§ 2. Страхові зобов’язання: поняття, характеристика

Страхові зобов’язання є самостійним видом цивільно-правових зобов’язань, які опосередковують відносини з надання фінансових послуг^[14].

Страховим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) здійснити страхову виплату другій стороні

(страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі страху­вання страхувальником або зазначеній в акті цивільного законо­давства (надати допомогу, виконати послугу тощо), а друга сторо­на (страхувальник) зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору (або ви­моги актів цивільного законодавства).

Страхування може здійснюватись у двох формах: добровільній або обов’язковій (ст. 5 Закону).

Обов’язкове страхування виникає в силу прямої вказівки Закону, який зобов’ язує його учасників (здебільшого — страхувальника) уклас­ти договір страхування^[15]. Обов’язкове страхування розповсюджується на пріоритетні об’ єкти страхової охорони, коли питання такої охорони певних об’єктів зачіпає суспільні інтереси (наприклад, страхування відповідальності суб’єктів перевезення небезпечних вантажів на ви­падок настання негативних наслідків при їх перевезенні). Обов’язкове страхування можливе лише тоді, коли за допомогою добровільного страхування неможливо досягнути (або одержати) необхідний ефект^[16]. Нерідко об’ єктивною перешкодою для проведення добровільного страхування є обмежена платоспроможність (неплатоспроможність) страхувальника, а тому обов’язкове страхування у таких випадках до­зволяє забезпечити захист майнових інтересів як безпосереднього учасника страхових правовідносин, так і суспільства в цілому. Зважа­ючи на примусовий характер обов’ язкового страхування, Закон містить вичерпний перелік обов’язкових його видів (ст. 7 Закону)^[17].

Істотні умови обов’язкового страхування: порядок та правила його проведення, особливі умови його ліцензування^[18], розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методика актуарних розрахунків встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Підставою для виникнення зобов’ язань з добровільного страхуван­ня є договір страхування, який укладається на підставі вільного воле­виявлення сторін. Страхувальник повністю вільний у виборі страхо­вика при реалізації своїх страхових інтересів. Добровільне страхуван­ня у конкретного страховика не може бути обов’язковою передумовою при реалізації страхувальником інших правовідносин.

Перелік видів добровільного страхування, який міститься у Законі (ст. 6), не є вичерпним. Страховик може здійснювати будь-які види добровільного страхування. Визначальним моментом при цьому є на­явність, по-перше, прийнятих страховиком правил (загальних умов) страхування, які пройшли реєстрацію в Уповноваженому органі; по- друге, відповідної ліцензії на здійснення конкретного виду добровіль­ного страхування.

Таким чином, договір страхування є безпосередньою підставою для виникнення зобов’язань як з добровільного, так і обов’язкового страхування.

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, ви­значеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страху­вальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконува­ти інші умови договору (ст. 979 ЦК; ст. 16 Закону).

Договір страхування є двостороннім. Сторонами цього договору є страховик та страхувальник, які наділені як правами, так і обов’язками. Страхувальник зобов’язується сплатити страховий платіж, а страхо­вик — здійснити страхову виплату (подати допомогу, виконати послу­гу тощо) у разі настання страхового випадку.

У договорі страхування (у самому тексті договору або в додатках до нього) можуть бути зазначені також інші особи (застрахована особа, вигодонабувач), але наявність цих осіб у страховому зобов’язанні жодним чином не впливає на двосторонній характер договору страху­вання.

Договір страхування є оплатним. Страхувальник, сплачуючи стра­ховий платіж, здійснює плату за страхування, тобто оплату наданої страховиком страхової послуги, яка полягає в тому, що страховик бере на себе ризик настання певної події (страхового випадку), з настанням якої виникає обов’ язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику або іншій третій особі, вказаній у договорі. Не впливає на оплатний характер договору страхування ненастання страхового випадку протягом чинності договору страхування. У такому разі страховик все ж таки надає страхувальни­ку страхову послугу, звільнивши страхувальника, наприклад, від не­безпеки понесення обумовлених договором втрат.

Договір страхування за загальним правилом є реальним. Він, якщо сторони не погодили інше, набирає чинності з моменту внесення стра­хувальником першого страхового платежу (ст. 983 ЦК; ч. 3 ст. 18 За­кону). З наведеної норми випливає, що сторони можуть обумовити момент набрання чинності договором страхування будь-яким іншим моментом, наприклад досягнення ними згоди за всіма істотними його умовами та (або) підписання тексту договору (або видачі страховиком страхового полісу). У цьому випадку договір страхування набирає чинності ще до моменту сплати страхового платежу, і як наслідок цього обов’язок страховика щодо здійснення страхової виплати при настанні страхового випадку виникає до одержання від страхувальни­ка страхового платежу і не обумовлюється сплатою останнього. За наявності такого погодження сторін договір страхування має консен- суальний характер.

Характерною ознакою договору страхування є непевність виник­нення обов’язку страховика щодо здійснення страхової виплати, що дозволяє віднести договір страхування до ризикових (алеаторних) договорів^[19]. Страховик не знає, чи буде він здійснювати страхові ви­плати або у крайньому разі не знає часу або суми платежу. Ризик несе також і страхувальник, який, сплачуючи платіж (премію), не знає на­певно, чи одержить він або призначена ним особа (вигодонабувач) страхову виплату (страхове відшкодування, страхову суму), а якщо й одержить, то чи вигідно йому буде одержання такої страхової ви­плати (страхового відшкодування, страхової суми) при встановленій тривалості внесення платежів (премій)^[20].

Необхідною передумовою страхового зобов’ язання є страховий інтерес^[21], який обумовлюється потребою у компенсації майнових втрат, що настали внаслідок пошкодження (втрати) або недоодержання пев­них матеріальних цінностей. Страховий інтерес має універсальний характер. Він притаманний як майновому, так і особистому страхуван­ню. У майновому страхуванні він полягає у відшкодуванні (компенсації) втрат у майновій сфері. Особисте страхування пов’язане з настанням подій, здатних породжувати потребу в одержанні грошових сум або додатковому матеріальному забезпеченні (наприклад, нещасний ви­падок, що викликав смерть особи, досягнення пенсійного віку). У мож­ливості одержати таке забезпечення і полягає страховий інтерес у осо­бистому страхуванні^[22]. Страховий інтерес має бути правомірним (ст. 980 ЦК; ст. 4 Закону). Страхування протиправних інтересів не до- пускається^[23]. Він має належати конкретній особі (страхувальнику або призначеній страхувальником третій особі)^[24].

При здійсненні страхування досить широко використовуються такі його різновиди, як співстрахування та перестрахування.

Співстрахування — це страхування предмета договору страху­вання кількома страховиками на підставі одного договору страхування (ст. 986 ЦК; ст. 11 Закону). Договір співстрахування є договором з мно­жинністю осіб на боці страховика (ст. 540 ЦК). У договорі співстраху­вання має місце часткова множинність. Права й обов’язки та їх обсяг кожного із страховиків мають бути визначені у договорі. Співстраху­вання здійснюється лише за згодою страхувальника. За взаємним по­годженням між співстраховиками і страхувальником один із співстра- ховиків може представляти всіх інших співстраховиків у відносинах із страхувальником. При цьому цей страховик залишається відпові­дальним перед страхувальником лише у розмірах своєї частки. Вико­ристання моделі співстрахування може бути викликано різними при­чинами: наявність значних за обсягом об’єктів і як наслідок цього — неможливість для одного страховика прийняти певний об’ єкт на стра­хування, необхідність використання різного роду страхової кооперації (наприклад, страховий пул) тощо^[25].

Від співстрахування суттєво відрізняється перестрахування, яке є формою страхування страховиком у іншого страховика (перестра- ховика) частини своїх фінансових ризиків, пов’язаних зі здійсненням страхових виплат страхувальнику при настанні страхового випадку. Перестраховик має право приймати ризики в перестрахування лише з тих видів добровільного й обов’язкового страхування, на проведен­ня яких він отримав ліцензію. Перестрахування здійснюється на підставі укладеного між страховиком та перестраховиком договору перестрахування, який укладається без погодження зі страхувальни- ком^[26]. У страховій практиці страховик за договором перестрахування, який передає в перестрахування частину своїх ризиків, іменується цедентом, перестрахувальником, а перестраховик, який приймає вказаний ризик, — також і цесіонарієм. У договорі перестрахування страховик за основним договором страхування займає місце страху­вальника. Останній при настанні страхового випадку вправі зверну­тися з вимогою про здійснення страхової виплати лише до контраген­та за укладеним ним договором страхування — страховика. Тому страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відпо­відальним перед страхувальником у повному обсязі відповідно до договору страхування (ч. 2 ст. 987 ЦК; ст. 12 Закону). Необхідність перестрахування (як і співстрахування) викликана, зокрема, наявніс­тю значних за обсягом ризиків (наприклад, екологічних, космічних, ядерних), які окремий страховик не в змозі прийняти на страхування, не порушуючи нормативно встановлені вимоги щодо забезпечення своєї платоспроможності^[27]. Так, згідно зі ст. 30 Закону, якщо страхова сума за окремим предметом договору страхування перевищує 10 від­сотків суми сплаченого статутного капіталу і сформованих вільних резервів та страхових резервів, страховик зобов’язаний укласти до­говір перестрахування.