§ 1. Поняття та значення договору доручення

Договір доручення (лат. mandatum) похо­дить з громадського обов'язку і дружби, в зв'язку з цим для нього характерна наявність взаємної довіри сторін. Учасники цивільних відносив для здійснення своїх прав та обов'язків часто доручають іншим особам здійснити для них юридичні дії, тобто такі дії, які тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Сфера застосування договору доручення в цивільному обороті досить широка. Громадяни доручають іншим особам отримати заробітну платну, здійснити купівлю-продаж товару. З метою захисту прав і законних інтересів учасники цивільних правовідносин укладають договори доручення з організація­ми або особами, які можуть надати різні юридичні послуги на високому професійному рівні (розпорядження майном, ве­дення справ у судах).

Істотно збільшилося застосування договору доручення в умовах ринкової економіки, бо цей договір є практично вигід­ною правовою формою надання послуг за участю брокерів, зокрема в діяльності фондових і валютних бірж та бірж неру­хомості.

Як самостійний вид цивільно-правового договору, договір доручення відомий тільки країнам континентальної Європи. Французький цивільний кодекс (1804 р.) визначає, що відпо­відно до договору одна сторона (довіритель) доручає, а інша (повірений) приймає на себе здійснення юридичних дій за рахунок і від імені довірителя. Дещо по-іншому визначає до­ручення Німецьке цивільне уложення. Згідно з ним за дого­вором дорученням на повіреного може бути покладений обов'язок здійснювати як юридичні, так і фактичні дії; крім того, цей договір є безумовно безоплатним — "повірений зобов'язується безоплатно виконати справу, покладену на нього довірителем" (§ 662).

У ЦК Російської Федерації, прийнятому Державною думою 22 грудня 1995 p., даний інститут дістав розвиток. Новела пов'язана, зокрема, з тим, що в оборот введено комерційне представництво (ст. 972).

Відповідно до ст.386 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Договір доручення є двостороннім, консенсуальним; він може бути оплатним і безоплатним.

Взаємність прав та обов'язків повіреного і довірителя визначає договір доручення як двосторонній договір. Причому взаємність має місце як при сплатному, так і без­оплатному договорі.

В юридичній літературі є й інші думки. Так, автори підруч­ника "Цивільне право" за редакцією професора Є. Суханова¹ вважають, що двостороннім договір доручення є тоді, коли він сплатний або коли його виконання пов'язано з матеріальни­ми витратами повіреного, а на довірителя покладається обов'язок з їх відшкодування.

Але, якщо уважно розглянути зміст ст. 391 "Обов'язки дові­рителя" ЦК України, то можна зробити висновок, що договір доручення за всіх умов є двостороннім.

У безоплатному договорі доручення на довірителя покла­даються обов'язки прийняти все виконане повіреним, а також забезпечити останнього коштами, необхідними для виконан­ня доручення.

Договір доручення належить до консенсуальних договорів, бо вважається укладеним у момент досягнення між сторо­нами згоди.

Договір доручення може бути оплатним і безоплатним. У ст.387 ЦК України вказано, що довіритель зобов'язаний сплатити повіреному винагороду тільки в тому разі, якщо це передбачено договором або затвердженими у встановлено­му порядку правилами.

Крім того, в цій статті є вказівка на те, що "громадяни не можуть отримувати винагороду за виконання договору дору­чення, крім випадків прямо визначених в законі".

Предметом договору доручення можуть бути тільки юри­дичні дії повіреного — підписання документів, укладення угод тощо. Але, виконуючи юридичні дії, повірена особа виконує і фактичні дії — пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо. Слід зазначити, що ці фактичні дії підпорядковані меті виконання юридичних дій і тому вони не мають самос­тійного значення. Вони є умовою належного виконання дого­вору доручення, а не його предметом.

Мета договору доручення — здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення для нього прав та обов'язків шляхом здійснення угод.

Характерним для договору доручення є те, що повірений виступає як представник свого довірителя перед третіми осо­бами.

Слід зазначити, що дії повіреного щодо третіх осіб, здійснені в межах повноважень, визначених договором, створюють або припиняють права та обов'язки безпосередньо для дові­рителя. Сам повірений, як представник, ніяких прав та обов'язків із угод, здійснених третьою особою, не набуває.

Форма договору доручення може бути усною і письмовою відповідно до загальних правил про форму угоди (статгі 42— 47 ЦК) і про форму договору (ст. 154 ЦК).

Відповідно до ст.44 ЦК України договори доручення між організаціями та з участю організацій укладаються у письмо­вій формі.

Договір доручення між громадянами на обумовлену на даний період суму також укладаються у письмовій формі. До­говори доручення, що укладаються за нотаріальною формою, можуть бути нотаріально засвідченими (наприклад, доручен­ня на укладення договору купівлі-продажу квартири).

На підставі договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність і тим самим легалізує повіреного як представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами до­говору доручення. Довіреність може охоплювати лише час­тину юридичних дій, обумовлених у договорі доручення. Наприклад, при укладенні договору доручення на ведення справи по захисту майнових інтересів довірителя у договорі можуть бути зазначені такі юридичні дії повіреного:

проведення правової експертизи документів;

представництво інтересів довірителя в органах державної влади і управління, в арбітражному суді та інші.

По цій справі довірителем було видано довіреність на участь у засіданні арбітражного суду. Договір доручення і довіреність є документами, які оформляються для належного виконання повіреним вказівок довірителя.

Отже, договір доручення є юридичним фактом, на підставі якого виникає добровільне представництво. Проте представ­ництво ширше договірного представництва, бо підставами представництва взагалі можуть бути закон, адміністративний акт, трудовий договір (ст. 62 ЦК). Договір доручення — це одна з можливих підстав виникнення правовідносин з предс­тавництва.

Вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій мають міститися у договорі або у виданій на підставі договору доручення, або в усних розпорядженнях. Безумовним є те, що вказівки довірителя мають бути право­мірними, конкретними та здійсненними.

Договір доручення має багато спільного з договором комісії, який історично виник як вид договору доручення у торговельному обороті.

Але на відміну від договору доручення, де має місце пряме представництво, тобто повірений виступає від імені довірите­ля, у договорі комісії комісіонер — сторона, яка виконує дого­вір, виступає в інтересах комітента, але від власного імені, що виключає можливість виникнення представницьких відносин.

Договір доручення може бути оплатним і безоплатним, договір комісії, як правило, оплатний. У відносинах з третіми особами повірений не набуває для себе ніяких прав та обов'язків, а комісіонер стає стороною в угоді, яку він здій­снює для третьої особи і набуває також прав та обов'язків.

Договір доручення має спільні риси з договором підряду. І підрядчик, і повірений діють в інтересах особи, але разом з тим ці два договори відрізняються своїм предметом: у дого­ворі підряду предметом є матеріалізований результат роботи, а в договорі доручення — юридичні дії повіреного.

Складніше розмежувати договори доручення та експедиції. Експедитор, як і повірений, може здійснювати і юридичні, і фактичні дії. Але предметом договору експедиції є водночас і юридичні, і фактичні дії. Наприклад, доставка вантажу на станцію або на склад клієнта. Ці договори відрізняє те, що експедитор може діяти як від імені клієнта, так і від свого імені. Повірений же діє тільки від імені довірителя.

Вивчення арбітражної практики дає можливість зробити загальний висновок про те, що правильне визначення договірних відносин, у яких перебувають сторони, є необхід­ною передумовою правильного визначення предмета позову, з яким сторона, чиї права та інтереси порушено, звертається до суду.

Наведена справа відображає відносини, пов'язані з надан­ням послуг. І тому важливо встановити, за допомогою якого договору (комісії, доручення, підряду) опосередковані відно­сини сторін. Це є важливим у зв'язку з тим, що вид договору зумовлює предмет позову, а також вказує на те, яка із сторін може виступати позивачем.

З матеріалів справи випливає таке¹.

Об'єднання "Житомирнерудпром" та українсько-ліванське спільне підприємство "Бейрут" уклали договір від 18 червня 1993 р. № 18/6, відповідно до якого СП "Бейрут" зобов'яза­лося укласти від імені і для об'єднання договір поставки това­ру — мазуту кількістю 1 тис. тонн за ціною 300 тис. крб. за 1 тонну. На виконання цього договору СП "Бейрут" уклало з акціонерним товариством "Екорамбус—Україна" договір про спільну діяльність від 18 червня 1993р. № 34/93, в якому передбачено, поряд з іншими послугами, придбання і поста­чання продукції.

Відповідно до цього договору та договору від 18 червня 1993р. № 18/6 СП "Бейрут" погодило протокол на придбання і поставку 1 тис. тонн мазуту за ціною 250 тис. крб. за 1 тонну, в якому постачальником мазуту є AT "Екорамбус—Україна", а одержувачем — об'єднання "Житомирнерудпром". Одержу­вач здійснює оплату за поставлений мазут СП "Бейрут" для подальших розрахунків спільного підприємства з постачаль­ником — AT "Екорамбус", після чого проводиться відванта­ження мазуту на адресу об'єднання.

Таким чином, СП "Бейрут" виконало зобов'язання за дого­вором від 18 червня 1993р. № 18/6, уклавши для об'єднання 'Житомирнерудпром" угоду на поставку мазуту кількістю і за ціною, вказаними об'єднанням, і гарантувало постачальни­кові оплату вартості мазуту. Згідно з цим договором об'єднан­ню 'Житомирнерудпром" 25 червня 1993р. було поставлено 1084,401 тонн мазуту. Вантажовідправником мазуту є Дро­гобицький нафтозавод, якому вартість мазуту було сплачено постачальником — AT "Екорамбус—Україна".

Об'єднання прийняло спірний мазут, зарахувало його за ціною 300 тис. крб. за 1 тонну і використало на свої потреби. Однак об' єднання не оплатило вартості мазуту СП "Бейрут".

Доводи об'єднання про невиконання ним зобов'язання грунтуються на тому, що об'єднання не одержувало мазут від СП "Бейрут"; за спірним відправленням мазут було відванта­жено Дрогобицьким нафтозаводом; СП "Бейрут" не подало документи на підтвердження того, що воно є власником мазуту.

Вищий арбітражний суд України своїм рішенням договір між СП "Бейрут" і ВО 'Житомирнерудпром" від 18 червня 1993р. № 18/6 розірвав та зобов'язав ВО 'Житомирнерудп­ром" повернути СП "Бейрут" 1084,401 тонн мазуту.

У справі, що коментується, СП "Бейрут" і ВО 'Житомирне­рудпром" уклали договір № 18/6, який може бути визначений як договір доручення. Але згодом ці відносини переросли у договір комісії. Виконуючи доручення об'єднання, СП "Бей­рут" уклало договір від 18 червня 1993р. № 34/93, згідно з яким третя особа — AT "Екорамбус—Україна" поставила об'єднанню мазут. Об'єднання прийняло мазут і, використав­ши його на свої потреби, не оплатило при цьому його вартості. Така протиправна поведінка призвела до збитків СП "Бей­рут", які й було відшкодовано шляхом винесення судового рішення.