§ 2. Романо-германська цивільно-правова сім’я

Загальна характеристика. Романо-германська цивільно-правова система (сім’ я континентального права) поєднує велику частину країн Європейського континенту (за винятком Великої Британії), а також величезну кількість країн, розташованих в інших частинах світу (Аф­рика, Латинська і Південна Америка, Азія (Близький і Далекий Схід)), що або в силу колонізації європейських країн, або внаслідок рецепції сприйняли правові особливості і традиції Старого Світу чи запозичи­ли у нього окремі елементи. Право країн, що входять у досліджувану правову сім’ю, поєднує таке загальне явище, як рецепція права Дав­нього Риму, що стала визначальним моментом у розвитку сучасного цивільного права. У своєму становленні романо-германська цивільно- правова система пройшла ряд етапів, кожен з яких тією чи іншою мірою пов’язаний з Римським правом: а) збирання матеріалів, що стосували­ся Римського права; б) вивчення в Європейських університетах док­трини Римського приватного права; в) переосмислення догми Римсько­го права крізь призму теорії природного права, що завершилося фор­муванням актів цивільного законодавства. Сприйнявши основні цивільно-правові поняття, конструкції і техніку викладу нормативно-правового матеріалу, континентальні правові системи тим самим про­довжують традиції Римського права, являючи собою результат його якісного розвитку, але аж ніяк не його копію.

Правові системи континентальної Європи сприйняли фундамен­тальний поділ права на приватне й публічне, поняття яких були запро­поновані ще римським юристом Ульпіаном: «Публічне право є те, що відноситься до положення римської держави; приватне — яке відно­ситься до користі окремих осіб». Представниками романо-германської правової доктрини пропонувалося безліч критеріїв зазначеної глобаль­ної диференціації права, центральне місце серед яких займає «інтер­ес». Публічне право забезпечує і захищає інтереси суспільства і дер­жави, визначає його організацію й основні принципи функціонування, регулює відносини, обов’язковим учасником яких є суб’єкт, наділений владними повноваженнями. Приватне право покликане забезпечувати і захищати інтереси юридично рівних приватних осіб, регулюючи від­носини лише між названими суб’єктами. Тим самим для всіх юристів досліджуваної правової сім’ї очевидно, що «відносини між правлячи­ми і керованими висувають свої, властиві їм проблеми і вимагають іншої регламентації, ніж відносини між приватними особами. Загаль­ний інтерес і приватні інтереси не можуть бути зважені на однакових вагах»^[16].

В основу дуалізму континентального права може бути також по­кладено і метод правового регулювання відносин. Публічному праву властивий імперативний метод, який виключає який-небудь розсуд, свободу вибору, що породжує відносини субординації. Приватному праву притаманний диспозитивний метод, що наділяє юридично рівних суб’єктів деякою свободою саморегуляції відносин, поряд із запропо­нованим державою варіантом поведінки.

Однак, який би диференціюючий критерій не був обраний, тради­ційно основу приватного права становить цивільне право, а часом ці терміни правознавці романо-германської правової сім’ї використовують як синоніми.

Характерний раніше для континентальної правової сім’ї дуалізм приватного права, що полягає в його поділі на цивільне і торгове пра­во, був породжений специфікою історичного розвитку відносин, що становили предмет правового регулювання зазначених галузей, і, слі­дом за ними, — доктрини цивільного і торгового права. Утім, з другої половини XIX ст. розпочався процес «комерціалізації» цивільного права, який полягає в тому, що ряд принципів і інститутів торгового права втратили свою комерційну специфіку (яка виражалася в особ­ливому суб’єкті відносин і в меті їхньої участі в них), у результаті чого були «поглинені» цивільним правом, і перш за все зобов’язальним правом. У результаті в законодавстві ряду країн виявилася тенденція до відмови від дуалістичного регулювання приватноправових відносин, що виявлялася у включенні норм торгового права в єдині цивільні кодекси (ЦК провінції Квебек 1865 р., Зобов’язальний кодекс Швей­царії 1881 р., ЦК Італії 1942 р. та ін.). Тому, незважаючи на збережен­ня в ряді країн торгових кодексів, слід зазначити загальну спрямова­ність вектора розвитку приватного права до уніфікації приватноправо­вого регулювання в рамках цивільного права, характерну для країн романо-германської правової сім’ї^[17].

Групи романо-германської цивільно-правової системи. Кон­тинентальна правова система розвивалася в рамках багатонаціональ­ної Європи, представленої безліччю держав, що мають свої непо­вторні правові традиції й особливості, тому на її формування впли­вали різні національні університетські «школи» права (наприклад, галльська, німецька, іберійська, італійська та ін.). Разом з тим ста­новлення національних цивільно-правових систем відбувалося не відособлено, а з урахуванням успішного кодифікаційного досвіду «законодавців мод» у галузі цивільного права, якими в XIX ст. були Франція й Німеччина. Одночасно з наявністю великої кількості за­гальних ознак цивільному праву зазначених країн властиві деякі зна­чні відмінності, що дають підставу розглядати їх як дещо відокремле­ні цивільно-правові підсистеми (групи), кожна з яких у той же час впливала на розвиток цивільного права інших країн, що входять до романо-германської правової сім’ ї.

Таким чином, залежно від того, законодавство якої держави по­служило зразком (чи орієнтиром) для розвитку національного цивіль­ного законодавства, зазвичай розрізняють два основних підтипи (гру­пи) романо-германської цивільно-правової системи — романський і німецький, котрим відповідають дві системи законодавчого і літера­турного викладу цивільного права — інституційна і пандектна.

Нормативною моделлю для країн романської групи був Французь­кий цивільний кодекс 1804 р., називаний ще Кодексом Наполеона (далі — ФЦК), система викладу правового матеріалу в якому була за­позичена з давньоримських джерел, а саме — з Інституцій Юстиніана. В основі зазначеної системи, названої відповідно інституційною, ле­жить відома римському праву юридична тріада: а) особи (personae);

б) речі (res); в) позови (actiones); відповідно до якої і здійснюється сис­тематизація цивільно-правових норм за розділами цивільного кодексу. Наприклад, Книга I ФЦК «Про осіб» містить правила, що регулюють правове становище фізичних осіб, включаючи сімейні відносини; Книга II «Про майно і різні видозміни власності» включає норми про об’ єкти цивільного права і майнові права; а Книга III охоплює поста­нови про давність, про спадкове право, про зобов’язальне право та ряд інших положень.

Для країн німецької групи як правовий еталон виступало Німецьке цивільне уложення 1896 р. (далі — НЦУ). Слід зазначити, що пандектна система аж ніяк не римського походження, а своєю назвою вона зобов’язана не Пандектам Юстиніана, а викладеним вже за зовсім ін­шою системою пандектам «сучасного римського права», розробленим представниками школи пандектистів. Однак, як зазначив В. К. Райхер, і пандектна система має все-таки деякі корені в римському праві, най­важливішими з яких є римський поділ позовів на речові (actiones in rem) і особисті (actiones in personam). Відзначений процесуальний розподіл перетворився вже в глосаторів у матеріально-правовий: у по­діл прав на речові і зобов’язальні, що лягло в основу пандектної сис- теми^[18]. Крім того, розробники НЦУ виділили Загальну частину, у якій були сконцентровані норми, що стосуються всіх інститутів цивільного права, і Особливу частину, що містить норми окремих інститутів — зобов’язального, речового, сімейного і спадкового права.

Існування романської і німецької груп у рамках єдиної континен­тальної правової сім’ ї не свідчить про її розкол, а скоріше відображає існуючі в кожній країні розходження між тими, хто прагне до системати­зації й абстрактності, і тими, хто віддає перевагу більш емпіричному підходу (як стверджують Р. Давид і К. Жоффре-Спинозі, «у Франції є прихильники пандектної системи і «Загальної частини», а в Німеч­чині — її супротивники»)^[19].

Система джерел права. Сучасне цивільне право континентальної Європи зароджувалося і розвивалося в університетах, у процесі ви­вчення й удосконалювання вченими доктрини Римського приватного права. Прихильність юристів континентальної Європи до оперування загальними, абстрактними поняттями і категоріями, запропонованими законодавцем у результаті вивчення й узагальнення практики, вплину­ла і на формування відповідних джерел права.

Континентальне право є насамперед системою писаного права, центральне місце в ієрархії джерел якого займає нормативно-правовий акт — закон.

Закони, що у країнах романо-германської правової сім’ ї прийма­ються винятково органами законодавчої влади, являючи собою формально-визначені нормативно-правові акти, покликані охопити всі аспекти правопорядку, впорядкувати всі відносини, які тільки взагалі підлягають правовому регулюванню. При цьому прогалини в законо­давстві можуть усуватися винятково законом. Разом з тим закони містять норми, що являють саме загальні правила поведінки, яким властивий деякий абстрактний характер. Тому юрист зобов’язаний витлумачити те чи інше положення закону, а потім застосувати його до конкретних суспільних відносин або винести рішення у кожному кон­кретному випадку.

Закони систематизують у країнах романо-германської правової сім’ ї за такою ознакою, як їх юридична сила, на: 1) Конституції (Основний Закон) і конституційні закони; 2) звичайні закони. Верхній ступінь в ієрархії законів займають Конституції на підставі правила, закріпле­ного в Конституціях більшості країн, відповідно до якого положення законів не повинні суперечити положенням Конституції чи порушува­ти права і свободи, декларовані Конституцією. Домінуюча роль Кон­ституцій у системі законів підкріплюється встановленням судового контролю за конституційністю законів.

Центральне місце серед звичайних законів посідають Цивільні кодекси — зведені, внутрішньо погоджені і складно структуровані, юридично й логічно цільні нормативно-правові акти. Варто також на­гадати, що кодифікація, що набула значного поширення у всіх країнах романо-германської правової сім’ ї, стала однією з її помітних ознак.

Значну роль серед джерел цивільного права континентальної Єв­ропи відіграють міжнародні договори. Якщо спробувати визначити їх місце серед інших правових джерел, то варто дотримуватися панівно­го в країнах романо-германської правової сім’ї принципу (який у ряді країн зведений у ранг конституційного принципу), відповідно до яко­го міжнародні договори, ратифіковані у встановленому законом по­рядку, мають силу, що перевищує силу звичайних законів, але при цьому вони не повинні суперечити Конституції. Тому міжнародні до­говори за своїм значенням можуть бути порівняні з Конституцією і конституційними законами.

Специфічним джерелом цивільного права континентальної Європи є нормативно-правові акти, що приймаються центральними органа­ми виконавчої влади (урядом), у результаті «делегованої правотворчос- ті» — декрети, ордонанси, регламенти, постанови, циркуляри й ін. Про призначення зазначених підзаконних нормативно-правових актів у Єв­ропі не склалося єдиної думки. В одних країнах (наприклад, Іспанія, Франція) уряд, володіючи за Конституцією особливою «регламентар- ною» владою, наділений повноваженнями приймати акти «делегова­ного законодавства», що за своєю юридичною силою максимально наближені до законів, або в надзвичайних і термінових випадках, або для регулювання особливої сфери суспільних відносин. В інших же країнах (наприклад, ФРН) Конституції не визнають за урядом права на автономну (від законодавчої) регламентарну владу, здійснювану за допомогою декретів-законів. Правові акти уряду в таких країнах ви­даються лише на виконання закону.

Одним із джерел цивільного права у країнах романо-германської правової сім’ї є звичай. Слід зазначити, що роль цього джерела над­звичайно обмежена, а застосуванню він підлягає лише у випадках, коли закон прямо відсилає до нього. Крім того, західні правознавці ствер­джують, що звичай утратив характер самостійного джерела права, тому застосовується лише як додаток до діючого закону і «про нього згаду­ють лише тоді, коли говорять про тлумачення закону»^[20].

У країнах континентальної Європи продовжує домінувати принцип, відповідно до якого суди у своїй діяльності керуються законом і підко­ряються йому, а рішення, що виносяться ними, мають силу індивідуально- правових актів, тобто обов’ язкові тільки для учасників тих справ, за якими вони винесені. Цивільно-правовою доктриною деяких країн (на­приклад, ФРН) судова практика взагалі не розглядається як джерело права. Разом з тим твердження про те, що судова практика не є джере­лом права, а прецедентне право в романо-германській правовій системі відсутнє, яке здавалося непорушним, останнім часом дещо втрачає своє категоричне забарвлення. Це пов’язано з тією зростаючою роллю, що виконує судова практика в усуненні прогалин у законодавстві, у допу­щенні розширювального тлумачення суддями норм закону і з відношен­ням вищих судових інстанцій до збірників своєї судової практики. Остан­ні хоча і не містять нових норм права, однак виражають позицію судів вищої інстанції у справах подібного роду, якої, що цілком зрозуміло, вони дотримуватимуться і надалі.

Доктрина цивільного права в XIII-XIX ст. була джерелом права континентальної Європи, оскільки саме в університетах відбувався процес розробки основних принципів позитивного права. У наш час жодною з держав романо-германської правової сім’ ї доктрина не роз­глядається як джерело цивільного права, проте не можна применшу­вати хоча і непрямий, але важливий вплив доктрини на законопроек- тну роботу, на процес тлумачення і застосування норм позитивного права.

Структура цивільного права. Особливості юридичного мислен­ня правознавців країн романо-германської правової сім’ ї, що виявля­ються в його абстрактному характері, дозволили розробити і система­тизувати підгалузі й інститути цивільного права.

Суб ’єктами цивільного права континентальної Європи є люди чи об’ єднання людей і організації, що відповідно іменуються фізичними і юридичними особами. Стосовно фізичних осіб розроблені категорії правоздатності й дієздатності, установлюється їх обсяг, формулюють­ся умови їх виникнення і припинення. Значну увагу доктрина й зако­нодавець приділяють інститутам безвісної відсутності й оголошення фізичної особи померлою, для того щоб забезпечити більшу визначе­ність в юридичній долі майна безвісно відсутньої чи оголошеної по­мерлою особи і в правах її правонаступників. З метою заповнення відсутньої дієздатності (або неповного обсягу останньої) неповноліт­ніх детально розроблений інститут законного представництва.

Поняття «юридичної особи» не було відоме Римському праву. Вве­дення зазначеного терміна в науковий обіг, виділення ознак юридичної особи, розробка різних теорій, що обґрунтовують правосуб’єктність подібних «колективних утворень», є заслугою доктрини цивільного права країн романо-германської правової сім’ї. Континентальним пра­вом запропонована і струнка класифікація юридичних осіб, відповідно до якої насамперед виділяють юридичних осіб приватного права і юри­дичних осіб публічного права. Така класифікація проводиться залежно від підстави виникнення зазначеного суб’єкта права, від цілей їхнього створення і функціонування. При цьому в цивільних відносинах обидва різновиди юридичних осіб підкоряються єдиним правилам — нормам цивільного права. Юридичні особи приватного права, у свою чергу, поділяються на корпорації («об’ єднання, спілки осіб») і установи («об’єднання капіталу»). До корпоративних організацій належать різ­номанітні види господарських товариств (які групуються вже за інши­ми критеріями, наприклад, залежно від характеру відповідальності учасників за боргами організації), кооперативи. Наявність власного майна є обов’язковою ознакою і одночасно легальною вимогою, що висувається до створюваних корпорацій.

Стосовно юридичних осіб приватного права, тобто таких, котрі виникають з ініціативи приватних осіб, розрізняють кілька порядків їх утворення: а) нормативно-явочний; б) явочний; в) дозвільний. Розріз­няють загальну і спеціальну правоздатність юридичних осіб, при цьому спеціальною правоздатністю останнім часом володіють «неко- мерційні» юридичні особи. Для «комерційних» юридичних осіб основ­ною тенденцією є легалізація їхньої правоздатності як загальної (ди­віться, наприклад, першу Директиву Ради ЄЕС від 09.03.1968 р.).

Для цивільного права країн романо-германскої правової сім’ї ха­рактерне групування всіх норм, що регулюють майнові відносини, у два основних розділи — речове право і зобов’язальне право.

Речове право являє собою сукупність норм, що регулюють майно­ві відносини, в яких правомочна особа може здійснювати свої права на річ самостійно, без позитивних дій інших осіб. Речовим правам властиві такі відмітні риси: 1) речовими є лише ті права, що розгляда­ються як такі позитивним правом, що означає закритість переліку ре­чових прав; 2) речові права належать до абсолютних прав, у яких правомочному суб’єкту протистоїть невизначене коло осіб, на яких покладено пасивний обов’ язок утримуватися від їх порушення; 3) об’єктом речового права завжди є індивідуально визначена річ. Речові права поділяються на право власності і права на чужі речі (воло­діння, сервітут, узуфрукт, емфітевзис, суперфіцій тощо).

Центральне місце в речовому праві займає інститут права власнос­ті. Право власності — це речове право, що характеризується найбільш повним, абсолютним, винятковим, безпосереднім і безстроковим па­нуванням особи над річчю, поєднане зі ставленням до речі як до своєї, обмеження якого допускається лише в передбачених законом випадках і порядку. У наведеному визначенні зосереджено практично всі запро­поновані континентальною цивільно-правовою доктриною ознаки права власності. Крім того, сучасне континентальне право відмовило­ся від теорії «розщепленої» власності, що панувала в епоху феодалізму, і виходить із принципу, що сягає Римського права, відповідно до якого неможливе встановлення двох однакових прав власності на ту саму річ.

Зміст речових прав на чужі речі є обмеженим порівняно зі змістом права власності, крім того, їх здійснення залежить не тільки від волі законодавця, а й від волі власника. Систематизують речові права на чужі речі залежно від того, які правомочності власника обмежуються їхнім установленням.

Спираючись на Римське право, доктрина у країнах романо- германської правової сім’ї створила зобов ’язальне право, яке деякі до­слідники вважають центральним розділом цивільного права, головним об’єктом юридичної науки^[21]. Основним у зобов’язальному праві є по­няття зобов’язання. Зобов ’язання в континентальному праві — це право- відношення, в якому на одну особу (боржника) покладений обов’язок вчинити певні дії чи утриматися від їхнього здійснення в інтересах іншої особи (кредитора). Виділяють такі підстави виникнення зобов’ язань, що також є класифікаційними критеріями останніх: закон, договір, одно­сторонні правочини, делікт і квазіделікт, ведення чужих справ без до­ручення, безпідставне збагачення. У свою чергу, розроблена чітка сис­тема таких юридичних фактів, як договір і делікт.

Спадкове право. Основні положення спадкового права склалися під впливом Римського приватного права і передбачають як універсальне правонаступництво, коли до спадкоємців переходять всі права і обов’язки спадкодавця, так і сингулярне, коли зі всієї сукупності прав і обов’язків, що становлять спадщину, певній особі (особам) передається визначене право — легат. Тобто легатарій стає частковим (син­гулярним) правонаступником спадкодавця.

Ця система допускає можливість спадкування за заповітом і за законом. При спадкуванні за законом (яке відбувається у певних ви­падках, зокрема, коли спадкодавець не залишив заповіту або він ви­знається повністю недійсним, або коли спадкоємець відмовився від заповіту або помер раніше відкриття спадщини, коли заповіт стосу­ється лише певної частки майна тощо) встановлюються певні групи (черги, парантели, розряди) осіб, які закликаються до спадкування. При спадкуванні за заповітом до спадкування закликаються особи, що вказані в заповіті. Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок смерті належним йому майном, яке робиться у пе­редбаченій законом формі. У різних державах передбачені різні фор­ми заповіту — власноручний, таємний, заповіт у формі публічного акта тощо^[22].