§ 2. Сторони та зміст договору дарування

Сторонами у договорі дарування можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, а в певних випад­ках — і держава. Укладення договорів дарування громадя­нами має здійснюватися з додержанням загальних правил цивільного законодавства про їх дієздатність. Крім того, Ко­декс про шлюб та сім'ю України встановлює додаткові гарантії захисту осіб, які перебувають під опікою або піклуванням. Так, опікун не має права без дозволу органів опіки і піклування укладати угоди, а піклувальник — давати згоду на їх здійснення, якщо вони виходять за межі побутових. Такими угодами, зокрема, є договори, що підлягають нотаріальному посвідченню і спеціальній реєстрації, відмова від належних підопічному майнових прав, поділ майна тощо (ст. 145 Кодек­су про шлюб та сім'ю).

Юридичні особи виступають сторонами у договорі даруван­ня в межах своєї спеціальної дієздатності. При цьому законо­давство не містить будь-яких обмежень щодо прийняття юридичними особами дару. Водночас безоплатне відчуження майна (у тому числі й за договором дарування) вони мають здійснювати відповідно до вимог їхніх статутів та законо­давчих актів. У період існування командно-адміністративних методів управління економікою права юридичних осіб на без­оплатне відчуження майна значно обмежувалися. Найбіль­шого поширення у цей час набули нагородження працівників за успіхи в роботі цінними подарунками, грошовими пре­міями, не передбаченими системою оплати праці (ст. 143 Ко­дексу законів про працю УРСР, 1971 p.).

Нове законодавство, як і те, що діяло раніше, не містить безпосередньої вказівки про право юридичної особи переда­вати майно за договором дарування. У ньому, як правило, за­стосовується термін "безоплатна передача майна". Так, відповідно до ст. 10 Закону України Про підприємства в Україні" підприємству надається право, якщо інше не перед­бачено його статутом, вчиняти будь-які угоди щодо належно­го йому майна. При цьому безоплатна передача і надання під­приємствами матеріальних цінностей громадянам здійснюю­ться з дозволу власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених законодавством України. Отже, юридичні особи також мають право дарувати майно іншим особам відповідно до їх установчих документів та закону.

7 липня 1992 р. до ч. З ст. 10 Закону України "Про підприєм­ства в Україні"¹ було внесено зміни щодо порядку відчуження державної власності. Відповідно до цих змін відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкур­сом, на аукціонах) у порядку, визначеному Фондом держав­ного майна України. Фактично це означає, що зазначене майно не може відчужуватися від держави за договором да­рування або іншим безоплатним способом.

Крім того, Декретом Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 26 грудня 1992 р. встановлено заборону на безоплатну пере­дачу підприємствами, що перебувають у загальнодержавній власності, закріпленого за ними майна іншим підприємствам, організаціям та установам, а також громадянам і водночас припинено дію п. 6 ст. 10 Закону України "Про підприємства в Україні" у частині здійснення такими підприємствами без­оплатної передачі майна громадянам².

Предметом договору дарування може бути будь-яке майно, не вилучене з товарообороту і яке може бути у влас­ності особи, якій воно дарується. При даруванні необхідно також додержуватися спеціальних правил, встановлених для набуття права власності громадянами на окремі види майна (наприклад, вогнепальна зброя).

На відміну від договору купівлі-продажу відчужувач майна (дарувальник) за договором дарування не зобов'язаний до­держуватися усіх існуючих вимог до якості відчужуваного об'єкта. Безумовно, етичніше, коли дарувальник повідомить обдарованого про відомі йому недоліки дару, оскільки обда­рований мав би можливість утриматися від його прийняття. Дарувальник не зобов'язаний виправляти недоліки прийнято­го дару або зазнавати витрат, пов'язаних з виправленням їх, або обмінювати на якісну річ (навіть тоді, коли йому було відо­мо про існування недоліків дару). Вважаємо, що дарувальник має відповідати за шкоду, заподіяну обдарованому річчю з недоліками, відомими дарувальникові, але не відомими потерпілому. Отже необхідно підтримати положення ст. 768 проекту ЦК України, згідно з якими дарувальник зобов'яза­ний інформувати про відомі йому недоліки речі або її особливі властивості, які можуть бути небезпечні для життя, здоров'я, майна як самого обдарованого, так і інших осіб.

Належність дарування до односторонніх договорів аж ніяк не позбавляє його ознак двосторонньої угоди, для укладення якої необхідне волевиявлення двох сторін (дарувальника і обдарованої особи). Це означає, що дарування вважається здійсненим (тобто договір укладеним) за наявності волевияв­лення обдарованої особи, висловленого у будь-якій формі. Як правило, воно виявляється у відповідній поведінці, зумовле­ній тією чи іншою подією, обставинами (днем народження, ве­сіллям, ювілеєм тощо). Безпосередня згода особи, якій дарує­ться майно, вимагається за тими угодами, які потребують спеціального оформлення. Якщо дарунок не прийнято, дого­вір дарування не вважається укладеним. При цьому не може бути ніяких правових підстав, щоб змусити особу прийняти дарунок, якщо вона на це не дала згоди раніше.

З укладенням договору дарування фактично припиняється юридичний зв'язок між сторонами. Обдарована особа, без­перечно, має право добровільно прийняти на себе обов'язок належного ставлення до дарувальника. Проте такий обов'я­зок має суто морально-етичний характер і не породжує відпо­відних юридичних наслідків. Тому, за чинним законодав­ством, неуважне ставлення обдарованої особи до дарувальника, нанесення останньому образ не можуть бути підставою для розірвання договору дарування.

На наш погляд, не може суперечити поняттю і призначен­ню договору дарування укладення таких угод, за якими б да-рувальник зберігав певні права (наприклад, дарування жилого будинку із збереженням за дарувальником права користування певною частиною жилого приміщення, дару­вання автомашини із збереженням за дарувальником права періодичного користування нею). Бажано, щоб угоди з такими умовами знайшли своє врегулювання у новому цивільному законодавстві. У зв'язку з цим занадто категоричним уявляє­ться положення ст. 765 проекту ЦК України про те, що "дого­вір не є даруванням, якщо обдарований зобов'язується при цьому вчинити на користь дарівника будь-яку дію майнового чи немайнового змісту".

Договір дарування укладається у формі, визначеній за­гальними правилами цивільного законодавства про форму угод (етапі 43, 44 та 46 ЦК). Це може бути усна або письмова форма. Відповідно до ч. 1 ст. 244 ЦК України договір даруван­ня на суму 500 крб., а при даруванні валютних цінностей — на суму понад 50 крб. має бути нотаріально посвідчений. Нині існування зазначеної норми втратило будь-яку доцільність і практичну значимість. По-перше, не відповідає реаліям сьо­годнішнього дня вимога про нотаріальне посвідчення догово­ру дарування на суму понад 500 крб., оскільки остання є за­надто низькою порівняно з цінами на товари. Фактично втра­тила свою чинність норма про нотаріальне посвідчення за­значених угод з валютними цінностями у зв'язку зі зміною політики валютного регулювання і прийняттям у цій сфері принципово нового законодавства, зокрема Декрету Кабіне­ту Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 10 лютого 1993 р.

Поки не внесено змін до чинного ЦК України щодо вище­зазначених сум дару можуть виникати спори про відповід­ність того чи іншого договору дарування вимогам ЦК про форму угод. Нам здається, що такі спори можна вирішувати з урахуванням ст. З Закону України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України" від 21 листопада 1996 p., якою встановлено, що заощадження громадян, покладені до Ощадного банку СРСР у період до 2 січня 1992 p., відновлюються у співвідношенні 1 крб. заощаджень на 1,05 грн. за станом на 1 жовтня 1996 р.¹.

Вимагають нотаріального посвідчення відповідно до ч. З ст. 244 ЦК України (в редакції Закону від 16 грудня 1993 р.) та ст. 227 ЦК України договори дарування нерухомості, якщо хоч би однією із сторін є громадянин. Такі договори також мають бути зареєстровані у виконавчому комітеті місцевої ради (місцевій державній адміністрації).

З прийняттям Закону України від 16 грудня 1993 р. втра­тили чинність положення ст. 226 про обмеження при відчу­женні жилих будинків, у тому числі і шляхом дарування, та ст. 227 про обов'язкове нотаріальне посвідчення договорів дарування будівельних матеріалів з участю громадян.

Договір дарування громадянином майна державній, коопе­ративній або іншій громадській організації укладається у простій письмовій формі. Таке правило може зберегтися і у проекті ЦК України, за винятком, можливо, дарування неру­хомості юридичним і фізичним особам. Так, ст. 769 проекту ЦК України передбачає нотаріальну форму договору дару­вання нерухомості незалежно від суб'єктного складу обдаро­ваних осіб (фізичних чи юридичних).

Правила цивільного законодавства про форму договорів дарування мають поширюватися і на ті угоди, що укладаються між подружжям, батьками і дітьми та між іншими близькими особами. Проте у юридичній літературі висловлювалися думки про необов'язковість застосування правил цивільного законодавства про форму угод, що укладаються між такими особами, зокрема між подружжям. Обґрунтовувалося це тим, що правила про нотаріальне посвідчення договору дарування на суму понад 500 крб., розраховані на регулювання відносин учасників цивільного обігу, не можна повною мірою застосу­вати до майнових відносин подружжя, зумовлених їхніми особистими взаємовідносинами. З цим не можна погодитися, оскільки, як правило, договори дарування між громадянами зумовлені особистими зв'язками, особливо між подружжям, батьками і дітьми та іншими родичами. Важко припустити, що ця обставина не була відома законодавцеві, який не зробив ніяких винятків для таких осіб з правил про форму угод дарування.

Необов'язковість належного оформлення угод між подруж­жям чи іншими близькими особами позбавляла б суд у бага­тьох випадках можливості встановити реальну наявність між ними договірних відносин. Це б давало можливість подружжю легко уникати відповідальності за особистими боргами або очікуваної конфіскації майна, оскільки дружина-боржник або один з подружжя, який скоїв злочин, завжди міг заявити, що належна йому частка у майні або його особисте майно вже раніше було подароване іншому з подружжя. Насправді таке майно продовжувало б перебувати у їхній спільній власності або роздільній власності дружини-боржника.

Отже, правила цивільного законодавства про форму угод дарування мають застосовуватися незалежно від характеру взаємовідносин їх суб'єктів. Не дає підстав для іншого ви­сновку також аналіз судової практики, зокрема постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28 квітня 1978 р. (із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992р.)¹.

При укладенні договорів дарування необхідно додержува­тися спеціальних правил, встановлених для відчуження част­ки у спільному майні, об'єктів, використовуваних у підприєм­ницькій діяльності тощо. Так, для укладення угод про відчу­ження спільного майна подружжя, що потребують обов'язко­вого нотаріального посвідчення, має бути письмова згода другого з подружжя.

Варто зазначити, що поняття "безоплатна передача майна" значно ширше за поняття "передача майна за договором да­рування". Близькими за своїм змістом до дарування є відно­сини, що випливають з передавання майна у формі благодій­ництва, пожертв, нагородження преміями або цінними пода­рунками за певні заслуги чи у зв'язку з ювілеєм. Своєрідними формами дарування можна вважати внесення коштів бать­ками у кредитні установи на ім'я дітей, відмову одного з подружжя від частки у спільному майні на користь другого з них, відмову спадкоємця від спадщини на користь будь-кого з інших спадкоємців, держави або окремих юридичних осіб (ст. 553 ЦК), а також нагородження державними та міжнарод­ними преміями за заслуги громадян та організацій перед дер­жавою, народами світу.

Не можуть вважатися даруванням виплати премій праців­никам у порядку існуючої системи оплати праці, виплати в по­рядку соціального захисту населення, приватизація громадя­нами державного майна на підставі приватизаційних серти­фікатів тощо.

У будь-якому суспільстві є прошарки населення з невели­кими доходами, а також окремі громадяни, соціально не захи­щені з різних суб'єктивних і об'єктивних причин. Особливо скрутним стає матеріальне становище значної частини насе­лення у перехідні періоди реформування економіки, що від­бувається нині і в Україні. За цих умов певну матеріальну до­помогу найбіднішим верствам населення, хворим та інвалі­дам можуть надати організовані форми благодійництва. Роз­виткові системи благодійництва має сприяти Закон України "Про благодійництво та благодійні організації" від 16 вересня 1997 р.¹, за яким благодійництвом визнається добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги, специфічними формами якої є меце­натство і спонсорство. Цей закон визначив організаційно-правові засади благодійництва та діяльності благодійних організацій.