§ 2. Елементи та умови договору факторингу

Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт (ч. 1 ст. 1079 ЦК). Законодавець чітко визначає його суб’єктний склад. Так, у якості фактора можуть виступати дві категорії суб’єктів: а. банки^[18] (еконо­мічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реоргані­зації і ліквідації яких визначається Законом України «Про банки і бан­ківську діяльність»^[19] від 07.12.2000 р.); b. фінансові установи^[20] (що діють відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та дер­жавне регулювання ринків фінансових послуг» з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності). Юри­дична особа, що має намір надавати послуги з факторингу, повинна набути статусу фінансової установи, якою згідно зі ст. 1 вказаного Закону є юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених зако­ном, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку^[21]. П.1 ч.1 ст.1 наведеного Закону встановлюється, що виключ­ним видом діяльності фінансових установ є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, — інших послуг (операцій), пов’ язаних з наданням фінансових послуг.

Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності^[22] (ч. 2 ст. 1079 ЦК) і яка відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до свого боржника. Факторингова діяльність носить характер підприємницької, а тому, як слідує з положень ст.1079 ЦК, сторонами договору факторингу можуть бути лише суб’єкти підпри­ємницької діяльності.

В результаті відступлення клієнтом права грошової вимоги факто­рові зобов’язаною особою перед фактором стає боржник, який був контрагентом клієнта з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг). Боржник не є стороною договору факторингу, проте порядок виконання ним грошової вимоги, відступленої клієнтом факторові (ст. 1082 ЦК), права його щодо пред’явлення до заліку своїх грошових вимог (ч. 1 ст. 1085 ЦК), а також положення, спрямовані на захист прав боржника (ст. 1086 ЦК), врегульовані нормами гл. 73 ЦК. Закон не пред’являє до боржника додаткових вимог щодо його правового ста­тусу. А тому боржником може бути будь-яка особа (не обов’язково підприємець).

Відносини між учасниками факторингових відносин можна розді­лити на два види — внутрішні (між фактором та клієнтом) та зовніш­ні (між фактором та боржником). Внутрішні відносини регулюються договором факторингу, а зовнішні — договором, укладеним між клі­єнтом та боржником, право вимоги за яким на підставі договору фак­торингу відступлено фактору^[23], а також відповідними нормами чинно­го законодавства.

Предметом договору факторингу може бути право грошової ви­моги як однієї, так і декількох. Зі змісту ст. 1077 ЦК випливає, що під­става виникнення такого права грошової вимоги клієнта до боржника може бути різна: як та, що ґрунтується на договірному зобов’язанні, так і на недоговірному. Проте, враховуючи сферу застосування факторингу, право вимоги клієнта до боржника, як правило, виникає з укладеного між клієнтом і боржником договору щодо передачі товару, виконання роботи або надання послуги. Якщо вимога носить не грошовий харак­тер (наприклад, передання речі, виконання роботи тощо), то у разі її відступлення договір факторингу не укладається і сторони повинні керуватись загальними положеннями про заміну кредитора (цесію).

В залежності від того, виникло зобов’язання щодо проведення пла­тежу боржником на користь кредитора на момент укладення договору факторингу чи ні, розрізняють наявну вимогу, тобто вимогу, строк пла­тежу за якою настав, та майбутню вимогу, право на яку виникне в май­бутньому. Майбутня вимога може ґрунтуватись як на уже укладеному договорі, строк платежу за яким ще не наступив (продаж на умовах від­строчення платежу), так і на договорі, який ще повинен бути укладений у майбутньому. Наявна вимога є більш вигідною для фактора, ніж май­бутня. Незважаючи на набрання чинності договором факторингу, май­бутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумов­лене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається (ч. 2 ст. 1078 ЦК).

Предметом договору факторингу також може бути надання клієн­тові додаткових послуг, які пов’язані із переданим правом грошової вимоги (ведення бухгалтерських рахунків клієнта, інкасація цих вимог тощо) (ч. 2 ст. 1077 ЦК).

Важливою рисою договору факторингу є його мета. В договорі факторингу відступлення клієнтом права грошової вимоги здійсню­ється як з метою відчуження вимоги факторові під одержання клієнтом грошових коштів від фактора, так і з метою забезпечення виконання зобов’язання самого клієнта перед фактором (абз. 2 ч. 1 ст. 1077 ЦК). В останньому випадку, як зазначає Л. Ю. Василевська, суть грошової вимоги полягає в залученні третьої особи (боржника) до виконання зобов’язання клієнта з повернення наданих йому грошових коштів^[24]. При цьому право грошової вимоги переходить до фактора за умови порушення клієнтом зобов’язання, забезпеченого вказаною вимогою.

Мета договору визначає зміст і обсяг прав та обов’ язків його сторін, а також дозволяє відмежовувати договір факторингу від суміжних до­говорів. Так, з однієї сторони, відступлення права вимоги, що здійсню­ється в межах договору факторингу, наближає його до цесії, передбаченої загальними положеннями зобов’язального права (статті 512-519 ЦК). Проте, як зазначається в літературі, цесія, яка здійснюється за догово­ром факторингу, є особливим комерціоналізованим різновидом загаль- ноцивільного відступлення права вимоги, яка, однак, не носить само­стійного характеру, а входить до договору факторингу як його елемент^[25]. У зв’язку з цим дії клієнта з відступлення права вимоги за договором факторингу підлягають регулюванню спеціальними правилами, перед­баченими гл. 73 ЦК.

З другого боку, дії сторін з відступлення права вимоги та передачі грошових коштів наближають договір факторингу до договору купівлі- продажу. Предметом договору купівлі-продажу, відповідно до ч. 3 ст. 656 ЦК, може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. Частина 1 ст. 1084 ЦК передбачено можливість купівлі фактором в рамках договору факторингу грошової вимоги клієнта. При цьому, за загальним правилом, до договору купівлі-продажу права ви­моги застосовуються положення про відступлення права вимоги (ч. 3 ст. 656 ЦК). Однак ці договори мають і суттєві відмінності. За догово­ром факторингу фактор не просто купує відповідну грошову вимогу (як при купівлі-продажу майнового права), а фінансує діяльність клі­єнта, маючи при цьому можливість одержати від нього всю або части­ну дебіторської заборгованості останнього за договорами з передачі товарів (виконання робіт або надання послуг).

Суттєвою ознакою, що відмежовує договір факторингу від інших договорів, є законодавче закріплення недійсності заборони відступлен- ня права грошової вимоги (ст. 1080 ЦК), за якого договір факторингу буде дійсним навіть за наявності між клієнтом і боржником домовле­ності щодо заборони відступлення вимоги. Тоді як за договором купівлі- продажу наявність такого застереження унеможливлює відступлення права вимоги за договором. Фактор також може бути зобов’язаний прийняти на себе обов’язки з обслуговування цієї дебіторської забор­гованості (надання послуг)^[26]. Договір факторингу також містить ознаки договорів застави^[27], доручення, агентського договору^[28], а також кредит­них (позикових) відносин^[29]. Згідно зі спеціальним банківським законо­давством факторингові операції віднесені до кредитних^[30].

Строк договору факторингу визначається за домовленістю сторін, які, виходячи з умов договору, визначають його на власний розсуд, вра­ховуючи загальні положення про строк зобов’язання (ст. 530, 631 ЦК).

Форма договору факторингу визначається загальними вимогами щодо форми правочину (ст. ст. 205-209, 513 ЦК). У разі відступлення факторові грошової вимоги до боржника в порядку забезпечення ви­конання зобов’язання клієнта перед фактором форма договору факто­рингу повинна визначатись відповідно до вимог щодо форми забез­печувального зобов’язання (ст. 547 ЦК).

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги^[31]. Оплата послуг фактора встановлюється за погодженням сторін у залежності від ри­зику, який несе фактор, що, в свою чергу, визначається, зокрема, ха­рактером діяльності клієнта та його боржників, а також низкою інших обставин. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по- різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості ви­моги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю^[32]. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними по­ложеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов’язанні (ч. 3 ст. 656 ЦК). Вказаної позиції дотриму­ється також і судова практика. Так, напр., Верховний Суд України в постанові судової палати з господарських справ від 10.07.2007 р. (справа № 26/347-06-6531) зазначив, що договір факторингу спрямова­ний на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надан­ня у її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, пере­дана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану остан­нім фінансову послугу^[33].