Відповідно до ч. 3 ст. 102 КК України покарання у вигляді позбав­лення волі призначається неповнолітньому за тяжкий злочин на строк не більше 10 років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, — на строк до 15 років

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 121—131

(витяг)

Вироком апеляційного суду Донецької області від 5 квітня 2004 р. Г. за­суджено: за пунктами 6, 10, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 98 КК України на 14 років позбавлення волі без конфіскації майна; за ч. 4 ст. 187 КК України на 11 років позбавлення волі із застосуванням ст. 98 КК України без конфіскації майна; за ч. 4 ст. 152 КК України на 13 років позбав­лення волі; за ч. 2 ст. 153 КК України на 6 років позбавлення волі; за ч. 3 ст. 117 КК України на 7 років позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України остаточно до відбування призначено 15 ро­ків позбавлення волі без конфіскації майна; В. засуджено за пунктами 6, 10, 12,  13 ч. 2 ст. 115 КК України на 14 років позбавлення волі із застосуванням ст. 98 КК України без конфіскації майна; за ч. 4 ст. 187 КК України на 10 ро­ків позбавлення волі із застосуванням ст. 98 КК України без конфіскації майна; за ч. 4 ст. 152 КК України на 13 років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 153 КК України на 6 років позбавлення волі; за ч. 3 ст. 185 КК України на 4 роки позбавлення волі; за ч. 3 ст. 185 КК України на 4 роки позбавлення волі; за ч. 3 ст. 117 КК України на 7 років позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України остаточно до відбування призначено 15 ро­ків позбавлення волі без конфіскації майна.

Засуджених Г. і В. визнано винними у вчиненні злочинів за таких обставин.

В один із днів травня 2001 р., близько 19 год. 30 хв., В. і Г. зі своєю знайо­мою М. (1986 р. н.), біля буд. 57 на вул. Шевченко у с. Новомихайлівка Ма­рийського району Донецької області грали у карти. У цей самий час обидва домовились зґвалтувати М., достовірно знаючи, що вона неповнолітня.

Реалізуючи умисел, близько 20 год., застосовуючи фізичне насильство, В. і Г. повалили потерпілу на землю, утримуючи за руки і ноги, подолавши в такий спосіб її здатність чинити опір.

Після цього В. зняв нижній одяг із М. і обидва по черзі її зґвалтували.

21 січня 2003 р., близько 21 год., В. з метою крадіжки прийшов до будинковолодіння Ч. на вул. Кірова, 54а у с. Новомихайлівка. Скориставшись вільним доступом, він проник у сарай і вкрав там 4 гусей на загальну суму 100 грн та мішок. Через незакриті двері він проник у будинок, звідки викрав алюмінієвий бідон вартістю 150 грн.

У середині січня 2003 р. Г. таємно від батьків вирішив вкрасти і продати частину вугілля, яке зберігалося на подвір’ї його бабусі X. на вул. Кірова, 83 у с. Новомихайлівка.

З цією метою він вступив у попередню змову з В., пообіцявши, що на ви­ручені гроші придбають спиртне. 22 січня 2003 р., скориставшись вільним доступом, обидва проникли в сарай і викрали 180 кг вугілля на суму 25 грн 19  коп., яке реалізували односельцю.

Того самого дня, близько 20 год., вони знову зайшли до зазначеного са­раю і приготували до викрадення 480 кг вугілля на суму 67 грн 20 коп. їх дії були помічені господаркою X., на вимогу якої припинити протиправні дії обидва не реагували і відкрито викрали мішок вугілля вагою 60 кг на суму 7  грн 40 коп., який знову реалізували Б. за 10 грн.

Близько 20 год. 30 хв. обидва купили спиртні напої і розпили.

Перебуваючи в нетверезому стані, Г. і В. домовились учинити розбійний напад на X. і вбити її з корисливих мотивів з метою заволодіння вугіллям.

Близько 24 год. того самого дня через вікно горища Г. і В. проникли в бу­динок X.

Обидва напали на сплячу X., застосовуючи насильство, небезпечне для життя і здоров’я потерпілої, накинувши на голову пальто. З метою умисного вбивства X. Г. схопив її за шию руками і з великою силою здавив, а В. у цей час утримував руки потерпілої. Оскільки X. подавала ознаки життя, Г. і В. накинули їй на шию хустку, з великою силою затягнули, внаслідок чого від механічної асфіксії настала смерть потерпілої. З метою приховання слідів злочинів Г. і В. спалили хустку Х. в печі.

22 січня 2003 р. з 24 год. до 5 год. 23 січня 2003 р. Г. за попереднім згово­ром із В. проникли в сарай X. і викрали 360 кг вугілля на суму 50 грн 40 коп., яке продали Б. за 20 грн.

29 січня 2003 р., близько 18 год., В. і Г., перебуваючи в нетверезому ста­ні, у буд. 83 на вул. Кірова в с. Новомихайлівка домовились вчинити групове зґвалтування когось із молодих дівчат та задовольнити з ними статеву при­страсть неприродним способом, а після цього задушити жертву.

З цією метою вони вирішили під будь-яким приводом заманити дівчину у будинок за вказаною адресою.

Того самого дня, близько 19 год., В. і Г. прибули на місце проживання їх спільної знайомої Г. О., (1987 р. н.), на вул. Леніна, 115а у с. Новомихайлівка і запропонували їй вийти на вулицю, щоб разом провести час, з чим вона по­годилась. Усі домовились зустрітися о 20 год.

Повернувшись додому, В. і Г. приготували 4 мотузки, якими мали намір зв’язати руки і ноги Г. О., щоб вона не могла чинити опір.

Крім того, вони приготували мотузку, як удавку для вбивства Г. О. Зу­стрівшись з Г. О., В. і Г. шляхом обману заманили її в буд. 83 на вул. Кірова.

Після спільного розлиття спиртного, перебуваючи в нетверезому стані, діючи згідно з попередньою змовою, з метою зґвалтування Г. О., достовірно знаючи про її неповноліття, повалили її на ліжко, зняли одяг і, застосовуючи фізичне насильство, впродовж години по черзі ґвалтували її та задовольняли статеву пристрасть неприродним способом.

У цьому процесі Г. і В. неодноразово прив’язували до ліжка руки і ноги потерпілої, внаслідок чого вона не могла чинити опір. Крім того, з метою по­долання опору Г. О. В. кілька разів ударив її кулаком в обличчя, а Г. погро­жував застосуванням насильства, демонструючи столовий ніж, та вкусив Г. О. за молочну залозу.

З  метою вбивства Г. О., діючи згідно з попередньою змовою, В. і Г. наки­нули на її шию мотузку, по черзі затягуючи її з великою силою, внаслідок чо­го смерть потерпілої настала на місці події. Її труп В. і Г. винесли в погріб за буд. 83 на вул. Кірова.

У касаційному поданні прокурор, який брав участь у розгляді справи в суді, просить змінити вирок щодо Г. і В. і, враховуючи, що вони були непов­нолітніми на час вчинення злочинів, передбачених ч. 4 ст. 187 та ч. 4 ст. 152 КК України, призначити покарання з дотриманням вимог п. 4 ч. 3 ст. 102 України, тобто таке, яке б не перевищувало 10 років позбавлення волі; за­конний представник неповнолітнього засудженого В. — В. Н. — вважає необґрунтованим засудження В. за всіма епізодами обвинувачення, за виключен­ням крадіжки. При цьому посилається на застосування до В. недозволених методів ведення слідства. Просить скасувати вирок у частині засудження В. за пунктами 6, 10, 12, 13, ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 3 ст. 117 КК України, а справу закрити, звільнити його від відшкодування мо­ральної шкоди. За ч. 3 ст. 185 КК України просить пом’якшити покарання;

— засуджений В. фактично наводить аналогічні доводи, просить скасу­вати вирок та направити справу на новий судовий розгляд;

— захисник В. — адвокат Г., — оспорюючи обґрунтованість засудження В. за тим самим епізодом обвинувачення, вважає, що вирок у цій частині ба­зується на суперечливих і непереконливих доказах. У частині засудження В. за пунктами 6,10, 13, ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 3 ст. 117 КК України просить вирок скасувати, а справу закрити за відсутністю скла­ду злочину, а за ч. 3 ст. 185 КК України пом’якшити покарання, оскільки по­терпілій Ч. відшкодована матеріальна шкода;

— захисник засудженого Г. — адвокат Я. — наводить аналогічні доводи про незаконність вироку щодо її підзахисного. Вона вважає, що покладені в обґрунтування винності Г. докази добуті із застосуванням недозволених ме­тодів ведення слідства. Просить скасувати вирок, а справу закрити за відсут­ністю в діях Г. складу злочину.

Заслухавши доповідь судді, міркування прокурора, перевіривши матері­али справи, колегія суддів вважає, що касаційні скарги не підлягають задово­ленню, а касаційне подання слід задовольнити.

Висновок суду про винність Г. і В. у вчиненні злочинів, за які вони засу­джені, ґрунтується на зібраних у справі та перевірених у суді доказах, оціне­них у сукупності, як того вимагає ст. 323 КПК України.

Наведені у вироку докази в обґрунтування винності В. і Г. у зґвалтуван­ні неповнолітньої М., умисних вбивствах X. та Г. О. за обтяжуючих обставин покладені допустимі, достовірні й достатні докази. Потерпіла М. впродовж попереднього слідства давала неодноразові показання, які є послідовними, про зґвалтування її В. і Г. їх вона підтвердила в суді. Не вірити цим показан­ням у суду не було жодних підстав, оскільки у справі відсутні будь-які дані, які б вказували на наявність причин для обмови ГіВ. Більш того, як свідчать матеріали справи потерпіла, соромлячись розголосу та побоюючись погрози з  боку засуджених, лише через місяць повідомила про це своїй матері та по­друзі Х. А.

Це підтверджується і показаннями законного представника неповноліт­ньої потерпілої X. — М., яка ствердила, що не зверталась із заявою до пра­воохоронних органів, побоюючись за життя дочки і соромлячись розголо­шення інформації, яка принижувала її. Коли працівникам міліції із зізнання В. і Г. стало відомо про зґвалтування її дочки, вона як законний представ­ник звернулася з заявою про притягнення винних до кримінальної відпові­дальності.

Об’єктивність показань потерпілої підтверджується неодноразовими по­казаннями В. і Г. на досудовому слідстві, зокрема обвинувачуваних, допита­них за участю захисників, на очних ставках з потерпілою, під час відтворен­ня обстановки й обставин події, в яких вони визнали, що по черзі зґвалту­вали М.

Пізніше, як свідчать матеріали справи, засуджені змінили показання, за­являючи, що мали намір вчинити статевий акт, але не вчинили з фізіологіч­них причин.

Доводи скарги, що даними висновку судово-медичної експертизи спрос­товується факт зґвалтування М., дівоча пліва у якої не порушена, — безпід­ставні.

Ці дані узгоджуються як з показаннями потерпілої М. щодо конкрет­них обставин зґвалтування, так і зі зміненими показаннями засуджених, з яких випливає, що закінчити статевий акт вони не змогли з фізіологічних причин.

З урахуванням роз’яснень, що містяться у п. 6 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 4, ці дії правильно кваліфіко­вані за ч. 3 ст. 117 КК України.

В обґрунтування винності В. і Г. у вмисних вбивствах X. та Г. судом ціл­ком законно покладені показання засуджених, неодноразово дані на досудо- вому слідстві, які колегія, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, визнає достовірними і допустимими, оскільки вони узгоджуються з іншими об’єктивними доказами, які є у справі.

Як свідчать матеріали справи Г. і В. були затримані за підозрою у вбив­стві Г. О., вчиненому ними після вбивства X., у смерті якої їх ніхто не підо­зрював, а отже, працівники міліції не могли добиватися недозволеними ме­тодами зізнання у вчиненні цього злочину, як на це покликаються у скаргах касатори.

Отже, дані явки з повинною Г. і В., в якій вони повідомили правоохоронні органи про групове умисне вбивство X., є об’єктивним і допустимим доказом.

Аналогічними доказами є неодноразово дані на досудовому слідстві по­казання Г. і В. як обвинувачуваних, допитаних за участю захисників під час відтворення обстановки й обставин події.

У цих показаннях обидва назвали один і той самий спосіб вбивства — за­душення, який об’єктивно узгоджується з даними висновку додаткової судо­во-медичної експертизи трупа X., котрий після повідомлення В. і Г. про її вбивство був ексгумований.

Визнаючи себе винними в умисному вбивстві X., Г. і В. назвали один і той самий мотив вбивства — з корисливих мотивів, оскільки вона могла ста­ти на перешкоді продажу вугілля, яке зберігалось у неї на подвір’ї і яка бачи­ла їх, коли вони крали це вугілля.

У цій частині показання щодо мотиву вбивства об’єктивно підтверджу­ються показаннями свідка Б., який ствердив, що Г. і В. 22 і 23 січня 2003 р. продавали йому вугілля.

Обидва засуджені в різний час вказали один і той самий спосіб проник­нення у будинковолодіння X. — через вікно горища. Обидва, як видно з про­токолу відтворення обстановки й обставин події, показали одне й те саме вікно.

Доводи касаційних скарг, що ці показання є недостовірними і викликані застосуванням недозволених методів ведення слідства, оскільки під час від­творення обстановки й обставин події, проведеного на підставі судового до­ручення, статист не зміг проникнути через це вікно у будинок X., не спросто­вують наявні у справі докази винності засуджених.

Цій обставині у вироку дана ґрунтовна логічна оцінка, яка враховує ан­тропометричні дані Г. і В. та фізичні індивідуальні можливості осіб.

Крім того, як видно зі справи, крім перевірки прокурором заяви засу­джених про застосування недозволених методів ведення слідства працівни­ками Марийського РВ УМВС України в Донецькій області ця заява переві­рялася в суді і свого підтвердження не знайшла.

Колегія суддів погоджується з висновком суду, що ця заява В. і Г. зроб­лена з метою уникнення ними кримінальної відповідальності. Дії В. і Г. за цим епізодом правильно кваліфіковані за ч. 4 ст. 187, пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

Достовірними, достатніми і допустимими є докази, наведені у вироку в обґрунтування винності В. і Г. у вмисному вбивстві Г. О., вчиненому ними за попередньою змовою, поєднаному з її зґвалтуванням і задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, а доводи скарг у цій частині слід визнати надуманими і безпідставними.

Як видно зі справи, впродовж досудового слідства допитані як обвину­вачувані, за участю захисників, Г. і В. детально і послідовно пояснили, що за­здалегідь розробили план, яким передбачалося заманити Г. О. в будинок по­кійної X., яким користувався Г., щоб зґвалтувати Г. О. і задовольнити статеву пристрасть неприродним способом. Обидва визнали, що після вчинення що­до Г. О. статевих злочинів вони вдвох задушили потерпілу, застосовуючи для цього заздалегідь заготовлену мотузку.

Під час відтворення обстановки й обставин події В. підтвердив свої по­казання.

Зміні показань В. та Г. на завершальній стадії досудового слідства та в суді дана об’єктивна і ґрунтовна оцінка, з якою погоджується колегія суддів.

Доводи скарг, що зізнавальні показання не відповідають дійсності, оскіль­ки дані під впливом застосування недозволених методів ведення слідства, без­підставні з наведених раніше в цій ухвалі мотивів та враховуючи наступне.

Як видно з матеріалів справи, ні батькам потерпілої, ні працівникам мі­ліції не було відоме місцезнаходження трупа Г. О.

Про те, що труп Г. О. знаходиться у погребі на подвір’ї будинку бабусі Г., працівникам міліції стало відомо від В.

За даними протоколу огляду місця події за буд. 83 на вул. Кірова у с. Но­вомихайлівка Марійського району Донецької області, яке належало покійній X., виявлено труп неповнолітньої Г. О. з ознаками насильницької смерті. На лівій руці трупа був прив’язаний відрізок білизняної мотузки, чим також об’єктивно підтверджується правдивість засуджених на досудовому слідстві, що в процесі зґвалтування та задоволення статевої пристрасті неприродним способом вони зв’язували Г. О., використовуючи білизняну мотузку.

За даними висновку судово-медичної експертизи на трупі потерпілої се­ред інших виявлено тілесні ушкодження в області шиї у вигляді смужчатого садна, які утворилися від дії «удавки» шириною близько 2,5 см.

Цим самим висновком констатується наявність безлічі тілесних ушко­джень в області статевих органів та анального отвору, які утворились від дії тупого твердого предмета.

Також згідно з висновком на трупі Г. О. виявлено кільцеподібне садно лівої молочної залози, яке могло бути спричинене укусом зубами.

Цим також підтверджується об’єктивність показань засуджених на до- судовому слідстві, які неодноразово повідомляли, що в процесі зґвалтування Г. укусив Г. О. за ліву молочну залозу.

За показаннями Г. і В. на досудовому слідстві відрізки мотузки, якими вони душили Г. О. та зв’язували в процесі зґвалтування, вони сховали у ве­лику металеву каструлю на подвір’ї садиби покійної бабусі Г.

У процесі огляду місця події ця каструля, а в ній — відрізки мотузки, дійсно були виявлені, що також свідчить про правдивість показань В. і Г. на досудовому слідстві.

За даними висновків судово-трасологічної експертизи відрізки мотузки, зняті з руки Г. О. та вилучені на місці події, складають одне ціле.

Зі справи видно, що в процесі досудового слідства було вилучено одяг В. і Г. На одязі останнього виявлені плями бурого кольору, які, за дани­ми висновку судово-імунологічної експертизи, могли утворитися від кро­ві Г. О.

Згідно з висновками судово-імунологічної експертизи на тампонах з вміс­том вагіни та прямої кишки виявлена сперма з домішками крові, яка могла походити від В. і Г.

Судом як об’єктивний доказ винності Г. і В. у вмисному вбивстві Г. О. за обтяжуючих обставин обґрунтовано прийнято до уваги той факт, що ключ від зачинення дверей, які вели в погріб, де знаходився труп Г. О., був вилуче­ний у Г.

Ці та інші докази є беззаперечними і спростовують доводи скарг.

Дії В. і Г. за цим епізодом правильно кваліфіковані за пунктами 10, 12, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 153 КК України.

Остаточно призначене В. і Г. покарання відповідає вимогам ст. 65 КК України. Разом із тим підлягає задоволенню касаційне подання прокурора в частині призначення покарання Г. і В. за ч. 4 ст. 152 КК України та Г. за ч. 4 ст. 187 КК України на наступних підставах.

Як свідчать матеріали справи, Г. і В. вчинили злочин неповнолітніми.

Відповідно до пунктів 4 і 5 ч. 3 ст. 102 КК України неповнолітнім, які вчинили особливо тяжкий злочин, може бути призначено позбавлення волі на строк не більше 10 років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умис­ним позбавленням життя людини, — не більше 15 років.

Як видно зі змісту санкцій ч. 4 ст. 152 і ч. 4 ст. 187 КК України, ці злочи­ни відповідно до ст. 12 КК України є особливо тяжкими.

Водночас диспозиції ч. 4 статей 152 та 187 КК України не містять квалі­фікуючої ознаки «умисне позбавлення життя людини».

За таких обставин призначене В. і Г. покарання за ч. 4 ст. 152 та Г. за ч. 4 ст. 187 КК України підлягає пом’якшенню.

Оскільки обсяг обвинувачення, визнаного доведеним, при цьому не змен­шується, загальний строк покарання, призначений судом, зміні не підлягає.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційні скарги засудженого В., у його інтересах захисника-адвоката Г. I., законного представника — В. Н., захисника засудженого Г. — адвоката Я. — залишила без задоволення. Касаційне подання прокурора, який брав участь у розгляді справи в суді, задовольнила. Вирок апеляційного суду Донецької області від 5 квітня 2004 р. щодо Г. та В. змінила. Пом’якшила Г. та В. пока­рання за ч. 4 ст. 152 КК України до 10 років позбавлення волі, Г. за ч. 4 ст. 187 КК України — до 10 років позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, передбачених пунктами 6, 10, 12, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 3 ст. 117 КК України шляхом часткового складання призначених покарань ухва­лила остаточно вважати засудженим Г. до 15 років позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, передбачених пунктами 6, 10, 12, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 117 КК України, шляхом часткового складання призначених покарань ухвалила остаточно вважати засудженим В. до 15 років позбавлен­ня волі.

У решті цей вирок залишила без зміни.

Відповідно до ч. 1 ст. 100 КК України громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 1 березня 2005р.// Судова практика Верхов­ного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 131—133

(витяг)

Вироком Бахмацького районного суду Чернігівської області від 25 трав­ня 2004 р. засуджено: Т. В. за ч. 2 ст. 125 КК України до 150 годин громад­ських робіт; Т. О. за ч. 2 ст. 125 КК України на 8 місяців виправних робіт за місцем роботи із відрахуванням у дохід держави 15% заробітку.

Для відшкодування моральної шкоди постановлено стягнути з засудже­них на користь Г. 2000 грн.

Цим вироком Г. та Я. виправдано.

Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 23 вересня 2004 р. вирок щодо Т. В. та Т. О. залишено без зміни.

Т. В. та Т. О. засуджено за те, що 23 листопада 2003 р., близько 10 год., у с. Фастові Бахмацького району Чернігівської області біля магазину «Пролі­сок» на ґрунті особистих неприязних стосунків у сварці вони заподіяли Г. легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про зміну вироку що­до Т. В. з пом’якшенням покарання, оскільки суд, призначаючи покарання Т. В. у вигляді 150 год. громадських робіт, не врахував, що він на час вчинен­ня злочину був неповнолітнім.

У касаційній скарзі засуджені Т. В. та Т. О. порушують питання про ска­сування судових рішень щодо них з направленням справи на новий розгляд, посилаючись на те, що судове слідство проведено неповно та однобічно. Стверджують, що Г. вони не били, а висновок суду щодо їх винності ґрунту­ється на показаннях Г., С. і Я., які їх обмовили.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши справу, ко­легія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню, а скарга — частковому задоволенню на таких підставах.

Висновок суду щодо винності засуджених у вчиненні злочину доведе­но зібраними у справі доказами, які отримано з додержанням КПК України і які наведено у вироку.

Істотних порушень норм КПК України, які могли бути підставою для скасування вироку, у справі не допущено. Злочинні дії засуджених кваліфі­ковано правильно.

Покарання Т. О. призначено з дотриманням вимог закону. Призначаю­чи покарання Т. В., який на час вчинення злочину був неповнолітнім (17 ро­ків), суд порушив вимоги ст. 100 КК України, згідно з якою громадські ро­боти можуть бути призначені неповнолітньому на строк від 30 до 120 годин. Тому призначений йому строк громадських робіт повинен бути знижений до 120 годин.

Крім того, при вирішенні питання про суму моральної шкоди, заподіяної Г., суд недостатньо врахував конкретні обставини справи, а тому сума відшко­дування підлягає зменшенню до 1000 грн.

Виходячи з наведеного та керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Чернігівської області за­довольнила, касаційну скаргу засуджених Т. О. та Т. В. задовольнила част­ково.

Вирок Бахмацького районного суду Чернігівської області від 25 травня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 23 вересня 2004 р. щодо Т. О. та Т. В. змінила. Знизила призначене Т. В. за ч. 2 ст. 125 КК України покарання до 120 годин громадських робіт.

Стягнуту солідарно з засуджених суму на користь Г. у відшкодування моральної шкоди зменшила до 1000 грн.

Суд не звернув уваги на ту обставину, що застосування до неповно­літнього такого покарання, як обмеження волі, суперечить вимогам ст. 98 КК України і не може бути застосоване до таких осіб

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 березня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 133—135

(витяг)

Вироком Миронівського районного суду Київської області від 11 берез­ня 2004 р. Т. визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України, і призначено йому покарання у вигляді 1 року обмеження волі.

На підставі ст. 105 КК України Т. звільнено від призначеного покарання із застосуванням примусового заходу виховного характеру у вигляді переда­чі під нагляд матері Т. Н. строком на 1 рік.

Кримінальну справу з обвинувачення Т. за ч. 1 ст. 309 КК України закрито.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Т. визнано винним у тому, що 4 грудня 2003 р., близько 16 год. 30 хв., на території Миронівського міського продуктового ринку від не встановленої слідством особи незаконно, безоплатно отримав паперовий пакунок з речо­виною рослинного походження, яка є наркотичним засобом — висушеною марихуаною (каннабісом) — вагою 0,25 г, що мала на собі смолоподібні на­шарування, які є наркотичним засобом — екстрактом каннабісу точною ва­гою 0,32 г, і його незаконно зберігав при собі з метою власного вживання.

5  грудня 2003 р., близько 16 год. 10 хв. на пероні вокзалу станції Миронівка при його затриманні працівниками міліції вказаний паперовий пакунок з нар­котичним засобом у нього було виявлено і вилучено.

У касаційному поданні заступник прокурора Київської області просить вирок щодо Т. у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального зако­ну та суттєвим порушенням кримінально-процесуального закону скасувати, а справу закрити, вважаючи його звільненим від відбування покарання із за­стосуванням примусового заходу виховного характеру з передачею під нагляд матері Т. Н. на підставі ст. 105 КК України. Мотивує тим, що суд всупереч вимогам ст. 98 КК України застосував до Т., який є неповнолітнім, обмежен­ня волі і порушив визначений у ст. 447 КПК України порядок застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню на таких підставах.

За вироком суду Т. учинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК Украї­ни, у віці 17 років, тобто будучи неповнолітнім.

Згідно зі ст. 447 КПК України встановлено порядок застосування до не­повнолітнього примусових заходів виховного характеру, відповідно до якого, коли суд під час розгляду справи, що надійшла з обвинувальним висновком, дійде висновку про можливість виправлення неповнолітнього, який учинив злочин середньої тяжкості, без застосування кримінального покарання, він виносить ухвалу, а суддя — постанову про закриття кримінальної справи, і вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбаченого ч. 2 ст. 105 КК України.

У цій справі зазначені вимоги закону судом не були дотримані. Суд по­становив щодо Т. вирок і, визнавши його винним у вчиненні злочину, пе­редбаченого ч. 1 ст. 309 КК України, та призначивши покарання у вигляді 1 року обмеження волі, звільнив його від покарання із застосуванням при­мусових заходів виховного характеру із закриттям щодо нього криміналь­ної справи.

Разом з тим, суд не звернув уваги на ту обставину, що застосування до неповнолітнього такого покарання, як обмеження волі, суперечить вимогам ст. 98 КК України і не може бути застосоване до таких осіб.

Тому колегія суддів вважає необхідним вирок щодо Т. скасувати, а спра­ву закрити і вважати його звільненим від покарання із застосуванням приму­сового заходу виховного характеру з передачею під нагляд матері Т. Н. стро­ком на 1 рік.

На підставі викладеного та керуючись статтями 394—396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Київської області задо­вольнила, вирок Миронівського районного суду Київської області від 11 бе­резня 2004 р. щодо Т. скасувала, а справу закрила й ухвалила вважати його звільненим від покарання на підставі ст. 105 КК України із застосуванням примусового заходу виховного характеру з передачею під нагляд матері Т. Н. строком на 1 рік.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК України суд, призначаючи заходи вихов­ного характеру у вигляді передачі неповнолітнього під нагляд бать­ків, встановлює тривалість такого заходу

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 9 червня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 140—141

(витяг)

Постановою Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 27 квітня 2004 р. закрито кримінальну справу щодо О. О., О. С. та П. на підставі ст. 97 КК України із застосуванням примусових заходів вихов­ного характеру.

В апеляційному порядку зазначена постанова не оскаржувалася.

Як визнав встановленим суд, О. О., О. С. та П. 5 жовтня 2003 р., близько 18  год, з горища будинку потерпілої Я. в с. Несолонь Новоград-Волинського району викрали 6 мішків вівса на суму 173 грн 27 жовтня 2003 р., близько 19  год., брати О. О та О. С. з магазину цього самого села викрали продоволь­чі товари і майно на суму 173 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Житомирської області по­силається на порушення судом вимог ст. 105 КК України при вирішенні пи­тання про закриття справи. Просить зазначену постанову скасувати, а спра­ву направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, який підтримав касацій­не подання, перевіривши матеріали кримінальної справи, колегія суддів вва­жає, що касаційне подання підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК України суд, призначаючи заходи виховно­го характеру у вигляді передачі неповнолітніх під нагляд батьків, встановлює термін такого заходу. Невстановлення зазначеного терміну залишає встанов­лений нагляд батьків за поведінкою неповнолітнього безстроковим, що супе­речить зазначеному закону.

Разом із тим, колегія суддів вважає, що невстановлення терміну переда­чі неповнолітніх під нагляд батьків не є суттєвим порушенням матеріально­го закону, яке б тягло безумовне скасування зазначеної постанови. Відповід­но до ст. 396 КПК України суд касаційної інстанції може змінити постанову суду першої інстанції, визначивши термін передачі неповнолітніх під нагляд батьків.

Тому касаційне подання заступника прокурора Житомирської області підлягає частковому задоволенню.

На підставі наведеного та керуючись ст. 394 КПК України, колегія суд­дів Судової палати у кримінальних справах Верхового Суду України каса­ційне подання заступника прокурора Житомирської області задовольнила частково, змінила постанову Новоград-Волинського міськрайонного суду Жи­томирської області від 27 квітня 2004 р. щодо О. О., О. С. та П., встановивши термін застосованих щодо них примусових заходів виховного характеру у вигляді передачі під нагляд батьків на 1 рік 6 місяців. Урешті зазначену по­станову залишено без зміни.

Відповідно до положень ст. 98 КК України до неповнолітніх конфіс­кація майна як додаткове покарання не може бути застосована

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 25 серпня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 141—147

(витяг)

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Полтавської області від 28 березня 2005 р. засуджено до позбав­лення волі: Ш., раніше судимого за ч. 1 ст. 309 КК України, на 2 роки; за ч. 2 ст. 187 КК України на 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; за ч. 4 ст. 187 КК України на 10 років позбавлення волі з конфіскацією всьо­го майна; за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 14 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК України остаточне покарання призначено у вигляді 14 років позбавлен­ня волі з конфіскацією всього майна; Б. за ч. 2 ст. 187 КК України на 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; за ч. 4 ст. 187 КК України на

10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 14 років позбавлення волі з конфіскацією всього май­на; на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточне покаран­ня йому визначено у вигляді 14 років позбавлення волі з конфіскацією всьо­го майна; Г. за ст. 187 КК України на 7 років позбавлення волі з конфіска­цією всього майна; за ч. 4 ст. 187 КК України на 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 14 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточне покарання йому визначене у ви­гляді 14 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна.

Вирішено вирок Білоцерківського міськрайонного суду від 11 травня 2004 р. щодо Ш. виконувати самостійно.

Постановлено стягнути з Ш. і Г. солідарно на користь потерпілого К. на відшкодування матеріальної та моральної шкоди відповідно 1200 грн і 20 000 грн.

Вирішено стягнути на відшкодування судових витрат з Ш. і Г. солідарно 672 грн 26 коп. в дохід держави, а також з Ш. — 50 грн 32 коп. на користь НДЕКЦ УМВС України у Полтавській області.

Ш. і Г. засуджено за вчинення таких злочинів.

Ш. 17—18 вересня 2003 р. на полі поблизу с. Попівка Миргородського району Полтавської області незаконно нарвав рослини дикорослої коноплі для власного вживання та перевіз їх до місця свого проживання у м. Мирго­род, де частину цих рослин подрібнив та зберігав без мети збуту.

27 серпня 2003 р. у його помешканні було виявлено 51,7 г цієї подрібне­ної рослини, яка відповідно до висновку судово-хімічної експертизи є нарко­тичним засобом — каннабісом.

17  листопада 2003 р. Г. і Ш. у стані алкогольного сп’яніння за попере­дньою змовою між собою разом із Щ., щодо якого відмовлено в порушенні кримінальної справи на підставі п. 2 ст. 6 КПК України, вчинили напад на С. у його садибі на вул. Воскресінській, 8/1 у м. Миргороді з метою заволодіння грошима та майном потерпілого. Проте самого заволодіння їм здійснити не вдалося через активний опір С. 10  травня 2004 р., близько 15 год., Г. і Ш. за попередньою змовою вчини­ли розбійний напад на К., поєднаний із проникненням в її житло.

Під час нападу вони із корисливих мотивів за попередньою змовою вчи­нили умисне вбивство К., завдавши їй по кілька ударів дерев’яною палицею по голові, та заволоділи грошима потерпілої у сумі 480 грн.

Упевнившись, що К. мертва, Г. і Ш. перемістили її тіло під ліжко у спа­льній кімнаті будинку, де Г. замаскував його побутовими предметами, після чого вони з місця злочину зникли.

У поданих на вирок касаційних скаргах:

— засуджений Ш. твердить, що він не вчиняв злочинів щодо потерпілої К., що в той час він знаходився в іншому місці і що показання, в яких він ви­знавав себе винним, змушений був давати під примусом з боку працівників міліції;

— засуджений Г., вважаючи вирок суду незаконним, посилаючись на за­стосування щодо нього незаконних методів слідства, просить скасувати ви­рок з направленням справи на додаткове розслідування.

Заслухавши доповідь судді, пояснення засуджених Ш. і Г., які підтрима­ли свої касаційні скарги, міркування прокурора, перевіривши матеріали спра­ви і доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що скарги задоволенню не підлягають.

Висновок суду про доведеність винності Ш. і Г. у вчиненні зазначених дій щодо потерпілої К. відповідає фактичним обставинам справи, підтвер­джується дослідженими в судовому засіданні доказами, аналіз яких суд дав у вироку, і цей висновок є обґрунтованим.

Доводи Ш. і Г. про необґрунтованість їх засудження за розбій та умисне вбивство К. є безпідставними.

Так, Г., як видно із матеріалів справи, на стадії досудового слідства під час допитів його як підозрюваного та обвинуваченого визнавав факт вчинен­ня ним із Ш. розбійного нападу на К. та її умисного вбивства. До того ж він докладно розповідав про обставини вчинення злочину.

З огляду на його показання про заволодіння майном К. вони з Ш. домо­вилися заздалегідь, що під час вчинення нападу на неї він першим став завда­вати потерпілій ударів палицею по голові, що він заволодів її грошима в су­мі 480 грн.

Ш. під час проведення досудового слідства у справі також визнавав себе винним у вчиненні цього злочину і підтвердив показання Г. та більш деталь­но розповів про обставини скоєння злочину.

Із його показань видно, що ініціатором заволодіння грошима К. був Г., і саме той першим напав на потерпілу, завдавши їй три удари дерев’яною па­лицею по голові, а потім, через деякі проміжки часу, ще по кілька разів тією самою палицею; він, Ш., також завдав К. три удари палицею в ділянку по­тилиці.

Ті показання, в яких Г. і Ш. визнавали себе винними у вчиненні цього злочину, вони підтверджували під час проведення відтворення обстановки й обставин події.

У судовому засіданні Г. і Ш. змінили свої показання і почали твердити, що зазначених дій щодо потерпілої К. вони не вчиняли, що показання на стадії досудового слідства у справі, в яких вони визнавали себе винними, змушені були давати у зв’язку із застосуванням щодо них незаконних методів слідства.

Суд, з огляду на протокол судового засідання і вироку, ретельно переві­рив ті й інші показання Г. та Ш. і в результаті їх дослідження в сукупності з іншими розглянутими в судовому засіданні доказами дав їм належну оцін­ку й обґрунтовано визнав, що більше відповідають дійсності ті показання, в яких вони визнавали себе винними, оскільки вони підтверджуються іншими зібраними у справі доказами й узгоджуються з ними.

Зокрема зазначені показання Г. і Ш. підтверджуються висновком судо­во-медичної експертизи про характер і локалізацію ушкоджень на тілі потер­пілої К. та про причини її смерті, висновком судово-імунологічної експертизи про те, що на вилученій на місці злочину дерев’яній палиці, якою, за твер­дженнями на стадії досудового слідства Г. і Ш., вони завдавали удари потер­пілій К., виявлено сліди крові, яка могла походити від потерпілої.

Крім того, вказані показання Ш., в яких він зазначив, що після вбивства К. вони затягли її тіло під ліжко у спальній кімнаті, та показання Г. у цій частині узгоджуються з даними, встановленими під час огляду місця події, згідно з яки­ми труп потерпілої було виявлено під ліжком у спальній кімнаті її будинку.

Окрім цього, як видно із матеріалів справи, Ш. і Г. у своїх показаннях, в яких вони визнавали себе винними, вказували на такі деталі й подробиці, які могли бути відомі лише особам, причетним до вчинення злочину.

Показання Г. на стадії досудового слідства про те, що 10 травня 2004 р. (ко­ли було вчинено вбивство К.) він був у садибі потерпілої, де виконував на го­роді обумовлену з нею роботу, підтверджуються показаннями свідків З. та З. О.

Про причетність Г. і Ш. до зазначеного злочину свідчать і інші наявні у матеріалах справи дані, зокрема ті, які одержані саме від них.

Суд, з огляду на протокол судового засідання, ретельно перевірив заяви Ш. і Г. про алібі, зроблені ними під час проведення судового слідства, і ви­знав їх безпідставними, навівши при цьому у вироку переконливі мотиви на обґрунтування свого висновку у цій частині.

Судом також уживалися належні заходи для перевірки тверджень Г. і Ш. про застосування щодо них незаконних методів слідства, і в ході проведення відповідних перевірок ці їх заяви не підтвердилися. Тому доводи у скаргах засуджених про те, що показання, в яких вони визнавали себе винними у вчиненні вказаного злочину, змушені були давати у зв’язку із застосуванням недозволених методів слідства, є безпідставними.

З урахуванням зазначених вище обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано визнав Г. і Ш. винними у розбійному нападі на потерпілу К., поєднаному з її умисним вбивством із корисливих мотивів, вчинених за попередньою змовою групою осіб, та правильно кваліфікував їх дії за ч. 4 ст. 187, пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

Винність Г. і Ш. у вчиненні розбійного нападу на потерпілого С. підтве­рджується їх показаннями, в яких вони визнали себе винними: Г. повністю, а Ш. — частково; показаннями потерпілого С. і даними протоколів відтворень обстановки й обставин події, проведених за участю Г. і потерпілого, та інши­ми наведеними у вироку суду доказами.

Злочинні дії Ш. і Г. у цій частині обвинувачення за ч. 2 ст. 187 КК Украї­ни кваліфіковані правильно.

Доводи у касаційній скарзі засудженого Ш. про неправильність кваліфі­кації його дій щодо С. як розбою, про необхідність перекваліфікації їх на ін­шу норму кримінального закону є безпідставними.

Висновок суду про винність Ш. у незаконному придбанні, перевезенні, зберіганні наркотичного засобу без змети збуту підтверджується визнанням ним своєї вини, фактом виявлення та вилучення у помешканні Ш. наркотич­ного засобу — каннабісу (марихуани) — та іншими дослідженими в судовому засіданні доказами. Доведеність винності Ш. у вчиненні зазначених дій та правильність їх кваліфікації за ч. 1 ст. 309 КК України в його касаційній ска­рзі не оспорюються.

Призначене Ш. і Г. покарання у вигляді 14 років позбавлення волі кож­ному відповідає ступеню тяжкості ними скоєного та їх особам і є необхідним для виправлення кожного з них.

За таких обставин підстав для скасування чи зміни вироку щодо обох засуджених за їх касаційними скаргами немає.

Разом із тим, у порядку ст. 395 КПК України колегія суддів звертає ува­гу на те, що суд неправильно застосував щодо Г. додаткове покарання у ви­гляді конфіскації майна за ч. 2 ст. 187 КК України.

Як видно із матеріалів справи і вироку суду, зазначений злочин Г. учи­нив у неповнолітньому віці.

Відповідно до положень ст. 98 КК України до неповнолітніх конфіска­ція майна як додаткове покарання не може бути застосована.

Тому вирок щодо Г. у цій частині підлягає зміні — рішення суду про за­стосування до нього конфіскації майна за вказаним законом підлягає виклю­ченню.

Крім того, суд неправильно застосував солідарний порядок стягнення із засуджених судових витрат у дохід держави, оскільки згідно з ч. 2 ст. 93 КПК України у разі визнання винними кількох осіб суд приймає рішення про стяг­нення судових витрат окремо з кожного із них (у частках) з урахуванням ступеня вини та їх майнового стану.

У зв’язку з цим вирок суду в цій частині також підлягає зміні. Судова колегія з урахуванням ступеня вини Ш. і Г. та їх матеріального стану вважає, що з кожного з них слід стягнути судові витрати в однаковому розмірі, тобто по 336 грн 13 коп.

На підставі викладеного та керуючись статтями 395—396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційні скарги залишила без задоволення.

Вирок колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Полтавської області від 28 березня 2005 р. щодо Ш. і Г. у порядку ст. 395 КПК України змінила, виключила з вироку суду стосовно Г. рішення про застосування щодо нього додаткового покарання у вигляді конфіскації всього належного йому майна за ч. 2 ст. 187 КК України; замість застосуван­ня судом солідарного порядку стягнення із засуджених судових витрат у су­мі 672 грн 26 коп. стягнула з Ш. і Г. у дохід держави по 336 грн 13 коп. судо­вих витрат з кожного.

У решті вирок стосовно Ш. і Г. залишила без зміни.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 53 та ст. 99 КК України штраф засто­совується до неповнолітніх, які мають самостійний дохід, власні кош­ти або майно, на яке може бути звернене стягнення.

Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчинено­го злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах від 30 до 500 встановлених законодавством неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 жовтня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 148—149

(витяг)

Вироком Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 16 вересня 2004 р. Ч. засуджено за ст. 98, ч. 1 ст. 185 КК України до штрафу в сумі двох неоподаткованих мінімумів доходів громадян — 34 грн.

В апеляційному порядку зазначений вирок не оскаржувався.

За вироком суду Ч. визнано винним в тому, що він 14 червня 2004 р. о 19  год. у с. Тужна таємно викрав належний ТОВ «Тужна» розкидач РУМ-8 від тракторного причепа вартістю 240 грн.

У касаційному поданні прокурор посилається на те, що суд неправильно застосував кримінальний закон щодо призначення засудженому Ч. покаран­ня: розмір штрафу в сумі 34 грн, стягнутий з неповнолітнього засудженого, не відповідає вимогам ч. 2 ст. 53 КК України, оскільки мінімальний розмір штрафу, встановлений в межах 30 неоподаткованих мінімумів, становить 510 грн; крім того, всупереч вимог ст. 99 КК України суд, призначаючи не­повнолітньому засудженому покарання у вигляді штрафу, не встановив, чи має він самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути зверне­не стягнення. А тому просить вирок скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали кримінальної справи, колегія суддів вважає, що каса­ційне подання підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 53 КК України розмір штрафу визначається судом залеж­но від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винно­го в межах від 30 до 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу. А відповідно до вимог ст. 99 КК України штраф до неповнолітніх застосовується в межах до 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, якщо вони мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення.

Встановивши в судовому засіданні, що неповнолітній Ч. учинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 185 КК України, суд, призначаючи йому покарання у вигляді штрафу, всупереч вимогам кримінального закону не перевірив, чи має за своїм майновим станом неповнолітній засуджений можливість сплати­ти штраф, а також неправильно визначив розмір штрафу, який не відповідає мінімальній межі, яка в зазначеному випадку повинна бути не менш 510 грн. За таких обставин зазначений вирок не може бути визнаний законним та об­ґрунтованим і підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий судо­вий розгляд.

На підставі наведеного та керуючись ст. 394 КК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Кіровоградської області задовольнила, вирок Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 16 вересня 2004 р. щодо Ч. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд у той са­мий суд, але в іншому складі суддів.

Ураховуючи конкретний розмір викраденого майна, першу судимість, умови життя і виховання неповнолітніх засуджених, суд касаційної інстанції дійшов висновку про можливість виправлення цих неповно­літніх без реального відбування покарання із застосуванням статей 75, 104 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 11 січня 2005 р. // Судова практика Верхов­ного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 150—155

(витяг)

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Львівської області від 23 вересня 2004 р. засуджено до позбав­лення волі: Р. за п. 12 ч. 2 ст. 115, КК України на 11 років 6 місяців позбав­лення волі; за ч. 2 ст. 263 КК України на 1 рік позбавлення волі; за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Р. до відбування остаточно визна­чено 11 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією майна; Ш. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 185 КК Украї­ни на 2 роки позбавлення волі; за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки по­збавлення волі; за ч. 2 ст. 189 КК України на 3 роки позбавлення волі. На під­ставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Ш. до відбування остаточно визначено 10 років позбавлення волі; Б. за ч. 2 ст. 189 КК України на 3 роки позбавлення волі; Л. і Я. за ч. 2 ст. 185 КК України на 1 рік 6 місяців і за ч. 3 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 2 роки, а за сукуп­ністю злочинів на підставі ст. 70 КК України остаточно визначено 2 роки по­збавлення волі кожному.

Цим вироком постановлено стягнути: із Ш., Л. і Я. солідарно на користь ДП «Хлібокомбінат» 690 грн 50 коп. заподіяної злочином шкоди; із Р. і Ш. солідарно на користь С. 20 000 грн моральної шкоди.

Р., Ш., Б., Я. і Л. засуджено за злочини, які вони згідно з вироком учини­ли за таких обставин.

12  січня 2004 р., близько 19 год., Р., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння в будинку Ш., що знаходився в с. Баківці Жидачівського району Львівської області, за попередньою змовою з Ш. на умисне вбивство Н. на побутовому ґрунті почали завдавати йому удари руками, ногами і кастетом у голову, обличчя та інші частини тіла. Вони продовжили в такий спосіб побиття потерпілого на вулиці та в господарській будівлі зазначеної сади­би, куди завели його. Потім, доводячи свій умисел позбавлення життя Н. до кінця, засуджені почали стрибати на його тілі і таким чином вбили потерпі­лого.

На початку січня 2004 р. Р. у цьому самому селі придбав у невстанов- леної особи кастета, якого носив і зберігав, не маючи на те відповідного до­зволу.

У цей самий день Р. у цьому самому селі за попередньою змовою з невстановленою особою з метою збуту незаконно придбав макову соломку ва­гою 298,6 г, яка була вилучена за місцем його тимчасового проживання 14 січ­ня 2004 р.

11 вересня 2003 р., близько 11 год., Б. у приміщенні універмагу «Львів», що розташований на вул. Княгині Ольги в м. Львові, вчинив вимагання в П. належних йому 10 грн з погрозою насильства над потерпілим.

12 вересня того самого року, близько 9 год. 30 хв., Б. за попередньою змо­вою з Ш. на вул. Кульпарківській, 117 у м. Львові вчинили вимагання в П. належних йому 15 грн з погрозою насильства над потерпілим.

17 вересня того самого року, близько 11 год., Б. і Ш. у приміщенні уні­вермагу «Львів» у такий самий спосіб заволоділи належними П. 20 грн.

Цього самого дня, близько 15 год., вони, діючи аналогічно, на вул. В. Ве­ликого в м. Львові заволоділи належними П. 20 грн.

18 вересня 2003 р., близько 12 год., в тому самому приміщенні універма­гу «Львів» Б. у такий самий спосіб заволодів належними П. 20 грн.

19 вересня 2003 р., близько 11 год. 30 хв., на вул. Княгині Ольги вчинив вимагання ще 20 грн у потерпілого П., погрожуючи йому при цьому насиль­ством.

У цей самий день, близько 15 год. 15 хв., Б. у такий самий спосіб на вул. Кульпарківській у м. Львові заволодів належними П. 20 грн.

26  вересня 2003 р., близько 10 год. 45 хв., Б. у приміщенні універмагу «Львів», що знаходиться на вул. Княгині Ольги, вчинив вимагання в П. 30 грн з погрозою застосування насильства.

Уночі 21 грудня 2003 р. Ш. за попередньою змовою з Л. і Я. вчинили крадіжку продуктів харчування з холодильника, що знаходився біля кіос­ку приватного підприємця П. Н., розташованого на вул. Володимира Вели­кого в м. Львові, якою потерпілій заподіяли матеріальну шкоду на 133 грн 20  коп.

Уночі 23 грудня 2003 р. Ш. із належного приватному підприємцю П. кіос­ку, що знаходився на тій самий вулиці м. Львова, таємно викрав продукти харчування вартістю 79 грн 20 коп.

11 січня 2004 р. Ш., Л. і Я. за попередньою змовою між собою вночі вчи­нили крадіжку 166 грн 48 коп. та продуктів харчування вартістю 414 грн 2  коп., а всього грошей і продуктів харчування на 580 грн 50 коп. з кіос­ку ДП «Хлібокомбінат», що знаходився на території ринку «Провесінь» у м. Львові.

13 січня цього самого року вночі Ш. з Л. за попередньої змовою між со­бою вчинили крадіжку продуктів харчування із належного приватному під­приємцю С. кіоску, що знаходився на вул. Науковій, 29а в м. Львові, заподіяв­ши йому шкоду на 41 грн 25 коп.

16 січня 2004 р. вночі Ш., Л. і Я. за попередньою змовою між собою із торгової ятки, що розташовувалася біля магазину «Бест» на вул. Науковій у м. Львові, таємно викрали промислові товари загальною вартістю 23 грн 20  коп., чим заподіяли приватному підприємцю С. на таку суму матеріальну шкоду.

У касаційних скаргах:

— засуджений Ш. просить вирок змінити і пом’якшити покарання. По­силається на те, що під час його обрання суд недостатньо врахував такі по­м’якшуючі обставини, якими, на його думку, є вчинення злочину щодо Н. у неповнолітньому віці, його першу судимість, а також дані про особу потер­пілого, який зловживав алкогольними напоями, і, будучи п’яним, знущався над його сестрою і матір’ю;

— засуджений Л. і його захисник Г. також порушують питання про зміну вироку і застосування до нього ст. 75 КК України. Мотивують це тим, що зло­чини були вчинені в неповнолітньому віці внаслідок тяжкого матеріального становища сім’ї;

— засуджений Я. і його захисник Г. просять вирок змінити, застосувати до нього ст. 75 КК України і звільнити від призначеного судом покарання з випробуванням, посилаючись на те, що злочини були вчинені внаслідок збі­гу тяжких сімейних обставин, які проявилися в тому, що він виховувався без матері, в сім’ї з матеріальними нестатками.

Вирок щодо Р. і Б. не оскаржується і на нього не внесено касаційного по­дання.

Заслухавши доповідача, пояснення захисника Г., яка касаційні скарги під­тримала, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговори­вши доводи касаційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги засуджених Л. і Я. та їх захисника Г. підлягають задоволенню, а каса­ційна скарга засудженого Ш. — не підлягає на таких підставах.

Висновки суду про винність Ш., Л. і Я. у злочинах, за які їх засуджено, відповідають фактичним обставинам справи, засудженими та захисником не оспорюються і підтверджуються наведеними у вироку доказами, які судом досліджено всебічно, повно й об’єктивно.

Дії Ш. зап. 12 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185 і ч. 2 ст. 189 КК України, Л., і Я. за ч. 2 ст. 185 і ч. 3 ст. 185 КК України кваліфіковані правильно.

З огляду на це та враховуючи положення ст. 395 КПК України, згідно з якими касаційний суд перевіряє законність та обґрунтованість судового рі­шення за наявними у справі і додатково поданими матеріалами в тій частині, в якій воно було оскаржене, колегія суддів в обговорення безспірних питань не входить.

Вивченням касаційних скарг установлено, що їх доводи зводяться до при­значеного засудженим покарання, яке ними та захисником вважається не­справедливим унаслідок суворості.

З такими доводами колегія суддів погоджується частково на наступних підставах.

Згідно з вироком під час призначення покарання Ш. суд урахував сту­пінь тяжкості вчинених ним злочинів, особи винних та обставини, що його пом’якшують та обтяжують. До обставин, що пом’якшують покарання, судом віднесено щире каяття засудженого, його активне сприяння розкриттю зло­чинів та їх учинення в неповнолітньому віці, відсутність судимості тощо.

До обставин, що обтяжують покарання Ш., суд відніс вчинення ним зло­чину — умисного вбивства Н. — у стані алкогольного сп’яніння, в якому той знаходився під час умисного вбивства Н.

Урахувавши наведені вище обставини в їх сукупності, суд знайшов мож­ливість призначити Ш. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України, тобто за особливо тя­жкий злочин, який входить у сукупність злочинів, у вчиненні яких він ви­знаний винним, мінімальне покарання.

Таке рішення суду, за переконанням колегії суддів, відповідає вимогам ст. 65 КК України, оскільки призначене Ш. покарання є необхідним і достат­нім для його виправлення та попередження нових злочинів. Підстав вважати його несправедливим через суворість немає. Тому доводи касаційної скарги про те, що Ш. призначено покарання без дотримання вимог закону, є безпід­ставними.

Водночас, засуджуючи Л. і Я. до позбавлення волі, суд в обґрунтування такого рішення у вироку також послався на їхнє щире каяття, активне спри­яння розкриттю злочинів, вчинення їх у неповнолітньому віці, відсутність судимостей. Таке обґрунтування необхідності застосування покарання у ви­гляді позбавлення волі вважається колегією суддів нелогічним, оскільки на­ведені обставини свідчать не про стійку соціальну небезпечність засуджених, а навпаки, про їх здатність до виправлення і перевиховання з допомогою ін­шого, більш гуманного покарання.

Ураховуючи наведене вище та конкретний розмір викраденого Л. і Я. майна, а також умови їх життя та виховання, колегія суддів дійшла висновку про можливість виправлення цих неповнолітніх засуджених без відбування покарання, а тому прийняла рішення про застосування до них статей 75, 104 КК України і звільнення їх від відбування покарання з випробуванням та покладенням на них відповідно до ст. 76 КК України обов’язку повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, а та­кож періодично з’являтися в ці органи для реєстрації.

Суттєвих порушень норм кримінально-процесуального закону, які були б безумовною підставою для скасування вироку, в справі не встановлено.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за­судженого Ш. залишила без задоволення, а вирок колегії суддів Судової па­лати у кримінальних справах апеляційного суду Львівської області від 23 ве­ресня 2004 р. щодо нього — без зміни; касаційні скарги засуджених Л. і Я. та їх захисника Г. задовольнила, цей самий вирок стосовно Л. і Я. змінила; за­стосувала до Л. і Я. статті 75, 104 КК України і звільнила їх від відбування призначеного покарання з іспитовим строком; відповідно до ст. 76 КК Украї­ни поклала на засуджених Л. і Я. обов’язок повідомляти органи криміналь­но-виконавчої системи про зміну місця проживання та періодично з’являти­ся в ці органи для реєстрації.

Л. і Я. з-під варти звільнено.

Відповідно до ч. 1 ст. 100 КК громадські роботи можуть бути призна­чені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання цього виду по­карання не може перевищувати двох годин на день

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 1 лютого 2007р. // РВСУ. — 2007. — Вип. 2(15). — С. 101—102

(витяг)

Володарський районний суд Донецької області вироком від 28 березня 2006 р. засудив Л. за ст. 128 КК до 150 годин громадських робіт, але не біль­ше двох годин на день. Постановлено стягнути з Л. на користь Л. О. 1 тис. грн на відшкодування матеріальної шкоди.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Л. визнано винним у тому, що він 7 листопада 2005 р., проявивши зло­чинну недбалість, через необережність вистрелив із пневматичної гвинтівки, влучивши в око Л. С., що спричинило потерпілому тяжкі тілесні ушкодження.

У касаційному поданні заступник прокурора Донецької області, не оспо­рюючи юридичної оцінки кваліфікації дій засудженого, зазначив, що суд, при­значаючи Л. покарання у виді громадських робіт, не врахував вимог ст. 100 КК. У зв’язку з цим він порушив питання про зміну вироку і призначення Л. покарання відповідно до вимог зазначеної статті.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені в касаційно­му поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку про необхідність задоволення його частково з таких підстав.

Висновок суду про доведеність винності Л. у вчиненні інкримінованого йому злочину та правильність кваліфікації його дій ґрунтується на дослідже­них у судовому засіданні достатніх та допустимих доказах, що в касаційному поданні не оспорювалося.

Разом з тим, суд при призначенні засудженому покарання неправильно застосував кримінальний закон. Як убачалося із матеріалів справи, Л. учи­нив злочин через необережність у неповнолітньому віці, тому суд, признача­ючи йому покарання, повинен був ураховувати особливості кримінальної від­повідальності та покарання неповнолітніх.

Суд, призначивши Л. покарання у виді громадських робіт, правильно ви­значив тривалість виконання таких робіт (дві години на день), проте поми­лився при визначенні строку відбування цього покарання, вказавши 150 го­дин, що є порушенням вимог ст. 100 КК.

У цій статті передбачено, що неповнолітньому у віці від 16 до 18 років громадські роботи можуть бути призначені на строк від 30 до 120 годин.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Володарського районного суду Донець­кої області від 28 березня 2006 р. змінила: постановила вважати Л. засудже­ним за ст. 128 КК до 120 годин громадських робіт, але не більше двох годин на день. У решті вирок залишено без змін.

Визначаючи розмір покарання особам, які вчинили злочини у віці до 18 років, навіть якщо на час розгляду справи судом вони досягли повноліття, суд має виходити з відповідних положень статей 99—102 КК

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 березня 2007 р. // РВСУ. — 2007. — Вип. 2(15). — С. 102—104

(витяг)

Ленінський районний суд м. Севастополя вироком від 21 березня 2006 р. засудив Т.: за ч. 2 ст. 185 КК — на два роки позбавлення волі, за ч. 3 цієї стат­ті — на три роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 358 КК — на один рік позбавлен­ня волі, за ч. 3 цієї статті — на шість місяців арешту, за ч. 3 ст. 357 КК — на три місяці арешту.

На підставі ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено засудженій три роки позбавлення волі. Відповідно до ст. 75 КК Т. звільнено від відбування покарання з випробуван­ням з іспитовим строком один рік шість місяців та покладено на неї обов’яз­ки, передбачені пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 76 цього Кодексу.

Цим вироком засуджено також Т. О., щодо якого касаційні скарги та по­дання не внесено.

В апеляційному порядку справа не розглядалась.

Згідно з вироком Т. визнано винною у вчиненні злочинів за таких обста­вин.

На початку жовтня 2004 р. вона за попередньою змовою з Т. О. підробила з  метою подальшого використання придбаний за невстановлених обставин паспорт іншої особи, в якому замінила первинну фотографію на свою.

У кінці жовтня зазначеного року Т. із метою працевлаштування нада­ла завідомо підроблений паспорт приватному підприємцю X., а 19 листопада 2004 р. вона за попередньою змовою з тією ж особою таємно викрала з торго­вельного павільйону майно X. на загальну суму 8 тис. 960 грн.

Того ж дня Т. таким самим чином влаштувалася на роботу до приватно­го підприємця I., а 20 грудня вказаного року за попередньою змовою з Т. О., перебуваючи в торговельному павільйоні, вчинила крадіжку майна I. на зага­льну суму 3 тис. 223 грн та його особистих документів.

Крім того, Т. у період із 22 грудня 2004 р. по 12 березня 2005 р. за попе­редньою змовою з Т. О. викрала шляхом вільного доступу гроші та майно по­терпілих М., Ф. і Ш. відповідно на суми 1 тис. 695 грн, 5 тис. 455 грн і 499 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора м. Севастополя порушив питання про зміну вироку щодо Т. у зв’язку з тим, що суд не врахував вимог ст. 101 КК при призначенні засудженій покарання, що потягло неправильне застосування кримінального закону.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з та­ких підстав.

Обґрунтованість засудження та правильність кваліфікації дій Т. у каса­ційному поданні не оспорювалися.

Однак призначене Т. за ч. 3 ст. 358 і ч. 3 ст. 357 КК покарання відповідно у виді шести та трьох місяців арешту суперечить вимогам ст. 101 КК, згідно з якою арешт полягає у триманні неповнолітнього, який на момент постанов- лення вироку досяг 16 років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від 15 до 45 діб.

Так, із вироку щодо Т. убачається, що вона вчинила злочини у віці до 18 років, а на момент ухвалення щодо неї вироку досягла повноліття.

Відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16  квітня 2004 р. № 5 «Про практику застосування судами України законо­давства у справах про злочини неповнолітніх» суд, визначаючи розмір пока­рання особам, які вчинили злочини у віці до 18 років, навіть якщо на час роз­гляду справи судом вони досягли повноліття, має виходити з відповідних по­ложень статей 99—102 КК.

Отже, суд неправильно застосував кримінальний закон.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Ленінського районного суду м. Севасто­поля від 21 березня 2006 р. змінила: привела призначене Т. за ч. 3 ст. 358 і ч. 3 ст. 357 КК покарання у відповідність з вимогами кримінального закону, змен­шивши строк призначеного їй за цими статтями покарання відповідно до 45 і 40 діб арешту. Постановлено вважати Т. засудженою за сукупністю злочинів, передбачених частинами 2 і 3 ст. 185, частинами 2 і 3 ст. 358, ч. 3 ст. 357 КК, на три роки позбавлення волі і звільненою на підставі ст. 75 цього Кодексу від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік шість місяців та з покладенням на неї обов’язків, передбачених пунктами 2 і 3 ч. 1 ст. 76 того ж Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 98 КК України до осіб, які вчинили злочин у не­повнолітньому віці, додаткове покарання у виді конфіскації майна не застосовується

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 27квіт- ня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 49—51

(витяг)

Вироком Червоноградського міського суду Львівської області від 30 груд­ня 2002 р. Ж. засуджено за ч. 4 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 3 роки позбавлення волі за ч. 2 ст. 186 КК України із застосуван­ням ст. 69 КК України на 3 роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 187 КК Украї­ни із застосуванням ст. 69 КК України на 4 роки позбавлення волі з конфіс­кацією половини майна, яке є власністю засудженого.

На підставі ст. 70 КК України, за сукупністю злочинів, шляхом частко­вого складання призначених покарань остаточно визначено покарання — 4  роки і 10 місяців позбавлення волі з конфіскацією половини майна, яке є власністю засудженого.

Цим самим вироком були засуджені Б., Д., К., О. і Р. Г., щодо яких кло­потання не подається.

В апеляційному і касаційному порядку судове рішення щодо Ж. не пере­вірялось.

Як установив суд, злочини засудженим були вчинені за таких обставин.

11  вересня 2001 р. о 18 год. у м. Соснівка Львівської області Ж. за попе­редньою змовою групою осіб з Д., з проникненням у житло, таємно викрав 98 грн 80 коп. потерпілої К. В.

У вересні 2001 р. Ж. повторно, за попередньою змовою групою осіб з К., з подвір’я будинку в м. Соснівка вчинив крадіжку майна потерпілої Р. на 30  грн.

Наступного дня в цьому самому місці Ж. повторно, за попередньою змо­вою групою осіб з К. і Д., з проникненням у житло Р. таємно викрали її май­но на суму 1425 грн.

Після цього там само Ж. повторно, за попередньою змовою групою осіб з К., з проникненням у житло Р. вчинив крадіжку її майна на 195 грн. Наступ­ного дня, у цьому самому місці, Ж. повторно, за попередньою змовою групою осіб з Д., К., Р. Г. і особою, стосовно якої справу зупинено до її розшуку, з проникненням у житло Р. вчинили крадіжку у великих розмірах, викравши майно потерпілої на 5680 грн.

13 жовтня 2001 р. у м. Соснівка Ж. повторно, із застосуванням насиль­ства, яке не було небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої, відкрито ви­крав майно Г. на 285 грн.

27 жовтня 2001 р. о 13 год. у лісовому масиві, на околиці м. Соснівка Ж. з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я по­терпілої, вчинив напад на М., заволодівши її майном на 82 грн.

10 листопада 2001 р. у тому самому місті Ж., який раніше вчинив розбій, із застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров’я потерпіло­го, вчинив напад на К. М., заволодівши майном потерпілого на 425 грн.

У клопотанні про перегляд судового рішення в порядку виключного про­вадження заступник прокурора Львівської області порушив питання про змі­ну вироку у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та просив виключити з вироку призначене неповнолітньому Ж. додаткове по­карання у виді конфіскації майна.

Зазначене клопотання внесене на судовий розгляд спільного засідання за поданням п’яти суддів Верховного Суду України, які вважають його та­ким, що підлягає задоволенню, а вирок щодо Ж. — зміні.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, заступника Гене­рального прокурора України, який підтримав клопотання та подання, пере­віривши матеріали справи та обговоривши доводи клопотання, судді Судо­вої палати у в кримінальних справах та Військової судової колегії Верховно­го Суду України вважають, що клопотання прокурора підлягає задоволенню на таких підставах.

Відповідно до ч. 2 ст. 98 КК України до осіб, які вчинили злочини у не­повнолітньому віці, додаткове покарання у виді конфіскації майна не засто­совується.

Матеріалами справи встановлено, що ці вимоги закону судом порушені.

Як убачається із свідоцтва про народження, Ж. народився 16 листопа­да 1986 р. і на момент вчинення злочинів у 2001 році йому не виповнилось 18 років.

За таких обставин з вироку щодо Ж. підлягає виключенню посилан­ня про застосування щодо нього додаткового покарання у виді конфіскації майна.

Із матеріалів кримінальної справи видно, що Ж. цим вироком засудже­ний за ч. 4 ст. 185 КК України за вчинення крадіжки у великих розмірах і су­дом встановлено, що ним викрадено майна на 5680 грн, тобто на суму, яка в 250 і більше разів перевищувала неоподаткований мінімум доходів грома­дян на момент вчинення злочину.

Проте, формулюючи обвинувачення, суд зайво зазначив у мотивуваль­ній частині вироку, що цими діями Ж. ще й заподіяно значну матеріальну шкоду, яка підлягає виключенню з вироку.

Виходячи з наведеного, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання заступника прокурора Львів­ської області задовольнити. Вирок Червоноградського міського суду Львів­ської області від 30 грудня 2002 р. щодо Ж. змінити.

Виключити з нього посилання на застосування до Ж. додаткового пока­рання у виді конфіскації половини майна.

Із мотивувальної частини вироку за епізодом вчинення Ж. крадіжки май­на потерпілої Р. на суму 5680 грн виключити посилання на те, що крадіжкою завдано значної шкоди.

Відповідно до ч. 3 ст. 61, ст. 98 КК України обмеження волі не засто­совується до осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці, неза­лежно від того, чи досягли вони повноліття на час розгляду справи судом

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 27 квіт­ня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 51—54

(витяг)

Вироком Амвросіївського районного суду Донецької області від 23 трав­ня 2002 р. засуджено:

М. за ч. 3 ст. 101 КК України 1960 р. на 7 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 206 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 140 КК України 1960 р. на 1 рік 6 місяців позбавлення волі, а за сукупністю вчинених злочи­нів на підставі ст. 42 КК 1960 р. остаточно призначено 9 років позбавлен­ня волі;

О. зач. 3 ст. 101 КК 1960 р. на 6 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 206 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі, а за сукупністю вчинених злочинів на підставі ст. 42 КК 1960 р. остаточно призначено, 8 років позбавлення волі;

П. за ч. 3 ст. 101 КК 1960 р. на 6 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 206 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. на 1 рік 6 місяців позбавлення волі, а за сукупністю вчинених злочинів на підставі ст. 42 КК 1960 р. остаточно призначено 8 років позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 4 жовтня 2002 р. ви­рок щодо О., М. і П. змінено. Їхні дії перекваліфіковано з ч. 2 ст. 206 КК 1960 р. на ч. 1 ст. 296 КК України, і за цим законом кожному призначено по­карання у виді 3 років обмеження волі. Відповідно до ст. 72 КК України це покарання переведено у більш суворе, а саме — позбавлення волі на 1 рік 6 мі­сяців. На підставі ст. 42 КК 1960 р. призначено покарання у вигляді позбав­лення волі: М. — на 9 років, П. — 8 років та О. — 7 років 6 місяців.

Ухвалою Верховного Суду України від 22 квітня 2003 р. відмовлено у задоволенні касаційних скарг адвокату В. (в інтересах засуджених О. й В.) і законному представнику неповнолітнього засудженого О. — О. А.

Цим самим вироком засуджено В., клопотання щодо якого прокурором не внесено.

П., О. і М. засуджено за те, що вони 14 травня 2000 р., приблизно о 18 год., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння у м. Амвросіївка Донецької об­ласті, спочатку П., В. та О. вчинили хуліганські дії щодо І., під час яких запо­діяли йому легкі тілесні ушкодження, а потім вони разом з М. о 20 год. 30 хв. цього дня вчинили хуліганські дії щодо С., заподіявши йому тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть.

Крім того, М. і П. у ніч із 5 на 6 серпня 1999 р. і 12 травня 2000 р. у м. Амвросіївка за попередньою змовою між собою вчинили таємне викраден­ня майна I. і С. вартістю відповідно 714 грн 75 коп. і 420 грн.

У клопотанні заступник прокурора Донецької області просив перегляну­ти в порядку виключного провадження ухвалу апеляційного суду Донецької області від 4 жовтня 2002 р. і ухвалу Верховного Суду України від 22 квіт­ня 2003 р. у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону, оскільки до особи, яка вчинила злочин у неповнолітньому віці, таке покаран­ня, як обмеження волі застосовуватися не може.

Поданням п’яти суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України клопотання прокурора підтримано. На думку суддів, ухва­лу апеляційного суду Донецької області та ухвалу Верховного Суду Украї­ни щодо М., О. і П. слід змінити: обрати цим засудженим покарання за ч. 1 ст. 296 КК України у вигляді арешту.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який підтримав клопотання і подання, перевіривши матеріали справи та до­води клопотання, судді Судової палати у кримінальних справах та Військо­вої судової колегії Верховного Суду України вважають, що клопотання за­ступника прокурора Донецької області є обґрунтованим і підлягає частково­му задоволенню на таких підставах.

Відповідно до ч. 3 ст. 61, ст. 98 КК України обмеження волі не застосову­ється до осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці, незалежно від то­го, чи досягли вони повноліття на час розгляду справи судом (п. 11 постано­ви Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» від 16 квітня 2004 р. № 5).

У цій справі зазначених вимог закону судом не було дотримано.

Як убачається з матеріалів справи, М., П. і О. народилися в 1983 році й на момент вчинення хуліганства, 14 травня 2000 р., вони були неповнолітніми.

Отже, апеляційний суд, перекваліфікувавши дії зазначених засуджених із ч. 2 ст. 206 КК 1960 р. на ч. 1 ст. 296 КК України, не мав права застосовува­ти до них такий вид покарання, як обмеження волі. Тому М., П. й О. за ч. 1 ст. 296 КК України необхідно було призначити інше покарання, передбачене санкцією ч. 1 ст. 296 КК України — штраф або арешт.

Відповідно до ч. 2 ст. 400⁴ КПК України таке покарання, як штраф, не може бути призначено засудженим у порядку виключного провадження, оскільки за сукупністю злочинів штраф як основний вид покарання складан­ню з іншими видами покарання не підлягає й виконується самостійно, то при його застосуванні погіршується становище засуджених.

Водночас перешкод для застосування такого виду покарання, як арешт, немає.

З огляду на це засудженим М., П. й О. слід замість обмеження волі ви­значити покарання у виді арешту на 45 діб, оскільки відповідно до ст. 101 КК України неповнолітнім можна призначати такий вид покарання на строк від 15 до 45 діб.

Призначаючи М., П. й О. остаточне покарання за сукупністю злочинів на підставі ст. 42 КК 1960 р., необхідно застосувати принцип часткового скла­дання призначених покарань.

Ураховуючи викладене, ухвала апеляційного суду Донецької області від 4  жовтня 2002 р. і ухвала Верховного Суду України від 22 квітня 2003 р. під­лягають зміні в частині призначеного засудженим М., П. й О. покарання за ч. 1 ст. 296 КК України і за сукупністю злочинів на підставі ст. 42 КК 1960 р.

З огляду на наведене, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання заступника прокурора Донець­кої області, внесене на розгляд за поданням п’яти суддів, задовольнити част­ково.

Ухвалу апеляційного суду Донецької області від 4 жовтня 2002 р. і ухва­лу Верховного Суду України від 22 квітня 2003 р. щодо М., П. та О. зміни­ти: визначити їм покарання за ч. 1 ст. 296 КК України у виді 45 діб арешту кожному.

На підставі ст. 42 КК 1960 р. за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 101, ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. та ч. 1 ст. 296 КК України шляхом часткового складання призначених покарань остаточно вважати засудженими П. на 7 ро­ків позбавлення волі; М. на 8 років позбавлення волі; О. на підставі ст. 42 КК 1960 р. за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 101 КК 1960 р. і ч. 1 ст. 296 КК України шляхом часткового складання призначених покарань остаточно вважати засудженим на 6 років 1 місяць позбавлення волі.

^[1] Див. також: ВВСУ. — 2006. — № 2. — С. 13—16; Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 195—204.

^[2] Подається мовою оригіналу.