Печать
PDF

Розділ VII ВОЛОДІННЯ

Posted in Римское право - Є.М.Орач, Б.Й.Тищик Основи римського приват. права

 

§1. Поняття та види володіння

Володіння річчю - це панування над річчю. Воно може ґрунтуватися на праві, причому не тільки власника, але й іншого уповноваженого, наприклад суперфіціарія. У даному випадку можливе також володіння, позбавлене будь-якої правової підстави, яке є фактом, а не правом (наприклад, володіння особи, яка набула річ від того, хто не мав права її відчужувати). У цьому значенні мають на увазі фактичне володіння. Хоч володіння являло собою фактичне панування над річчю, однак було пов'язане з юридичними наслідками, насам­перед забезпечене юридичним захистом.

Володіння як самостійний правовий інститут відоме вже стародавньому римському праву. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. І це зрозуміло - адже володіння виникло раніше, ніж приватна власність. У старо­давні часи земля не тільки в Римі, але й в інших країнах була в общинній власності, а окремим общинникам передавалася у володіння. Саме тому римські юристи виводили слово володіння - possessio від слова sedere - сидіти, осідати, а само володіння від слова positio, тобто поселення.

Однак не будь-яке фактичне панування особи над річчю визнавалося римсь­ким приватним правом володінням. Для того, щоб визнати цевний фактичний чи юридичний стан володінням, він повинен поєднати в собі два елементи: 1) об'єктивний - corpus possessions, буквально володіння, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин, тобто фактичне володіння річчю; 2) суб'єктивний - animus possessions, - вважати дану річ своєю, володіти від свого імені, тобто мати волю, скеровану на річ, як на свою. На чому ґрунтувалася воля володільця, практично значення не мало.

і^кщо особа фактично володіє річчю, проте в неї немає бажання мати її тільки для себе, тобто річ утримується для якоїсь мети, то в такому випадку це не є володіння, а тільки держання. У цьому випадку хоч і є володіння, але немає волі володільця, спрямованої на річ, як на свою. А втім не можна сказати, що в особи, яка держить річ, немає волі володіти нею - воля є, але це воля володіти від імені іншого. Для володіння ж в юридичному розумінні необхід­на була воля володіти річчю самостійно, не визнаючи над собою влади іншої особи, воля, спрямована на річ як на свою. Така воля може бути лише у справ­жнього власника і у особи, яка, помиляючись, вважає себе за власника, хоч насправді таким не є (такою особою може бути добросовісний володілець). І, навпаки, такої волі володіти немає, наприклад, у орендатора. Він володіє річчю, володіє в своїх інтересах, однак самим фактом сплати оренди він визнає над собою юридичне панування власника. Тому орендатор за римським правом вважався держателем. Отже, володіння можна визначити як фактичне пану­вання над річчю, поєднане з наміром ставитися до неї, як до своєї, тобто володіти незалежно від волі іншої особи, самостійно; держання ж - як фактич­не володіння річчю без такого наміру.

Практичне значення різниці між володінням і держанням виражалося в порядку їх захисту: володілець вправі прямо і безпосередньо вимагати собі захисту від претора в усіх випадках, коли він у ньому відчуває потребу; держа­тель у тих самих випадках,'що і володілець, повинен діяти через власника, від якого залежить - надати захист чи утриматися від нього.

Щодо corpus possessions, то в ранній період римські юристи розуміли цей елемент досить примітивно - сидіти на землі, тримати в руках, у дворі, в домі, сховищі тощо. Згодом стан володіння річчю почали тлумачити більш витон­чено: особа, яка хоче стати володільцем земельної ділянки, не повинна її всю обходити - можна з високого місця охопити її поглядом або просто думкою; дика тварина залишалась у фактичному володінні господаря навіть тоді, коли вона виходила не тільки з клітки, але й з двору, аби вона не втритила здатності повертатися у двір.

Крім того, римляни в особливу групу виділяли деякі випадки володіння, коли внаслідок певних причин захист володіння давався особам, яких, по суті, не можна визнати володільцями в буквальному розумінні слова. У літературі з римського права йде мова в таких випадках про так званих похідних во­лодільців. До таких володільців відносили, зокрема, осіб, яким були заставлені певні речі. Ці особи утримували річ не від свого імені, не як свою, а як чужу, з тим, щоб повернути її власнику як тільки буде сплачено борг. Якщо б їх не визнати володільцями і не дати їм захисту, то на випадок порушення їх волод­іння вони виявилися б беззахисними, оскільки не мали б самостійного захисту. Ця особливість привела до того, що заставодержателі, хоч і не мали волі утри­мувати річ як свою, одержували, як виняток, самостійний захист володіння. З тих же мотивів і прикаристів, і секвестаріїв визнавали похідними володільця­ми і їм надавався самостійний володільницький захист.

Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про володіння в точному зна­ченні цього слова, а лише про звичайне держання, прирівняне до володіння з метою надання надійного захисту.

Виникає запитання: як встановити і довести факт володіння даною річчю? Як встановити, який намір, яке бажання має особа щодо речі, котрою володіє? Адже і володілець, і держатель (орендатор) земельну ділянку оруть, засіва­ють, збирають урожай. Як довідатися, хто з них робить усе це з наміром ставитися до речі як до своєї, а хто визнає над собою якогось власника, тобто, хто з них є володільцем, а хто просто держателем?

Відповідь на це питання треба шукати в cause possessions - у правовій ос­нові, яка привела до володіння чи держання особи,даною річчю. Наприклад, одна особа одержала річ через купівлю, інша дістала таку ж річ за договором найму у тимчасове користування. Користуючись річчю, обидві особи здійсню­ють однакові дії. Проте для першої особи, яка придбала річ шляхом купівлі, ці дії є показником волі володільця, а для другої - вони лише вираз її залежного держання.

Види володіння. Враховуючи правові підстави фактичного панування над річчю, римляни розрізйяли володіння законне і незаконне. Вважалося нормаль­ним станом речі, якщо вона знаходиться у володінні тих, кому належать, тобто у власника, який має право нею володіти. У цьому розумінні власник є закон­ним володільцем. До законних володільців прирівнювалися і похідні володільці.

Володільці, які фактично панували над річчю з наміром ставитися до неї як до своєї, проте не мали права володіти, визнавалися незаконними володіль­цями.

Незаконне володіння, у свою чергу, може бути двох видів: а) незаконне добросовісне; б) незаконне і недобросовісне. Добросовісне володіння Грунтуєть­ся на помилковій думці володільця в тому, що він справді має право володіти даною річчю. Наприклад, володілець не знає і не може знати, що він не має права володіти річчю, яку купив на ринку у злодія. Недобросовісному волод­ільцеві, навпаки, добре відомо, що він не має права володіти річчю, але він володіє і ставиться до неї як до своєї. Прикладом недобросовісного володіння може служити володіння річчю злодія.

Різниця між добросовісним і недобросовісним володільцями мала значен­ня у ряді правовідносин. Зокрема, тільки добросовісний володілець міг набути за давністю володіння право власності; у випадках, коли власник подав позов про повернення речі від фактичного володільця, недобросовісний володілець речі суворіше відповідав за збереження речі, за плоди від неї і прибутки, ніж добросовісний. Наприклад, добросовісний володілець зобов'язаний був по­вернути всі наявні плоди на момент пред'явлення позову і повертав одержані прибутки тільки після подання позову; недобросовісний зобов'язаний був повернути одержані прибутки, а також відповідав за ті, які він міг би одержати, але не одержав через недбале використання речі.

Суб'єкти і об'єкти володіння. Відомо, що володіння складається з двох еле­ментів: суб'єктивного і об'єктивного. З цього випливає, що суб'єктом володіння могли бути лише ті особи, які мають свою власну долю. Такими не могли бути, зокрема, діти віком до 7 років, душевнохворі, юридичні особи (однак юри­дичні особи, малолітні, душевнохворі могли здобути право на володіння через представника).

Об'єктом володіння могли бути тільки тілесні речі, не вилучені з обороту. Одночасне володіння двох або більше осіб однією річчю було неможливе, хоч володіння такою річчю можливе в ідеальних частинах. Це так зване загальне володіння.