ЗЛОЧИН, ЙОГО ВИДИ ТА СТАДІЇ^[1]

Злочин не було закінчено з причин, які не залежали від волі винно­го, — внаслідок своєчасного виявлення пораненого і надання йому необхідної медичної допомоги

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 січня 2006р. //Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «^Юре», 2007. — С. 297—300

(витяг)

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Дніпропетровської області від 19 жовтня 2005 р. Ш. засуджено за ч. 2 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі з кон­фіскацією всього майна, яке є його власністю; за ч. 4 ст. 187 КК України на 8 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів йому призначено по­карання у вигляді 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

На підставі ст. 71 КК України до призначеного покарання частково при­єднано невідбуте покарання за попереднім вироком і остаточно призначено покарання — 10 років 3 місяці позбавлення волі з конфіскацією всього май­на, яке є його власністю.

За частиною 1 ст. 309 КК України Ш. виправданий за недоведеністю його участі у вчиненні злочину.

Постановлено стягнути з Ш. на користь потерпілого К. на відшкодуван­ня матеріальної шкоди — 3000 грн, моральної — 30 000 грн.

Ш. визнано винним у тому, що він, будучи у стані алкогольного сп’яніння, 7 червня 2005 р. близько 2 год. біля буд. 286 на вул. Виборзькій у м. Дніпро­петровську, перебуваючи в салоні автомобіля таксі ГАЗ-2400 під керуванням К., з метою заволодіння чужим майном напав на водія і під час розбійного на­паду умисно з корисливих мотивів учинив замах на вбивство К., смерть якого не настала з незалежних від волі Ш. причин. До того ж Ш. наніс потерпілому кілька ударів ножем у життєво важливі органи — шию і груди, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя і здоров’я в момент заподі­яння. Під час нападу він заволодів грошима потерпілого К. у сумі близько 50 грн, після чого залишив автомобіль з водієм, який не подавав ознак життя.

У касаційній скарзі засуджений, не оспорюючи доведеності вини і пра­вильності кваліфікації його дій за ч. 4 ст. 187 КК України, вказує на те, що не мав умислу на вбивство К., а тому вважає, що суд безпідставно засудив його за ч. 2 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України. Також просить пом’якши­ти призначене йому покарання з урахуванням визнання ним вини, щирого каяття.

Заслухавши доповідача, пояснення засудженого Ш., який підтримав свою касаційну скаргу, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи, ви­кладені у касаційній скарзі, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає за­доволенню на таких підставах.

Висновок суду про доведеність вини Ш. у вчиненні злочинів, за які його засуджено, відповідає фактичним обставинам справи, обґрунтований сукуп­ністю доказів, розглянутих у судовому засіданні, наведених у вироку і нале­жно оцінених судом, і є правильним.

Так, у стадії досудового слідства Ш. звернувся з явкою з повинною і на допитах як підозрюваного, обвинуваченого неодноразово давав показання, підтвердивши їх у судовому засіданні, про те, що він, перебуваючи в таксі, напав із ножем на водія К., завдав йому кілька ударів ножем у шию, в ліву час­тину грудей, а коли той перестав чинити опір, заволодів грошима потерпіло­го в сумі 45—50 грн, після чого пішов з місця злочину.

Ці показання Ш. підтвердив на очній ставці з К., під час відтворення об­становки та обставин події, зазначивши, що залишив водія в автомобілі, коли той від отриманих ножових поранень припинив чинити опір, упав на кермо, нажавши сигнал.

Потерпілий К. упізнав Ш. як особу, яка напала на нього з ножем, і під­твердив, що Ш. вимагав і забрав у нього гроші в сумі приблизно 50 грн, а та­кож наносив йому удари ножем по шиї та в груди в область серця; від остан­нього удару він втратив свідомість. Також зазначив, що його знайшли меш­канці будинку і він своєчасно був доставлений до лікарні, де йому була надана необхідна медична допомога, внаслідок чого вдалося зберегти його життя.

Згідно з висновками судово-медичних експертиз потерпілому К. за об­ставин, зазначених Ш. під час відтворення обстановки та обставин події, бу­ли заподіяні із застосуванням колюче-ріжучого предмета — ножа — тяжкі ті­лесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння, у вигляді трьох колото-різаних поранень шиї та грудної клітки зліва з пошкодженням ярем­ної вени, гортані, діафрагми, шлунку та ін.

Оцінивши зазначені докази в сукупності, суд обґрунтовано дійшов вис­новку, що дії Ш. були спрямовані на умисне вбивство К. із користі під час розбійного нападу на нього, оскільки про це свідчать не тільки показання Ш. і К., а й дані щодо знаряддя злочину, кількості, характеру, локалізації вияв­лених у потерпілого ножових поранень.

Тобто, Ш. виконав усі дії, які вважав необхідними для доведення злочи­ну до кінця — настання смерті К., але цей злочин не було закінчено з причин, які не залежали від його волі, — внаслідок своєчасного виявлення поранено­го, і своєчасного надання йому необхідної медичної допомоги.

За таких обставин доводи засудженого Ш. про відсутність у нього умис­лу на вбивство К. є безпідставними.

Винність засудженого Ш. у вчиненні зазначених у вироку суду злочинів є доведеною і його дії за ч. 2 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК України ква­ліфіковані правильно.

Істотних порушень кримінально-процесуального закону, які можуть при­звести до скасування чи зміну вироку, у справі не встановлено.

Покарання засудженому призначено відповідно до вимог ст. 65 КК Украї­ни в межах санкції статей КК України, за якими його засуджено, з урахуван­ням тяжкості вчинених злочинів, даних про особу засудженого, його віку, об­ставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, зокрема тих, на які є по­силання в касаційній скарзі засудженого.

З огляду на викладене призначене Ш. покарання є справедливим. Під­став для його пом’якшення колегія суддів не знаходить.

Виходячи з наведеного, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженого Ш. зали­шила без задоволення, а вирок колегії суддів Судової палати у криміналь­них справах апеляційного суду Дніпропетровської області щодо Ш. — без зміни.

За умови, що вбивство потерпілого не було вчинено, оскільки особа, якій було замовлено вбивство, була працівником міліції і відповід­но до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» діяла з метою викриття замовника вбивства, дії останнього підлягають квалі­фікації як готування до вбивства на замовлення.

Вирок скасовано у зв'язку з тим, що міра покарання засудженій при­значена без урахування характеру і ступеня тяжкості вчиненого злочину

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 23 березня 2006р.//Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «h Юре», 2007. — С. 385—387

(витяг)

Вироком апеляційного суду Вінницької області від 13 грудня 2005 р. Т. О. засуджена за ч. 3 ст. 27, ч. 1 ст. 14, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК України із засто­суванням ст. 69 КК України на 4 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України Т. О. звільнена від відбування покарання з іспитовим строком на 3 роки.

Стягнуто з Т. О. на користь Т. Г. 5000 грн моральної шкоди та 1000 грн витрат на надання юридичної допомоги.

Відповідно до вироку Т. О. визнано винною у вчиненні злочину за таких обставин.

Т. О. та Т. Г. перебували в зареєстрованому шлюбі, з 1988 р. почали про­живати в кв. 113 на вул. Ф. Кона, 11 у м. Вінниці.

Після розірвання шлюбу в листопаді 1999 р. Т. О. та Т. Г. продовжували проживати у цій самій квартирі. Між ними часто виникали сварки. Стосунки ще більше загострилися після смерті їх сина.

У листопаді 2003 р. Т. Г. одружився вдруге і став проживати з дружиною у зазначеній квартирі. Конфлікти між колишнім подружжям не припиняли­ся. На ґрунті особистих неприязних стосунків з Т. Г., що тривали протягом останніх років, Т. О. вирішила його вбити.

З метою умисного позбавлення життя свого колишнього чоловіка в трав­ні 2005 р. Т. О. через Б. познайомилася з П., який за її дорученням мав за ви­нагороду в 1000 дол. США вбити Т. Г., отруївши його. До того ж Т. О. дала П. номер свого мобільного телефону для підтримання зв’язку та повідомила йому місце роботи потерпілого, а 25 травня 2005 р. у кафе «Три кити» на вул. 40-річчя Перемоги у м. Вінниці під час чергової зустрічі з П. передала йому 250 грн для придбання отрути.

26  травня 2005 р. П. повідомив Т. О. про виконання її замовлення на вбивство Т. Г.

Однак, вбивство потерпілого не було вчинено, оскільки П. був працівни­ком міліції і відповідно до Закону України «Про оперативно-розшукову дія­льність» діяв з метою викриття Т. О.

Вважаючи, що на її замовлення вбито потерпілого, Т. О. 28 травня 2005 р. передала П. 500 дол. США як винагороду за виконання цього злочину і була затримана працівниками міліції.

У касаційному поданні прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, порушується питання про скасування вироку щодо Т. О. і направлення справи на новий судовий розгляд з мотивів неправиль­ного застосування кримінального закону та невідповідності призначеного засудженій покарання тяжкості вчиненого злочину та її особі.

Вирок засудженою, захисником і потерпілим не оскаржено.

Заслухавши доповідача, пояснення потерпілого Т. Г., який підтримав доводи касаційного подання прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Призначаючи Т. О. покарання, суд відповідно до вимог ст. 65 КК України не в повній мірі врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винної.

Зокрема не враховано, що Т. О. вчинено особливо тяжкий злочин. Крім того, обставини справи свідчать про значну суспільну небезпеку вчиненого та особи винної.

Таким чином, призначене Т. О. покарання не відповідає ступеню тяжкос­ті вчиненого нею злочину та особі засудженої й є явно несправедливим вна­слідок м’якості.

За таких обставин вирок щодо Т. О. підлягає скасуванню, а справа — на­правленню на новий судовий розгляд.

Якщо під час нового розгляду справи Т. О. буде визнана винною у вчи­ненні злочину у такому самому обсязі обвинувачення і за таких обставин, то призначене їй покарання слід вважати м’яким.

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, задовольнила.

Вирок апеляційного суду Вінницької області стосовно Т. О. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд у той самий суд в іншому скла­ді суддів.

Суд правильно кваліфікував дії засудженої за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК України як закінчений замах на умисне вбивство на замовлення

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 липня 2006 р. // Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «^ Юре», 2007. — С. 405—411

(витяг)

Вироком апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2006 р. О. засуджена за ч. 2 ст. 15, ч. З ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК України на 10 років по­збавлення волі.

Як установив суд, злочин вчинено за таких обставин.

У листопаді 2003 р. О. разом зі своєю сім’єю — дочкою, сином та знайо­мим дочки Л. самовільно поселились у кв. 51 на вул. Бірюзова, 50 у м. До­нецьку.

У серпні 2004 р. із місць позбавлення волі повернувся Б., котрий до за­судження проживав у зазначеній квартирі.

Спочатку між О. і Б. була досягнута домовленість про спільне прожи­вання в квартирі.

Однак, протягом 2004—2005 рр. у процесі спільного проживання на ґрун­ті зловживання Л. і Б. спиртними напоями між ними та О. склалися неприязні стосунки, постійно виникали конфлікти.

Не маючи впевненості в тому, що вона зможе нормалізувати стосунки з Б. і Л., в О. виник умисел усунути Б. шляхом його умисного вбивства, яке вирішила замовити Л., щоб позбутися і його через притягнення останнього до кримінальної відповідальності за вчинення умисного вбивства.

З метою реалізації свого злочинного наміру, спрямованого на позбав­лення життя Б. на ґрунті особистих неприязних стосунків за замовленням, О. в серпні 2005 р. у зазначеній квартирі запропонувала Л. вчинити вбивство Б. за винагороду в сумі 1500 дол. США, на що Л. дав згоду та домовився з М., з яким спільно мали вчинити умисне вбивство Б., довівши до відома О. участь М. у змові, між нею та Л. і М. 23 листопада 2005 р. було досягнуто домовле­ності про те, що протягом трьох днів Л. з М. мають учинити вбивство Б., а О. після цього у зазначений ними час передасть Л. та М. 1500 дол. США вина­городи.

За досягнутою раніше домовленістю щодо умов вчинення вбивства Б. на замовлення О. з метою реалізації злочинного наміру передала Л. завдаток у сумі 300 грн, пообіцявши решту винагороди передати після настання зло­чинних наслідків вбивства.

Однак злочинний умисел О., спрямований на позбавлення життя потер­пілого Б. на замовлення, не був доведений до кінця з незалежних від її волі причин у зв’язку з добровільною відмовою виконавців Л. і М. від вчинення цього злочину та зверненням їх у правоохоронні органи.

27  листопада 2005 р. за місцем проживання Б. біля буд. 50 на вул. Бірю­зова в м. Донецьку правоохоронними органами з метою викриття замовника злочину було інсценовано вбивство Б. Після цього Л. і М. повідомили О. про виконання замовлення і затребували передати їм раніше обумовлену суму за вчинення вбивства Б. — 1500 дол. США. О., побачивши біля будинку Б. пра­цівників міліції і будучи переконаною у смерті Б., цього самого дня повідо­мила Л. і М. про необхідність остаточного розрахунку за виконання замов­лення — вбивства Б.

28  листопада 2005 р. вона під приводом фінансових труднощів взяла у борг у К. 1500 дол. США та домовилась з Л. і М. про місце зустрічі та пере­дачу їм винагороди. Приблизно о 9 год. 29 листопада 2005 р. у приміщенні магазину «Тканини» на вул. Комсомольців Донбасу в м. Донецьку О. пере­дала Л. грошову винагороду за виконання замовлення в сумі 1500 дол. США, після чого відразу була затримана працівниками міліції.

У поданій на вирок касаційній скарзі з доповненнями до неї засуджена О. посилається на те, що сам злочин спровокували потерпілий Б. та Л. з ко­рисливих мотивів, вимагаючи у неї гроші; стверджує, що умислу на вбивство Б. не мала, а фактичним замовником цього злочину виступала К., що, на дум­ку засудженої, судом не взято до уваги, у зв’язку з чим неправильно встанов­лені фактичні обставини справи та призначено їй надмірно суворе покаран­ня, яке не відповідає ні вчиненому, ні даним про її особу.

За змістом скарги засуджена просить або скасувати вирок і повернути справу на новий судовий розгляд, або пом’якшити призначене їй судом пока­рання, урахувавши, що від її дій не настало тяжких наслідків, раніше до кри­мінальної відповідальності вона не притягалася, розкаялась у вчиненому, по­зитивно характеризується.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення засу­дженої О., яка підтримала подану касаційну скаргу, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги і подані потерпілим Б. до касаційного суду письмові клопотання, в яких він просить пом’якшити покарання засудженій О., колегія суддів вважає, що скарга засудженої підлягає частковому задоволенню.

Висновок суду про доведеність винності О. у вчиненні зазначених у ви­року злочинних дій відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на зібраних у справі та перевірених у судовому засіданні доказах і є обґрун­тованим.

Так, сама О. згідно зі змістом її показань на стадії досудового слідства і в судовому засіданні, по суті, визнавала те, що замовила Л. за винагороду вчи­нити вбивство Б., щоб відразу позбутися їх обох — через позбавлення життя Б. і притягнення до кримінальної відповідальності Л. за ці дії, оскільки спіль­не проживання в одній квартирі стало неможливим через систематичне зло­вживання Л. і Б. спиртними напоями та виникненням конфліктів з цього при­воду, які вона не могла вирішити іншим способом. До того ж розповідала про обставини досягнення з Л. домовленості щодо умов вчинення вбивства Б. на замовлення, передачу Л. завдатку в сумі 300 грн, погодження на участь у зло­чині як співвиконавця М. та строку виконання замовлення і виплати вина­городи.

Також О. підтвердила, що коли Л. і М. повідомили їй про виконане за­мовлення, вона була переконана у смерті Б., оскільки біля будинку були пра­цівники міліції та їй дочка розповіла, що бачила його мертвим, закривавле­ним, а тому наступного дня, взявши у К. у борг гроші у сумі 1500 дол. США, передала їх в обумовленому місці Л., де була відразу затримана працівника­ми міліції.

Допити підозрюваної й обвинуваченої О. на досудовому слідстві прово­дились з дотриманням усіх вимог кримінально-процесуального законодавства у присутності захисника, що виключало вплив на О. з боку слідчого з метою дачі нею цих чи інших показань.

Свідки Л. і М., які мали виконати замовлення О. на вбивство Б. і щодо яких відмовлено у порушенні кримінальної справи на підставі п. 2 ст. 6 КПК у зв’язку з добровільною відмовою від вчинення цього злочину та дачею зго­ди співпрацювати з правоохоронними органами з метою викриття замовни­ка умисного вбивства Б., підтвердили в судовому засіданні у повному обсязі показання О., які стосувалися умов та обставин конкретної домовленості про виконання ними замовлення О. на вбивство Б., та отримання Л. 1500 дол. США як винагороди нібито за виконане ними замовлення, в чому О. була пере­конана.

Крім того, на обставини досягнутої домовленості про вчинення вбивства Б. між О. як замовником вбивства та Л. і М. як виконавцями зазначеного злочину вказують розшифровані дані телефонних розмов з цього приводу, на прослуховування яких був даний відповідний дозвіл згідно з чинним за­конодавством, а зміст цих розмов на технічних носіях інформації був розшиф­рований при проведенні фоноскопічної експертизи.

Потерпілий Б. пояснював, що приблизно в серпні 2005 р. Л., з яким під­тримував добрі стосунки, повідомив, що О. хоче його (Б.) вбити та вибрала Л. для виконання за винагороду цього злочину, передавши 300 грн завдатку, а також Л. розповів, що О. раніше неодноразово намагалась отруїти його (Б.) клофеліном. У кінці жовтня 2005 р., дізнавшись від Л. про наполягання О. виконати її замовлення на вбивство, за що вона уже запропонувала винаго­роду — 1500 дол. США, він, реально побоюючись за своє життя, звернувся разом із Л. у правоохоронні органи, які, щоб викрити О., ініціювали його (Б.) смерть і пред’явили для впізнання дочці О. — О. Ю. — його лежачого в крові біля будинку, в якому він проживав, котра його впізнала і повідомила про це О.

Також потерпілий Б. давав показання, за яких обставин після повернен­ня з місць позбавлення волі він у своїй квартирі став проживати спільно з сі­м’єю О., про взаємовідносини з нею та інші обставини, пов’язані з оформлен­ням документів на квартиру, оплатою квартири тощо, що передували події злочину.

Згідно з показаннями свідка К. 28 листопада 2005 р. до неї прийшла О. і повідомила, що Б. уже немає та попросила у неї в борг 1500 дол. США, щоб заплатити людям, котрі їй погрожують, а раніше, в жовтні-листопаді 2005 р., у схвильованому стані розповідала їй про постійні скандали в квартирі, що їй це дуже надокучило і вдома, мабуть, когось уб’ють, найбільш вірогідно ним буде Б.

Аналіз й оцінка наведених доказів, які повно перевірялись апеляційним судом під час розгляду справи по першій інстанції, дає підстави колегії суд­дів вважати обґрунтованим висновок цього суду про доведеність обвинува­чення О. у вчиненні закінченого замаху на умисне вбивство на замовлення потерпілого Б.

Відповідно до установлених фактичних обставин, які О. повністю визна­вала в судовому засіданні, її дії правильно кваліфіковані судом за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК України.

Суд навів у вироку докладні мотиви прийнятого рішення як щодо оцін­ки доказів у справі, так і юридичної кваліфікації дій винної особи. До того ж належно перевірені судом й обґрунтовано визнані такими, що не відповіда­ють дійсним обставинам справи, твердження підсудної про відсутність у неї умислу на позбавлення життя Б.

З огляду на матеріали справи органом слідства і судом досліджено всі ті обставини, які могли мати значення для прийняття рішення у справі, зокре­ма належно перевірялись обставини щодо можливої причетності до цього зло­чину інших осіб, зокрема К.

З цього приводу слідчими органами прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи щодо К. за ознаками злочину, передбачено­го ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК, на підставі п. 2 ст. 6 КПК України за відсутністю в її діях складу цього злочину, яке не оскаржувалось ні потер­пілим, ні О.

Крім того, О. під час її допитів стверджувала про непричетність К. до злочину.

Отже, при перевірці справи не виявлено підстав для скасування вироку через неповноту дослідження органом досудового слідства і судом обставин вчинення злочину чи неправильність установлення цих обставин у вироку, що могло б вплинути на обґрунтованість висновку суду щодо доведеності пред’явленого О. обвинувачення, як про це засуджена зазначає у касаційній скарзі.

Правильно суд встановив і мотив вчинення О. зазначеного злочину й об­ставини, які сприяли цьому, та ступінь здійснення винною злочинного наміру.

Ураховуючи зазначені обставини, зокрема те, що тяжких наслідків від злочину не настало, заяви потерпілого Б. про відсутність з його боку будь- яких претензій матеріального характеру до засудженої та його клопотання про пом’якшення покарання О., з якою примирились; розкаяння засудженої у вчиненому, її характеристики і те, що раніше до кримінальної відповідаль­ності не притягалась, колегія суддів знаходить можливим застосувати до за­судженої ст. 69 КК України і на цій підставі пом’якшити їй призначене пока­рання за вчинений злочин, задовольнивши касаційну скаргу засудженої у цій частині.

Виходячи з викладеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженої О. задоволь­нила частково.

Вирок апеляційного суду Донецької області щодо неї змінила — пом’як­шила із застосуванням ст. 69 КК України призначене засудженій покарання за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК України до 7 років позбавлення волі.

У решті зазначений вирок щодо О. залишено без зміни.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 КК України замах на вчинення злочину є за­кінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з при­чин, які не залежали від її волі

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 травня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 18—19

(витяг)

Вироком Красноградського районного суду Харківської області від 27 лип­ня 2006 р. К. засуджено за ч. 1 ст. 369 КК України на 2 роки обмеження волі.

На підставі ст. 75 КК України К. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік та покладенням на нього обов’яз­ків, передбачених пунктами 3, 4 ч. 1 ст. 76 цього Кодексу.

В апеляційному порядку справа не розглядалась.

Згідно з вироком К. засуджено за те, що він 10 квітня 2006 р., приблизно о 18 год., у службовому кабінеті дільничного інспектора міліції Красногвар- дійського РУ ГУ МВС України в Харківській області лейтенанта міліції К. О. за непритягнення його до адміністративної відповідальності за незаконний вилов риби у с. Варварівка Красногвардійського району Харківської області та повернення йому речових доказів дістав заздалегідь приготовлені гроші в сумі 300 грн і поклав їх у верхню шухляду робочого стола, тобто намагався дати хабара працівнику міліції, але був затриманий працівниками міліції цьо­го самого районного відділу.

У касаційному поданні перший заступник прокурора Харківської облас­ті, не заперечуючи обґрунтованості засудження К., порушив питання про змі­ну вироку у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону. Мотивував це тим, що відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26 квіт­ня 2002 р. № 5 злочин, передбачений ст. 369 КК України, вважається закін­ченим, коли службова особа, якій передається хабар, прийняла хоча б части­ну хабара. У випадку, коли службова особа відмовилася прийняти запропо­новані гроші, дії того, хто намагався дати хабар, належить кваліфікувати як замах на його давання. У зв’язку з цим просив вирок щодо К. змінити та пере­кваліфікувати його дії з ч. 1 ст. 369 КК України на ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 369 цього Кодексу.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, яка підтримала касаційне по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, коле­гія суддів вважає, що касаційне подання необхідно задовольнити на таких підставах.

Висновок суду про винуватість К. у вчиненні злочину за обставин, наве­дених у вироку, ґрунтується на сукупності досліджених у судовому засіданні доказів і у касаційному поданні під сумнів не береться.

Проте вирок підлягає зміні у зв’язку з неправильним застосуванням кри­мінального закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 КК України замах на вчинення злочину є закін­ченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.

Як вбачається з матеріалів справи, службова особа хабар від К. не прий­няла і засуджений був затриманий на місці злочину з вилученням грошей у сумі 300 грн як предмета хабара, які він намагався дати працівнику міліції.

Отже, К. не довів до кінця свого злочинного наміру з причин, які не за­лежали від його волі.

За таких обставин його дії необхідно кваліфікувати як замах на давання хабара за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 369 КК України.

Покарання К. необхідно призначити у виді обмеження волі на строк, ви­значений місцевим судом, зі звільненням на підставі ст. 75 КК України від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком та покладен­ням на нього обов’язків на підставі ст. 76 КК України, зазначених у вироку, оскільки це покарання відповідає ступеню тяжкості та особі засудженого.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційні подання першого заступника прокурора Харківської області за­довольнила.

Вирок Красноградського районного суду Харківської області від 27 лип­ня 2006 р. щодо К. змінила.

Перекваліфікувала дії К. з ч. 1 ст. 369 КК України на ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 369 КК України і призначила йому покарання за цим законом — 2 роки обмеження волі.

На підставі ст. 75 КК України звільнила К. від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на строк, зазначений у вироку, з покла­денням на його обов’язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу, визначених місцевим судом.

Згідно з ч. 2 ст. 15 КК України замах на злочин може бути вчинено ли­ше з прямим умислом Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 2 червня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «h Юре», 2007. — С. 29—31

(витяг)

Вироком Білогірського районного суду АР Крим від 6 липня 2004 р. П. засуджено за ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 КК Украї­ни на 3 роки обмеження волі.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля- цінного суду АР Крим від 26 серпня 2004 р. вирок щодо П. залишено без зміни.

П. визнано винним у тому, що він 6 лютого 2003 р. у с. Русановка Біло- гірського району АР Крим під час сварки з Ц., що виникла на ґрунті неприяз­них стосунків, почав бити її руками по обличчю, а потім з метою умисного вбивства схопив за шию руками і почав душити, висловлюючи погрози по­збавити її життя. Злочин П. не довів до кінця з причин, що не залежали від його волі, оскільки на крики потерпілої про допомогу вийшов її чоловік.

У касаційній скарзі засуджений просить судові рішення скасувати, спра­ву направити на новий судовий розгляд, посилаючись на те, що суд першої інстанції неправильно кваліфікував його дії як замах на умисне вбивство, що призвело до призначення надмірно суворого покарання.

Заслухавши доповідача, пояснення засудженого П., який просив зміни­ти судові рішення, перекваліфікувавши його дії на ч. 1 ст. 125 КК України, думку прокурора, яка вважала за необхідне змінити судові рішення, переква­ліфікувати дії П. на ч. 1 ст. 125 КК України і на підставі ст. 7 Кримінально- процесуального кодексу України звільнити його від кримінальної відпові­дальності, перевіривши матеріали справи та доводи, наведені у скарзі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.

Згідно з ч. 2 ст. 15 КК України замах на злочин може бути вчинено лише з прямим умислом — коли особа усвідомлює суспільно небезпечний харак­тер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання.

З огляду на матеріали справи П. не визнавав себе винним у замаху на умисне вбивство потерпілої, стверджуючи, що у нього не було умислу позба­вити її життя.

За висновками судово-медичної експертизи потерпілій Ц. було спричи­нено легкі тілесні ушкодження у вигляді крововиливів і саден, які не спричи­нили короткочасного розладу здоров’я.

Обґрунтовуючи висновок про винність П. у замаху на вбивство Ц., суд у вироку послався на показання свідків Ю., П-а, які не були очевидцями події.

Показання свідка Ц., на які також послався суд, не свідчать про те, що П. учинив замах на вбивство його дружини, оскільки він одразу пішов, поба­чивши Ц.

З огляду на показання судово-медичного експерта у суді для настання смерті шляхом душіння достатньо 1 хвилини.

Потерпіла у суді показала, що у сварці П. ударив її, вони впали і він ду­шив її, тримаючи за куртку в області шиї.

Таким чином, колегія суддів вважає, що у справі відсутні об’єктивні до­кази, що підтверджують наявність у засудженого прямого умислу на позбав­лення життя потерпілої, і тому дії П. слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 125 КК України як умисні легкі тілесні ушкодження.

Оскільки злочин, передбачений ч. 1 ст. 125 КК України, згідно зі ст. 12 КК України є злочином невеликої тяжкості, з моменту його вчинення мину­ло більше 2 років, П. виключно позитивно характеризується, його не можна вважати суспільно небезпечним, колегія суддів вважає, що він підлягає звіль­ненню від покарання згідно з ч. 4 ст. 74 КК України.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 7, 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженого П. задовольнила, вирок Білогірського районного суду АР Крим від 6 липня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду АР Крим від 26 серпня 2004 р. щодо П. змінила, перекваліфікувала його дії з ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України на ч. 1 ст. 125 КК України і призначила за цим законом покарання у вигляді 850 грн штрафу, на підставі ч. 4 ст. 70 КК Украї­ни звільнила його від покарання.

^[1] Див. також: ВВСУ. — 2007. — № 11. — С. 18; Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 81—83; 83—86; 2007. — Вип. 3(5). — С. 14—15; Кримінальне судочинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц.вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 186—190; 203—207; 316—320; 354—361; 435—438; Судова практика Верхов­ного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 165—171; 171—175.