§4. Види права власності

Історично в основі власності лежить володіння будь-яким предметом, за­хоплення цього предмета. Сама основа приватної власності, володіння - є факт, при цьому непояснювальний факт, а не право. Лише завдяки юридичним виз­наченням, які суспільство дає фактичному володінню, воно набуває значення правового володіння, приватної власності.

Власність у Стародавньому Римі могла належати тільки римському наро­ду, а згодом - окремим римським громадянам. Звідси і назва власності -dominium ex jure Quiritum - квіритська власність. Ця власність базувалася на нормах цивільного права (jus civile) і характеризувалась обов'язковим поєднан­ням у ній таких специфічних ознак: а) її суб'єктами могли бути тільки римські громадяни (винятком з цього правиЛа були лише латини, наділені jus commercii, тобто ті, які визнавали себе повноправними особами в галузі майнових відно­син; б) її матеріальним об'єктом були речі, які підлягали складній процедурі передачі - манципації.

Слід зазначити, що квіритська власність мала замкнутий характер, і поки Римська держава була невеликою, вона відповідала її внутрішнім потребам. Але з перетворенням Римської держави у світову квіритська власність стала гальмом розвитку цивільного обороту. Усе це зумовило пом'якшення форма­лізму квіритської власності і виникнення більш гнучких форм власності.

Преторська (бонітарна власність). Як відомо, цивільне право для передачі права квіритської власності на res mancipi вимагало формальних актів mancipatio і injure cesio. Однак на практиці дуже часто, особливо з розвитком ремесла і торгівлі, зокрема міжнародної, відчуження res mancipi відбувалося без будь-яких формальностей. За старим цивільним правом, право власності в такому випадку не переходило до покупця. Продавець залишався квіритським власником, а покупець ставав тільки володільцем речі. Якщо продавець був недобросовісним, то ніщо не перешкоджало йому повернути собі продану річ на тій підставі, що манципації не було і покупець не став квіритським влас­ником. Звичайно, такий набувач міг захищати своє володіння за допомогою володарських інтердиктів і не тільки проти посторонніх осіб, але й проти са­мого квіритського власника. Але посесорний захист не був остаточним, продавець міг пред'явити петиторний позов (rei vindicatio) і тоді набувач по­винен був повернути йому річ.

Така несправедливість привернула до себе увагу претора - недобросовісні люди могли використати це як засіб наживи - продавши річ і одержавши гроші, можна було вимагати річ назад, тим більше, що з розвитком обороту самі фор­мальності старого цивільного права втрачали свій смисл і гальмували розвиток ділових відносин. З огляду на це, для того щоб запобігти такій недобросовіс­ності з боку продавців, претор почав давати набувачам exceptio doli (заперечення з обману) і тим самим захищати їх від нападів відчужувачів. В ексцепції претор указував на те, що річ підлягає поверненню лише в тому ви­падку, коли вона не була продана і передана відповідачеві на підставі вільного волевиявлення сторін і оплачена грошовою сумою, про яку сторони домови­лися під час укладення договору, хоч і не додержуючись формальностей манципації, претор в ексцепції акцентував увагу на тому, що дія позивача, який пред'явив свою віндикацію, була несправедливою, і відмовляв йому у вимозі. Так претор захищав покупця речі від віндикаційного позову квіритського влас­ника.

Однак становище такого набувача залишалося ненадійним. Він міг втра­тити річ всупереч своєї волі (приміром, ним куплена тварина втекла назад у двір продавця), а захистити свої інтереси шляхом володарського інтердикту було важко, а іноді й неможливо. Власного позову він пред'явити не міг, бо згідно з цивільним правом, власником залишався продавець речі. А інтердик­том (зокрема, інтердиктом utriibi) захищався той, хто протягом останнього року володів річчю більшу частину часу. Якщо куплена кимось тварина на другий день втікала до продавця, то покупець не міг одержати її за допомо­гою цього єдиного для рухомих речей інтердикту. Проте було очевидно, що раз претор визнав справедливим захищати покупця від віндикаційного позову продавця, то необхідно продовжити цей захист, даючи покупцеві не тільки ексцепію, але й якийсь позов для одержання набутої ним речі як від продавця, так і від сторонніх осіб.

І тут претори прийшли на допомогу покупцеві. Зокрема, в останньому столітті республіки якимось претором Публіцієм (ні ім'я претора, ні час ре­форми точно невідомі) був виданий едикт, який мав назву edictum Publicianum і який встановив відповідний до цього позов. Позов, який давався на підставі цього едикту, носить назву публіціанського. Формула цього позову, описана Гаєм. У ній претор пропонував судді задовольнити позов, допустивши фікцію, що позивач нібито володів установлений термін давності володіння і став квіритським власником цієї речі. Отже, цей позов був одним з прикладів actio ficticia. Ним захищалися тільки такі володільці, які мали усі підстави набути власність за давністю, а захист його є ніби випередженням цієї можливої у майбутньому власності.

Якщо ж річ якимось чином повернулася до квіритського власника і по­купцеві доводилося пред'являти свій actio publiciana до нього, то власник виставляв проти позову посилання на своє квіритське право (exceptio just dominii). Однак претор позбавляв сили і заперечений, кидаючи позивачеві реп­ліку, що "річ продана і передана". У результаті виявилося, що особа, яка придбала річ хоч і без дотримання формальностей mancipatio, діставала все­бічний захист як тоді, коли поставала як позивач, так і тоді, коли вона була відповідачем. При цьому право продавця не скасовувалося, однак воно става­ло "голим" - не забезпеченим захистом.

Ким же став набувач речі, вигравши процес? Володільцем? Але ж ним мож­на стати через купівлю речі. Та й ніхто не може перешкодити набувачу речі вільно розпоряджатися нею. Отже, він став власником? Це, безперечно, так, але не цивільним, не квіритським, а преторським, або бонітарним, власником, оскільки річ міцно закріплювалася в його майні, in bonis. Звідси пішла назва -бонітарна. або преторська власність. Однак це не означає, як вже зазначалося, що набувач залишався вічно бонітарним власником. Із спливом набувної дав­ності бонітарна власність набувала титулу власності квіритської, цивільної.

Власність перегринів. Перегрини не володіли jus commercii, а тому не мог' ли бути квіритськими власниками. їх тривале безправ'я зрештою виявилося невигідним для самих римських громадян, що змусило їх надати перегринам певну правоздатність. Доступ до римської власності шляхом здійснення правочинів був відкритий перегринам на початку республіканського періоду головно у галузі рухомих речей і в інтересах самих римських громадян. Але до вільної участі в цивільному обороті римлян перегрини тривалий час не допус­калися, їх участь обмежувалася окремими правочинами: манципацією і літеральними договорами, а набуте таким чином право власності захищалося едиктами перегринського претора за допомогою позовів з фікцією, тобто ро­билося припущення, що перегрин став римським громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захисту квіритської власності, хоч право перегрина на річ не є квіритська власність.

Однак розвиток римського приватного права, зокрема права приватної власності, у класичний період спричинив чимало наслідків. Разом з асиміля­цією jus civile та jus gentium відмінність права квіритів і перегринів пом'якшувалася, а з 212 р. вона зникає зовсім. Згладжується також різниця між квіритською і бонітарною (преторською) власністю.

Провінційна власність. Справжнє квіритське право могло поширюватись тільки на землі, які входили до складу римської території в повному смислі слова, тобто з встановленням громадянства по всій території Італії. Провінційна власність - це землі, завойовані Римом, які розглядалися як державна власність. Поділялися ці землі на дві частини. Одна частина захоплених земель вливала­ся у державний земельний фонд і ставала власністю Римської держави, інша також переходила у власність Римської держави, проте надавалася попереднім володільцям відповідно до їхнього національного законодавства. Таке волод­іння і користування могли бути припинені Римом у будь-який час, оскільки власником землі була Римська держава. Провінційні землі розглядалися як загальне надбання усього римського народу, тому володіння окремих осіб певними ділянками цієї землі характеризувалось не як власність, а як володін­ня. Однак насправді їхнє право було рівнозначне праву власності, тому що вони могли не тільки володіти й користуватися земельними наділами, але й розпоряджатися ними, і провінційними судами таке володіння практично за­хищалося як власність, хоч у сфері приватного права, приватного обороту провінційні власники не могли користуватися юридичними актами цивільно­го права, а повинні були звертатися лише до права народів (jus gentium). Це полегшувало й спрощувало встановлення і передачу цієї власності, а "також і сприяло розвиткові у провінціях обороту нерухомого майна.

Провінційна власність на землю відрізнялася від квіритської власності на італійські землі, особливо у сфері публічного права головно тим, що з влас­ників провінційних земель стягувалися на користь казни особливі платежі, так звані stipendium або tributum. Однак поширення на італійські землі земельно­го податку, встановлення єдиної форми публічної реєстрації земельного правочину на всій території Риму згладжувало всяку різницю між італійськи­ми і провінційними землями. Отже, відмінності у правовому режимі різних видів власності поступово зникають і вже в законодавстві Юстиніана було вироб­лене єдине поняття права приватної власності - dominium ex jure privatum.

Спільна власність. Про спільну власність уже згадувалось у зв'язку з обме­женням права власності. Розглянемо це питання дещо в іншому плані. Спочатку римляни не припускали можливості існування прав декількох осіб на одну і ту ж річ. Якщо одна особа мала право власності на якусь річ, то інша, вважали вони, такого ж самого права мати не могла. Проте, уважно вникаючи в реаль­ний стан справ, вони виявили випадки, коли одна і та ж річ була власністю декількох осіб. Це, зокрема, траплялося у випадках створення товариства, да­рування, спадкування. Тоді виникає так звана спільна власність, тобто річ перебуває у спільній власності кількох осіб, з яких кожна особа має право влас­ності тільки на ідеальну частину речі, яку можна охопити лише думкою, а не фізично. Користуватися і розпоряджатися річчю, яка перебувала у спільній власності, можна було лише за загальною згодою усіх співвласників, причому кожний користувався однаковим голосом, незалежно від його частки. Кож­ний співвласник міг робити все, що було потрібно для збереження спільної речі, проводити необхідні витрати; мав право на участь у прибутках відповід­но до своєї частки, а також вимагати розподілу. Під час розподілу суддя керувався доцільністю і можливістю розподілу у натурі. Оцінка домашніх ре­чей повинна була проводитись за реальною їх вартістю.

§5. Способи набуття і припинення права власності

Уже в стародавні часи римляни надавали великого значення правовим фор­мам обороту власності, який здійснювався шляхом безпосереднього обміну, тобто передачі речей з рук у руки. Під час переміщення речей, які відносилися до res mancipi, завжди виникало питання, кому ця річ переходить, хто стає її власником - римський громадянин чи перегрин. Перегрини тривалий час на­бувати таких речей не мали права. Тому з найдавніших часів перехід права власності від однієї особи до іншої супроводжувався рядом формальностей, без дотримання яких такий перехід не мав юридичного значення.

Право власності на ту чи іншу річ може виникнути в конктретної особи різними способами: особа виготовила річ самостійно, придбала її за допомо­гою купівлі-продажу, освоїла землю, яка до того нікому не належала та ін. В усій різноманітності форм виникнення права власності римляни виділяли два самостійних, проте тісно взаємопов'язаних моменти - спосіб і титул набуття права власності. Факти, з виникненням яких особа набуває права власності, дістали назву способу набуття права власності, а юридичні факти, які є право­вою основою виникнення права власності, - титулу набуття.

Усі способи набуття права власності римське право поділяло на первинні і похідні. Первинними називається такий спосіб набуття, за яким право влас­ності виникає вперше або проти волі колишнього власника (наприклад, під час конфіскації, реквізиції та інших примусових переміщеннях власності). За первинного способу право набувача встановлюється незалежно від поперед­нього права на цю річ.

Похідний спосіб набуття права власності полягає в тому, що право влас­ності переходить від однієї особи до іншої за їх взаємною згодою і бажанням. Таке право набувача Грунтується на праві попереднього власника, виводиться з його права. Той, хто набуває власність, є правонаступником власності пев­ної особи. Власність переходить до набувача тільки в тому випадку, якщо правопопередник справді був власником, бо, як говорили римляни, ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам.

Давнішим способом набуття права власності був первинний. До нього відносили:

1. Заволодіння (occupatio). Згідно з римським правом, річ, не вилучена з обороту, але яка не має власника, надходить у власність того, хто її перший захопить (primo occupanti) з метою собі привласнити. Це могли бути як рухомі, так і нерухомі речі. Такий спосіб набуття права власності виник, очевид­но, тоді, коли були ще не освоєні землі, ліси та ін. Власником вважався той, хто перший почав їх обробляти. Таким же способом набувались права на зби­рання ягід, убитого дикого звіра, виловлену рибу та ін. Отже, об'єктами права власності за цим способом могли стати речі, які до їх заволодіння не були чи­єюсь власністю. Юридично в аналогічному становищі опинялося майно противника на війні, незалежно від того, чи належало воно державі, чи насе­ленню завойованої території, а також речі, покинуті власником.

Від речей покинутих слід відрізняти речі загублені, коли втрачається лише фактичне володіння, а не право власності, і той, хто знайшов річ, не ставав власником. Він повинен віднайти її власника і повернути йому річ. Якщо осо­ба, яка знайшла річ, привласнила її собі, то, за римським правом, це прирівнювалося до крадіжки. Якщо власник пред'явить вимогу про повернен­ня речі, той, хто знайшов річ, має право вимагати повернення лише витрат на її охорону. Однак вимагати винагороди за повернення знайденої речі він не мав права.

Особливий правовий статус визначався для скарбу, яким в юридичному розумінні вважалася будь-яка цінність, схована в землі так давно, що її влас­ник не міг бути відомим. У давньому римському праві скарб розглядався як складова речі, в якій він схований (як правило, земля), і тому належав її влас­нику. Однак з метою заохочення пошуку скарбів розпорядженням імператора Адріана було встановлено, що половина скарбу належала власнику земельної ділянки, а інша половина тому, хто знайшов його.

2. Давнісне володіння (usucapio). За визначенням римських джерел давнісне володіння зумовлює набуття права власності шляхом володіння, яке продовжувалося протягом визначеного законом часу. Положення про давність знаходимо вже в Законах XII таблиць, згідно з якими нерухомі речі можна було придбати у власність після дворічного, а в деяких інших випадках - однорічного строку давності. Претори поширили дію цього положення і на перегринів. За законодавством. Юстиніана, строки набувної давності були більш тривалими: три роки для рухомого майна і для нерухомого - десяти­літня давність із збільшенням її до двадцяти років, якщо не знайшовся власник, майно його переводять у власність іншої особи за давністю володіння.

Умови набуття права власності за давністю володіння в кінцевому підсум­ку визначалися так: а) володіння повинно спиратися на законну основу: купівля-продаж, дарування, придане та ін; б) добросовісність володільця, який придбав річ, не знаючи що вона крадена, а продавець видав себе за власника. Добросовісність потрібна була тільки на момент придбання; в) володіння по­винно бути безперервним у межах установленого часу. Шляхом давнісного володіння право власності набувається в повному обсязі. Однак не могли бути придбані за давністю речі крадені, захоплені силою, одержані шляхом обману, спірні межі тощо. Уложення Юстиніана ввело також екстраординарну (над­звичайну) давність тривалістю тридцять, а іноді і сорок років.

3. Переробка речі (специфікація). Цим терміном позначається створення з чужого матеріалу нової речі для себе, наприклад, виготовлення вина з чужого винограду, вази з чужого металу тощо. Специфікація вважається здійсненою, якщо матеріал набував нової форми, одержано нову річ. Чи виникає в под­ібному випадку нова власність і хто буде власником такої речі? Це питання римськими юристами вирішувалося по-різному: представники школи сабініанців визнавали власником речі того, чий матеріал, а представники школи прокульянців вважали власником речі того, хто її зробив, однак специфікант зобов'язаний був заплатити власнику матеріалу його вартість.

У законодавстві Юстиніана це питання було вирішено так: якщо специфі­кант діяв не за злим наміром і неможливо повернути перероблений матеріал у попередній стан, то річ стає власністю специфіканта, який зобов'язаний був винагородити власника матеріалу. Для цього власнику матеріалу було нада­но право позову із збагачення за чужий рахунок.

4.    Придбання плодів. Плоди з моменту їх відокремлення від речі, яка їх виробляє, стають самостійними речами. їх відокремлення не зменшує цінності плодоносної речі. З'являється нова власність, наприклад приплід від тварин, фрукти в саду. Право власності на такі речі належить тому, хто на час відділення був власником плодоносної речі.

5.    Приріст (accesio) - сполучення речей, які належать різним особам, при­чому одна з речей після сполучення стає належністю іншої речі, власністю власника головної речі. Приріст може бути природний або штучний, тобто результатом дій людини.

До природного приросту відноситься: а) намив, поступові наноси землі з верхньої ділянки на нижню, від чого поступово збільшується одна ділянка за рахунок іншої; б) прибій - течія ріки відбиває ділянки землі від одного берега і відносить до іншого, і в цьому випадку одна ділянка збільшується за рахунок іншої; в) покинуте русло річки, коли вода змінює свою течію, стає власністю володільців берегових ділянок тощо.

До штучних приростів відносяться: а) забудова постійних будівель, насад­ження дерев, посівів. Різниця між будівлею, посівами, насадженнями дерев полягає в тому, що власність на будівельні матеріали власник не втрачає, одер­жує віповідну винагороду і відшкодування збитків; рослина ж, яка пустила корінь у чужу землю, назавжди виходила із сфери володіння попереднього власника; б) злиття речей - це таке їх з'єднання, коли неможливо визначити, яка з речей поглинула іншу, наприклад сплав з двох металевих предметів. Таке злиття речей приводить до встановлення права спільної власності на речі, які піддалися злиттю.

Похідні способи набуття права власності. Кількість таких способів була досить велика. Зі спливом часу частина з них повністю сходила із сцени, на­томість з'являлися нові, ще інші, зберігаючись у цілому, змінювалися у своєму конкретному змісті. Деякі з них так і залишилися не більш ніж сучасниками Римської держави.

Головною правовою формою похідного набуття є договір, зокрема до­говір купівлі-продажу, позики, міни, дарування, застави. У всіх цих випадках перехід права власності від однієї особи до іншої відбувається за їх волевияв­ленням, право власності набувача ґрунтується на праві власності відчужувача.

Проте для переходу права власності від продавця до покупця одного ук­ладення договору недосить. Для цього потрібна була фактична передача самої речі у формі манципації (mancipatio), поступки права (in jure cessio) або тра­диції (traditio). Специфічно римським способом набуття права власності протягом усього часу існування Римської держави була насамперед манципа-ція, яка зникла лише за Юстиніана. До неї вдавалися лише римляни у випадках набуття res mancipi.

Складність цієї процедури змусила римлян шукати інших способів набут­тя права власності. Знайдений новий спосіб дістав назву Поступки права. Як полегшений замінник манципації поступка права теж повинна розглядатися як специфічно римський спосіб набуття права власності. Поступка права здійснювалася у формі вдаваного судового процесу про право власності на річ. Покупець вимагав річ, яку набував, стверджуючи, що вона належить йому. Продавець визнавав вимогу покупця, а претор, перед яким відбувалася ця про­цедура, визнавав право власності за покупцем.

Однак і перший, і другий розглянуті способи набуття права власності були досить громіздкими і відчутно утруднювали цивільний оборот. Відчувалася потреба в новій простій та доступній формі перенесення права власності від однієї особи до іншої. Така форма існувала в праві народів (jus gentium) і мала назву традиції. У Римі традиція спочатку застосовувалася до неманципованих речей, набувачі яких не мали римського громадянства. Згодом її дія пошири­лася і на манциповані речі, набувачі яких були римські громадяни. Дія цього способу передбачає, однак, поєднання двох умоіз. По-перше, потрібна була сама передача речі. Для перенесення права власності однієї тільки згоДи сторін недосить. Передачею вважалось як фактичне вручення речі набувачеві, так і відповідна символічна дія (наприклад, вручення ключів від проданого дому). По-друге, необхідно, щоб передача речі набувачеві спиралася на достатньо справедливу основу. Такою основою міг бути договір купівлі-продажу, дару­вання, міни чи інший акт, здійснений з метою відчуження майна чи речі. У разі передачі речі на аморальній основі відчужувач набував право на її повернення лише за умови, якщо сам не був звинувачений в аморальних вчинках. І тільки коли поєднувалися обидві умови, а отже, фактична передача спиралася на юридично виправдану основу, здійснювався перехід права власності від відчу­жувача до набувача.

У Римі відомі ще інші первинні способи набуття права власності, а саме: а) за рішенням суду, коли він розглядав позови про поділ спадщини, спільного майна або спірної межі та ін; б) за законом - у вигляді покарання за недозволе-не самоуправство, за Несплату мита тощо.

Найбільш поширеним способом припинення права власності римляни вва­жали знищення речі незалежно від того, чи сталося це внаслідок її загибелі, споживання, чи з якихось інших причин. Але знищення не є єдиний випадок, коли право власності припинялось в однієї особи і не виникало в іншої. Те ж саме спостерігаємо і у випадку дерелікції - відмові власника від права на річ, яка йому належить. Але в цьому разі річ не знищується і нею могла заволодіти інша особа, в якої за певних умов виникало право власності.

Римляни вважали, що і відчуження є способом, який припиняє право влас­ності на річ, при чому в найрізноманітніших формах, зокрема в таких, як купівля-продаж, дарування, міна, надання приданого та ін. Оскільки в разі відчуження одночасно з припиненням права власності у відчужувача таке ж право виникає у набувача. Римляни констатували тут не просто припинення, а перехід права власності.

Відомий, ще один спосіб припинення права власності - це вилучення речі з обороту, наприклад включення приватної землі до складу державної. Особли­вістю цього способу було те, що тут власність не переходила від однієї особи до іншої, як у випадку відчуження. Вилучення речі з обороту було причиною припинення прав колишнього власника.