судового слідства.

Тому постановлений вирок необхідно скасувати, а справу — направити на новий судовий розгляд.

Що ж стосується наведених у відповідних скаргах доводів про необґрун­тованість засудження Д. і Л. за умисне вбивство з особливою жорстокістю, відсутність у Л. попередньої змови на вбивство, призначення засудженим надто суворого покарання та безпідставність стягнення з них для відшкоду­вання моральної шкоди на користь Х. Т. 200 000 грн, то ці доводи можуть бу­ти перевірені при новому судовому розгляді справи.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційні скарги за­хисників С, П., засуджених Д. та Л. (з доповненнями до неї захисника К.) за­довольнила частково.

Вирок апеляційного суду Харківської області від 27 червня 2006 р. щодо Д. та Л. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Ухвала апеляційного суду скасована з направленням справи на но­вий апеляційний розгляд у зв'язку з необґрунтованою перекваліфі­кацією дій винного з ч. 1 ст. 115 на ч. 1 ст. 119 КК України.

Суд повинен критично ставитися до висновків експертизи, оціню­ючи їх у світлі всіх обставин у справі та в їх сукупності

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 62—64

(витяг)

Вироком Харківського районного суду Харківської області від 23 лютого 2005 р. Ж. засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України на 9 років позбавлення волі.

Постановлено стягнути з Ж. на користь X. І. 2901 грн 48 коп. на відшко­дування матеріальної та 30 000 грн — моральної шкоди.

Як визнав місцевий суд, 25 липня 2004 р., приблизно о 1 год., Ж., пере­буваючи у стані алкогольного сп’яніння, на території садового товариства «Світле», під час сварки із мисливської рушниці ТОЗ-63 умисно вбив Ш.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Харківської області від 13 липня 2006 р. дії Ж. перекваліфіковано з ч. 1 ст. 115 ч. 1 ст. 119 КК України та призначено покарання за цей злочин у виді 4 років 6 місяців позбавлення волі. У решті вирок Харківського район­ного суду Харківської області від 23 лютого 2005 р. залишено без зміни.

У касаційній скарзі захисник Т. в інтересах потерпілого Х. I. просить ухва­лу апеляційного суду в частині перекваліфікації дій засудженого скасувати, залишивши без зміни вирок місцевого суду. Захисник вважає, що висновки апеляційного суду не відповідають фактичним обставинам справи, при цьо­му були порушені вимоги статей 367, 370 КПК України.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора про часткове задоволен­ня касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що ухвала апеляційного суду під­лягає скасуванню, а справа — направленню на новий апеляційний розгляд на таких підставах.

Місцевий суд, як це убачається з вироку, дійшов висновку, що 25 липня 2004 р., приблизно о 1 год., Ж., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння на території садового товариства «Світле» під час сварки заволодів зарядже­ною мисливською рушницею ТОЗ-63, що належала члену товариства Ш., і, націливши рушницю X., який стояв перед ним, з метою позбавлення його життя вистрілив йому в голову.

Апеляційний суд, обґрунтовуючи свій висновок про необхідність пере­кваліфікації злочинних дій Ж. з ч. 1 ст. 115 на ч. 1 ст. 119 КК України, посла­вся на показання Ж., який стверджував, що наміру вбивати потерпілого не мав. Постріл із рушниці відбувся без його участі, у той момент, коли він, три­маючи рушницю дулом до гори, мав намір передати зброю X., який наближав­ся до нього. Винний вважає, що постріл стався випадково.

При цьому апеляційний суд послався на показання свідків К., П., 3., Ш. та висновок судово-балістичної експертизи.

Апеляційний суд також зробив висновок, що жодної сварки на прохід­ній товариства не було, мотиву на вбивство у Ж. також не було, а смерть X. настала від необережного поводження винного зі зброєю.

Колегія суддів вважає це рішення апеляційного суду необґрунтованмм і передчасним.

Апеляційний суд, роблячи висновок, що у зазначений у вироку місцевого суду час жодної сварки між потерпілим і Ш., з одного боку, і К., Ж., Л. і Б., з іншого, не було, залишив поза увагою показання винного та свідків про те, що саме стало підставою приходу на прохідну товариства Ш. із рушницею та X.

Не взято до уваги й те, що Ш. зробив постріл із рушниці, щоб припини­ти неправомірні дії Б. та інших стосовно П.

Проігноровано апеляційним судом і те, що саме Ж. відібрав у Ш. рушни­цю, а також те, що Ш. збили з ніг і Б. та Л. завдали йому декілька ударів ногами.

Колегія суддів вважає, що апеляційний суд належним чином не ураху­вав детальних показань свідків Ш., П. та К. про те, як розгорталися події і які дії виконував Ж., тримаючи у руках рушницю.

Апеляційний суд послався на висновок судово-балістичної експерти­зи, зазначивши що на поверхні капсюля гільзи, вилученої із рушниці, є сліди осічки, які могли виникнути внаслідок тривалого зберігання набоїв, і це є од­нією з підстав вважати, що постріл стався випадково.

Проте поза увагою суду залишилися:

— висновки судово-медичної експертизи № 1103-с від 26 липня 2004 р. та додаткової судово-медичної експертизи № 52/1 103-с від 30 серпня 2004 р.;

— висновки трьох судово-балістичних експертиз, а також пояснення екс­перта К. про те, що постріл без натискування на спусковий гачок неможливий.

Не дана оцінка й тому, що на місці події вилучено ще одну відстріляну гільзу 16-го калібру, а з рушниці — дві, також 16-го калібру.

Не взято до уваги висновок експерта, що напрям раневого каналу спере­ду назад, зліва направо і дещо зверху до низу.

Не звернув увагу апеляційний суд і на те, що відстань між потерпілим та дульним зрізом рушниці не могла вимірюватися декількома сантиметрами або десятками сантиметрів.

Крім того, показання Ж. при відтворенні обстановки та обставин події про положення рушниці та її нахил суперечать даним судово-медичного до­слідження. Це також залишилося поза увагою апеляційного суду.

Апеляційний суд, кваліфікуючи дії Ж. за ч. 1 ст. 119 КК України не на­вів жодних переконливих доводів на спростування висновку місцевого суду, що є неприпустимим.

З огляду на наведене колегія суддів вважає, що ухвала апеляційного су­ду у справі щодо Ж. підлягає скасуванню з направленням цієї справи на но­вий апеляційний розгляд.

Під час нового розгляду справи слід усунути зазначені недоліки, переві­рити доводи, наведені у скарзі захисника, і з урахуванням встановленого та усіх обставин справи постановити обґрунтоване і правильне рішення.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу представника потерпілого Х. І. задовольнила. Ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Харківської області від 13 липня 2006 р. щодо Ж. скасувала, а справу направила на новий апеляцій­ний розгляд.

Кваліфікація дій винної особи, яка вчинила умисне вбивство, як та­ких, що вчинені з хуліганських мотивів, виключається, якщо проти­правні дії винний вчинив на ґрунті неприязних стосунків з потерпілим

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 9 серпня 2007р. // ВВСУ. — 2007. — № 11. — С. 15—16

(витяг)

Апеляційний суд Автономної Республіки Крим вироком від 14 травня 2007  р. засудив: С. — за ч. 2 ст. 296 КК — на два роки позбавлення волі, за ч. 2 пунктами 7, 12 ст. 115 КК — на 14 років позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів остаточно визначив 14 років позбавлення волі; З. — за ч. 2 ст. 296 КК — на два роки позбавлення волі, за пунктами 7, 12 ч. 2 ст. 115 КК — на 13 років позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК за сукупністю зло­чинів остаточно визначив 13 років позбавлення волі.

С. і З. засуджені за вчинення умисного вбивства З. Р. та хуліганство за таких обставин.

2 січня 2007 р. вони за попередньою змовою між собою, використовуючи як привід незначний конфлікт із З. Р., взявши із собою ножа для залякуван­ня останнього, прийшли до нього додому для з’ясування стосунків. Діючи з хуліганських мотивів, виражаючи явну неповагу до суспільства і з особли­вою зухвалістю, вимагали від З. Р. впустити їх у будинок, розбили вікно й кидали в нього каміння, відірвали ручку та порізали оббивку вхідних дверей.

Коли З. Р. впустив їх у дім для примирення, вони стали разом розпивати спиртні напої. З’ясовуючи стосунки, З. ударив З. Р. пляшкою по голові та ру­ками в обличчя.

Після того, як З. Р. схопив ножа, С. і З. вибігли з будинку. У дворі С. взяв дерев’яну палицю, вибив із рук З. Р. ножа та з метою умисного вбивства завдав останньому кілька ударів палицею по голові, від чого той впав на зем­лю, а С. і З. за попередньою змовою, бажаючи настання смерті потерпілого, ще били його палицями по голові.

Продовжуючи свій злочинний намір, С. і З. затягнули З. Р. в його буди­нок та продовжували з хуліганських мотивів умисно завдавати йому ударів різними предметами по голові, у зв’язку з чим настала смерть потерпілого.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про зміну вироку апе­ляційного суду і виключення з нього кваліфікації дій засуджених за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК, оскільки засуджені вбили З. Р. за попередньою змовою групою осіб на ґрунті особистих неприязних стосунків, а не з хуліганських мотивів.

У касаційній скарзі засуджений С. зазначив, що його дії безпідставно ква­ліфіковано за пунктами 7, 12 ч. 2 ст. 115 КК, оскільки він умислу на вбивство не мав, а захищаючись від З. Р., вибив у нього з рук ножа та, перебуваючи у ста­ні афекту, став його бити. С. вважав, що суд при призначенні йому покаран­ня не врахував, що він раніше не засуджувався, позитивно характеризується, сприяв розкриттю злочину, та у зв’язку з цим просив пом’якшити покарання.

Касаційна скарга засудженого З. за змістом аналогічна скарзі С.

Перевіривши матеріали справи та викладені в касаційних поданні та скаргах доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України визнала, що подання підлягає задоволенню в повному обсязі, а скарги — частково з таких підстав.

Висновок суду про доведеність винності С. і З. у вчиненні зазначених зло­чинних дій відповідає фактичним обставинам справи, підтверджується до­слідженими в судовому засіданні доказами та є обґрунтованим.

На досудовому слідстві і в судовому засіданні С. і З. свою вмну у вчи­ненні умисного вбивства З. Р. визнали повністю. Їх показання підтверджу­ються й узгоджуються із висновками судово-медичної експертизи про харак­тер і локалізацію ушкоджень на тілі потерпілого та про те, що смерть З. Р. на­стала від відкритої черепно-мозкової травми.

Твердження засуджених про відсутність у них умислу на вбивство З. Р. необґрунтовані.

Про наявність у них такого умислу свідчить той факт, що вони завдали по голові потерпілому велику кількість ударів. Сам характер їхніх дій свід­чить, що вони стосовно потерпілого діяли спільно, активно й узгоджено, з єдиним умислом — позбавити його життя.

Наведені в касаційних скаргах засуджених доводи про те, що вони ви­мушені були захищатися від потерпілого та, перебуваючи у стані афекту, зав­дали йому різними предметами ударів, є безпідставними і спростовуються висновками судово-медичної експертизи, згідно з якими С. і З. під час вчи­нення інкримінованих їм діянь у стані патологічного чи фізіологічного афек­ту не перебували.

Щодо кваліфікації дій С. і З., то колегія суддів визнала, що вирок суду в цій частині підлягає зміні.

Мотивуючи кваліфікацію дій засуджених за п. 7 ч. 2 ст. 115 і ч. 2 ст. 296 КК, суд у вироку зазначив, що вони використали як привід для вчинення злочину незначний конфлікт із З. Р., який виник того ж дня, та, взявши із со­бою ножа, щоб налякати останнього, пішли до нього додому для з’ясування стосунків.

Із показань засуджених С. і З. та свідків убачається, що потерпілий З. Р. сам спровокував конфлікт своїми образливими діями щодо матері засудже­ного З. та першим його ударив. У будинку потерпілого всі троє розпивали спиртні напої та продовжували з’ясовувати, чому З. Р. ображав матір З., після чого знову виникла сварка і З. Р., схопивши ножа, вигнав С. і З. із будинку та побіг за ними. Тільки після того як З. вибив у потерпілого ножа, засуджені стали його бити.

Зазначені обставини свідчать про те, що у вчиненому відсутній мотив яв­ної неповаги до суспільства. Тому дії засуджених, які були зумовлені особис­тими неприязними стосунками, повинні кваліфікуватися тільки за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК як умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб.

У зв’язку з наведеним колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Апеляційного суду Автономної Рес­публіки Крим від 14 травня 2007 р. змінила: виключила із вироку кваліфіка­цію дій засуджених за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК; у порядку, передбаченому ст. 395 КПК, вирок у частині засудження С. і З. за ч. 2 ст. 296 КК скасувала, а справу в цій частині закрила. Постановлено вважати засудженими: С. — за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК — на 14 років позбавлення волі, З. — за п. 12 ч. 2 цієї ж статті — на 13 років позбавлення волі. В решті вирок залишено без змін.

Відповідно до роз'яснень, які містяться у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про зло­чини проти життя і здоров'я особи», при вчиненні декількох умисних вбивств за обтяжуючих обставин, передбачених різними пунктами ч. 2 ст. 115 КК України, дії винного кваліфікуються за цими пунктами та за п. 13 ч. 2 зазначеної статті з урахуванням повторності

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 10 липня 2007р. // ВВСУ. — 2007. — № 11. — С. 17—18

(витяг)

Апеляційний суд Сумської області вироком від 13 квітня 2007 р. засу­див: Я. — за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачена п. 12 ч. 2 ст. 115, пунктами 9,13 ч. 2 цієї статті, ч. 1 ст. 122 і ч. 1 ст. 146 КК, і відпові­дно до ст. 70 цього Кодексу визначив 15 років позбавлення волі, а на підставі ст. 71 того ж Кодексу за сукупністю вироків остаточно призначив покарання у виді 15 років шести місяців позбавлення волі;

Н.  — за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачена п. 12 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 122 і ч. 1 ст. 396 КК, а відповідно до ст. 70 цього Кодексу остаточно визначив 13 років позбавлення волі;

В. — за ч. 1 ст. 396 КК — на два роки шість місяців позбавлення волі.

Із кожного засудженого постановлено стягнути 79 грн судових витрат за проведення експертиз.

Згідно з вироком Я., Н. і В. визнано винними у вчиненні злочинів за та­ких обставин.

10  жовтня 2006 р. Я. і Н., перебуваючи в будинку Л. і Ш., під час розпи­вання з ними спиртних напоїв, діючи спільно, заподіяли їм ударів ніжкою від стільця, металевим совком, а також руками й ногами у різні частини тіла, у тому числі по голові та в грудну клітку, унаслідок чого Ш. знепритомнів, а Л. отримав середньої тяжкості тілесні ушкодження. Я. і Н., доводячи до кінця спільний умисел на позбавлення життя Ш., з метою приховати злочин за до­помогою В., який вважав, що потерпілий мертвий, відвезли тіло останнього до озера і вкинули у воду. Смерть Ш. настала від механічної асфіксії внаслі­док потрапляння води в органи дихання.

Того ж дня, щоб приховати вчинене, Я., примусивши очевидця вбивства Л. сісти в автомобіль, привіз його до свого будинку й закрив у погребі, неза­конно позбавивши волі, а 11 жовтня умисно вбив.

Наступного дня Я., Н. і В. із метою приховати вбивство віднесли труп Л. за межі господарства Я. і закопали.

У касаційному поданні прокурор, який брав участь у розгляді справи су­дом першої інстанції, порушив питання про скасування вироку щодо засудже­них та направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправиль­ним застосуванням кримінального закону та невідповідністю призначено­го їм покарання тяжкості вчинених злочинів та їх особам унаслідок м’якості. При цьому він указував на те, що суд помилково кваліфікував злочинні дії Я. окремо за пунктами 9, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК, по кожному вчиненому ним вбивстві, тоді як мав кваліфікувати лише за ч. 2 ст. 115 цього Кодексу та від­повідними пунктами цієї статті.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України дійшла висновку, що подання підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Перевіркою матеріалів справи встановлено, що суд правильно встановив фактичні обставини вчинених засудженими Я., Н. і В. злочинів та правильно кваліфікував злочинні дії: Н. — за п. 12 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 122 та ч. 1 ст. 396 КК, В. — за ч. 1 ст. 396 цього Кодексу, Я. — за ч. 1 ст. 122 та ч. 1 ст. 146 того ж Кодексу.

Разом із тим суд неправильно кваліфікував злочинні дії Я. окремо за п. 12 ч. 2 ст. 115 і пунктами 9, 13 ч. 2 цієї статті, оскільки відповідно до вимог кримінального закону при вчиненні особою кількох умисних вбивств за об­тяжуючих обставин, передбачених різними пунктами ч. 2 ст. 115 КК, дії вин­ного мають бути кваліфіковані за цими пунктами та за п. 13 ч. 2 зазначеної статті з урахуванням повторності.

Про це зазначено і в п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи». Крім того, у п. 18 цієї постанови Пленуму передба­чено, що при засудженні особи за декількома пунктами ч. 2 ст. 115 КК пока­рання за кожним пунктом цієї статті окремо не призначається. Проте суд всупереч вимогам кримінального закону та вказаним роз’ясненням Пленуму окремо кваліфікував злочинні дії засудженого Я. за конкретними пунктами ч. 2 ст. 115 КК та окремо за ними ж призначив йому покарання.

Доводи прокурора про невідповідність призначеного засудженим пока­рання тяжкості вчинених злочинів та їх особам унаслідок м’якості, необґрун- товані, оскільки покарання засудженим призначено відповідно до вимог ст. 65 КК, а Я. також із дотриманням вимог ст. 71 цього Кодексу.

Отже, підстав для скасування вироку за м’якістю призначених засудже­ним покарання, передбачених ст. 372 КПК, немає, у зв’язку з чим касаційне подання прокурора в цій частині задоволенню не підлягає.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Апеляційного суду Сумської області від 13 квітня 2007 р. щодо засуджених Н. і В. залишила без змін, а щодо засу­дженого Я. — змінила: постановила вважати його засудженим за пунктами 9, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК на 15 років позбавлення волі, на підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених пунктами 9, 12, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 122 і ч. 1 ст. 146 КК, визначила йому 15 років позбавлення волі та відповідно до ст. 71 КК за сукупністю вироків остаточно призначила засудженому покаран­ня у виді 15 років шести місяців позбавлення волі.

Дії особи, яка на ґрунті особистих стосунків одночасно вчинила умис­не вбивство однієї людини і замах на вбивство другої, кваліфіковані за ст. 17 та п. «г» ст. 93, ст. 94 КК України 1960 р.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 жовтня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «h Юре», 2007. — С. 165—171

(витяг)

Вироком апеляційного суду Донецької області від 15 червня 2005 р. Ч. засуджено: за п. «г» ст. 93 КК України 1960 р. на 12 років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 17, п. «г» ст. 93 КК України 1960 р. на 9 років позбавлення волі, а на підставі ч. 1 ст. 42 КК України 1960 р. за сукупністю злочинів визначено 12 років позбавлення волі.

Постановлено стягнути із засудженого Ч. на користь потерпілої М. С. на відшкодування матеріальної шкоди 5000 грн і 40 000 грн — моральної та на користь потерпілої М. М. 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Як визнав суд, Ч., діючи з умислом, спрямованим на вбивство двох осіб, на ґрунті особистих неприязних стосунків вчинив замах на вбивство потер­пілої М. М. і вбивство М. О. за таких обставин.

Так, 22 серпня 2001 р., близько 16 год., Ч. А., перебуваючи у стані алко­гольного сп’яніння, разом зі своїм сином Ч. В. на тракторі під’їхав до будмн- ку сім’ї М. на вул. Восточній, 10 с. Калинка в м. Єнакієве, з якою у нього про­тягом останнього року склалися неприязні стосунки, щоб забрати, як вважав Ч. А., належний йому культиватор.

Коли батько і син стояли біля культиватора, з будинку вибігли М. М., М. А. і М. О. і підбігли до Ч.

Не дійшовши між собою згоди щодо належності культиватора, між ро­динами М. і Ч. на ґрунті неприязних стосунків виникла сварка, яка перерос­ла в обопільну бійку, учасники якої наносили побої один одному, внаслідок чого М. А., М. О. і Ч. А. було спричинено легкі тілесні ушкодження без роз­ладу здоров’я, а Ч. В. — з короткочасним розладом здоров’я.

Після припинення бійки Ч. В. на тракторі, а Ч. А. — пішки направилися до свого місця проживання, при цьому останній пообіцяв повернутися.

Знаходячись уже у своєму будинку, приблизно через 15—20 хв. після конфлікту, відчуваючи неприязнь до сім’ї М., Ч. А. вирішив позбавити життя членів цієї сім’ї. З метою реалізації цього умислу він дістав із сейфа двоство­льну мисливську рушницю, зарядив її та знову попрямував до будинку М.

Близько 17 год. цього самого дня Ч. А. підійшов до будинку потерпілих і, побачивши М. М., яка йшла назустріч, прицільно, з метою позбавлення жит­тя потерпілої, вистрілив у неї з рушниці, однак не довів свій умисел до кінця з причин, які не залежали від його волі, оскільки М. М. встигла впасти під автомобіль, що стояв у дворі та розділяв її й Ч. А., уникнувши у такий спосіб прицільного пострілу, отримавши при цьому вогнепальне поранення лівого колінного суглобу.

На звук пострілу з двору будинку вибіг син М. М. — М. О. — і тоді Ч. А., продовжуючи реалізацію свого злочинного наміру на вбивство двох осіб, умисно з іншого ствола рушниці здійснив прицільний постріл з близької від­стані в М. О.

Від спричиненого внаслідок пострілу сліпого вогнепального поранення живота з ушкодженням печінки, шлунка і тонкого кишечнику потерпілий по­мер на місці події. Після цього Ч. А., досягши бажаного результату, залишив місце злочину.

На вирок подано касаційні скарги засудженим і його захисником та вне­сено касаційне подання прокурором, який брав участь у розгляді справи апе­ляційним судом по першій інстанції.

Захисник засудженого — адвокат О. — просить вирок щодо Ч. А. скасу­вати, а справу направити на новий судовий розгляд через неправильне засто­сування кримінального закону, невідповідність призначеного покарання тяж­кості злочину та могли мати злочини для прийняття рішення у справі, а тому доводи у касаційних скаргах захисника і засудженого про неповноту досудо- вого і судового слідства у справі необґрунтовані.

Безпідставними є і посилання у скаргах на неналежну оцінку судом до­казів у справі та невідповідність у зв’язку з цим висновків суду фактичним обставинам справи.

Як видно з вироку, суд навів у ньому докладні мотиви прийнятого рі­шення щодо оцінки показань потерпілої М. М. і свідка М. В.; зокрема у тій частині, що стосується механізму проведення Ч. А. пострілів з рушниці та са­мого положення зброї в його руках, вказавши, чому не взято до уваги перших пояснень цих осіб безпосередньо після події.

Під час перевірки справи в касаційному порядку не виявлено обставин, які могли б свідчити про те, що потерпілий і свідок давали заздалегідь неправ­диві показання, що давало б підстави сумніватися у правильності оцінки за­значених доказів апеляційним судом, а тому заяви засудженого про необхід­ність порушення кримінальної справи щодо потерпілої і свідка за завідомо неправдиві показання не ґрунтуються на матеріалах справи, крім того, ці пи­тання не є предметом вирішення касаційного суду, а входять до компетенції прокуратури.

Ураховуючи конкретні обставини справи, зокрема те, що Ч. А. зарядив рушницю двома патронами, 2 рази вистрелив майже одночасно, спочатку у потерпілу М. М., яка встигла заховатися за машиною від прицільного пострі­лу, про що, крім показань потерпілої, свідчать дані медико-криміналістмчної експертизи про характер пошкодження автомобіля та сліпого дробового по­ранення ноги М. М., а в потерпілого М. О. постріл був здійснений з близької відстані, і відразу на місці події він помер від проникаючого сліпого дробово­го поранення живота з ушкодженням внутрішніх органів, що теж встановле­но експертизами, апеляційний суд з огляду на ці обставини та на підставі ана­лізу зібраних у справі доказів дійшов обґрунтованого висновку про спрямова­ність умислу винного на вбивство обох потерпілих і такого наслідку він бажав.

Твердження у касаційних скаргах засудженого про те, що він не мав уми­слу на вбивство, стріляв, не цілячись, у потерпілих, не відповідають фактич­ним обставинам справи і спростовуються сукупністю зібраних у справі дока­зів, як і необґрунтованмми є доводи у касаційних скаргах засудженого і його захисника про неправильне встановлення судом фактичних обставин справи.

Правильно зазначив суд у вироку, що, виходячи з конкретних обставин справи, дії Ч. А. щодо потерпілих не можна розцінювати як вчинені ним у стані сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілих, оскільки після бійки з потерпілими до вчинення зазначених зло­чинних дій Ч. А. пройшов значний проміжок часу, витрачений ним на шлях додому, взяття зброї з сейфу й спорядження патронами та повернення назад до будинку потерпілих, що складало майже півгодини, а відповідно до ст. 95 КК України стан сильного душевного хвилювання виникає раптово.

Крім того, як установлено у справі Ч. А. зі своїм сином першими приїха­ли до будинку потерпілих і намагалися забрати культиватор з їх двору, що, по суті, стало приводом для конфлікту і подальшої обопільної бійки з потер­пілими, а тому посилання у скаргах на те, що з боку потерпілих мали місце неправомірні дії, що викликали сильне душевне хвилювання у Ч. А., не від­повідає дійсним обставинам справи.

Отже, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що твер­дження підсудного і його захисника про вчинення Ч. А. злочинних дій у ста­ні сильного душевного хвилювання не знайшли свого підтвердження у мате­ріалах справи і не відповідають фактичним обставинам.

Водночас, апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи та визнавши доведеними обвинувачення Ч. А., який, діючи з єдиним умислом на вбивство двох осіб, на ґрунті неприязних стосунків позбавив жит­тя одну — потерпілого М. О., а на іншу — потерпілу М. М. — вчинив лише за­мах, помилково кваліфікував такі дії Ч. А. за п. «г» ст. 93 КК України як за­кінчений злочин, пов’язаний з убивством двох осіб, та замах на цей злочин.

З огляду на конкретні обставини та реальні наслідки злочинних дій, від­повідно до сформульованого у вироку обвинувачення дії Ч. А. необхідно пра­вильно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 17, 94 КК України (умисне вбивство потерпілого М. О.) та п. «г» ст. 93 КК України 1960 р. (замах на вбивство потерпілої М. М.), що одночасно вказує на наяв­ність єдиного умислу у засудженого на вбивство двох осіб.

Тому колегія суддів вважає за необхідне внести зміни у вирок та переквалі­фікувати дії Ч. А. з п. «г» ст. 93 КК України 1960 р. на ст. 94 КК України 1960 р.

Оскільки така зміна кваліфікації дій засудженого на більш м’який не впливає на обсяг доведеного судом обвинувачення та встановлені фактичні обставини справи, то, відповідно, не призводить до пом’якшення покарання.

При вирішенні питання про покарання засудженому суд дотримався ви­мог ст. 65 КК України.

Як свідчать матеріали справи, органом слідства і судом у справі повно досліджено всі ті обставини, які могли мати значення для прийняття рішен­ня у справі, а тому доводи у касаційних скаргах захисника і засудженого про необхідність повернення справи на новий судовий розгляд через суттєву не­повноту слідства є необґрунтованими.

Отже, при перевірці справи у касаційному порядку не виявлено допуще­них у ній суттєвих порушень закону, що відповідно до ст. 398 КПК України були б підставами для скасування вироку щодо Ч. А., як про це порушено пи­тання у касаційних скаргах і касаційному поданні.

Вирок щодо Ч. А. відповідає вимогам статей 323, 324, 334 КПК України.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок апеляційно­го суду щодо Ч. змінила, перекваліфікувала дії засудженого з п. «г» ст. 93 на ст. 94 КК України 1960 р. та визначила йому за цим законом 12 років позбав­лення волі і на підставі ч. 1 ст. 42 КК України 1960 р. за сукупністю злочинів, передбачених ст. 17, п. «г» ст. 93, ст. 94 КК України, визначила 12 років по­збавлення волі. У решті зазначений вирок залишила без зміни.

Оскільки особи, які погодилися позбавити потерпілого життя за гро­шову винагороду, добровільно відмовилися від вчинення злочину і звернулися з цього приводу до правоохоронних органів, дії замовника умисного вбивства, який був організатором злочину, кваліфіковано за ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 27, пунктами 6, 11 і 12 ч. 2 ст. 115 КК України як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 березня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 171—175

(витяг)

Вироком апеляційного суду Харківської області від 12 листопада 2004 р. І. засуджено: зач. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 27, пунктами 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК Украї­ни на 12 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна.

Засудженого визнано винним у вчиненні ним у м. Харкові такого злочину.

Приблизно в 1997 р. І. познайомився з приватним підприємцем Б. та пра­цюючою в нього бухгалтером Г. і став сприяти ПП «Бондаренко» в комерцій­ній діяльності.

Крім того, І. та Г. були співзасновниками виробничо-комерційної фірми «Лідер», в якій І. виконував обов’язки директора.

У квітні 2002 р. Б. та Г. відмовилися від послуг І. в наданні їм комерцій­ної допомоги, внаслідок чого той запідозрив їх у несправедливому до нього відношенні, невідшкодуванні йому матеріальних затрат та в несплаті йому грошей.

Тому він вирішив із корисливих мотивів убити Г. з метою впливу на її керівника Б. і отримання від нього грошей.

Реалізуючи свій злочинний намір, 18 березня 2003 р. І. познайомився у кафе «Італія-піцца» з громадянами К. та М., яким після вживання алкоголь­них напоїв запропонував за грошову винагороду вбити Г.

Наступного дня, близько 14 год., під час зустрічі з К. та М. у кафе «Мо- Ан-Ві» у стані алкогольного сп’яніння продовжував переконувати їх вчи­нити вбивство Г., пообіцявши за це заплати їм 5000 дол. США (26 672 грн 50 коп.). Причому, схиляючи К. та М. учинити цей злочин і бажаючи зміц­нити їх рішучість у цьому, І. передав їм частину обіцяної винагороди у сумі 5300 грн (1000 дол. США).

Крім того, І. надав К. та М. фотографії та анкетні дані щодо Г., інформа­цію про її автомобіль та її місцеперебування, а також про оточуючих Г. осіб.

У дійсності К. та М. добровільно відмовилися від учинення вбивства Г. і звернулися з цього приводу з відповідною заявою до правоохоронних органів.

Сприяючи розкриттю злочину, К. та М. вдень 24 березня 2003 р. по теле­фону повідомили І. про те, що вони нібито вчинили вбивство.

24 березня 2003 р., близько 14 год., у кафе «Візаві» І. у стані алкогольно­го сп’яніння вручив К. та М. ще 4000 дол. США (21 338 грн) як винагороду за вбивство Г., після чого його було затримано працівниками правоохоронних органів.

У касаційних скаргах захисник, потерпіла та засуджений посилаються на те, що кримінальну справу сфальсифіковано; до засудженого та потерпілої на досудовому слідстві застосовувалися недозволені методи; досудове та су­дове слідство у справі проведено неповно, необ’єктивно, з порушенням кон­ституційних норм, права засудженого на захист та інших вимог криміналь­но-процесуального закону; І. жодних протиправних дій не вчиняв, а виснов­ки суду про його винність у злочині, за який його засуджено, не відповідають фактичним обставинам справи і не підтверджені зібраними у ній доказами, яким суд, крім того, не дав належної оцінки; порушують питання про скасу­вання вироку щодо І. та закриття справи.

Засуджений наводить також доводи про те, що суд необґрунтовано ви­ніс постанову від 28 грудня 2004 р., якою було припинено ознайомлення його з протоколом судового засідання, і додатково просить її скасувати.

Заслухавши доповідача, потерпілу та засудженого, які підтримали дово­ди відповідних скарг, міркування прокурора, перевіривши матеріали спра­ви та обговоривши доводи скарг, колегія суддів вважає, що вони підлягають частковому задоволенню.

Посилання у касаційних скаргах на те, що справу сфальсифіковано, до­судове та судове слідство у ній проведено неповно, необ’єктивно, з порушен­ням конституційних норм, права засудженого на захист та інших вимог кри­мінально-процесуального закону і на те, що висновки суду про винність I. в організації готування ним умисного вбивства свого підтвердження не знай­шли, є необґрунтованммм.

Матеріалами справи з’ясовано, що досудове та судове слідство у справі проведено з дотриманням конституційних норм та вимог кримінально-про­цесуального закону, порушення права засудженого на захист або інших вимог процесуального закону, котрі були б суттєвими і тяглм за собою скасуван­ня вироку, у справі не допущено, а висновки суду про винність I. у вчиненні ним злочину, за який його засуджено, відповідають фактичним обставинам справи і підтверджені розглянутими в судовому засіданні та викладеними у вироку доказами.

Так, під час допиту за участю захисника на досудовому слідстві як підо­зрюваного I. дав показання, згідно з якими він підтвердив ними зазначені у вироку факти про те, що 18 березня 2003 р. у кафе він запропонував К. та М. за 5000 дол. США вбити Г., вказавши, з яких саме мотивів. Наступного дня він вручив за це К. та М. як задаток 5300 грн, а 24 березня 2003 р. після пові­домлення йому про вбивство Г. він зустрівся у кафе з К. та М. і вручив їм ще 4000 дол. США.

Потерпіла Г. під час допиту її на досудовому слідстві у наведених у виро­ку показаннях посилалася на те, що I. реально погрожував їй убивством, а во­на до затримання I. реально побоювалася виконання ним таких його погроз.

У справі відсутні дані про застосування до засудженого та потерпілої на досудовому слідстві недозволених заходів, а, отже, доводи, що містяться з цього приводу у відповідних касаційних скаргах, є безпідставними.

Свідки К. та М. своїми показаннями підтвердили зазначені вище пока­зання засудженого на досудовому слідстві щодо обставин замовлення їм I. убивства Г., отримання ними за це від I. грошей і відповідної інформації сто­совно Г., а також вказали, як вони відмовилися від учинення вбивства Г. і звернулися з цього приводу з заявою до правоохоронних органів.

Такі показання свідків К. та М., у свою чергу, відповідають даним, що міс­тяться в протоколах очних ставок I. з цими свідками, відтворення останніми обстановки та обставин подій, добровільної видачі К. та М. отриманих від I. грошей, наведених у вироку показаннях свідків Ж., С., 1-ої та інших доказах.

Посилання в касаційних скаргах на те, що свідки К. та М. своїми пока­заннями обмовили I. в учиненні злочину, є необґрунтованммм.

Згідно з матеріалами справи у цих свідків не було причин обмовляти за­судженого, їх показання відповідають іншим дослідженим доказам, а тому у суду не було підстав сумніватися в достовірності показань свідків К. та М., і він правильно обґрунтував ними свої висновки у вироку.

Правильно проаналізувавши зібрані у справі докази в їх сукупності, зок­рема ті, що зазначені у касаційних скаргах, та давши їм належну оцінку, суд дійшов обґрунтованого висновку про винність I. у вчиненні ним за викладе­них у вироку обставин злочину, за який його засуджено.

Дії засудженого за ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 27, пунктами 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК України кваліфіковані правильно.

У справі встановлено, що суд, враховуючи клопотання засудженого про ознайомлення його з протоколом судового засідання, надав йому таку мож­ливість.

Однак засуджений умисно затягував час ознайомлення його з цим про­цесуальним документом, незважаючи на визначений йому для цього судом графік і зроблене йому з цього приводу судом письмове попередження.

Тому після закінчення встановленого судом графіку та надання І., крім того, ще й додаткового часу для ознайомлення з протоколом судового засі­дання, головуючий з дотриманням вимог, передбачених ст. 88 КПК України, правильно виніс постанову від 28 грудня 2004 р., якою з зазначених підстав припинив ознайомлення засудженого з протоколом судового засідання.

Отже, наведені з цього приводу у касаційній скарзі засудженого доводи є необґрунтованими.

Що стосується вироку в частині призначеного І. покарання, то він під­лягає зміні на таких підставах.

З огляду на матеріали справи І. раніше до кримінальної відповідальнос­ті не притягувався, займався суспільно корисною працею, за місцем прожи­вання характеризувався позитивно, тяжких наслідків від вчиненого ним зло­чину не настало.

Такі дані свідчать про можливість пом’якшення призначеного йому су­дом покарання.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційні скарги за­хисника Д., потерпілої Г. та засудженого І. задовольнила частково.

Вирок апеляційного суду Харківської області від 12 листопада 2004 р. щодо І. змінила, пом’якшила призначене І. за ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 27, пункта­ми 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК України покарання до 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна.

У решті зазначений вирок та постанову апеляційного суду Харківської області від 28 грудня 2004 р. щодо І. залишила без змін.

Вирок у частині засудження особи за пунктами 6,10 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 194 КК України скасовано, а справу в цій частині закрито за не­доведеністю її участі у вчиненні цих злочинів.

Відповідно до ч. 2 ст. 74 КПК України визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише у разі підтвердження цього визнання сукупністю доказів, що є в справі

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 березня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 176—181

(витяг)

Вироком апеляційного суду Одеської області від 29 жовтня 2004 р. засу­джено: Н. за ч. 4 ст. 187 КК України на 12 років позбавлення волі з конфіска­цією майна; за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 13 років позбавлен­ня волі з конфіскацією майна; за ч. 2 ст. 194 КК України на 8 років позбав­лення волі, а на підставі ст. 70 КК України остаточно за сукупністю злочинів визначено покарання у вигляді 13 років позбавлення волі з конфіскацією майна; Л. за ч. 4 ст. 187 КК України на 9 років позбавлення волі з конфіска­цією майна; за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна; за ч. 2 ст. 194 КК України на 6 років позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК України остаточно за сукупністю злочинів визна­чено покарання у вигляді 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Постановлено стягнути з Н. і Л. солідарно на користь С. 443 458 грн 20 коп. на відшкодування матеріальної і 100 000 грн — моральної шкоди, 274 грн 50 коп. з кожного за судові витрати.

Згідно з вироком суду Н. і Л. визнані винними і засуджені за вчинення злочинів за таких обставин.

7 жовтня 2003 р., близько 8 год. 30 хв., Н. і Л. згідно з раніше розроб­леним планом щодо розбійного нападу та вбивства Я., під приводом купів­лі взуття проникли в квартиру останнього, розташовану на вул. Єкатермнін- ській, 24, кв. 28 у м. Одесі, де напалм на потерпілого.

При цьому Н. ударив Я. гантеллю у шию, а потім у печінку та сонячне сплетіння, а Л. наніс потерпілому кілька ударів металевим диском від штан­ги в голову.

Після цього, як визнав суд, Л., імітуючи наявність у нього вогнепальної зброї, погрожував потерпілому вбивством, вимагаючи сказати, де він збе­рігає кошти, а коли Я., боячись за своє життя, показав, де зберігає 950 дол. США., Л. разом з Н. заволоділи цими коштами, і після цього Л. з місця зло­чину зник.

Н., залишившись у квартирі і продовжуючи діяти відповідно до розроб­леного з Л. плану, зв’язав потерпілого, погрожував йому убивством і заволо­дів коштами в розмірі 2800 дол. США, 220 євро і 140 грн. Після цього, діючи відповідно до обумовленого з Л. плану, убив потерпілого ножем, а потім з ме­тою укриття злочину та знищення майна облив приготовленим керосмном труп та інші речі й підпалив.

Внаслідок пожежі було знищено майно потерпілого на загальну суму 249  550 грн 60 коп. та спричинено матеріальної шкоди пошкодженням квар­тири на загальну суму 74 620 грн.

На вирок подані касаційні скарги.

Засуджений Н., не заперечуючи винності у вчиненні злочинів та прави­льності кваліфікації його дій, просить змінити вирок і пом’якшити покаран­ня, вважаючи його надмірно суворим.

Засуджений Л., з огляду на зміст його касаційної скарги і доповнень до неї, просить вирок щодо нього скасувати, а справу закрити.

Доводи скарги обґрунтовуються тим, що вирок постановлений на пока­заннях Н., який його обмовив, а інших доказів його причетності до злочину у справі немає.

Заслухавши доповідача, думку прокурора про залишення вироку без зміни, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що скарга Н. задоволенню не підлягає, а скарга Л. підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Як визнав суд, Н. і Л. домовилися учинити розбійний напад на Я. з ме­тою заволодіння його майном, а також учинити умисне вбивство останнього і з метою укриття слідів злочину підпалити квартиру.

В обґрунтування своїх висновків суд послався на показання Н. на інші об’єктивні дані його причетності до злочину, які добуті під час проведення слідчих дій і зокрема під час відтворення обстановки й обставин події, під час огляду місця злочину, особистого обшуку Н. та при проведенні експертиз.

Разом з тим винність Л. у вчиненні злочинів за обставин, викладених у вироку, ґрунтується лише на показаннях Н., на факті вилучення в будинку Л. 250 дол. США та його показаннях на досудовому слідстві, від яких він у судовому засіданні відмовився.

Проте, згідно з показаннями Л. на досудовому слідстві він мав домов­леність із Н. на вчинення розбійного нападу на Я. з метою забрати кошти, які останній винен Н. Про вбивство Я. та про підпал квартири розмови не було.

Н. у судовому засіданні підтвердив, що після того, як він і Л. напали на Я. і, застосувавши насильство, заволоділи грошима, які передав Л., останній з місця злочину зник.

Під час обшуку у Л. виявлено і вилучено 250 дол. США.

Згідно з показаннями свідків Д. і Б. в їх присутності як понятих Л. видав 250 дол. США і пояснив, що це залишок коштів, якими вони з Н. заволоділи під час нападу на потерпілого Я., після чого він з квартири пішов.

Крім показань Н. про те, що у нього з Л. була змова на вчинення убивства потерпілого і підпалу його квартири, жодних інших доказів у справі немає, у вироку не наведено.

Відповідно до ст. 74 КПК України показання обвинуваченого, зокрема такі, в яких він визнає себе винним, підлягають перевірці. Визнання обвину­ваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише у ра­зі підтвердження цього визнання сукупністю доказів, що є у справі.

Л. винним себе у змові на вчинення вбивства Я. та у підпалі його майна не визнавав, а інших доказів, які б свідчили про його участь у цьому, у справі немає. Показання Н. щодо попередньої змови з Л. на убивство і підпал об’єк­тивно не підтверджені.

За таких обставин вважати доведеним факт попередньої змови Л. з Н. на умисне вбивство потерпілого та на підпал його квартири підстав немає.

З огляду на викладене колегія суддів вважає необхідним скасувати ви­рок у частині засудження Л. за пунктами 6, 12, ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 194 КК України, а справу у цій частині закрити за недоведеністю його участі у вчи­ненні цих злочинів.

Крім того, матеріалами справи не доведено, що під час розбійного напа­ду Н. і Л. до залишення останнім квартири потерпілому були спричинені тя­жкі тілесні ушкодження.

Відповідно до висновку судово-медичної експертизи трупа Я. його смерть настала від гострої крововтрати внаслідок колото-різаних ран шиї. Тілес­ні ушкодження на голові належать до категорії легких з короткочасним роз­ладом здоров’я, а перелом ребра — до тілесних ушкоджень середньої тяж­кості.

Оскільки судом встановлено, що колото-різані рани шиї, які відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, спричинив потерпілому Н. без будь-якої участі Л., то ця кваліфікуюча ознака ч. 4 ст. 187 КК України підлягає виклю­ченню із обвинувачення Л., і його дії слід перекваліфікувати з ч. 4 ст. 187 на ч. 3 ст. 187 КК України як вчинення розбійного нападу за попередньою змо­вою групою осіб шляхом проникнення у житло.

Оскільки вирок щодо Л. у частині засудження за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України скасовується із закриттям справи, то підлягає виключен­ню із вироку рішення суду про засудження Н. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України. Тобто підлягає виключенню кваліфікуюча ознака ч. 2 ст. 115 КК України — вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб.

Крім того, колегія суддів вважає, що у зв’язку із закриттям справи щодо Л. за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 194 КК України підлягає зміні і вирок суду в частині вирішення цивільного позову.

Доводи засудженого Л. про те, що він взагалі не вчиняв злочину, та про­хання засудженого Н. пом’якшити покарання задоволенню не підлягають, враховуючи наступне.

Винність Л. у вчиненні розбійного нападу на Я. за попередньою змовою з Н., шляхом проникнення у житло підтверджена показаннями Н., фактом ви­явлення у Л. 250 дол. США, які, за його словами, він одержав під час розбій­ного нападу на потерпілого, та показаннями Л. на досудовому слідстві.

Названим доказам у сукупності з іншими доказами у справі суд дав на­лежну оцінку і дійшов обґрунтованого висновку про участь Л. у розбійному нападі за обставин, викладених у вироку.

Доводи засудженого Н. про пом’якшення йому покарання у скарзі не об­ґрунтовуються, а згідно з вироком покарання йому суд призначив відповідно до вимог ст. 65 КК України з урахуванням ступеня тяжкості вчинених зло­чинів, особи та обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання.

Враховуючи наведене, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційну скаргу засудженого Н. залишила без задоволення, а касаційну скаргу засудженого Л. задовольнила частково.

Вирок апеляційного суду Одеської області від 29 жовтня 2004 р. щодо Л. і в порядку ст. 395 КПК України щодо Н. змінила.

Названий вирок у частині засудження Л. за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 194 КК України скасувала, справу в цій частині закрила за недове­деністю його участі у вчиненні цих злочинів; перекваліфікувала дії Л. з ч. 4 ст. 187 на ч. 3 ст. 187 КК України і призначила за цим законом покарання у вигляді 8 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна; виключила із резолютивної частини вироку щодо Н. його засудження за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України й ухвалила вважати його засудженим за суку­пністю злочинів, передбачених п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 2 ст. 194 КК України до призначеного судом покарання.

Змінила вирок у частині вирішення цивільного позову С.

Стягнула з Н. і Л. на користь С. солідарно 5073 грн матеріальної шко­ди. Стягнула з Н. на користь С. 340 588 грн на відшкодування матеріальної і 50 000 грн — моральної шкоди.

У решті вирок залишила без зміни.