ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ^[1]

Пост. ПВСУ від 28 грудня 1996 р. № 15 (зі змінами від 26 грудня 2003 р. № 17) «Про практику призначення військовослужбовцям покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні»^[2] // ВВСУ. — 2004. — № 2. — С. 11—13

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України покарання у виді обмеження волі не призначається особі, яка досягла пенсійного віку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 23 серпня 2005р. // ВВСУ. — 2006. — № 5. — С. 16—17

(витяг)

Єланецький районний суд Миколаївської області вироком від 22 липня 2004  р. засудив С. за ч. 1 ст. 310 КК на один рік обмеження волі, на підставі ст. 75 КК звільнив її від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Як визнав суд, 19 червня 2004 р. працівники міліції виявили та вилучи­ли у С. незаконно посіяний та вирощуваний нею на присадибній ділянці сно­дійний мак у кількості 101 рослина.

У касаційному поданні заступник прокурора Миколаївської області по­рушив питання про неправильне призначення засудженій, яка досягла пен-- сійного віку, покарання у виді обмеження волі, яке згідно із законом їй не може бути призначене.

Перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України подання частково задовольнила з таких підстав.

Доведеність вини С. у вчиненні інкримінованого їй злочину підтвердже­на сукупністю зібраних у справі доказів, які об’єктивно оцінені та обґрунто­вано покладені судом в основу вироку, що, по суті, у поданні не заперечуєть­ся. Кваліфікація злочинних дій С. за ч. 1 ст. 310 КК є правильною і також не оспорюється.

Згідно із ч. 3 ст. 61 КК покарання у виді обмеження волі не призначаєть­ся особам, що досягли пенсійного віку. Як убачається з матеріалів справи, С. (1939 р. н.) на момент постановлення вироку досягла пенсійного віку.

Проте суд при призначенні С. покарання зазначені обставини не враху­вав, порушивши таким чином вимоги ст. 61 КК.

Санкцією ч. 1 ст. 310 КК крім обмеження волі передбачені покарання у виді штрафу та арешту.

Разом з тим, відповідно до ст. 397 КПК касаційний суд не вправі змінити призначене С. покарання у виді обмеження волі на штраф або арешт, оскільки цим погіршиться становище засудженої, яка звільнена від відбування при­значеного покарання на підставі ст. 75 КК, застосування якої до таких видів покарань не допускається.

Таким чином, санкцією ч. 1 ст. 310 КК, за якою засуджено С., передбачено покарання, які з огляду на її вік не можуть бути їй призначені. Тому колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, ви­ходячи із роз’яснень, які містяться у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримі­нального покарання», а також ураховуючи, що С. уперше вчинила злочин не­великої тяжкості та не є суспільно небезпечною, вирок Єланецького районно­го суду Миколаївської області від 22 липня 2004 р. змінила: на підставі ст. 48 КК і відповідно до ч. 5 ст. 7 КПК звільнила її від покарання.

Особа, що відбула основне покарання до набрання чинності Законом України «Про амністію», не може бути звільнена від додаткового покарання на підставі цього Закону.

Додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати пев­ні посади або займатися певною діяльністю можна призначити лише в разі, коли особа на момент учинення злочину обіймала таку посаду чи займалася такою діяльністю, і цей злочин був із ними по­в'язаний

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 13 квітня 2006р. //ВВСУ. —2006. — №е9. — С. 16—17

(витяг)

Золочівський районний суд Львівської області вироком від 8 квітня 2004  р. засудив Г. за ч. 1 ст. 203 КК до штрафу в розмірі 850 грн із позбавлен­ням права займатися підприємницькою діяльністю строком на два роки за те, що вона незаконно виготовила, зберігала з метою збуту і збула А. 1 літр само­гону. Постановою від 1 серпня 2005 р. цей суд звільнив Г. від додаткового по­карання на підставі п. «в» ст. 3 Закону від 31 травня 2005 р. № 2591-IV «Про амністію» (далі — Закон).

В апеляційному порядку справа не переглядалася.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування по­станови у зв’язку з неправильним застосуванням судом кримінального зако­ну, пославшись на те, що Закон не надає можливості звільняти особу від до­даткового покарання окремо від основного.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України подання прокурора задовольни­ла з таких підстав.

Відповідно до Закону його дія поширюється на осіб, які на день на­брання ним чинності не відбули призначене судом основне та додаткове по­карання.

У поданні начальника Бродівського міського відділу кримінальної вико­навчої інспекції управління Державного департаменту України з питань ви­конання покарань у Львівській області від 25 липня 2005 р. зазначено, що за­суджена сплатила штраф 12 жовтня 2004 р. Отже, вона відбула призначене їй основне покарання до набрання чинності Законом, тому дія останнього на неї не поширюється.

Крім того, в Законі не передбачено звільнення особи від додаткового по­карання окремо від основного. Таким чином, суд неправильно застосував кри­мінальний закон.

Суперечить вимогам кримінального закону й вирок районного суду в частині призначення додаткового покарання у виді позбавлення права займатися підприємницькою діяльністю. Як свідчать матеріали справи, це покарання призначено за відсутності в ній даних про те, що Г. мала таке право.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України постанову Золочівського районного суду Львівської області від 1 серпня 2005 р. щодо Г. скасувала, а вирок цього суду від 8 квітня 2004 р. у порядку, передбаченому ст. 395 КПК, змінила: виклю­чила з нього рішення про позбавлення засудженої права займатися підпри­ємницькою діяльністю.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 61 КК України обмеження воліне засто­совується до жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 серпня 2006р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 73—74

Вироком Заводського районного суду м. Запоріжжя від 1 лютого 2006 р. Д. (раніше судиму 11 квітня 2000 р. за ст. 17, ч. 3 ст. 81 КК України на 1 рік позбавлення волі) засуджено за ч. 1 ст. 190 КК України на 1 рік обмеження волі, а на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Д. визнано винною в тому, що вона 29 квітня 2005 р. ввечері, перебуваю­чи в кафе, з метою заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою під приводом зателефонувати взяла в А. мобільний телефон «Нокіа-3100» і після цього зникла з місця злочину з метою продажу телефону, заподіявши потерпілому матеріальну шкоду на суму 940 грн.

У касаційному поданні та змінах до нього прокурор порушив питання про скасування вироку із закриттям кримінальної справи щодо Д. відповідно до ст. 7 КПК України у зв’язку з неправильним застосуванням судом кримі­нального законодавства.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, міркування про­курора, який просив частково задовольнити подання, звільнивши Д. від по­карання, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 61 КК України обмеження волі не застосо­вується до жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років.

Як видно з матеріалів справи, Д. має дочку А. (27 вересня 2001 р. н.), а то­му суд не міг, визнавши засуджену винною у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України, застосувати до неї покарання у виді обмеження волі.

Керуючись роз’ясненнями, які містяться у ч. 7 п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, Д. має бути звільнена від покарання.

З огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України ухвалила:

Касаційне подання заступника прокурора задовольнити частково, вирок районного суду щодо Д. змінити, звільнивши її від покарання.

Оскільки на момент вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 191 КК України, засуджена мала малолітню дочку, то відповідно до вимог ч. 3 ст. 61 КК України до неї не могло бути застосовано таку міру пока­рання, як обмеження волі

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 вересня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 72—73

(витяг)

Вироком Іллічівського міського суду Одеської області від 28 грудня 2005 р. П. засуджено за ч. 1 ст. 191 КК України на 2 роки обмеження волі без позбав­лення права обіймати посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.

На підставі ст. 75 КК України П. звільнено від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком на 1 рік.

На підставі ст. 76 КК України на П. покладено обов’язки не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органів кримінально-ви­конавчої системи, повідомляти ці органи про зміну місця проживання, роботи.

Постановлено стягнути з П. на користь МПП «Вітрус» на відшкодуван­ня матеріальної шкоди 7845 грн 93 коп.

В апеляційному порядку вирок щодо П. не переглядався.

Як визнав суд, П. відповідно до трудової угоди та угоди про повну мате­ріальну відповідальність, працюючи старшим касиром МПП «Вітрус», 21 січ­ня 2005 р. умисно привласнила з каси підприємства кошти у сумі 7845 грн 93 коп., які використала на власний розсуд.

У касаційному поданні з внесеними до нього змінами прокурор, не оспо­рюючи правильності кваліфікації дій засудженої, вважає, що вирок підлягає зміні у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального законодавства. Просить вирок змінити, П. від призначеного покарання звільнити.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, яка підтримала касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обгово­ривши наведені в поданні доводи, колегія суддів вважає, що касаційне по­дання підлягає задоволенню на таких підставах.

Висновки суду про доведеність винності П. у вчиненні злочину та квалі­фікації її дій у поданні не оспорюються.

Що стосується міри покарання, то вона обрана судом неправильно.

Як вбачається з матеріалів справи, П. на момент скоєння злочину мала неповнолітню доньку П. О. (27 листопада 1992 р. н.). У зв’язку з цим така міра покарання, як обмеження волі їй не могла бути призначена судом відповідно до вимог ч. 3 ст. 61 КК України. Ці вимоги закону суд порушив, про що пра­вильно зазначено в поданні прокурора.

Обґрунтованими є доводи прокурора і про те, що ця помилка суду має бути виправлена шляхом зміни вироку зі звільненням П. від призначеного їй покарання.

Так, у справі встановлено, що П. має на утриманні неповнолітню доньку, вперше притягується до кримінальної відповідальності за скоєння злочину середньої тяжкості, щиро розкаялась у вчиненому, за місцем роботи, де вона вчинила злочин, не працює. Наведене свідчить про те, що засуджена переста­ла бути суспільно небезпечною, підстав для призначення їй більш суворого покарання немає, а тому колегія суддів вважає, що вона підлягає звільнен­ню від покарання внаслідок зміни обставин на підставі ч. 4 ст. 7 КПК Украї­ни, як це передбачено п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7.

На підставі викладеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання Генерального проку­рора України задовольнила, вирок Іллічівського міського суду Одеської об­ласті щодо П. змінила та звільнила її від покарання, призначеного їй судом за ч. 1 ст. 191 КК України.

Згідно з ч. 3 ст. 61 КК України покарання у виді обмеження волі не застосовується до осіб, які досягли пенсійного віку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 вересня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 77—78

(витяг)

Вироком Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25  жовтня 2005 р., яким Ш. засуджено за ч. 2 ст. 302 КК України на 1 рік об­меження волі, та на підставі ст. 75 КК України її звільнено від відбування по­карання з випробуванням з іспитовим строком на 1 рік з покладенням на неї обов’язків, передбачених ст. 76 КК України.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

Ш. визнано винною і засуджено за те, що вона 25 червня 2005 р. за міс­цем свого проживання у м. Б. з метою наживи створила притон і утримувала його. 25 червня і 15 липня 2005 р. вона надала цей притон іншим особам для вчинення розпутних дій і отримала за це плату.

У касаційному поданні прокурора порушено питання про зміну зазначе­ного вироку в зв’язку з неправильним застосуванням до Ш. кримінального законодавства і про звільнення її від відбування покарання.

Обґрунтовуючи свої доводи, він зазначає, що Ш. на момент постановлен- ня вироку вже досягла пенсійного віку, тому відповідно до вимог ч. 3 ст. 61 КК України покарання до неї у виді обмеження волі застосовано безпідставно.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав доводи каса­ційного подання і просив звільнити Ш. від відбування покарання, перевірив­ши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 3 ст. 61 КК України покарання у виді обмеження волі не за­стосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, які досягли пенсійного віку, військовослуж­бовців строкової служби та інвалідів першої і другої груп.

За даними матеріалів справи Ш. (14 січня 1938 р. н.) 14 січня 1993 р. до­сягла пенсійного віку (55 років), тому покарання у виді обмеження волі до неї застосовано безпідставно.

Як вбачається зі змісту п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовт­ня 2003 р. № 7 суд не має права перейти до більш м’якого виду покарання у випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до неї за­стосовані. У таких випадках суд за наявності для цього підстав відповідно до ст. 7 КПК України повинен закрити справу і звільнити особу від криміналь­ної відповідальності або постановити обвинувальний вирок і звільнити засу­дженого від покарання.

Оскільки санкцією ч. 2 ст. 302 КК України передбачено покарання у ви­ді обмеження волі на строк до 5 років або позбавлення волі на той самий строк, при цьому в касаційному поданні прокурора питання про скасування вироку за м’якістю призначеного засудженій покарання не порушено, а Ш. призначено покарання, яке з огляду на її вік не може бути до неї застосовано, то вона підлягає звільненню від цього покарання.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України, касаційне подання заступника Генерального прокурора України задовольнила, вирок Бердянського міськрайонного суду Запорізької області щодо Ш. змінила, звільнила її від відбування призначе­ного покарання.

Додаткове покарання у виді позбавлення спеціального права можна призначити особі лише тоді, коли вона має таке право, набуте в уста­новленому законом порядку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 р. // ВВСУ. —2006. — № 12. — С.13

(витяг)

Волчанський районний суд Харківської області вироком від 21 листопа­да 2005 р. засудив Щ. за ч. 2 ст. 286 КК на три роки позбавлення волі з позба­вленням права керувати транспортними засобами. На підставі статей 75, 104 цього Кодексу його звільнено від відбування основного покарання з випро­буванням з іспитовим строком один рік, а відповідно до п. «а» ст. 1 Закону від 31 травня 2005 р. № 2591-IV «Про амністію» — від основного та додатко­вого покарання. Постановлено також стягнути з Щ. 282 грн судових витрат.

В апеляційному порядку справа не переглядалася. Щ. визнано винним у тому, що він 6 червня 2005 р. приблизно о 1-й годині ночі, керуючи мотоцик­лом, не маючи при цьому посвідчення на право керування цим транспорт­ним засобом, на порушення пунктів 10.1, 12.2, 12.3 Правил дорожнього руху (затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. № 1306) проявив злочинну недбалість — не врахував дорожню обстановку, не обрав безпечну швидкість руху — і, не впоравшись з керуванням, наїхав на пішохода П., спричинивши йому тяжкі тілесні ушкодження.

У касаційному поданні заступник прокурора Харківської області пору­шив питання про зміну вироку щодо Щ. — виключення з нього додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, по­силаючись на те, що засуджений такого права не мав.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені в касаційно­му поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила подання з таких підстав.

Висновок суду про доведеність вини Щ. у вчиненні інкримінованого йо­му злочину та кваліфікація його дій є правильними і в касаційному поданні не оспорюється.

Разом із тим, суд безпідставно призначив Щ. додаткове покарання у ви­ді позбавлення права керувати транспортними засобами, оскільки засудже­ний такого права взагалі не мав.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Волчанського районного суду Хар­ківської області від 21 листопада 2005 р. щодо Щ. змінила: виключила з ньо­го рішення про призначення засудженому додаткового покарання у виді по­збавлення права керувати транспортними засобами.

Відповідно до ст. 53 КК України штраф як вид кримінального по­карання накладається судом у випадках і в межах, установлених в Особливій частині цього Кодексу, а саме — від 30 до 1000 неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями цієї частини КК не передбачено вищого розміру

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 грудня 2006р. // ВВСУ. —2007. — № 5. — С. 19

(витяг)

Знам’янський міськрайонний суд Кіровоградської області вироком від  17  березня 2006 р. засудив К. за ч. 1 ст. 286 КК до штрафу в розмірі 500 грн без позбавлення права керувати транспортними засобами.

В апеляційному порядку зазначений вирок не переглядався.

К. визнано винним у тому, що він 4 листопада 2005 р. приблизно о 23-й год., керуючи автомобілем, порушив Правила дорожнього руху України (затвер­джені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. № 1306) — не обрав безпечної швидкості руху транспортного засобу і не оцінив дорож­ньої обстановки, внаслідок чого вчинив наїзд на пішохода Ф., заподіявши йому середньої тяжкості тілесні ушкодження.

У касаційному поданні заступник прокурора Кіровоградської області по­рушив питання про скасування вироку суду і направлення справи на новий судовий розгляд, мотивуючи це тим, що суд неправильно визначив К. розмір штрафу.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України задовольнила його з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 53 КК штраф як вид кримінального покарання суд накладає у випадках і в межах, установлених в Особливій частині цього Кодексу, а саме від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян, якщо статтями цієї частини не передбачено вищого розміру.

Отже, штраф не можна призначити в розмірі, меншому за 30 неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян, або 510 грн. Суд зазначених вимог закону не дотримав, визначивши розмір штрафу, який є меншим від міні­мального розміру, встановленого ч. 2 ст. 53 КК.

У зв’язку з цим колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Знам’янського міськрайонного суду Кіро­воградської області від 17 березня 2006 р. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України обмеження волі не застосовується до жінок, які мають дітей віком до 14 років

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 29 січня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах//Кри­мінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 13—14

(витяг)

Вироком Комсомольського міського суду Полтавської області від 11 серп­ня 2005 р. К. засуджено за ч. 1 ст. 309 КК України на 1 рік обмеження волі. На підставі п. «б» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р. № 2591-IV її звільнено від призначеного покарання.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

За вироком суду К. визнано винною і засуджено за те, що 12 травня 2005 р. вона близько 16 год. у с. Мала Каховка у невстановленої слідством особи не­законно придбала 5 мл ацетильованого опію (0,365 г на суху речовину), який незаконно перевезла до матері свого чоловіка в м. Комсомольське у квартиру по вул. Миру, 23, де зберігала для особистого вживання без мети збуту і який було виявлено та вилучено працівниками міліції.

У клопотанні заступник Генерального прокурора України порушує пи­тання про скасування постановленого щодо К. судового рішення у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону при призначенні пока­рання, оскільки відповідно до вимог ч. 3 ст. 61 КК України покарання у виді обмеження волі К. як особі, яка має двох малолітніх дітей віком до 14 років, не призначається.

У поданні, внесеному п’ятьма суддями Верховного Суду України, пору­шено питання про внесення клопотання на судовий розгляд спільного засі­дання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії і прийняття рішення про зміну вироку стосовно К.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який підтримав подане клопотання, перевіривши матеріали справи та об­говоривши доводи клопотання, судді Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії вважають, що клопотання підлягає задо­воленню.

Як убачається з матеріалів справи, на час вчинення злочину і постанов- лення вироку засуджена К. мала двох малолітніх дітей віком до 14 років, що унеможливлює застосування до неї такого виду покарання.

Проте зазначені обставини не було враховано судом при призначенні К. покарання у виді обмеження волі, чим порушено вимоги ч. 3 ст. 61 КК України.

Відповідно до ст. 397 КПК України касаційний суд не має права змінити призначене К. покарання, яке з огляду на її вік чи стан не може бути до неї застосоване.

У такому випадку відповідно до роз’яснень, які містяться у ч. 7 п. 8 по­станови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення су­дами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, вирок щодо К. підлягає зміні зі звільненням засудженої від покарання на підставі ст. 7 КПК України.

Керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України клопотання заступника Генерального прокурора України задовольнив, вирок Комсомольського міського суду Полтавської області від 11 серпня 2005 р. щодо К. змінив і на підставі ст. 7 КПК України звільнив її від покарання.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 61 КК України покарання у виді об­меження волі не призначається жінкам, які мають дітей віком до 14 років

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 5 червня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 32—33

(витяг)

Вироком Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 16 лис­топада 2006 р. К. засуджено за ч. 1 ст. 309 КК України на 1 рік обмеження волі.

Відповідно до статей 75, 76 КК України засуджену звільнено від відбу­вання покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік, з покладенням обов’язків не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозво­лу органів кримінально-виконавчої системи, повідомляти ці органи про зміну місця проживання, періодично з’являтися в ці органи для реєстрації, пройти курс лікування від наркоманії.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

К. визнано винною у тому, що вона 11 серпня 2006 р. приблизно о 13 год. 30  хв., перебуваючи у м. Запоріжжі, придбала особливо небезпечний нарко­тичний засіб — опій ацетильований, що у перерахунку на суху речовину ста­новить 0,161г, який зберігала при собі без мети збуту. Того ж дня, приблизно

о  14 год. 50 хв. біля будинку № 97 на вул. Перемоги в м. Запоріжжі К. було затримано працівниками міліції та, крім того, у неї виявлено й вилучено за­значений наркотичний засіб.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про зміну вироку що­до К. у зв’язку з неправильним призначенням засудженій, яка має малолітню дитину, покарання у виді обмеження волі, яке згідно із законом їй не може бути призначене.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, який підтримав подання, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Доведеність вини К. у вчиненні інкримінованого їй злочину підтвердже­на сукупністю зібраних у справі доказів, які об’єктивно оцінені та обґрунто­вано покладені судом в основу вироку, що у поданні не заперечується.

Кваліфікація дій К. за ч. 1 ст. 309 КК України є правильною і також не оспорюється.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 61 КК України покарання у виді обмеження волі не призначається жінкам, які мають дітей віком до 14 років.

Як убачається з матеріалів справи, К. на момент постановлення вироку мала дочку 2006 р. н.

Проте суд, призначаючи покарання, зазначених обставин не врахував, чим порушив вимоги ст. 61 КК України.

Санкцією ч. 1 ст. 309 КК України крім обмеження волі передбачене по­карання у виді позбавлення волі.

У касаційному поданні питання про призначення більш суворого пока­рання не порушувалося, а відповідно до ст. 397 КПК України Верховний Суд України не має права посилити покарання, коли з цих підстав не внесено по­дання прокурора.

Тому колегія суддів, керуючись роз’ясненнями, що містяться у п. 8 по­станови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення су­дами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, а також врахову­ючи те, що М. вчинила злочин середньої тяжкості, щиро кається, позитивно характеризується за місцем проживання, має на утриманні малолітню дити­ну та не є суспільно небезпечною, на підставі ст. 48 КК України та ч. 5 ст. 7 КПК України підлягає звільненню від покарання.

З огляду на наведене та керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання заступника прокурора Запорізької області задовольни­ла частково.

Вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 16 листо­пада 2006 р. щодо К. змінила.

На підставі ст. 48 КК України і відповідно до ч. 5 ст. 7 КПК України звільнила К. від покарання.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України покарання у виді обмеження волі не призначається особам, які досягли пенсійного віку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 33—35

(витяг)

Вироком Червонозаводського районного суду м. Харкова від 28 листо­пада 2005 р. Д. засуджений за ч. 1 ст. 296 КК України на 1 рік обмеження волі й на підставі ст. 75 КК України звільнений від відбування покарання з іспи­товим строком 1 рік.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком суду Д. визнано винним у тому, що він 13 вересня 2005 р. приблизно о 19 год. 30 хв. на сходовій клітці в будинку № 1 на вул. Біологічній у м. Харкові у стані алкогольного сп’яніння з хуліганських мотивів, грубо порушуючи громадський порядок та виражаючи явну непова­гу до суспільства, голосно ображав мешканців будинку нецензурними слова­ми, а потім, проявляючи особливу зухвалість, наніс удар рукою по спині Л., від чого остання впала й отримала легкі тілесні ушкодження.

У касаційному поданні заступник прокурора Харківської області, не оскаржуючи правильності кваліфікації дій Д., просив вирок щодо нього ска­сувати, а справу направити на новий судовий розгляд у зв’язку з неправиль­ним застосуванням кримінального закону та суттєвими порушеннями кри­мінально-процесуального закону. Зокрема, в поданні зазначено, що призна­чене Д. покарання у виді обмеження волі не відповідає вимогам ч. 3 ст. 61 КК України, оскільки обмеження волі до осіб пенсійного віку не застосовується.

Крім того, на порушення вимог ч. 1 ст. 334 КПК України в мотивуваль­ній частині вироку, крім показань самого засудженого Д., в судовому засідан­ні, не наведено доказів, на яких ґрунтується висновок суду про його винува­тість, зокрема показань потерпілої Л., даних висновку судово-медичної екс­пертизи та інших.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали кримінальної спра­ви та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що воно підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Доведеність вини Д. у вчиненні інкримінованого йому злочину підтвер­джена сукупністю зібраних у справі доказів, які правильно оцінені та обґрун­товано покладені судом в основу вироку, що по суті у поданні не заперечу­ється. Кваліфікація злочинних дій засудженого за ч. 1 ст. 296 КК України є правильною і також не оспорюється.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України покарання у виді обмеження волі не призначається особам, які досягли пенсійного віку.

Як убачається з матеріалів справи, Д. (1944 р. н.) на час постановлення вироку досяг пенсійного віку, що унеможливлює застосування до нього такої форми покарання. Проте суд цих обставин при призначенні покарання не вра­хував, а отже, порушив вимоги зазначеної вище статті.

Водночас за змістом ст. 397 КПК України касаційний суд не має пра­ва змінити призначене Д. покарання у виді обмеження волі на штраф або арешт, оскільки цим погіршиться становище засудженого, звільненого від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України, застосування якої в разі призначення особі таких покарань не допускається.

У такому випадку, керуючись з роз’ясненнями, які містяться у п. 8 по­станови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення су­дами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, колегія суддів визнає, що Д. підлягає звільненню від покарання на підставі ст. 48 КК Украї­ни (у зв’язку з тим, що він уперше вчинив злочин невеликої тяжкості та пе­рестав бути суспільно небезпечним) та відповідно до ч. 5 ст. 7, ст. 12 КПК України.

Доводи касаційного подання про порушення судом вимог ст. 334 КПК України, а саме: ненаведення у вироку доказів, на яких ґрунтується висновок суду, — позбавлені підстав.

З матеріалів справи убачається, що суд, з’ясувавши думку всіх учасників процесу, відповідно до вимог ч. 3 ст. 299 КПК України, визнав недоцільним дослідження доказів стосовно фактичних обставин справи, які ніким не оспо­рювалися, і обмежився лише допитом засудженого, що відповідає вимогам ст. 301¹ КПК України.

Вирок суду відповідає вимогам статей 323,327,334 КПК України. На під­ставі викладеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суд­дів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухва­лила: касаційне подання першого заступника прокурора Харківської області задовольнити частково.

Вирок Червонозаводського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2005 р. щодо засудженого Д. змінити: на підставі ст. 48 КК України і відповід­но до ч. 5 ст. 7 КПК України звільнити його від покарання.

Вирок щодо особи, визнаної винною в порушенні правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою, скасовано з мо­тивів невідповідності призначеного покарання тяжкості злочину та осо­бі засудженого

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 98—99

(витяг)

Вироком Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 20 березня 2006 р. Є. засуджений за ч. 2 ст. 272 КК України на 3 роки позбавлення волі з позбавленням на 2 роки права обіймати керівні по­сади, пов’язані з виконанням гірничотехнічних робіт.

На підставі ст. 75 КК України Є. звільнено від відбування покарання з випробуванням 2 роки, з покладенням на нього обов’язку, передбаченого п. 3 ч. 1 ст. 76 КК України.

Постановлено стягнути з Є. на користь Донецького НДГСЕ судові витра­ти за проведення інженерно-технічної експертизи в сумі 900 грн, на користь міської лікарні № 1 м. Маківки — 1358 грн 37 коп.

За вироком суду Є. визнано винним у тому, що він 13 жовтня 2005 р. о  12 год. 10 хв., працюючи на посаді гірничого майстра ділянки шахтного транспорту ВП «Шахта Бутівська» ДП «Макіїввугілля», розташованому в Червоногвардійському районі м. Макіївки, знаходячись за місцем своєї ро­боти на допоміжному ухилі горизонту 1122 м, будучи посадовою особою та одноособовим змінним керівником, а також основним організатором безпе­ки робіт на ділянці ШТ зазначеного підприємства, при виконанні робіт з під­вищеною небезпекою навмисно допустив порушення правил безпеки, що спричинило тяжкі наслідки.

У касаційному поданні заступник прокурора Донецької області просив вирок Червоногвардійського районного суду м. Макіївки від 20 березня 2006 р. щодо Є. скасувати у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону, а справу направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, який підтримав каса­ційне подання, обговоривши його доводи та перевіривши кримінальну спра­ву, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню на та­ких підставах.

Висновок суду щодо доведеності вини Є. у вчиненні інкримінованого йому злочину та правильність кваліфікації його дій не оспорюється у касаційному поданні.

Суд визнав Є. винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 272 КК України, та призначив йому покарання у виді 3 років позбавлення волі з позбавленням на 2 роки права обіймати керівні посади, пов’язані з виконан­ням гірничотехнічних робіт.

Проте при призначенні Є. додаткового покарання суд допустив помилку.

Як вбачається з матеріалів справи, Є. працював на посаді гірничого май­стра, яка не є керівною на шахті й була пов’язана з керівництвом людьми при виконанні гірничотехнічних робіт. Зазначена обставина не була врахована судом при призначенні додаткового покарання.

Крім того, звільняючи Є. на підставі ст. 75 КК України від відбування покарання з випробуванням, суд порушив вимоги зазначеної норми закону, застосувавши її водночас і до додаткового покарання.

За таких обставин вирок підлягає скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

Якщо при новому судовому розгляді справи буде доведена вина Є. у вчи­ненні інкримінованого злочину, суду при призначенні йому додаткового по­карання необхідно врахувати службове становище Є., а якщо суд дійде вис­новку про можливість звільнення його від відбування покарання з випробу­ванням, — врахувати вимоги ст. 75 КК України.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни ухвалила касаційне подання заступника прокурора Донецької області за­довольнити, вирок Червоногвардійського районного суду м. Макіївки До­нецької області від 20 березня 2006 р. щодо Є. скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд у той самий суд.

Відповідно до ст. 61 КК України обмеження волі не може застосову­ватись до жінок, які мають дітей віком до 14 років

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 30 червня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 47—48

(витяг)

Вироком Липовецького районного суду Вінницької області від 9 липня 2004 р. С. засуджено за ч. 1 ст. 191 КК України до 1 року обмеження волі.

На підставі ст. 75 КК України засуджену звільнено від відбування пока­рання з іспитовим строком на 2 роки.

В апеляційному порядку вирок не оскаржувався.

С. визнано винною в тому, що вона, працюючи продавцем магазину «Манго» Липовецького РТМО та будучи матеріально відповідальною особою, протягом серпня 2003 р. — червня 2004 р. з указаного магазину безоплатно вилучила та привласнила ввірені їй продукти харчування на суму 5171 грн 38 коп.

У касаційному поданні порушується питання про скасування вироку та направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним за­стосування кримінального закону. Автор подання зазначає, що при призна­ченні покарання С. суд незаконно обрав їй обмеження волі.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, яка підтримала касаційне по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного по­дання, колегія суддів вважає, що воно підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Суд визнав доведеною винність С. у вчиненому злочині, що ґрунтується на допустимих і достатніх доказах, котрі ретельно досліджені у судовому за­сіданні, і такі висновки не оспорюються у поданні.

Кваліфікація злочинних дій С. за ч. 1 ст. 191 КК України також у подан­ні не оспорюється.

Проте суд, призначаючи покарання С., порушив кримінальний закон і призначив покарання у вигляді 1 року обмеження волі.

Відповідно до ст. 61 КК України обмеження волі не може застосовува­тись до жінок, які мають дітей віком до 14 років.

З огляду на матеріали справи С. має на утриманні дитину, яка не досяг­ла 14-річного віку.

Таким чином, призначивши покарання С. у вигляді 1 року обмеження волі із застосуванням ст. 75 КК України, суд неправильно застосував кримі­нальний закон.

Виходячи з того, що С. має постійне місце роботи та проживання, коле­гія суддів вважає можливим застосувати до неї такий вид покарання, як ви­правні роботи за місцем роботи.

Тому вирок щодо С. підлягає зміні та з урахуванням мотивів, наведе­них у вироку суду першої інстанції, можливо застосувати до С. ст. 75 КК України.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне по­дання заступника прокурора Вінницької області задовольнила частково. Ви­рок Липовецького районного суду Вінницької області від 9 липня 2004 р. щодо С. змінила. Призначила С. за ч. 1 ст. 191 КК України 2 роки виправ­них робіт за місцем роботи з відрахуванням у дохід держави 15% заробіт­ку. На підставі ст. 75 КК України звільнила С. від покарання з іспитовим строком на 3 роки і відповідно до ст. 76 КК України зобов’язала її пові­домляти органи кримінально-виправної системи про зміну місця прожи­вання.

У решті вирок залишила без зміни.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України обмеження волі не застосовується, зокрема, до жінок, які мають дітей віком до 14 років

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 липня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 49—51

(витяг)

Вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 4  жовтня 2004 р. М. засуджено за ч. 3 ст. 358 КК України на 1 рік обмеження волі. На підставі ст. 75 КК України її звільнено від відбування покарання з іспитовим строком на 1 рік.

В апеляційному порядку справа не розглядалась.

За вироком М. визнано винною у тому, що вона, перебуваючи в м. Фуенгирола (Іспанія), де тимчасово працювала домогосподаркою, незаконно при­дбала у невстановленої особи підроблений паспорт громадянки Великої Бри­танії, оформлений на її ім’я. На цей паспорт нею через туристичне агентство були придбані авіаквитки та віза на в’їзд в Україну.

З червня 2004 р. о 19 год. 30 хв. у пункті пропуску через державний кор­дон України в міжнародному аеропорту «Бориспіль» під час оформлення па­сажирів, які прибули з Іспанії в Україну рейсом № 942 «Мадрид—Київ», пред’явила працівникам Державної прикордонної служби України зазначе­ний підроблений паспорт.

У касаційному поданні заступник прокурора Київської області порушує питання про скасування вироку в зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та істотним порушенням вимог кримінально-процесу­ального закону.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне по­дання частково і вважав, що засуджена підлягає звільненню від покарання, пояснення засудженої М., перевіривши матеріали справи й доводи касацій­ного подання, колегія суддів вважає, що є підстави для його часткового задо­волення.

У касаційному поданні доведеність вини М. та правильність кваліфіка­ції її дій не оспорюються.

Разом із тим, з огляду на матеріали кримінальної справи М. має на утри­манні неповнолітню дитину — хлопчика (1991 р. н.) — і відповідно до ст. 61 КК України покарання у вигляді обмеження волі не може бути застосовано до неї. Отже, суд неправильно застосував кримінальний закон при призна­ченні М. покарання.

Санкція ч. 3 ст. 358 КК України передбачає такі види покарання: штраф, арешт або обмеження волі. Оскільки М. засуджено умовно, то арешт чи штраф як покарання хоча й більш м’які, але такі, що мають виконуватися реально, їх призначення погіршило б становище засудженої. Таким чином, застосувати будь-яке з перелічених покарань неможливо.

Згідно з роз’ясненнями, що містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покаран­ня» від 24 жовтня 2003 р. № 7, у таких випадках суд за наявності до того під­став повинен постановити обвинувальний вирок і звільнити засудженого від покарання.

Зважаючи на викладене вище, вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 4 жовтня 2004 р. підлягає зміні у зв’язку з непра­вильним застосуванням кримінального закону.

Крім того, М. як особа, яка має неповнолітню дитину, підлягає звільнен­ню від покарання й на підставі п. «б» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2003 р.

Що стосується порушення правил територіальної підсудності, на яке по­силається прокурор у касаційному поданні, то воно не може бути підставою для скасування вироку, оскільки згідно зі ст. 33 КПК України зазначена спра­ва підсудна місцевому суду й її розглянуто місцевим судом, у районі діяльнос­ті якого закінчено досудове слідство.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Київської області задовольнила частково, вирок Біло­церківського міськрайонного суду Київської області від 4 жовтня 2004 р. щодо М. змінила і звільнила її від призначеного за цим вироком покарання.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України покарання у вигляді обмеження волі не застосовується до осіб, які досягли пенсійного віку. До того ж та обставина, що засудженого звільнено від відбування покарання з ви­пробуванням на підставі ст. 75 КК України, не впливає на неправиль­ність застосування кримінального закону судом першої інстанції

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 5 квітня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 51—52

(витяг)

Вироком Новосанжарського районного суду Полтавської області від 28 липня 2004 р. Б. засуджено за ч. 1 ст. 310 КК України на 1 рік обмежен­ня волі.

На підставі ст. 75 КК України Б. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 1 рік. В апеляційному порядку спра­ва не розглядалась.

Згідно з вироком Б. визнано винним у тому, що на присадибній ділянці свого домоволодіння в с. Нехвороща Новосанжарського району Полтавської області він незаконно посіяв та виростив 220 кущів снодійного маку.

У касаційному поданні заступника прокурора Полтавської області пору­шено питання про скасування вироку щодо Б. у зв’язку з неправильним за­стосування кримінального закону, яке виразилося у тому, що у порушення вимог, передбачених ч. 3 ст. 61 КК України, Б., який досяг пенсійного віку, судом неправильно призначено покарання у вигляді обмеження волі.

Заслухавши доповідача, думку прокурора про задоволення касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню на таких під­ставах.

З огляду на матеріали справи Б. визнано винним у вчиненні злочину, пе­редбаченого ч. 1 ст. 310 КК України, за вчинення якого йому призначено по­карання у вигляді 1 року обмеження волі, від відбування якого звільнено на підставі ст. 75 КК України з іспитовим строком на 1 рік.

Разом з тим, матеріалами справи підтверджено, що як на час вчинення злочину, так і на час постановлення вироку Б. досяг пенсійного віку.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України покарання у вигляді обмеження волі не застосовується до осіб, які досягли пенсійного віку. До того ж та обстави­на, що засудженого звільнено від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, не впливає на неправильність застосування кри­мінального закону судом першої інстанції.

Тому відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 398 КПК України вирок суду щодо Б. під­лягає скасуванню, а справа — направленню на новий судовий розгляд, про що обґрунтовано зазначено у касаційному поданні.

Якщо під час нового розгляду справи суд дійде висновку про винність Б. у вчиненні інкримінованого йому злочину, покарання йому має бути призна­чено з дотриманням кримінального закону.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Полтавської області за­довольнила, вирок Новосанжарського районного суду Полтавської області від 28 липня 2004 р. щодо Б. скасувала, а справу направила на новий судо­вий розгляд.

Вирок підлягає скасуванню, якщо суд при призначенні покарання у вигляді виправних робіт у порушення вимог ст. 57 КК України не вказав розміру відрахувань у дохід держави із заробітку засудженого

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 квітня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 53—54

(витяг)

Вироком Липовецького районного суду Вінницької області від 21 черв­ня 2004 р. С. засуджено за ч. 1 ст. 175 КК України на 1 рік виправних робіт з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням адміністра­тивно-розпорядчих функцій у сільському господарстві строком на 1 рік.

На підставі ст. 45 КК України С. звільнено від відбування основного та додаткового покарання.

В апеляційному порядку справа щодо С. не переглядалася.

С. визнано винним у тому, що він, працюючи на посаді директора сіль­ськогосподарського товариства з обмеженою відповідальність «Скитецьке», будучи керівником цього підприємства, умисно в період 2003—2004 рр. без­підставно не виплатив заробітну плату працівникам підприємства на суму 43 300 грн, хоча мав реальну можливість це зробити, оскільки за вказаний час готівкою в касу підприємства надійшло 411 021 грн.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи доведеності вини С. та правильності кваліфікації його дій, вказує на порушення вимог кримінально­го закону при призначенні йому покарання, оскільки не встановлено відсотко­вий розмір, який підлягає відрахуванню з суми заробітку, та на неправиль­ність і безпідставність застосування ст. 45 КК України, м’якість призначеного засудженому покарання, просить вирок скасувати, а справу направити на но­вий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, прокурора, яка підтримала касаційне подання, перевіривши матеріали справи та доводи подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає частковому задоволенню.

Висновки суду про винність С. у вчиненні злочину, за який його засу­джено, та кваліфікація його дій не оспорюються в касаційному поданні.

Місцевий суд, призначаючи С. покарання за ч. 1 ст. 175 КК України у вигляді виправних робіт, усупереч вимогам ст. 57 КК України не встановив відсотковий розмір, що підлягає відрахуванню з суми заробітку засудженого в дохід держави.

Крім того, на підставі ст. 45 КК України С. звільнено від відбування ос­новного та додаткового покарання. Проте цією статтею передбачено звіль­нення особи від кримінальної відповідальності, якщо вона, крім іншого, пов­ністю відшкодувала заподіяні нею збитки або усунула заподіяну шкоду. При цьому суд не звернув уваги на те, що на день винесення вироку заборгова­ність по заробітній платі виплачена не повністю.

За таких обставин вирок щодо С. підлягає скасуванню в зв’язку з непра­вильним застосуванням кримінального закону, а справа — направленню на новий судовий розгляд.

Під час нового судового розгляду необхідно врахувати наведене вище і винести законне та обґрунтоване рішення.

На підставі наведеного та керуючись статтями 394, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання заступника прокурора Вінницької області задовольнила частково, вирок Липовецького районного суду Вінницької області від 21 черв­ня 2004 р. щодо С. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Суд, призначаючи засудженому покарання у вигляді виправних робіт за місцем роботи, не врахував того, що відповідно до ч. 2 ст. 57 КК України до нього як до посадової особи органів місцевого самовряду­вання таке покарання не може бути застосовано

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 13 грудня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 55—56

(витяг)

Вироком Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 14 липня 2004 р. засуджено С. за ч. 1 ст. 365 КК України на 2 роки виправних робіт з відрахуванням 20% заробітку в дохід держави.

В апеляційному порядку вирок щодо С. не переглядався.

За вироком С. визнано винним у тому, що він, перебуваючи на посаді сільського голови с. Трійця Снятинського району Івано-Франківської облас­ті в 2003 р., перевищив свої службові обов’язки, самовільно розпорядившись без рішення загальних зборів пайовиків їх майном, чим спричинив суттєву шкоду охоронюваним законом правам та інтересам громадян, інтересам юри­дичних осіб на загальну суму 3862 грн.

У касаційному поданні прокурор просить вирок щодо С. скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд, мотивуючи це тим, що суд не­правильно призначив покарання, оскільки положення ст. 57 КК України мі­стять перелік певних осіб, щодо яких не може бути застосовано покарання у вигляді виправних робіт. Крім того, суд призначив йому надто м’яке пока­рання та залишив поза увагою те, що санкція ч. 1 ст. 365 КК України перед­бачає обов’язкове додаткове покарання.

Заслухавши доповідача, засудженого С., який просив вирок залишити без зміни, прокурора, яка підтримала касаційне подання, перевіривши матеріали справи та доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підля­гає частковому задоволенню.

Винність С. у вчиненні злочину за обставин, викладених у вироку, дове­дена зібраними у справі доказами, зокрема його показаннями, в яких він ви­знав себе винним у перевищенні влади та посадових повноважень, що спри­чинило істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам громадян і юридичної особи, а його дії судом правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 365 КК України, що не оспорюється у поданні прокурора.

Доводи касаційного подання прокурора про м’якість призначеного С. покарання позбавлені підстав.

З огляду на матеріали справи суд при призначенні С. покарання враху­вав ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, щире каяття, позитивні дані про особу, наявність на його утриманні неповнолітньої дитини та престарілих батьків, а тому правильно визнав можливим застосування до нього покаран­ня, не пов’язаного з позбавленням волі.

Разом з тим, суд, призначаючи С. покарання у вигляді виправних робіт за місцем роботи, не врахував того, що відповідно до вимог ст. 57 КК Украї­ни до нього як до посадової особи органів місцевого самоврядування таке по­карання не може бути застосоване.

За таких умов вирок щодо С. підлягає зміні в порядку ст. 395 КК України.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила частково.

Вирок Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 14 липня 2004 р. щодо С. змінила, призначила йому покарання за ч. 1 ст. 365 КК України із застосуванням ст. 69 КК України у вигляді сплати штрафу в сумі 800 грн без позбавлення права обіймати певні посади чи займатися пев- ною діяльністю.

У решті вказаний вирок щодо С. залишила без зміни.

Відповідно до ч. 3 ст. 55 КК України при призначенні додаткового покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю воно поширюється на увесь час відбу­вання основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений ви­роком суду, що набрав законної сили

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 59—60

(витяг)

Вироком Комінтернівського районного суду Одеської області від 24 лис­топада 2003 р. Д. засуджено за ч. 1 ст. 286 КК України до штрафу в сумі 750 грн з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 1 рік 6 місяців.

Строк призначеної додаткової міри покарання постановлено рахувати з 22 березня 2002 р.

Постановлено стягнути з Д. на користь Б. 3029 грн матеріальної та 1000 грн моральної шкоди.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 8 червня 2004 р. вирок щодо Д. залишено без зміни.

Д. визнано винним у тому, що він 22 березня 2002 р., близько 16 год., ке­руючи автомобілем ВАЗ-2101, під час виїзду з другорядної дороги, що веде з ОПЗ на автодорогу Одеса—Південний, порушив пункти 2.3 «б», 10.1, 10.2, 12.3, 16.11 Правил дорожнього руху, не дав дорогу автомобілю ЗАЗ під ке­руванням Б. та став здійснювати поворот ліворуч, у результаті чого допустив зіткнення з зазначеним автомобілем. У результаті ДТП водій Б. одержав се­редньої тяжкості тілесні ушкодження.

У касаційному поданні прокурор, посилаючись на неправильне засто­сування кримінального закону, просить судові рішення щодо Д. скасувати в частині обчислення строків відбування додаткового покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами, а справу в цій частині направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, яка підтримала касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 55 КК України при призначенні додаткового покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займати­ся певною діяльністю воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав за­конної сили, тобто з моменту набрання законної сили вироком.

Вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій. У разі подачі апеляцій вирок, якщо його не скасовано, на­бирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.

За таких обставин рішення суду першої інстанції про обчислення строку відбуття Д. додаткового покарання з 22 березня 2002 р. є неправильним.

Оскільки при постановленні вироку суд не повинен установлювати строк відбування додаткового покарання засудженим, з вироку суду підлягає ви­ключенню це рішення.

На підставі наведеного та керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила частково, вирок Комін­тернівського районного суду Одеської області від 24 листопада 2003 р. та ухва­лу апеляційного суду цієї області від 8 червня 2004 р. щодо Д. змінила, виклю­чила з резолютивної частини вироку рішення суду про те, що строк позбав­лення права управляти транспортними засобами Д. слід рахувати з 22 берез­ня 2002 р.

Не можна позбавити особу права на керування транспортними засо­бами, якщо вона його не отримала в установленому законом по­рядку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 13 жовтня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 61—63

(в и т я г)^[3]

Приговором Добропольского горрайонного суда Донецкой области от 10 июня 2005 г. Л. осужден: по ч. 2 ст. 286 УК Украиньї на 2 года лишения свободи с лишением права управления транспортними средствами сроком на 2 года; по ч. 1 ст. 122 Уголовного кодекса Украини^[4] на 5 лет лишения свободи.

В соответствии с ч. 1 ст. 70 УК Украини по совокупности преступлений окончательно Л. определено 5 лет лишения свободи с лишением права управ- ления транспортними средствами сроком на 2 года.

На основании ст. 75 УК Украини Л. от отбивания назначенного основ­ного наказания освобожден с испитательним сроком на 2 года и на основа- нии ст. 76 УК Украини на него возложени определенние обязательства.

Взискано с Л. в пользу государства 190 грн 82 коп. — расходи за стационарное лечение потерпевшего.

Л. признан виновним в том, что 5 октября 2004 г., не имея водительского удостоверения на право управления транспортним средством, управляя мотоциклом марки Ч3-350, зарегистрированним на имя Кл-а, на котором в качестве пассажира перевозил гражданку К-у (1989 г. р.), нарушил п. 12.3 Правил дорожного движения и, проезжая по ул. Социалистического труда в г. Белицкое, не справился с управлением и совершил наезд на стену дома, в результате чего пассажиру К-ой били причинени тяжкие телесние повреждения, опасние для жизни в момент причинения.

11  января 2005 г. Л. после совместного употребления спиртних напитков с потерпевшим В. и другими лицами на почве внезапно возникшей не- приязни нанес В. удар кухонним ножом в область груди, причинив умишленное тяжкое телесное повреждение в виде колото-резаной рани, проника- ющей в грудную полость слева, с гемотораксом, что относится к тяжким те- лесним повреждениям, опасним для жизни в момент причинения.

Апелляционний суд удовлетворил апелляцию прокурора и 2 августа

2005  г. постановил новий приговор, которим приговор Доброполського горрайонного суда в отношении Л. в части назначения наказания отменил, и наз- начил наказание: по ч. 2 ст. 286 УК Украини в виде лишения свободи сроком на 3 года с лишением права управления транспортними средствами на срок 2 года; по ч. 1 ст. 122 УК Украини в виде лишения свободи сроком на 5 лет.

На основании ст. 70 УК Украини по совокупности преступлений, путем поглощения менее строгого наказания более строгим, Л. окончательно опре- делено 5 лет лишения свободи с лишением права управления транспортни­ми средствами на срок 2 года. В остальной части приговор оставлен без изме- нения.

В кассационних жалобах:

— осужденний Л. ставит вопрос об отмене приговора и направлении де- ла на новое апелляционное рассмотрение. По его мнению, суд назначил ему слишком суровое наказание.

— потерпевшие В. и К-а также просят приговор отменить и направить дело на новое апелляционное рассмотрение.

Заслушав докладчика, мнение прокурора, проверив материали дела и обсудив довод кассационних жалоб, коллегия судей считает, что жалоба осуж- денного подлежит частичному удовлетворению, а жалоби потерпевших удовлетворению не подлежат.

Виводи судебних инстанций о виновности Л. в совершении преступлений, за которне он осужден, основани на совокупности исследованних и надлежаще оцененних доказательств, которие соответствуют фактическим обстоятельствам дела и в расследованних жалобах не оспариваются.

Суд, установив фактические обстоятельства по делу, обоснованно пришел к правильному виводу о виновности осужденного Л. в совершении ин- криминируемих ему преступлений и правильно квалифицировал его действия по ч. 2 ст. 286 и ч. 1 ст. 121 УК Украини. ^тот вивод основан на про- веренних в судебном заседании и изложенних в приговоре доказательствах.

Однако при назначении наказания Л. суд первой инстанции в достаточной мере не учел обстоятельства дела, что в результате грубого нарушения Правил дорожного движения осужденним били причиненої потерпевшей К-ой тяжкие телесние повреждения.

Кроме того, судом не било принято во внимание, что после совершения первого преступления Л. виводов не сделал и 11 января 2005 г., находясь в состоянии алкогольного опьянения, причинил умишленное тяжкое телесное повреждение.

При таких обстоятельствах суд апелляционной инстанции пришел к обоснованному виводу о том, что назначение наказания осужденному Л. с при- менением ст. 75 УК Украини является явно необоснованним и не соответствующим тяжести совершенних преступлений.

Вместе с тем, при назначении наказания Л. суд в нарушение действующего законодательства лишил его права управлять транспортними средства- ми, хотя, как усматривается из материалов уголовного дела, Л. не обладал та­ким правом. Потому то решение суда следует исключить из резолютивной части приговора суда апелляционной инстанции.

На основании изложенного, руководствуясь статьями 395, 396 УПК Украини, коллегия судей Судебной палати по уголовним делам Верховного Суда Украини приговор судей палати по уголовним делам апелляционного суда Донецкой области в отношении Л. изменила, исключила из приговора указание о лишении Л. права управлять транспортними средствами. В остальной части приговор оставлен без изменения.

Додаткове покарання у вигляді позбавлення права керувати транс­портними засобами призначається засудженим, які таке право мали

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 25 жовтня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 64—66

(витяг)

Вироком Новокаховського міського суду Херсонської області від 20 кві­тня 2005 р. засуджено П. за ч. 3 ст. 286 КК Україні із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транс­портними засобами строком на 3 роки.

Постановлено стягнути з П. на користь Ц. 371 грн матеріальної і 9000 грн моральної шкоди, на користь Л. — 898 грн матеріальної і 9000 грн моральної шкоди.

За вироком суду П. визнано винним в тому, що 30 серпня 2003 р., близь­ко 8 год., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння і не маючи посвідчення на право керування транспортним засобом, в порушення пунктів 2.1, 2.9 «а» Правил дорожнього руху керував автомобілем ВАЗ-2101, належним Л., та рухався по дорозі від с. Райське в напрямку м. Нова Каховка Херсонської об­ласті. Попереду нього в попутному напрямку рухався на мотоциклі «Мінськ» Ц., який був перешкодою для автомобіля під керуванням П. Останній, руха­ючись зі швидкістю понад 80 км/год., у порушення п. 12.3 Правил дорожньо­го руху не вжив своєчасних заходів для зниження швидкості руху або безпе­чного об’їзду мотоцикла, не впорався з керуванням і здійснив наїзд на мото­цикліста Ц., від чого той отримав небезпечні для життя тілесні ушкодження, внаслідок яких настала його смерть. Автомобіль, яким керував П., вдарився об дерево. Пасажир цього автомобіля Л. загинув, а пасажирам К. та Г. були спричинені середньої тяжкості тілесні ушкодження.

На цей вирок були подані апеляція прокурора, який брав участь у роз­гляді справи судом першої інстанції, та апеляція захисника засудженого.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного су­ду Херсонської області, задовольнивши апеляцію прокурора, скасувала ви­рок Новокаховського міського суду в частині призначеного П. покарання за його м’якістю і в цій частині постановила новий вирок від 26 липня 2005 р., яким призначила П. за ч. 3 ст. 286 КК України покарання у вигляді 8 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. В решті вирок Новокаховського міського суду щодо П. зали­шено без змін.

У касаційній скарзі засуджений П. просить вирок колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Херсонської області від 26 липня 2005 р. щодо нього змінити, пом’якшити призначену йому кару до покарання, визначеного Новокаховським міським судом, з вироком якого він погоджується. Вважає, що апеляційний суд недостатньо врахував наявність на його утриманні грудної дитини, матері, яка страждає тяжким захворюван­ням, а також те, що він відшкодовує матеріальні збитки потерпілим, які до нього претензій не мають, просять, зокрема Ц. у суду апеляційної інстанції, не позбавляти його волі.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, перевіривши матеріали спра­ви та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що вона підлягає задоволенню частково на таких підставах.

Суд правильно встановив фактичні обставини злочину і, дослідивши до­кази та давши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про доведе­ність вини П. у порушенні правил безпеки дорожнього руху, що спричинило загибель двох людей і заподіяння ще двом середньої тяжкості тілесних ушко­джень. Цей висновок суду підтверджений детально викладеними у вироку су­ду доказами.

Дії П. за ч. 3 ст. 286 КК України кваліфіковано правильно.

Призначаючи П. основне покарання, апеляційний суд урахував характер, ступінь тяжкості й обставини вчинення злочину, дані про особу засуджено­го, обтяжуючі та пом’якшуючи його покарання обставини, зокрема ті дані, на які є посилання в касаційній скарзі. З урахуванням всіх цих даних у сукуп­ності судом П. призначено основне покарання у мінімальній межі санкції ч. 3 ст. 286 КК України. Таке покарання відповідає вимогам ст. 65 КК України й є справедливим.

Підстав для пом’якшення основного покарання із застосуванням до П. ст. 69 КК України, про що він просить у касаційній скарзі, немає.

Сімейні обставини П. і те, що потерпілі не просили суд про суворе його покарання, також не дають підстав для пом’якшення покарання засуджено­му з обранням його без позбавлення волі.

Разом з тим, призначаючи П. додаткове покарання у вигляді позбавлен­ня права керувати транспортними засобами, суд не врахував роз’яснень, що містяться в п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про прак­тику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, згідно з якими суд не має права призначити це додаткове покарання особі, яка не має права керувати транспортними засобами. П., як встановив суд, при вчиненні злочину такого права не мав. Тому з вироку суду слід ви­ключити призначення П. додаткового покарання.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за­судженого П. задовольнила частково. Вирок колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Херсонської області щодо нього змінила, виключила з вироку призначення П. додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортним засобами на строк 3 роки. В решті вирок залишила без змін.

Відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» суд не впра­ві перейти до більш м'якого виду покарання у випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише такі види пока­рання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до неї застосовані. У таких випадках суд, за наявності до того підстав, відповідно до ст. 7 КПК повинен закрити справу і звільнити особу від кримінальної відпо­відальності або постановити обвинувальний вирок і звільнити засу­дженого від покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 березня 2007 р. // РВСУ. — 2007. — Вип. 2(15). — С. 100—101

(витяг)

Заводський районний суд м. Запоріжжя вироком від 24 травня 2006 р. засудив М. за ч. 1 ст. 309 КК на один рік обмеження волі. На підставі ст. 75 КК засуджену звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспи­товим строком один рік і відповідно до ст. 76 цього Кодексу покладено на неї обов’язки не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу органів кримінально-виконавчої системи та повідомляти ці органи про зміну місця проживання та роботи.

В апеляційній інстанції справа не переглядалася.

М. визнано винною у тому, що 14 березня 2006 р. вона придбала у не вста­новленої слідством особи медичний шприц з особливо небезпечною нарко­тичною речовиною — опієм ацетильованим, який незаконно зберігала при собі та перевезла без мети збуту для власного вживання.

У касаційному поданні заступник прокурора Запорізької області, не оспо­рюючи правильності кваліфікації дії та обґрунтованості засудження М., по­рушив питання про скасування постановленого вироку, посилаючись на те, що відповідно до вимог ч. 3 ст. 61 КК покарання у виді обмеження волі не може бути їй призначене, оскільки в неї є малолітня дитина, батьківських прав щодо якої вона не позбавлена.

У змінах до касаційного подання заступник прокурора порушив питан­ня про звільнення М. від призначеного покарання у зв’язку з тим, що їй не може бути призначене інше покарання, передбачене ч. 1 ст. 309 КК.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав касаційне подання зі  змінами, розглянувши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що по­дання підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 398 КПК підставами для скасування вироку чи постанови є, зокрема, неправильне застосування кримінального закону.

Як видно з вироку, висновки про доведеність винності М. у вчиненні зло­чину, за який її засуджено, суд зробив на підставі показань самої засудженої, інших доказів, що в касаційному поданні не оспорювалося.

Проте вирок підлягає зміні, тому що суд усупереч вимогам ч. 3 ст. 61 КК застосував до М. покарання у виді обмеження волі, незважаючи на те, що во­на має неповнолітню дитину.

Оскільки санкція ч. 1 ст. 309 КК, за якою засуджено М., передбачає ли­ше два види покарань, які з огляду на наявність у неї малолітньої дитини не можуть застосовуватись до засудженої, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України, враховуючи роз’яснення, викла­дені в абз. 7 п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», вирок Заводського районного суду Запорізької області від 24 травня 2006 р. змінила: звільнила М. від призначеного покарання.

Відповідно до ст. 64 КК України довічне позбавлення волі встанов­люється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Застосування судом цього виду покарання за наявності обставин, що пом'якшують покарання, та без належного мотивування, чому суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк, потягло зміну вироку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 червня 2007 р. // ВВСУ. — 2007. — № 12. — С. 27—28

(витяг)

Апеляційний суд Херсонської області вироком від 26 лютого 2007 р. за­судив С. за ч. 1 ст. 115 КК на 15 років позбавлення волі та за пунктами 9, 13 ч. 2 цієї статті — до довічного позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК за су­купністю злочинів засудженому призначено остаточне покарання у виді до­вічного позбавлення волі.

Згідно з вироком С. визнано винним у тому, що він 4 листопада 2006 р. на ґрунті особистих неприязних стосунків із В., які виникли через вимогу останньої залишити її будинок та припинити стосунки з її дочкою, з метою вбивства умисно заподіяв потерпілій декілька ударів молотком та саперною лопаткою по голові, внаслідок чого вона померла.

Коли до будинку В. зайшов співмешканець потерпілої — М., С., щоб прихо­вати вчинене, вирішив його вбити. Із цією метою засуджений завдав зазначени­ми предметами ударів по голові М., заподіявши відкритий перелом кісток черепа, забій головного мозку, від яких потерпілий помер на місці вчинення злочину.

У касаційній скарзі засуджений С. зазначив, що вбивства В. він не вчи­няв, а М. убив, перебуваючи у стані необхідної оборони. Він стверджував, що показання про вчинення ним вбивства він давав під час досудового і судово­го слідства внаслідок застосування до нього працівниками міліції недозволе- них методів слідства. З урахуванням наведеного засуджений просив скасува­ти вирок, а справу направити на нове розслідування.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верхо­вного Суду України дійшла висновку про необхідність задовольнити її част­ково з таких підстав.

Висновок суду про доведеність винності засудженого у вчиненні інкри­мінованих йому злочинів за обставин, викладених у вироку, ґрунтується на ретельно перевірених у судовому засіданні доказах, зокрема, протоколі огля­ду місця події, висновках судово-медичних експертиз щодо В. і М., показан­нях С., які він давав під час досудового слідства і в судовому засіданні, повніс­тю визнавши свою вину.

Посилання С. на те, що він вбив тільки М., захищаючись від нападу останнього, а у вчиненні ним умисного вбивства В. обмовив себе унаслідок застосування до нього незаконних методів слідства, визнані безпідставними.

Засуджений не навів доводів, які б свідчили, що М. чинив на нього на­пад. Відповідних обставин не встановили органи досудового слідства й суд.

Згідно з даними судово-медичних експертиз на трупах В. і М. не виявле­но тілесних ушкоджень, які б могли утворитися за можливої боротьби чи са­мооборони.

Показання С. про вчинення інкримінованих йому злочинів підтвердже­но й іншими доказами, які суд обґрунтовано визнав достовірними і поклав в основу вироку.

Суд у повному обсязі дослідив обставини справи, належно оцінив наяв­ні у ній докази та правильно кваліфікував дії С. за ч. 1 ст. 115, пунктами 9, 13 ч. 2 цієї статті.

Разом з тим, призначаючи засудженому покарання у виді довічного по­збавлення волі, суд не врахував, що С. під час досудового слідства і судового розгляду справи повністю визнав свою вину, щиро розкаявся у вчиненому, злочин вчинив уперше, активно сприяв розкриттю злочину.

Органи досудового слідства частково визнали зазначені обставини таки­ми, що пом’якшують покарання. Тому застосовувати до С. покарання у виді довічного позбавлення волі необхідності немає.

З огляду на це колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Апеляційного суду Херсонської області від 26 лютого 2007 р. змінила: пом’якшила засудженому покарання, призначив­ши за пунктами 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК 15 років позбавлення волі, а на підставі ст. 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1, пунктами 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК, визначила йому остаточне покарання у виді 15 років по­збавлення волі. У решті вирок залишено без змін.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України обмеження волі не застосовується до жінок, які мають дітей віком до 14 років

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 13—14

(витяг)

Вироком Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26  жовтня 2005 р. К. засуджена: за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбав­лення волі; за ч. 1 ст. 309 КК України на 1 рік обмеження волі.

На підставі ст. 70 КК України, за сукупністю злочинів, шляхом погли­нення менш суворого покарання більш суворим, остаточно визначено 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України К. була звільнена від відбування покаран­ня з випробуванням з іспитовим строком на 1 рік 6 місяців та зобов’язана на підставі ст. 76 КК України не виїжджати за межі України на постійне прожи­вання без дозволу органів кримінально-виконавчої системи, періодично з’яв­лятися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи та повідом­ляти ці органи про зміну місця проживання.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

К. визнана винною у крадіжці майна І. з проникненням у житло потерпілої та у незаконному виготовленні у себе вдома у м. Бердянську і зберіганні при собі наркотичного засобу без мети збуту за обставин, викладених у вироку.

У касаційному поданні прокурор просив вирок щодо К. змінити у зв’яз­ку з неправильним застосуванням ст. 61 КК України, звільнити засуджену від покарання, призначеного за ч. 1 ст. 309 КК України, та вважати її засу­дженою за ч. 3 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 75 КК України на 3 роки позбавлення волі з іспитовим строком 1 рік 6 місяців.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримання касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, ко­легія суддів вважає, що касаційне подання прокурора підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України обмеження волі не застосовується до жінок, які мають дітей віком до 14 років. Із матеріалів справи вбачається, що К. має дочку (1994 р. н.), однак суд призначив їй за ч. 1 ст. 309 КК Украї­ни покарання у вигляді 1 року обмеження волі, тобто застосував криміналь­ний закон, який не підлягав застосуванню, хоча санкція цього кримінального закону передбачає інший вид покарання.

Згідно з роз’ясненнями п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовт­ня 2003 р. № 7 у випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується осо­ба, передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до неї застосовані, суд, за наявності для того підстав, відповідно до ст. 7 КПК України повинен закрити справу і звільнити особу від кримінальної відповідальності або постановити обвинувальний вирок і звільнити засудже­ного від покарання.

Згідно з вимогами ст. 395 КПК України касаційний суд перевіряє закон­ність та обґрунтованість судового рішення в тій частині, в якій воно було оскаржене, та не має права вийти за межі касаційних вимог, якщо цим погір­шується становище засудженого.

На підставі наведеного колегія суддів вважає за необхідне задовольнити подання прокурора у зв’язку з неправильним застосуванням судом ст. 61 КК України та звільнити К. від покарання у вигляді 1 року обмеження волі, при­значеного їй за ч. 1 ст. 309 КК України.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника Генерального прокурора України задовольнила.

Вирок Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 жовт­ня 2005 р. стосовно К. змінила, на підставі ст. 7 КПК України звільнила К.

від покарання у вигляді 1 року обмеження волі, призначеного їй за ч. 1 ст. 309 КК України, та визнала її засудженою за ч. 3 ст. 185 КК України із застосу­ванням ст. 75 КК України на 3 роки позбавлення волі з іспитовим строком на 1 рік 6 місяців.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України покарання у виді обмеження волі не застосовується до інвалідів першої і другої груп

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 15—16

(витяг)

Вироком Тетіївського районного суду Київської області від 30 жовтня 2006  р. Ш. засуджено за ч. 1 ст. 122 КК України на 2 роки обмеження волі.

Постановлено стягнути із засудженого Ш. на користь потерпілого І. 280 грн 19 коп. на відшкодування матеріальної шкоди та 8000 грн — мораль­ної шкоди.

За вироком суду Ш. визнано винним у тому, що він 17 травня 2006 р. близько 18 год. у м. Тетієві Київської області завдав удар рукою в обличчя І., спричинивши потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 27 грудня 2006 р. ви­рок місцевого суду залишено без зміни.

У касаційній скарзі засуджений Ш. посилався на істотні порушення в ста­дії досудового та під час судового слідства кримінально-процесуального за­конодавства, розгляд справи з обвинувальним ухилом, що призвело до без­підставного засудження його за зазначений злочин. За змістом скарги звертав увагу на те, що не завдавав потерпілому І. удару рукою в обличчя, а останній отримав тілесні ушкодження внаслідок зіткнення, яке відбулось між ними. Не погоджувався з висновком судово-медичної експертизи про механізм отриманих потерпілим І. тілесних ушкоджень. Просив судові рішення скасу­вати, а справу направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, думку прокурора про застосування до засудже­ного Ш. ст. 69 КК України та призначення 1500 грн штрафу, пояснення засу­дженого Ш., який підтримав свою касаційну скаргу, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що скаргу слід задовольнити частково.

Як видно з матеріалів кримінальної справи, висновки про доведеність винності Ш. у заподіянні середньої тяжкості тілесних ушкоджень потерпіло­му І. та кваліфікацію його дій за ч. 1 ст. 122 КК України суд зробив на підста­ві досліджених в судовому засіданні та детально наведених у вироку доказах, давши їм оцінку в їх сукупності та взаємозв’язку. А зокрема, вони підтвер­джуються показаннями потерпілого І., показаннями зазначених у вироку свід­ків, показаннями експерта К., висновком судово-медичної експертизи.

Суди як першої, так й апеляційної інстанцій ретельно перевіряли до­води Ш., аналогічні викладеним у касаційній скарзі про те, що потерпілий І. отримав тілесні ушкодження, вдарившись об його голову. Зазначені в судо­вих рішеннях мотиви про визнання цих доводів безпідставними, колегія суд­дів визнає обґрунтованими і такими, що відповідають матеріалам справи.

Перевіркою матеріалів кримінальної справи процесуальних порушень при збиранні, дослідженні й оціненні доказів, які б ставили під сумнів обґрун­тованість висновків суду та правильність кваліфікації дій Ш., судом касацій­ної інстанції не встановлено. Висновки суду ґрунтуються на достатніх та до­пустимих доказах.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи і, зокрема, з доданої до касаційної скарги довідки, Ш. є інвалідом другої групи, а тому, з огляду на його стан здоров’я, за законом (ч. 3 ст. 61 КК України) суд не міг застосувати до засудженого за ч. 1 ст. 122 КК України покарання у виді обмеження волі, як і виправні роботи.

Однак, оскільки немає подання прокурора і касаційної скарги потерпі­лого про м’якість призначеного засудженому покарання, то інше, передба­чене в санкції ч. 1 ст. 122 КК України покарання з урахуванням положень ст. 397 КПК України, теж не може бути застосоване. У зв’язку з цим, відпо­відно до роз’яснень, які містяться у ч. 8 п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покаран­ня» від 24 жовтня 2003 р. № 7, Ш. підлягає звільненню від призначеного по­карання.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни ухвалила касаційну скаргу засудженого Ш. задовольнити частково. Вирок Тетіївського районного суду Київської області від 30 жовтня 2006 р. та ухва­лу апеляційного суду Київської області від 27 грудня 2006 р. стосовно Ш. змі­нити — звільнити його від призначеного судом покарання.

Призначення покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можливе лише тоді, коли засуджена особа мала лише таке право, набуте в установленому зако­ном порядку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 березня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 18—19

(витяг)

Вироком Нетішинського міського суду Хмельницької області від 7 лис­топада 2005 р. П. засуджений: за ч. 2 ст. 286 КК України на 4 роки позбавлен­ня волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на З роки; за ч. 1 ст. 135 КК України на 2 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно визначено 5 років по­збавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами стро­ком на 3 роки.

На підставі ст. 75 КК України П. звільнено від відбування основного по­карання з випробуванням і встановлено іспитовий строк 3 роки.

Постановлено стягнути із засудженого П. на користь потерпілої К. 1200 грн на відшкодування матеріальної шкоди та 30 000 грн — моральної шкоди.

За вироком суду П. визнано винним в тому, що він 9 травня 2005 р. близь­ко 23 год. 30 хв., керуючи автомобілем марки «Опель-Омега» (державний номер 773-90 ХМ), рухаючись у напрямку м. Нетішин по автодорозі, що спо­лучає місто з автодорогою Городище — Рівне — Старокостянтинів, порушив Правила дорожнього руху, допустивши наїзд на пішохода К., внаслідок чого потерпілому заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, від яких він помер на міс­ці пригоди.

Після здійснення наїзду на пішохода П., не зупиняючи автомобіль, зали­шив місце події.

В апеляційному порядку справа щодо П. не розглядалась.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування ви­року та направлення справи на новий судовий розгляд, посилаючись на не­правильне застосування кримінального закону та невідповідність призначе­ного покарання тяжкості злочину та особі засудженого. Зазначив, що місце­вий суд безпідставно застосував до П. ст. 75 КК України, належним чином не врахувавши усі обставини. Зазначає також, що суд неправильно призначив П. додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, оскільки він такого права не мав.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримання касаційного подання, засудженого П., який просив задовольнити касаційне подання час­тково — виключити з вироку вказівку про позбавлення його права керувати транспортними засобам, а в іншій частині залишити вирок без зміни, переві­ривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів вва­жає, що касаційне подання підлягає частковому задоволенню.

Висновки суду про доведеність винності П. у вчиненні інкримінованих злочинів та правильність кваліфікації його дій ґрунтуються на досліджених у судовому засіданні та детально наведених у вироку доказах в їх сукупності та взаємозв’ язку, і такі висновки суду не оспорюються у поданні прокурора.

Що стосується доводів прокурора про необгрунтоване застосування до П. ст. 75 КК України, то вони, на думку колегії суддів, позбавлені підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, суд при вирішенні цього питання, відповідно до вимог ст. 65 КК України, врахував характер та ступінь тяжкос­ті вчинених П. злочинів, дані про особу винного, який повністю визнав свою вину, щиро розкаявся у скоєному, вперше притягується до кримінальної від­повідальності, позитивно характеризується, частково відшкодував завдану злочином шкоду і дійшов правильного висновку про можливість застосуван­ня до нього ст. 75 КК України. Тому підстав для зміни вироку за м’якістю призначеного покарання, про що йдеться у касаційному поданні, немає.

Водночас, відповідно до роз’яснень, що містяться у ч. 3 п. 21 постано­ви Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорож­нього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопо­рушення на транспорті» від 23 грудня 2005 р., призначення покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами щодо особи, яка взага­лі не мала такого права, є неможливим.

Однак місцевий суд, обираючи щодо П. додаткове покарання у виді по­збавлення права керувати транспортними засобами, не врахував цих роз’яс­нень Пленуму Верховного Суду України, оскільки, як свідчать матеріали справи, засуджений не мав такого права.

А отже, вирок місцевого суду щодо П. у цій частині підлягає зміні у зв’яз­ку з неправильним застосуванням кримінального закону.

З огляду на викладене, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни ухвалила касаційне подання заступника прокурора Хмельницької бласті задовольнити частково.

Вирок Нетішинського міського суду Хмельницької області від 7 листо­пада 2005 р. щодо П. змінити: виключити з нього вказівку про застосування до засудженого П. додаткового покарання у виді позбавлення права керува­ти транспортними засобами.

Відповідно до змісту ст. 55 КК України та роз'яснень, що містяться у п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» від 23 грудня 2005 р. № 14, призначення додаткового покарання у виді позбавлен­ня права керувати транспортними засобами особі, яка взагалі не мала права ними керувати, є неможливим

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 травня 2007р. —Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 94—95

(витяг)

Вироком Новотроїцького районного суду Херсонської області від 28 квіт­ня 2006 р. X. засуджено за ч. 1 ст. 286 КК України на 2 роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 2 роки, а на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування основного покаран­ня з випробуванням з іспитовим строком на 1 рік та покладено обов’язки, пе­редбачені ст. 76 КК України.

В апеляційному порядку справа не розглядалась.

За наведених у вироку обставин X. засуджено за те, що він 15 липня 2005 р. о 23 год. 30 хв., керуючи в стані алкогольного сп’яніння мотоциклом МТ-11, гальмівна та освітлювальна система якого знаходилася у непраце­здатному стані, не маючи посвідчення водія на право керування мотоцик­лом, перевозив у боковому причепі у виді дерев’яного щита пасажирів Є., Р., П., С., Н. та К. і у провулку між вул. Почтовою та Піонерською у с. Сива- шівка Новотроїцького району не впорався з керуванням транспортним за­собом, внаслідок чого пасажир К. отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи доведеність вини і пра­вильність кваліфікації дій X., просить виключити з вироку призначення останньому додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транс­портними засобами, оскільки останній взагалі не мав такого права.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Висновок про доведеність вини X. у вчиненні зазначених дій суду виро­ку обґрунтував дослідженими у судовому засіданні доказами, яким дав нале­жну оцінку і що, по суті, у касаційному поданні прокурора не оспорюється, як не оспорюється і правильність кваліфікації дій засудженого.

Разом з тим, відповідно до п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у спра­вах про злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» № 14 від 23 груд­ня 2005 р., призначення додаткового покарання у виді позбавлення права ке­рувати транспортними засобами особі, яка взагалі не мала права керувати транспортними засобами, є неможливим.

Матеріалами справи встановлено, що X. не мав права керувати транс­портними засобами, оскільки не має посвідчення водія, а тому вирок у цій частині підлягає зміні й з нього необхідно виключити застосування до остан­нього додаткового покарання.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Херсонської області задовольнила.

Вирок Новотроїцького районного суду Херсонської області від 28 квіт­ня 2006 р. щодо X. змінила і виключила з нього призначене йому додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами стро­ком на 2 роки.

В іншій частині вирок залишити без зміни.

^[1] Див. також: ВВСУ. — 2006. — № 1. — С. 25—26; № 2. — С. 25; № 3. — С. 10—11; № 10. — С. 11—12; 2007. — №4. — С.31—33; Судова практика Верховного Суду Украї­ни у кримінальних справах: Офіц. вид. — К., 2006. — С. 58—60; Судова практика у кри­мінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 50—53; 2007. — Вип. 1(3). — С. 19—20; 24—26; Вип. 2(4). — С. 16—18; 18—20; Вип. 3(5). — С. 90—91; 91—94; Вип. 4(6). — С. 49—51; 51—54; РВСУ. — 2007. — Вип. 1(14). — С. 97—99; Вип. 2(15). — С. 101—102; 102—104; Кримінальне судочинство в Україні: Судова прак­тика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 849—870; Судова практика Верховного СудуУкраїниу кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 44—46; 57—58; 99—100; 101—103; 103—106; 121—131; 131—133; 133—135; 141—147; 148—139; 195—204.

^[2] Назва в редакції пост. ПВСУ від 26 грудня 2003 р. № 17.

^[3] Подається мовою оригіналу.

^[4] Далі — УК Украини.